Суспільне життя античних міст-держав 1 страница

Античні міста відзначалися значним розвитком освіти, медицини та культури.

Освіта. Мешканці античних міст-держав приділяли значну увагу навчанню дітей: учні вивчали читання, лічбу, письмо, риторику (красномовство). Велике значення мала фізична підготовка: біг, боротьба, стрільба з лука. Для цього будувалися спеціальні спортивні споруди — гімназії. Розвивалися такі науки, як історія та філософія.

Античне суспільство поєднувало навчання з патріотичним вихованням молодих громадян. Археологи знайшли кам'яну плиту, на якій викарбовано клятву юнаків міста-держави Херсонесу: «Присягаюся думати про порятунок та свободу держави й громадян. Не зраджувати їх і нікому не віддавати. Не буду руйнувати демократичного ладу й повідомлю про всіх змовників. Нікому не буду видавати державних таємниць.

Не буду приймати дарів і не даватиму їх зі шкодою для держави й громадян. Хліб, який зберу, буду продавати тільки в Херсонесі».

Медицина. З дуже давніх часів мешканці античних міст зналися на медицині. Про це свідчать численні археологічні знахідки (хірургічні ножі, пінцети, голки та ін.). В Ольвії навіть існувала аптека. Мешканці Керкінітиди широко використовували цілющі властивості кримських грязей. Історик Пліній Старший так описував один з берегів Сакського озера: «...на Таврійському півострові... є земля, за допомогою якої лікуються різні хвороби».

Культура та релігія. У житті античного міста значну роль відігравав театр. Театральні вистави відбувалися в Ольвії, Пантикапеї.

У причорноморських містах ширилися релігійні культи. Покровителем колоністів уважався Аполлон (бог світла, охоронець отар, покровитель мистецтва, поезії та музики). Покровителями Херсонеса були Артеміда (богиня полювання, захисниця матерів) та Діоніс (покровитель виноградарства). В Ольвії та Тірі існував культ Афродіти (богині кохання, моря та неба).

У давніх державах Криму високо шанували міфологічних героїв — Ахілла й Геракла. Учені вважають, що наприкінці III ст. н. е. в Боспорському царстві з'являються перші ознаки християнства, а в IV ст. н. є. вже існувала християнська громада.

Занепад античних міст-держав у Північному Причорномор'ї, на думку істориків, був пов'язаний із загальною кризою рабовласницького суспільства, вторгненням у Південно-Східну Європу готських племен з Балтії (III ст. н. є.) та гунів з Центральної Азії (IV ст. н. е.).

Етногенез (від грецького «етнос» — плем'я, народ, «генезіс» — походження, виникнення) — процес формування народності. Відомо, що український народ походить від східної групи слов'ян. Історики, етнографи, археологи, мовознавці, що вивчали процес формування слов'янської народності, виявили факти, які підтверджують безперервність культурного розвитку праукраїнців від часів трипільської культури. Тобто деякі племена предків українців жили на теренах сучасної України з часів енеоліту й частково вціліли всупереч численним вторгненням войовничих кочовиків. Етногенез слов'ян проходив у формі змішування і злиття споріднених, сусідніх автохтонних (місцевих) племен і з включенням у цей процес мігрантів — переселенців.

Більшість дослідників визнають за прабатьківщину слов'ян територію між середнім Дніпром, Прип'яттю, Карпатами і Вислою. Отже, до праслов'янських зазвичай відносять більшість археологічних культур, які сформувалися між Дністром, Одером, Прип'яттю і Північним Причорномор'ям від часів енеоліту. Це дає можливість зрозуміти, завдяки чому всередині І тис. н. е., напередодні утворення першої східнослов'янської держави — Київської Русі, на українських землях вже мешкав народ з давніми традиціями, віруваннями, звичаями, з високим рівнем розвитку матеріальної культури (табл. 4).

