Підсумок 2 страница

Висновки

Коротка доба гетьмана П. Сагайдачного, але має велике значення в історії України. З одного боку, він підніс престиж українського козацтва. Завдяки його політиці козаки виступають на перше місце в суспільстві України і перебирають на себе роль провідної верстви. З другого боку, своєю діяльністю П Сагайдачний повернув Києву значення культурного і релігійного осередку України. Петро Конашевич Сагайдачний - це одна з тих світлих постатей, яка назавжди залишається в народній пам'яті. І сьогодні славетний гетьман України продовжує своє життя в споруджених пам'ятниках, меморіальних дошках на будинках і назвах вулиць, його ім'я з гордістю носять флагманський корабель Військово-Морських Сил України СКР "Сагайдачний" і Військовий інститут імені П.К. Сагайдачного при Національному університеті "Львівська політехніка", а його мужність, героїзм, обізнаність з військовою справою є взірцем для воїнів Збройних Сил України у служінні українському народові та Батьківщині.

23-24

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591 —1596) була порівняно короткою у часі, друга (1625—1638) — тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво.
Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту (нагадаймо, що «артикули» польського короля Генріха Валуа (1573) та третій Литовський статут (1588) фіксували остаточне оформлення кріпосного права); енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані уходниками та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.
Повстання К. Косинського (1591—1593) — перший великий селянсько-козацький виступ. Приводом до нього стало захоплення білоцерківським старостою К. Острозьким козацьких земель. Даючи відсіч зухвалому шляхтичеві, загін реєстрових козаків на чолі з К. Косинським у грудні 1591 р. захопив замок і м. Білу Церкву. Цей виступ, підтриманий міщанами та селянами, незабаром переріс у масштабний повстанський рух, який протягом 1592 — 1593 pp. охопив Київське, Волинське, Брацлавське і частково Цодільське воєводства. Успіхи повстанців налякали офіційну владу. Київський воєвода Костянтин Острозький, зібравши численне шляхетське військо та загін німецьких найманців, у серпні 1593 р. завдав поразки козацькому війську у вирішальній битві під П´яткою на Житомирщині. К. Косинський з частиною козаків змушений був відійти на Запорожжя.
Зібравши двохтисячне військо, повстанці в травні 1593 р. розпочали новий наступ. Під час облоги Черкас загинув К. Косинський (за однією версією під час бою, за іншою — підступно вбитий слугами князя Вишневецького в ході переговорів). Залишившись без лідера, повстанці зазнали поразки.
Після першого великого спалаху народної активності 1594 р. розпочинається козацько-селянське повстання під проводом С. Наливайка.
Наливайко Семерій (Северин) (?—1597) — козацький ватажок, провідник козацького повстання 1595—1596 pp. Родом з Галичини. Змолоду козакував на Запорожжі, потім вступив на службу до князя К. Острозького. В 1594 — першій половині 1595 р. бере участь в антитурецьких походах. Після повернення з Угорщини бере під козацький контроль більшу частину Волині, що стало початком великого повстання. Після капітуляції повстанців на р. Соло-ниці Наливайко разом з іншими козацькими старшинами потрапив у полон, був відвезений до Варшави і страчений.
Як сотник надвірних козаків князя Острозького, він був змушений брати участь у придушенні повстання 1591—1593, проте після битви під П´яткою в долі Наливайка відбувається крутий злам — він залишає службу і організовує на Брацлавщині загін нереєстрових козаків. Здійснивши вдалий похід проти татар, Семерій та його прибічники захопили зброю та 4 тис. коней. Відчувши власну силу і намагаючись її збільшити, козацький ватажок посилає на Січ своїх посланців з метою прихилити на свій бік січовиків для виступу проти поляків.
Частина старшини не побажала приєднуватися до дій людини, яка брала участь у розгромі К. Косинського під П´яткою, а решта, обравши наказним гетьманом Г. Лободу, вирушила на допомогу наливайківцям. У жовтні 1594 р. спалахує антишляхетське повстання на чолі з Наливайком. Уже навесні 1595 р. на території України вели боротьбу декілька десятків повстанських загонів, у лавах яких було понад 12 тис. осіб. Наприкінці 1595 — на початку 1596 р. селянсько-козацькі виступи охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля та білоруське Полісся. Таке успішне розгортання повстання значною мірою було зумовлене тим, що основні збройні формування Польщі на чолі з коронним гетьманом С. Жолкевським у цей час перебували в Молдові, де вони намагалися посадити на молдавський трон польського ставленика.
