Запорозька Січ як центр організації й консолідації козацтва

Потужним імпульсом консолі­дації українського козацтва, фор­мування його самосвідомості та утвердження організаційної структури стала Запорозька Січ.

Питання про час і місце її виникнення через брак прямих свідчень залишається дискусійним. В той же час, від його вирішення значною мірою залежить підхід до оцінки становлення козацтва як соціальної верстви.

Історики доклали немало зусиль до пошуків документаль­них матеріалів про організацію Січі за дніпровськими порога­ми. На думку І. М. Каманіна зародження постійного осередку козацької громади на Запорожжі слід відносити до кінця XV ст "Еще в XV в. на Днепре где-то на Тавани или около нея,— писав вчений,— во всяком случае ниже порогов, т. е. за поро­гами, находилось место постоянного пребывания отряда черкасов или Козаков, и притом довольно значительного в числе; мы думаем также, что, находясь на открытой реке, стоя, так ска­зать, открытой грудью против ежеминутно готового к нападе­нию врага, сдерживая его порывы к грабежу, отряд Козаков не мог не иметь хотя слабых укреплений, послуживших зароды­шем будущей сечи; к этому отдаленному периоду, покрытому туманом неизвестности от недостатка света тоговременных до­кументов, мы и относим ея начало" ¹¹⁷. Протилежного погляду дотримувався сучасник І. M. Каманіна Л. В. Падалка, доводячи, що Січ постала лише в кінці XVI ст. ¹¹⁸. Визнаним репрезентан­том низового лицарства, за М. С. Грушевським, Запорозька Січ стала у 80-х роках XVI ст. При цьому вчений слушно зауважу­вав: "Се не могло стати ся так від разу і розвій Січи супроти сього треба класти на передні десятиліття — семе і восьме, слідом по заложенню Хортицького замку і діяльності Вишневецького" ¹¹⁹. Появу Січі за дніпровськими порогами В. О. Голобуцький визначав 30—50-ми роками XVI ст. ¹²⁰.

Серед найважливіших причин виникнення Запорозької Січі, на нашу думку, слід відзначити, насамперед, внутрішню потре­бу козацтва в своїй організації у зв’язку із зростанням його чи­сельності на середину XVI ст. З іншого боку, заснування центру козацької вольниці зумовлювалось практичною потребою захи­сту українських земель від зростаючої татарської агресії. Тривале перебування козаків далеко від волостей викликало необхід­ність об’єднання в згуртовані загони на чолі з досвідченим ота­маном. Формування козацької громади в умовах безпосередніх контактів з кочівниками вплинуло на її військову організацію, яскраво проявилося в мові та одязі запорожців.

Розширення козацьких промислів супроводжувалося появою на уходах тимчасових сторожових постів, або ж засік. Очевидно, вони існували вже з початку XVI ст., оскільки в описі Черкаського замку 1552 р. досить чітко вказувались межі уходів. До них зокрема, належали "уходы або ж станы — по реце Днепру, а по речках Ворскле, Ореле, Тясмени, а по обеих Ингулах, а на Самаре, озера Уступный и Западный затоны, Засякли —ловенье рыбы и бобровые гоны. Найпервый по Днепру, зверху почонши от Мошон, уход и став, на имя Дубослей, там озера" ¹²¹. Козаки-уходники, як правило, промишляли на певній території і були добре обізнані з її особливостями. З іншого боку частина їх через посилення контролю замкової влади і збільшення старостинських поборів не поверталася на волості і залишалася на постійне проживання в уходах, про шо красно­мовно свідчать записи люстраторів. Канівський боярин Чайка скаржився властям (1552), що він зібрав минулої осені "з ухо­дов тих Сиверских меду от половинников девяносто кадей, окроме бобров, рыб, мяса и иных пожитков, а пан староста теперешний поведил иж далеко вжо того не приходит, а иже сей осени только пол 4 кади меду досталось ему з уходов оных" ¹²². Очевидно, для забезпечення постійних прибутків ад­міністрація прикордонних старост не дозволяла будівництва сторожових постів у південних степах. Зокрема, про заборону зведення "городців" для черкашан по "Дніпру і по ріках на Орелі і обох Тясминах" йшлося у судовому рішенні короля Сигізмунда І від б травня 1546 р. з приводу позову міщан на старосту Оникія Горностая ¹²³. Однак, із зростанням кількості козацтва на Дніпрі та його притоках, південніше р. Самари, аж до турецького прикордоння з’являлися нові "городки", які створювали цілу систему укріплених осередків.