Таблиця 4

Найвідоміші археологічні культури праслов'ян

Назва	Період існування	Територія України
Тшинецько-комарівська	Близько XVI—X ст. до н. є.	Північний захід і Правобережжя
Білогрудівська	Близько XIII—XII ст. до н. е.	Лісостепова смуга Правобережжя від Збруча до Дніпра
Лужицька	Близько XII— XI ст. до н. е.	Північне Прикар­паття
Голіградська(культура фракійського гальштату)	Близько X— VII ст. до н. е.	Північне Прикар­паття, Буковина, Західне Поділля
Чорноліська		Лісостепова час­тина між Дніпром і Дністром
Висоцька	Близько X— VI ст. до н. е.	Невеликий простір вододілу між Захід­ним Бугом, Дніст­ром і Стиром
Зарубинецька	III ст. до н. е.— II ст. н. е.	Лісові райони Верх­ньої Наддніпрян­щини, Подесення та Поділля
Черняхівська	III—V ст. н. е.	Лісостепова й част­ково степова час­тини
Празько-корчацька	V—VII ст, н. е.	Північно-західна частина
Пеньківська		Середнє Подніп­ров'я, Лівобережжя Дніпра, Південне Побужжя
Колочинська		Невеликий простір північно-східної частини

На рубежі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота. Вони розселилися на території від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, від річки Прут, Карпатських гір, річки Західний Буг на заході до річки Дон і верхів'я річки Волги на сході. Перші письмові згадки про слов'ян містяться у творах римських авторів І—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птоломея, які називають їх венедами. У середині І тис, н. е. почалося розселення слов'ян на північний схід, південь і південний захід.

Загальнослов'янська спільнота розпалася на три гілки: східну, західну (майбутні поляки, чехи, словаки, лужицькі серби) і південну (майбутні серби, хорвати, словенці, болгари, боснійці, македонці, чорногорці). Східна гілка слов'ян у свою чергу поділилась на три частини: південно-західну, західну і північно-східну — відповідно, майбутні українці, білоруси й росіяни. На сьогодні слов'яни є найчисленнішою групою споріднених за походженням народів Європи.