Коли повстанці, очолювані Наливайком, стали для шляхетської Польщі серйозною загрозою, урядом було прийнято рішення кинути проти селянсько-козацького коронне військо С. Жолкевського. Розуміючи, що протидіяти численному, вишколеному та озброєному польському війську він не зможе, Наливайко з невеликим загоном (понад 1500 чоловік) відступив на Волинь, а звідти через Уманські ліси до Білої Церкви. Саме в цьому місті було об‘єднано сили трьох козацьких ватажків — С. Наливайка, М. Шаули, Г. Лободи. Об´єднане козацько-селянське військо налічувало 5—6 тис. осіб, що дало змогу розгромити передові загони шляхетських військ на чолі з Ружинським, але перед основними силами Жолкевського вони змушені були відступити.
Одна з вирішальних битв, у ході якої обидві сторони зазнали значних втрат, але жодна не отримала перемоги, відбулася в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля. Після цієї баталії Жолкевський відійшов до Білої Церкви і чекав підходу резервів, а козацьке військо — у Переяслав, де і відбулася рада, яка обрала гетьманом замість Наливайка Лободу. Частина повстанців мала на меті перейти кордон й утекти в Росію і тому забрала з собою жінок, дітей і майно, що помітно знизило мобільність козацького війська. Отримавши підкріплення, Жолкевський відрізав повстанцям дорогу до російського кордону.
В урочищі Солониця, неподалік від Лубен, козацьке військо потрапило в оточення і зазнало поразки. Полоненого Наливайка та шістьох соратників було відправлено до Варшави, де у в´язниці його протримали більше року і у квітні 1597 р. відрубали голову, а потім четвертували тіло.
Після поразки повстань кінця XVI ст. протягом тридцяти років не було великих народних виступів. Значною мірою це пояснюється тим, що Польща, вступивши на початку XVII ст. у період активної зовнішньополітичної діяльності, постійно відчувала потребу у військовій силі козаків і тому мусила змінити гнів на милість, а репресії на привілеї. Невдачі попередніх виступів та поява нових акцентів у політиці польського уряду призвели до розколу козацтва і виникнення в його середовищі двох течій: радикальної, що об´єднувала незаможних козаків, вчорашніх селян та ремісників, які прагнули шляхом повстання домогтися перерозподілу шляхетських земель та майна і цим покращити свій життєвий рівень, та поміркованої, до якої належали заможні козаки, схильні до компромісів і мирного легітимного (законного) розширення козацьких прав та вольностей шляхом договорів з польським урядом.
З 1596 до 1625 р. домінувала поміркована течія, найяскравішими постатями якої були гетьмани Самійло Кішка (1600—1602) та Петро Конашевич-Сагайдачний (1616— 1622).
Кішка Самійло (7—1602) — козацький гетьман, походив з української шляхти. Учасник морських походів запорожців на турецькі фортеці. Під час одного з них потрапив у полон, де пробув 25 років. У 1599 р. організовує повстання невільників на турецькій галері поблизу Гезлева і повертається в Україну. Наступного року козаки під проводом Самійла Кішки у складі польсько-шляхетського війська здійснюють успішну експедицію до Волощини на підтримку господаря Ієремії Могили. Загинув під час походу в Лівонію.
Сагайдачний (Конашевич-Сагайдачний) Петро Кононович (?—1622) — політичний діяч, гетьман реєстрового козацтва. Народився у с. Кульчицях поблизу Самбора в шляхетській родині. Навчався в Острозькій школі, згодом пішов на Запорожжя. Невдовзі висунувся на чільне місце серед козацької старшини. Очолив кілька вдалих походів на Оттоманську Порту і Кримське ханство. З його ім´ям пов´язане взяття Варни (1606) і Кафи (1616). У1618 р. взяв участь у поході військ польського королевича Владислава на Москву. Майже одночасно (1620) послав до царя спеціальне посольство з проханням прийняти українських козаків на російську службу. У гетьманській діяльності керувався прагматизмом, тверезим розрахунком, твердістю і водночас схильністю до компромісів. Відомий як меценат і палкий прихильник братського руху. У 1621 р. очолив козацьке військо у битві під Хотином. Тоді ж дістав тяжке поранення, яке прискорило його смерть. Похований у Братському монастирі в Києві.