Віддаленість од волості визначала своєрідну сферу життя та діяльності козацтва. Потреба у хлібі та продукції ремісничого виробництва зумовлювала пошук адекватного товару для обмі­ну. Тому козакуючі часто вдавалися до походів за здобиччю на татарські улуси. Захоплені коні та вівці згодом продавалися на волості. Здобуття так званого "козацького хліба" супроводжу­валося звільненням з неволі співвітчизників. Своїми сміливими діями козаки стримували турецько-татарську експансію в Україну. Водночас південноукраїнські старости переймали прак­тику козаків, залучаючи їх до спільних походів. Вищенаведені міркування прямо стосуються генези Запорозької Січі.

Ідея створення твердині на південних рубежах виникає, очевидно, в 20—30-х роках XVI ст. у зв’язку зі спробами литов­ського уряду прийняти козаків на державну службу. Проте че­рез брак коштів реалізувати її вдалося лише князеві Дмитру Вишневецькому. Важливою підоймою втілення в життя цього плану стали розвій козацтва на південному порубіжжі та орга­нічна потреба єднання зусиль перед татарською агресією. Як наслідок стала поява в середині 50-х років фортеці на одному з дніпровських островів, її місцезнаходження до сьогодні зали­шається дискусійним. Свідчення про призначення Хортицького замку подає грамота Сигізмунда II Августа Дмитрові Вишне­вецькому (1557). В ній король висловлював подяку за будівни­цтво фортеці, стійкість і мужність під час оборони від перекопських татар, обіцяв у майбутньому не забувати подвигів князя: "А що стосується збудованого тобою замку і виявленої нам по­слуги, то така послуга приємна нам, бо ти влаштував замок для нас, господаря, у потрібному місці, і саме такий замок міг би надійно стримати лихих людей, шкідників, і забезпечити пан­ства наші. Та щоб зміцнити той замок людьми й бойовими засобами, як ти писав нам про це, то без особистого твого приїзду до нас ми тепер не маємо ґрунтовних підстав виконати це, хоч виводити тебе з замку на цей час також не годиться з огляду на звістку від тебе і з інших країн про намір великого московського князя збудувати замки при ріці Дніпрі саме в тому місці, де й ти хотів збудувати городи, на нашій землі, а також заради зачіпок, на які могли б зважитися за твоєї відсут­ності козаки, наражаючи на небезпеку краї нашої держави. Ви­водити тебе з замку не годилося б іще й задля того, що ти, залишаючись у ньому, міг велику користь принести, не допус­каючи козаків робити зачіпки чабанам і шкоди улусам туре­цького царя, з огляду на багато причин, на угоду і присягу нашу з турецьким цісарем і вічний мир з перекопським царем" ¹²⁴. Прагнення монарха утримувати постійну залогу на Хортиці для запобігання сутичок козаків з татарами було б незрозумілим, якби фортеця призначалася виключно для запорожців. Отже, її зведення мало подвійну мету: створення форпосту боротьби поти татарської агресії і здійснення контролю над діями ко­зацтва.