то такі кіммерійці і таври? Що про них відомо? Найдавнішим народом на території України, про який залишилася згадка в писемних джерелах (ассирійських, вавилонських клинописах, давньогрецьких міфах і поемах Гомера, працях античних істориків – Геродота, Страбона, Євстатія, Скімпа тощо), були кіммерійці. Жили вони у Х–VІІ ст. до н.е. у степах Північного Причорномор’я від Дону до Дунаю, частково на Кримському і Таманському півостровах. Походження кіммерійців, як і їхня назва, не визначене. Одні дослідники схи­ляються до думки, що це була гілка давньоіранського кочового народу, інші – це послід степової Зрубної культури. Існує й при­пущення, що кіммерійці – це племена фракійсько-фрігійської групи, з якої беруть свій початок вірмени. Підставами до цих гіпотез слу­гують мова та схожість з тогочасними археологічними культурами. При цьому доведенням відношення кіммерійців до іраномовної групи народів слугують лише троє царських імен, з поміж яких Сан­дактатра. Більшість науковців переконані, що кіммерійці прибули на українські землі із Нижнього Поволжя, Кавказу. В одній з найдавніших частин Біблії – “Книзі Буття”, плем’я “гімірра” трактується “служником Господ­нім”, але це не дало науковцям підстав у розумінні походження відповідної назви. Сучасний дослідник І. Дьяконов зробив при­пущення, що термін “кіммерійці” – це не назва народу, а “рухо­мий кінний загін”. Через недостатнє обґрунтування, цю думку вчені не підтримали. На думку О. Стрижака, слово кіммерійці означало чорноморські (“кір” – чорний, “мор” – море). В давні часи колір був тісно пов’язаний з символічним позначенням сторін світу. Чорний означав північні країни, а білий – південні, іноді – західні. Так, наприклад, Середземне море звалося Білим морем. Північні краї здавалися південним народам темними і су­ворими, вкритими імлою. Деякі дослідники вважали кіммерійців нащадками шумерів. Академік М. Марр доводив, що шумери пе­ребували і на Кавказі, а назва їх походить від грузинського Kumer – кумир, Бог. Кіммерійці були першими на території України, хто перейшов від осілого до кочового скотарства, а також ви-плавляв з болотяної руди залізо. Їхні майстри навчилися ку-вати залізо та виготовляти високоякісну сталь. Кіммерійські залізні й сталеві мечі, завдовжки понад метр, кинджали з бронзовими руків’ями, прикрашеними складним лінійним ор-наментом, славилися на весь світ. Не меншою популярністю користувалися лук та стріли, виготовлені з бронзи і рідше – із заліза та кістки, спис з масивним залізним вістрям, бойові молоти і булави. Кіммерійці виготовляли кінські вудила та колісниці. Кочове життя вимагало відповідного вбрання. Вони одягалися у зручні для верхової їзди вузькі штани і приталені сорочки з полами, що розширювалися, на ноги взували м’які чобітки з короткими халявами, а голови покривали високими гостроверхими шапками-башликами. Під час бою, з метою захисту, використовували просте, але вельми ефективне шкі­ряне оснащення, в числі якого були панцир та щит. Досить високого рівня досягло їхнє керамічне виробництво. Особливо гарними були келихи і великі посудини з лощеною поверхнею, прикрашені різьбленим геометричним орнаментом, пофарбовані здебільшого білою пастою. Кіммерійці вміли чудово обробляти кістки, дорогоцінні метали та каміння. Зокрема, під час розкопок було знайдено прикраси із золота, напівкоштовного каміння. Житлом для цих кочівників слугував переносний шатер, який перевозився від одного кочовища до іншого на легких возах. Племена кіммерійців об’єднувалися у великі союзи племен, які очолював цар-вождь, а також, частково, рада знаті (їх ховали за складними ритуальними обрядами у некрополі із різноманітним супровідним інвентарем: керамікою, зброєю, речами кінського спорядження (двокільчасті вудила, псалії, декоративні бляхи), золотими, срібними, скляними прикрасами. На поверхні могил нерідко встановлювали, висотою до 15 м, кам’яні статуї – зображення воїнів). Їхня політична історія маловідома. Відомо лише, що вони успішно воювали з Фригією (сер. VIII ст. до н.е.; 676–674 рр. до н.е., імовірно у співпраці зі скіфами), Урарту (722–714 рр. до н.е.), Ассирією (705 р. до н.е.; 679–678 рр. до н.е.), Лідією та Іонією (654– 652 рр. до н.е.). Серед кіммерійських царів під час військових походів особливою жорстокістю відзначилися Дуграме (Тугдамме, Лігдаміс) і Теушпа. У VII ст. до н.е. скіфські племена ви­тіснили кіммерійців з Причорномор’я, внаслідок чого Кіммерія розпалася. Кіммерійці від­ступили в район м. Синопа на півдні чорноморського узбережжя, а близько 600 р. до н.е. їх остаточно розгромив лідійський цар Аліатт. Проте, зважаючи на масові зображення кімме­рійців в античному живописі, переважно іонійських греків, VI ст. до н.е., заявити, що цей народ раптово і безслідно зник, було б помилкою. Кіммерійці, частково асимілювалися із скі­фами, частково мігрували на Близький Схід. Впродовж XIX ст. до н.е. – III ст. н.