Не одне покоління Істориків зупинялося перед дилемою правомірності ототожнення Хортицького замку з першою За­порозькою Січчю. Незважаючи на нові наукові відкриття, ця проблема і сьогодні залишається дискусійною. Фортеця Вишневецького зовні напевно відрізнялася од відомих пізніше архі­тектурних комплексів, козацьких твердинь на Дніпрі. До скла­ду гарнізону входили, крім козаків, представники військовослужбової людності — бояри, слуги, драби. Разом з тим, про­живання єдиною громадою у специфічних умовах південного порубіжжя сприяло зародженню своєрідної військово-політич­ної організації запорозького товариства, її моделі. Як слушно за­уважив М. Ф. Владимирський-Буданов, Хортицька фортеця ста­ла гніздом "низовой вольницы, которая послужила потом зер­ном будущей Сечи" ¹²⁵. Цілком прийнятним є також твердження M. C. Грушевського, який у статті, присвяченій історичним за­слугам Дмитра Вишневецького, назвав князя "духовним бать­ком огнища нової української плебейської республіки" ¹²⁶. Любо­мир Винар вважає замок на Хортицькому острові "першим прототипом козацької Січі, в якій розвивалося військове й гос­подарське життя запорожців" ¹²⁷. Звідси логічним є висновок, що Хортицький замок став своєрідним прототипом козацького укріплення, яке, утвердившись на о. Томаківка в 60—70-х ро­ках XVI ст., дістало назву Запорозької Січі.

Незважаючи на досить короткий час існування (1555—1557), Хортицька фортеця справила помітний вплив на еволю­цію українського козацтва, зростання його лав. У листі до коза­ків від 20 листопада 1568 р. Сигізмунд II Август вперше звер­нувся до них як до окремої групи української людності, що "з замков и мест наших Украйных, без розказаня и ведомости нашей господарской и старост наших Украйных, зъехавши на низу, на Днепре, в полю и на иных входах перемешкивают: Маем того ведомость, иж вы, на местцах помежных, у входах розных свавольне живучи, подданых царя турецкого, чабанов и татаров царя перекопского, на улусы и кочовища их находечи, великие шкоды и лупезтва им чините, а тым границы панств наших от неприятеля в небеспеченство приводите" ¹²⁸.

Перші свідчення про чисельність і побут запорожців на Томаківській Січі за 1575 р. подав польський шляхтич Марцін Бельский. "Козаки,— писав він,— це посполиті люди, які на низу Дніпра займаються ловлею риби і там же сушать її на сонці, без солі, проживають там лише влітку, а на зиму розхо­дяться в ближчі міста, як Київ, Черкаси та інші, попередньо заховавши свої човни в безпечному місці на одному з дніпров­ських островів і залишивши там кілька сотень чоловік на кошу, як вони кажуть, на сторожі, мають вони і власні гармати, які здобули у турецьких фортецях, або ж у татар. Раніше їх було небагато, але тепер збирається по декілька тисяч, особливо ‘їхня чисельність зросла в останній час, і неодноразово вони туркам і татарам немалі шкоди чинили, нападаючи на Очаків, Тягиню, Акерман та інші фортеці" ¹²⁹. Тобто, можна говорити про утвер­дження на Томаківці коша як військово-політичної форми об’єд­нання запорожців. Відзначаючи відмінності в організації січової громади і козаків, що проживали в цей час на волості, М. С. Грушевський писав: "Запороже таким чином значно випередило в своїй політичній еволюції козаччину «городову», кажучи тради­ційним терміном — організацію її «на волости». Там вона ще була вповні безправною, не признаною як організація, як су­спільна верства, не організованою вповні пригнетеною властю адміністрації й шляхти. Тим часом на Низу вона була вже силь­но сконсолідованою, а далі й організованою силою, перейня­тою почуттєм своєї окремішности й незалежности. Пізніша тра­диція, що вважала Запороже властивим осередком і головою козаччини, й його рішення (а не рішення військової ради горо­дових полків), авторитетними для всієї козаччини, мала таким чином свій корінь і оправданнє в відносинах ще з середини XVI в. Запороже було огнищем козацької сили, солідарности, організованости" ¹³⁰.

Вищим органом влади на Запорозькій Січі була рада, право участі в якій мали всі без винятку козаки. Інколи ради прово­дилися і на репрезентативній основі депутацій від куренів або ж виключно старшинські. Зібрання козаків за їх власною ініці­ативою називалося чернецькою радою. До компетенції загальної ради входили всі найважливіші справи життя козацького това­риства: встановлення військового устрою, обрання старшини, вирішегня питання війни і миру, ведення переговорів з представниками інших країн. Нерідко козацька рада виступала і в якості вищої судової інстанції. За традицією козацькі ради зби­ралися щороку 1 січня для переобрання кошового отамана і старшини. В міру потреби, незалежно від часу, скликалися неординарні ради, на яких розглядалася широка палітра питань або одне, але важливе для запорожців.

Постійним місцем проведення козацької ради була Січ. Проте, оскільки рада являла собою орган військової влади, то прив’язаність до даного топографічного пункту не абсолютизу­валася. Важливою, насамперед, була присутність війська ¹³¹. Звід­си зрозумілим стає скликання ради під час походу в степу чи на волості — в Сухій Діброві, на Масловому Ставу. Перша корот­ка згадка про козацьку раду 1581 р. міститься у творі Бартоша Папроцького, де описувалася подорож на Запорожжя поль­ського шляхтича Самуеля Зборовського. Останній з "немалим почтом своїх слуг і гайдуків спочатку прибув до Канева, звідки їхав до Черкас, з Черкас до Псла річки і... до порогів, де лицар­ські люди мешкають. Там є місце на Дніпрі важке для просу­вання, бо ті пороги з великих скель, через які вода як з високих гребель спадає, і там ніхто не може проїхати, крім козаків" ¹³². З прибуттям на Січ, Зборовський був проголошений на раді гетьманом, а потім організував козацький загін для походу про­ти Московської держави. Ґрунтовніші відомості зустрічаємо у щоденнику Еріха Лясоти — посла німецького імператора Ру­дольфа II (1576—1612) в Україну (1594). В той час Запорозь­ка Січ перебувала на о. Базавлук, який лежав у Чортомлицькому рукаві Дніпра проти гирла річки Підпільної. Лясота прибув з метою агітації козаків виступити на боці Австрії проти Туреч­чини і залишив нащадкам цінні матеріали з історії Базавлуцької Січі (1593-1638).

Щоденник німецького посланця є першою документальною розповіддю про життя січового братства. Вже при наближенні до Запорозької Січі Лясота був зустрінутий делегацією кількох заслужених і авторитетних козаків, які вітали прибулих від імені січового товариства. Вступ іноземців на Січ супроводжувався гарматними пострілами. Особливу увагу Лясота звернув на порядок голосування під час козацької ради. Після оголошення імператорської пропозиції запорожці розділилися "на два кола В одному була старшина, у другому — прості люди, яких нази­вають черню. Обговоривши все між собою, чернь ухвалила своєю звичайною acclamation [* acclamation — згода без голосування] податися на службу до його цісарської величності, на знак чого кидала вгору шапки, після чого побігла до другого, старшинського кола і пригрозила, що коли хтось буде проти, вони його втоплять у воді. Але старшина відразу погодилася" ¹³³. Після досягнення згоди гриміли литаври і деся­ток гарматних пострілів.

Виконавча влада належала кошовому отаманові. Про зна­чення цієї посади серед козацького товариства і характер виборів яскраво свідчать спостереження Гійома Левассера де Боплана: "коли зберуться усі старі полковники і старі козаки, що користуються серед них пошаною, кожен з них віддає свій голос за того, кого вважає за найздібнішого, і той визначається більшістю голосів. Якщо обраний не хоче приймати посади, відмовляючись невмінням, малими заслугами, браком досвіду чи похилим віком, це йому не допомагає... Якшо обраний ко­зак приймає на себе обов’язки старшого, то дякує зібранню за виявлену честь, хоча (додає, шо) недостойний і для такої поса­ди нездатний, далі ж, однак, урочисто запевняє, шо докладе зусиль і старання, аби гідно послужити як усім взагалі, так і кожному зокрема, і шо завжди готовий покласти своє життя за своїх братів (так вони називають між собою один одного). На ці його слова кожен плеше в долоні, вигукуючи: «Слава! Сла­ва!» і т. д. Потім усі один за одним відповідно до свого рангу йдуть вклонитися йому" ¹³⁴. Вибори кошового отамана знаме­нували кульмінаційний момент ради, оскільки від даної канди­датури значною мірою залежало життя на Січі протягом цілого року. Інші старшини — суддя, осавул та писар не відігравали такої визначної ролі, як кошовий. Як слушно підмітив Карстен Кумке: "Казацкие старшины являлись прежде всего исполни­телями общественной воли группы людей. Не от властолюби­вых старшин исходила власть, напротив, главным авторитетом была казацкая общность или, точнее, ее воля. Поэтому успех зависел от способности руководителей интегрироваться в груп­пу, знать ее нужды, ибо только признаваемые каждым казаком приказы могли быть исполнены добровольно. Любое принуждение со стороны старшин для исполнения приказов или послушания со стороны казаков было невозможно, так как противоречило казацкой демократии" ¹³⁵.