е. у Криму жили таври (грец. ταυρος – бик). Учені вважають, що саме від них виникли назви Кримського півострова – Таврида, Таврика, Таврія. Перші дані про них повідомляв Гомер в “Одіссеї”. Певні відомості залишили і Ге­родот, Каллімах, Страбон. Існує думка, що таври прибули у Крим через Тамань і Керченський півострів із гірських районів західного узбережжя Кавказу під час бронзового періоду. Таври жили невеликими замкнутими общинами у відкритих поселеннях. Серед найбільш досліджених фахівцями поселень слід назвати Уч-Баш (поблизу Севастополя), Інкерманське, Балаклавське (біля Бахчисарая). За сховища під час воєнної небезпеки їм правили спеціальні укріплення, споруджені в неприступних скелях. У горах вони займалися скотарством, у доли­нах – землеробством, у прибережних районах – рибальством, інколи – піратством. Мали високо­розвинуті гончарство (кераміка мала добре лощену поверхню чорного, коричневого або черво­ного кольору, прикрашену геометричним орнаментом), ткацтво, виготовляли речі з каменю, дерева та інших матеріалів (виробів з металу було небагато), торгували з греками. У VI ст. до н.е. у таврів з’явилися в обмеженій кількості скіфські навершя стріл, мечі та кинджали, предмети спорядження верхового коня. З другої половини І тисячоліття до н.е. у таврів почався перехід від родоплемінного ладу до рабовласницького, сформувалася родова аристокра­тія, їхня держава Таврика (ІХ–І ст. до н.е.) розвивалася як рабовласницька. Навколо своїх поселень таври споруджували укріплення. Щоб перешко­дити встановленню контактів з греками та іншими чужинцями, вони при-носили в жертву всіх, навіть тих, хто вижив після корабельної катастрофи у шторм або полонених. Ці жертвоприношення (жертву кидали зі скелі, де розміщувалося святилище, припускають, що на мисі Феолент) здійснювалися на честь головного божества таврів – великої богині Діви, яку стародавні письменники ототожнювали то з Артемідою, володаркою звірів, то з Іфігенією, донькою Агамемнона. З таврським храмом Діви пов’язаний один зі знаменитих давньогрецьких міфів – про приношення в жертву богині Артеміді доньки царя Агамемнона Іфігенії. Артеміда пошкодувала дівчину і з жертовного столу перенесла її в Тавриду, у храм, де богині вклонялися таври. Іфігенія стала жрицею цього храму. На виторг дівчині попрямував її брат Орест, якому після небезпечних пригод вдалося врятуватися самому, визволити сестру і повернутися з нею на батьківщину. Цей міф був дуже популярний у Давній Греції та Римі: його мотиви використовувалися в монументальному живописі, у розписі ваз, драматургії (античний автор Еврипід написав трагедію “Іфігенія в Тавриді”). Таври воювали зі скіфами і сарматами, вступали з ними у союз з метою підкорення Боспорського царства та Херсонеса. У II ст. до н.е. таври були розгромлені військами понтій­ського царя Мітрідата VI Євпатора. В І ст. до н.е. – III ст. н.е. у союзі з сарматами протистояли агресії Римської імперії. Із проникненням у Крим скіфів почався процес асиміляції таврів, що відобразилося у назві народності “тавроскіфи”. Востаннє таври (“тавро-скіфи”) згадувалися у писемних джерелах в XI ст. Що представляло собою державне утворення скіфів? Перші кочові скіфи з’явилися у степах Північного Причорномор’я на початку VІІІ ст. до н.е. Але тоді вони не залишилися на цій території, а, переслідуючи кіммерійців, попрямували до Закавказзя і Малої Азії. Наприкінці VІІ ст. до н.е. вони повернулися в причорноморські степи і залишилися там до III ст. до н.е. Через їхні землі протікали річки Борисфен (Дніпро), Гіпаніс (Південний Буг), Тірас (Дністер), Танаїс (Дон) та ін. Про скіфів зали­шилися відомості у ассиро-вавилонських, латинських і грецьких писемних джерелах. Це були іраномовні племена (на ранньому етапі носили назву “ішкуза”), які проживали в Середній Азії: в степах між Каспієм, Уральськими горами й Кавказом. Геродот у своїй “Історії” присвятив скіфам четверту книгу – “Мельпомена”. Він описав їх як своєрідний “караючий меч” для тодішнього світу (у 512 р. до н.е., заманюючи во­рогів вглиб причорноморських степів і використовуючи партизанську тактику війни, скіфи перемогли величезне перське військо Дарія І, який прагнув їх покарати за вторгнення у Мідію) і водночас віддав їм належне як мудрому, працьовитому, лицарському народові. Цікаво, що у легендах, які оповів Геродот, походження скіфів тісно пов’язане з Подніпров’ям. Продовжуючи розвивати цю точку зору вчені припустили, що скіфи етнічно походили від представників Зрубної культури. Найімовірніше ці племена просувалися в степи Європи поступово, протягом кількох століть. У V–ІV ст. до н.е. під вплив скіфів потрапили землі лісостепової смуги Лівобережної та Правобережної України, а також землі на захід від Дністра. Серед скіфів виділялися такі групи: царські скіфи (жили у пониззі Дніпра і Дону, вважалися верхівкою союзу племен), скіфи-орачі або сколоти (мешкали між Дніпром і Дністром), скіфи-землероби (жили у лісостеповій зоні Лівобережжя), скіфи-кочівники (осе­лилися у степах Причорномор’я). Частина скіфів змішалася з греками й осіла на чорномор­ському узбережжі між Дніпром і Дністром, їх називали калліпідами (“прекраснокінні”). Поблизу жили алазони – скіфо-фракійське плем’я. Власне скіфами були царські скіфи, скіфи-кочівники та калліпіди. Наприкінці VІ ст. до н.