У житті запорозької громади особливе місце відводилося курінному отаманові — безпосередньому начальникові куреня, що був своєрідним козацьким земляцтвом. Назви куренів, як правило, походили від місцевості, де раніше проживали козаки на волостях. Михайло Слабченко нараховував у XVI ст. на Січі 7 куренів: Пашківський, Титарівський, Дерев’янківський, Поповичівський, Іванівський, Канівський, Дядьківський ¹³⁶. Курін­ний отаман обирався на курінній раді і не потребував затвер­дження на загальному зібранні козацького товариства. Він здій­снював прийом до куреня нових козаків, розпоряджався куреневим майном. У спогадах одного із запорожців зазначалося, що "козаки куренные его (отамана.— В. Щ.) так слушают, как своего отца..." ¹³⁷. За традицією, лише той, хто обіймав певний час посаду курінного, міг реально претендувати на обрання кошовим отаманом Запорозької Січі.

Специфічне самоуправління з притаманними йому демо­кратичними рисами сприяло консолідації козацтва. Не став на заваді навіть перехід на державну службу тих козаків, які до 1625 р. перебували майже виключно на Запорожжі, хоча і не обов’язково в Січі. Слід зауважити, що ігнорування останнього фактора приводило багатьох дослідників до ототожнення ко­шового устрою з реєстровим. В офіційних актах польської адмі­ністрації керівник реєстрових козаків іменувався "старшим", "поручником" або ж "гетьманом" у розумінні керівника вій­ськового підрозділу ¹³⁸. Там же йшлося й про поділ реєстрових на полки, сотні й десятки. Водночас на Січі залишався курін­ний устрій, при якому верховна влада перебувала в руках кошо­вого отамана. З кінця 20-х років XVII ст. практикувалося об­рання старшого серед нереєстрових, який іменувався "гетьма­ном запорозьким" ¹³⁹. Але в даному разі йшлося, напевне, про вибори козацького ватажка для проведення чергової експедиції.

Велике значення у справі консолідації козацтва мала боротьба запорожців проти турецько-татарської агресії. Січ стала своє­рідною військовою базою, звідки розпочиналися морські та сухопутні походи, а козацтво — могутньою організацією з влас­ним флотом, піхотою і артилерією. Вже протягом другої поло­вини XVI ст. козаки здійснили десятки експедицій до Очакова Кілії, Ізмаїлу, Акермана, Гезлева, інших турецьких твердинь на Північному Причорномор’ї. Згодом козацькі чайки досягли навіть берегів Анатолійського півострова, зокрема, фортець Сінопа і Трапезунда. Актові матеріали зберігають багато листів турецьких султанів, кримських ханів та інших високопоставле­них осіб, в яких вони скаржилися польському урядові на запо­рожців, намагалися використати походи останніх як привід для втручання у внутрішні справи Речі Посполитої ¹⁴⁰. У відповідь власті заявляли, що вони не можуть покарати козаків, оскільки запорожці їм не підпорядковувалися. Лише перед реальною загрозою турецької агресії в 1590 р. сейм ухвалив постанову "Порядок щодо низовців і України" ¹⁴¹. Вона передбачала, зо­крема, виведення із Січі "людей свавільних" і зміцнення там реєстрової залоги представниками шляхти. Однак, аналогічні постанови викликали зворотну реакцію і не перешкоджали зростанню запорозького товариства. Один із сучасників зазна­чав: "Напрасно поверялось панам и их дозорцам ловить и зако­вывать бродяг (гультяев), бегавших из королевских и дедичных имений, и возвращать их в места прежнего жительства, где их могли тотчас же казнить жестокою смертью. Пока Запорожье со всеми днепровскими островами и приднепровскими трущо­бами не будет во власти панов — нельзя задушить козачество" ¹⁴².

Наступні події, пов’язані з козацькими повстаннями, пере­креслили плани уряду Речі Посполитої. Зростаюча козацька енергія на Січі змусила його відмовитись від тиску на запорож­ців і перейти до пошуків компромісів. За участь у війні проти турків та їхніх васалів (1600) козаки висунули свої вимоги: відміну баніції, повернення вольностей, наданих Стефаном Баторієм, заборону старостам кривдити козаків на волості ¹⁴³. Початок XVII ст. ознаменувався цілою серією гучних походів на Чорне море під керівництвом Петра Сагайдачного. Гетьма­нування Сагайдачного збіглося з масовим приходом на Січ покозачених селян та міщан. Не випадково магнат Януш Остро­зький на одному із засідань сейму закликав вжити проти них суворих заходів, "лише б хлопи наші... до козаків не приставали і до них себе не прилучали" ¹⁴⁴. Тож, очевидно, не стала проблемою організація 40-тисячного війська для походу проти полчищ султана Османа II (1618-1622) під Хотин (1621).

Зростанню міжнародного авторитету запорожців сприяла кож їхня участь у Тридцятирічній війні (1618 — 1648) ¹⁴⁵. Про яскраво свідчить текст маніфесту шведського короля Густа­ва-Адольфа (1611 — 1632) від 25 червня 1631 р., підготовлеий його радником Жаком Русселем. "Благородні і вільні лица­рі, — зазначалося у зверненні до запорожців,— мужі хоробрі, володарі Дніпра і Чорного моря, а що найважливіше, релігії християнської грецької старинної завзяті оборонці..." ¹⁴⁶. А далі містилася пропозиція перейти на службу до шведського мо­нарха.

Одним із найважливіших факторів консолідації козацтва на Січі стало перетворення її у своєрідний осередок визвольного руху українського народу. Саме на Запорожжі здобув автори­тет і визнання Криштоф Косинський, який очолив виступ ко­зацтва проти панського свавілля. Останній похід на волості (1593) гетьман Косинський здійснив із Січі. Цей шлях став у майбутньому основним для руху повстанських сил аж до часів Богдана Хмельницького. Очоливши повстання влітку 1594 р., Северин Наливайко відправив з Брацлавщини посольство на Запорожжя із закликом до спільних дій. Із Січі на допомогу повстанцям виступив загін на чолі з Григорієм Лободою. На­віть після Солоницької битви Сигізмунд III видав універсал від 1 вересня 1596 р., в якому містилося суворе попередження: "Тех запорожцев, абысте с Запорожья на Украину, где бы ся выгребать хотели, не пушали, и противко ним, яко неприятелей коронных конно, збройне повстали и пристани до берегов моцно боронили, заховалибытеся в том всем водлуг конституции" ¹⁴⁷.

З 1625 р. Запорозька Січ стала центром організації повстан­ських загонів для боротьби проти коронного війська. Саме там з являються письмові звернення до українського народу, зміст яких відбивав прагнення широких соціальних верств. На Січі конкретизувалися методи і завдання визвольного руху. Неда­ремно в листі до короля Владислава IV від 27 червня 1636 р. урядовий комісар у козацьких справах Адам Кисіль визнавав, що Запорожжя завжди було "капітулою всіх змовників проти існуючого порядку" ¹⁴⁸.

Отже, виникнення осередку лицарської вольниці — За­порозької Січі в другій половині XVI ст. було зумовлене поряд із внутрішніми потребами козаків, які знаходилися на південно­му порубіжжі, необхідністю захисту від зовнішньої загрози. Ці обставини мали безпосередній вплив на зростання чисельності, формування демократичних засад військово-політичного устрою січовиків — коша. Важливим фактором консолідації українського козацтва стало утвердження Січі як форпосту боротьби проти турецько-татарської агресії і центру національно-визвольного руху в Україні.