е. вони об’єдналися в єдину державу – Велику Скіфію. Остання поділялася на три царства, одне з яких очолював головний цар, а два інших – молодші царі. Центральним осередком Великої Скіфії наприкінці V–III ст. до н.е. було Ка­м’янське городище на Дніпрі (поблизу сучасного Нікополя). Царство поділялося на округи (номи), якими управляли номархи. У IV ст. до н.е. із Північного Причорномор’я до Греції масово вивозилося зерно, що призвело до різкого збагачення скіфської верхівки. Саме тоді досягнуто апогей величі Скіфії, царем якої був Атей. Він карбував свою монету, йому підлягала більшість населення Скіфії, загальна кількість якої сягала 680 тис. осіб. Велика Скіфія об’єднувала близько 10 різних на­родів, серед яких були лісовики-неври (Полісся), людоїди-андрофаги (верхів’я Дніпра). Атей збільшив територію, обклав даниною фракійців – населення Балкан. Тоді ж почалася конфрон­тація між Македонією і Скіфією за вплив у північно-західному Причорномор’ї. Філіп II Македонський, батько Олександра, у 339 р. до н.е. розбив скіфів у великій битві, де і загинув старий цар Атей. У 331 р. до н.е. македонці під командуванням Зопіріона (намісник Олександра Македонського у Фракії) знову напали на Скіфію. Цього разу вони зазнали поразки. Скіфи вели жорстоку боротьбу з праслав’янськими племенами Лісостепу, досить часто обкладали їх високими податками. Наприкінці ІІІ ст. до н.е. Велика Скіфія (гіпотетично через тиск сарматів, або кельтів, або погіршення клімату) припинила своє існування. Її безпосереднім продовженням було Скіфське царство (Мала Скіфія) у Криму зі столицею Неаполісом (сучасний Сімферополь), яке проіснувало до ІІІ ст. н.е. Паралельно існували Малі Скіфії у Нижньому Подніпров’ї та Подунав’ї. Вважається, що скіфи уникли повної асиміляції із багаточисельними сусідами і сформували на Кавказі осетинський етнос. У скіфів панувала патріархальна система влади з чіткою диференціацією (багато­жонство з привілеями старшій або першій дружині, право синів на виділ спадку за життя господаря, мінорат), рабовласницьким устроєм, який зменшив роль народних зборів (рада). Останні могли переобрати царя. При цьому фактор деспотизму влади не брався до уваги. Кожний дорослий був вояком, присягав на шкірі щойно вбитого теляти, варене м’ясо якого в цей момент з’їдалося, виступати на війну. Грецький географ Страбон зазна­чав, що на скіфське свято “Секея” розі­грувалися бої між особами незалежно від статі. Давньогрецький лікар Гіппократ писав, що навіть скіфські молоді жінки вправно їздили верхи, стріляли з лука, кидали дротики та списи. До речі, заміж вони не виходили доти, доки не вбивали трьох ворогів. Слід відмітити, що поряд з легкою кіннотою, використовувалася і важка – вершники були захищені бронзовими і залізними обладунками, нашитих на шкіряну основу. У боях скіфи були немилосердні, полонених татуювали, осліплювали, відрізали носи, кастрували або приносили в жертву богам. За свідченням Геродота, повсталих рабів (полонених) розпинали на хрестах. Від числа вбитих ворогів залежала кількість здобичі, яку воїн отримував у царя, пред’явивши скальпи або голови своїх жертв. Із черепів останніх виготовлялися чаші, зі шкіри правих рук небіжчиків – сагайдаки. Проте відносини всередині, між скіфами, були чітко визначеними, в деякій мірі толерант­ними і дисциплінованими, що пильно контролювалося. Так, за вбивство скіфом скіфа, вбивцю закопували, як правило, живим в землю разом з убитим (згодом цей звичай передано кшатріям в Індію, успадкували запорозькі козаки). У цих племен існував культ меча “акінаки” та обряд поклоніння йому. Наприклад, посвячення юнака у молодого воїна супроводжувалося споживанням крові першого вбитого ним ворога. Проте, існували й інші священні атрибути: для воїнів – бойова сокира, лук, для жерців – чаша, для рядових общинників – пояс, плуг з ярмом. Економіка скіфів базувалася на кочовому господарстві (розведення низькорослих але витривалих коней, волів, корів, кіз тощо), різних промислах (наприклад, видобували залізну руду, золото, алмази), пограбуваннях і данині сусідніх племен. Значного розвитку набули чорна металургія та ковальство, виготовлення кибиток, зброї та кінської збруї. Скіфи-орачі займалися землеробством (вирощували пшеницю, жито, овес, ячмінь, просо, коноплю, горох, сочевицю, нут, чуфу, віку, цибулю, часник), в меншій кіль­кості садівництвом. З-поміж знарядь праці використовували дерев’яні плуги без металевих наконечників і полиць для відкидання земляної скиби, рогові мотики, залізні серпи, ручні зернотерки тощо. Мисливство і рибальство були допоміжними заняттями. Важливу роль відігравала торгівля з грецькими колоніями Ольвією, Херсонесом, Тірою, Пантікапеєм, а також із Македонією, Істрією, римськими провінціями тощо. Існувала приватна власність на стадо, посіви, житло, рабів (використовувалися у веденні гос­подарства, охороні худоби). Договори скріплювалися присягою, порушення якої тягнуло смертну кару, відрубування правої руки, вигнання.

9. Зараз у науці нема єдиної думки щодо походження Давньоруської держави — Київської Русі. Існує декілька теорій.

1. Норманська теорія, її започаткували німецькі вчені Г. Баєр та Г.Міллер, які працювали в другій половині XVIII ст. в Російській Академії наук.

"Норманісти" наголошують, що східні слов'яни були нездатні без зовнішньої допомоги створити свою державу, а варяги (нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Київської держави. Слово "Русь" походить від фінської назви шведів "Ruotsi".

2. За хозарською теорію поляни є не слов'янами, а різновидом хазарів. Модель влади, яка існувала в Хозарії. Там водночас правили два царі — цар по крові (хакан каган), та його "заступник" (хакан-бек). Тогочасні візантійські та арабські джерела згадують Аскольда з титулом хакана.

3. Панюркська теорія, за якою слово "Русь" походить від іранського і означає — світлий та належить іраномовним мешканцям одного з регіонів Середнього Подніпров'я.

4. Теорія природно-історичного (автохтонного розвитку). Прибічниками цієї теорії були і видатні українські історики В. Антонович, М. Грушевський та інші. Прихильниками цієї теорії стверджують, що у східних слов'ян існували політичні та соціально-економічні передумови для створення своєї держави: високий рівень розвитку виробничих відносин, існувала майнова диференціація, відбувалося захоплення старійшинами общинних земель, багаточисельні військові походи, результатом яких була велика кількість здобичі. Основними джерелами є літопис "Повість врем'яних літ", який розповідає про правління князя-слов'янина Кия (кін V — поч.УІ ст.) та хроніка "Бертинські аннали".

Перші три концепції, хоч і мають під собою певну фактичну основу (варязьке походження багатьох руських князів, правління двох князів одночасно, різні варіанти походження слова "Русь" тощо), але ігнорують повністю ту обставину, що державність — це результат тривалого соціально-економічного і політичного розвитку, її не можна принести ззовні. Тому чимало вчених схиляється до думки, що Київська Русь утворилася на власній основі внаслідок тривалого процесу первіснообщинного ладу та формування класового суспільства у східних слов'ян. Розвиток феодальних відносин, а також переростання органів племінного управління в державні органи сприяли перетворенню союзів племен у "княжіння" державного типу.

Київська Русь об'єднувала фактично всіх східних слов'ян і була найбільшим державним утворенням у тогочасній Європі, її кордони простягалися від Ладоги й Білого моря до Чорного та від Карпат до верхів'їв Волги. Територія становила 1,1 млн. км², населення — приблизно 5 млн. Найбільше місто — Київ, 50 тис. мешканців. Київська Русь була державним об'єднанням більш ніж 20 різних племен і народностей. Вона утворилася як велика середньовічна держава. Поряд з новими формами суспільного життя у слов'ян зберігалося чимало пережитків: повинності селян обмежувалися сплатою данини, скликалися народні збори — віче, для захисту держави збиралося народне ополчення. Існував звичай кровної помсти за вбитих родичів.

Проте зі зміцненням слов'янської держави прискорювався процес відмирання залишків первісних форм суспільного життя, розвиток соціальних відносин. Спираючись на постійні озброєні загони-дружини, князь у вирішенні питань державного життя не зважав на віче, а скликав раду бояр. Суд став князівським. Князь та бояри захоплювали общинні землі, силоміць примушували селян-смердів не лише платити данину, а й відробляти певні дні в їх. господарствах. Крім цього, селяни мусили за наказом князя брати участь у військових походах для завоювання нових земель і відсічі нашестям кочівників зі сходу.

Київська Русь — ранньофеодальна монархічна держава. Київський великий князь зосереджував всю владу в своїх руках (судову, адміністративну, воєнну), вважався верховним власником усіх земель і уособлював державну владу. У залежності від нього перебували місцеві князі й бояри, які володіли князівствами і удільними вотчинами. Дрібніші феодали, що, в свою чергу, перебували у залежності, були власниками менших міст чи окремих сіл.