Таким чином, виникнення українського козацтва стало за­кономірним результатом споконвічної боротьби осілого земле­робського населення зі степовими кочівниками. Необхідність відсічі татарської агресії в другій половині XV ст. зумовила ство­рення контингенту військовослужбової людності на південному прикордонні Литовсько-Руської держави. Разом з тим природні багатства степу приваблювали багатьох промисловців-уходників. Зіткнення колонізаційної хвилі українського населення з татарами покликало до життя відважних і волелюбних людей — козаків. До середини XVI ст. козакування виступало у формі побутового явища, характерного для людності переважно пів­денного прикордонного регіону. Польська експансія в Україну після Люблінської унії зумовила розширення джерел поповнен­ня козацтва представниками боярства і шляхти як українсько­го, так і польського походження. Посилення соціального і на­ціонального гноблення викликало покозачення селян та міщан. Центром організації і консолідації козацтва з другої половини XVI ст. стала Запорозька Січ.

(Коза́ки (рус. козакъ ^[1], пол. kozak, рос. казак) — вільні озброєні люди, представники військового стану, воїни-найманці^[2]. Члени самоврядних чоловічих військових громад, що з 15 століття існували на теренах українського «Дикого поля», в районі середніх течій Дніпра та Дону, на межі християнського і мусульманського світів. Основним заняттям козаків була війна: розбій і патрулювання торгових шляхів, піратство в Криму та Чорному морі, захист українських земель від татарських «полювань на рабів», участь у військових кампаніях сусідніх володарів та захист кордонів сусідніх держав.

У 17 столітті козаки були організовані у дві воєнні державні формації — Військо Запорозьке та Донське військо, які на початку 18 століття були інкорпоровані до складу російської монархії. Остання поступово ліквідувала козацькі автономії шляхом залучення козацької верхівки до дворянського стану, нищенням козацьких самостійницьких осередків, зросійщенням козацтва. На середину 19 століття в Росії існувало 11 козацьких військ, що були розташовані у прикордонних зонах Кавказу та Сибіру. Під час громадянської війни в Росії, що спалахнула після більшовицького перевороту 1917 року, в акваторії Чорного моря виникло три козацькі державні утворення: Українська держава, Кубанська народна республіка та Донська республіка. Після створення СРСР комуністична влада фізично винищила козацький стан у ході репресій і голодомору. Залишки козаків воювали проти радянської влади на боці Німеччини під час Другої світової війни^[3].

З 1991 року, після розвалу СРСР, ряд громадських організацій України, Білорусі, Росії та Казахстану намагаються відроджувати козацькі традиції. В державній символіці України активно використовуються козацькі атрибути та діячі козацької історії.

Зміст

• 1 Етимологія
• 1.1 Сучасні гіпотези
• 1.2 Старі гіпотези
• 1.3 Згадки
• 2 Походження
• 2.1 Теорії
• 2.2 Гіпотези
• 3 Запорозькі козаки
• 3.1 Козаки в Речі Посполитій
• 3.2 Військо Запорозьке
• 3.3 Азовські
• 3.4 Бузькі
• 3.5 Військо вірних запорожців
• 3.6 Задунайські
• 3.7 Кубанські
• 4 Донські козаки
• 4.1 Військо Донське
• 4.2 Забайкальські
• 4.3 Амурські
• 4.4 Уссурійські
• 4.5 Астраханські
• 4.6 Сибірські
• 4.7 Терські
• 4.8 Оренбурзькі
• 4.9 Уральські
• 5 У культурі
• 5.1 Пам'ятники
• 5.2 Література
• 5.3 Кіно
• 6 Похідні назви
• 7 Примітки
• 8 Джерела
• 8.1 Кирилицею
• 8.2 Латинкою
• 9 Література
• 10 Посилання

Дата добавления: 2015-05-23