Нижчий щабель цієї ієрархії займали виробники-селяни, об'єднані у сільські територіальні общини. Основною категорією населення були феодально залежні смерди. Смерди, котрі сплачували данину, належали до общини, на яку поширювалася влада феодала. Існували різні форми залежності — закупи (селяни, які потрапили у залежність через позику, коли віддавали або відробляли, то ставали вільними); рядовичі (селяни, які уклали договір і таким чином потрапили у залежність). Крім залежних смердів, існувала дворова челядь, яка працювала на феодала і мешкала у його дворі. До челяді належали раби, або холопи.

Землеробство було провідною галуззю господарювання, застосовувалася 2-3-пільна система. На той час існувала вирубна (лісові місцевості) і перелогова (степ і лісостеп) системи землеробства. Основними знаряддями праці були: плуг, борони, заступи, серпи, коси. Вирощувалися пшениця, жито, просо, ячмінь, овес. Крім зернових, вирощували також бобові та технічні культури.

Значного розвитку досягло скотарство, особливо у степовій смузі. Розводили велику і малу рогату худобу, свиней, коней тощо.

Важливе місце у господарстві Київської Русі займало ремесло. Існувало понад 60 видів ремісничих спеціальностей. Найважливішою галуззю була чорна металургія. Значного рівня досягли також інші ремесла — ювелірне, гончарство, ткацтво та деревообробне виробництво.

Не втратили свого значення промисли, особливо мисливство, рибальство і бортництво.

Значного розвитку набула торгівля. Вироби ремісників обмінювали на сіль, господарську продукцію. Була певна спеціалізація деяких районів: з Прикарпаття везли сіль, з півдня — хліб, худобу, з півночі — хутро. Поступово внутрішня торгівля концентрувалася у містах. Значного розвитку досягла зовнішня торгівля. Експортували хліб, худобу, сіль, хутра, вироби ремісників, Імпортували: тканину, вино, прянощі тощо. Через територію Київської Русі проходило три найважливіші торгівельні шляхи: "із варяг у греки", "соляний", "залозний".

В історії Київської держави можна виділити такі основні періоди:

1) 882-972рр. (від початку правління князя Олега до смерті князя Святослава) — період швидкого зростання Київської Русі, За цей час було створено величезне господарське й політичне об'єднання. Князь Олег підкорив древлян, сіверян, радимичів. Успішно воював з Візантією, хозарами. Ігор продовжив політику свого попередника, підкоряючи своїй владі східнослов'янські племена (підкорив племена уличів та древлян). Воював з перемінним успіхом з Візантією, печенігами, здійснив успішних похід у Закавказзя. Загинув під час збору полюддя (вбито повсталими) у Древлянській землі. Дружина Ігоря княгиня Ольга придушила древлянське повстання, провела перші державні реформи, які впорядкували систему збору і розміри данини тощо. На відміну від князя Олега й Ігоря, надавала перевагу мирним відносинам з іншими країнами, її син Святослав Ігорович, прозваний Завойовником, за своїм покликанням був більше полководцем, ніж державним діячем та політиком. Він провів ряд успішних походів проти в'ятичів, Хозарського каганату, Волзької Болгарії, ясів і касогів. Воював він і на Балканах, проте невдало. Загинув у битві з печенігами.

2) 980-1054рр. (охоплює князювання Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого) — доба закріплення Києвом своїх завоювань, досягнення вершини політичної могутності, стабільності, економічного та культурного розвитку. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду, в цей час переважає внутрішній розвиток. Видатною подією цього періоду було прийняття християнства. Князь Володимир ліквідував владу племінних князів, замінив її практикою посадження у землях Київської держави своїх синів і довірених осіб. Успішно воював проти в'ятичів, радимичів, поляків, Візантії, печенегів. Запровадив державну релігію — християнство. За часів його сина Ярослава Мудрого Київська Русь досягла апогею свого розвитку, її територія простягалась від Чорного моря на півдні до Фінської затоки на півночі, від Карпат на заході до Волги на сході. Ярослав Мудрий запровадив систему ротації для успадкування великокняжого престолу. За його княжіння видано збірник законів "Руська правда" — правовий кодекс держави. У зовнішніх стосунках надавав перевагу дипломатичним стосункам та династичним шлюбам.

Дата добавления: 2015-05-23