Цим козацьким ватажкам вдалося досягти значних успіхів: підняти престиж українського козацтва, посилити його вплив та розширити права; перетворити козацтво з тимчасових напівпартизанських формувань на боєздатне регулярне військо; довести чисельність козацького війська до 40 тис; трансформувати козацтво із суто воєнного в активний воєнно-політичний чинник суспільного життя, здатний розв´язувати державні проблеми; шляхом вступу всього Війська Запорозького до Київського братства утворити своєрідний союз козацтва, духовенства та міщанства.
На початку 20-х років XVII ст. загострюються стосунки козацтва з польськими властями. Відігравши вирішальну роль у Хотинській війні, в якій Польща отримала перемогу, козацтво зазнало поразки. За умовами миру, укладеного 1621 p., йому заборонялося судноплавство по Дніпру та вихід у Чорне море. Крім того, польський уряд не виплатив зароблених козаками грошей та скоротив реєстр. Утворилася значна невідповідність між силою, авторитетом, впливом козацтва та його реальними правами й привілеями. У відповідь на утиски з боку Польщі козацтво, демонструючи свою незалежність, активізувало втручання в турецько-татарські справи. Коли королівський посол, який прибув на Запорожжя, почав дорікати козакам, що вони порушують мирну угоду з Туреччиною, вони заявили: «Мир укладав король, а не ми!» Частина учасників Хотинської війни, яка змушена була повернутися в шляхетські маєтки, відмовилася від виконання феодальних повинностей. Особливого розмаху ці процеси набули на Київщині, де чимало місцевих жителів «покозачилися», тобто самовільно проголосили свою належність до козацького стану.
Намагаючись взяти під контроль перебіг подій, польська офіційна влада для придушення козацько-селянського руху відправила на Київщину 1625 р. 30-тисячне військо С. Конецпольського. Проти шляхти виступили об´єднані сили місцевих повстанців та запорожців (майже 20 тис. війська) на чолі з гетьманом М. Жмайлом. Найбільша битва між протидіючими сторонами відбулася в урочищі Ведмежі Лози поблизу Курукового озера, але, зазнавши значних втрат, жодна з них не отримала перемоги. Такий розвиток подій призвів до посилення поміркованої течії в козацькому середовищі: спочатку від керівництва було усунуто М. Жмайла і гетьманську булаву передано представнику козацької верхівки М. Дорошенку, а потім укладено компромісну мирну угоду. Згідно з Куруківською угодою всі повстанці були амністовані, козацький реєстр зростав від 3 до 6 тис, а щорічна плата реєстровцям збільшувалася до 60 тис. злотих. Водночас козакам заборонялося втручатися у релігійні справи в українських землях, здійснювати морські походи та мати відносини з іноземними державами.
Куруківська угода була компромісом між офіційною польською владою та верхівкою козацтва, але вона зовсім не задовольняла інтересів більшості повсталих, які мусили повертатися у кріпацтво. Саме тому вона прискорила остаточний поділ козацтва на дві групи: заможне реєстрове козацтво, яке дотримувалося поміркованої лінії та йшло на компроміси з урядом, і нереєстрове, яке організаційно оформилося на Січі 1628 р. та, як правило, займало радикальну позицію.
Після закінчення війни зі Швецією польський уряд 1629 р. значну частину своїх військ розквартирував в Україні, що зумовило новий вибух народного гніву. Основними причинами повстання стали грабунки та розбої польських жовнірів; зростання релігійних утисків; поглиблення протиріч між нереєстровими та реєстровими козаками, які мусили захищати інтереси гнобителів. Початком повстання стала відмова запорожців коритися гетьману реєстровців Григорію Чорному. У березні 1630 р. козаки, обравши ватажком Тараса Федоровича (Трясила), вирушили з Січі «на волость». Повстання швидко охопило Полтавщину та значну частину Лівобережжя. Стративши Г. Чорного, оволодівши Каневом та іншими населеними пунктами, козаки підійшли до Переяслава. Проти повстанців знову було кинуто коронного гетьмана Конецпольського. Майже три тижні тривали кровопролитні бої між ворогуючими сторонами. Центральною подією протистояння була «Тарасова ніч», коли невеликий загін повстанців знищив Золоту роту — добірне шляхетське формування, що охороняло штаб Конецпольського.
Зазнавши значних втрат, коронний гетьман змушений був піти на переговори. Як і під час попереднього повстання, козацько-старшинська верхівка усунула ватажка від керівництва (Тарас Федорович мусив з частиною прибічників повернутися на Запорожжя) й уклала компромісну угоду, суть якої полягала в збереженні основних вимог Куруківської угоди та в збільшенні реєстру до 8 тис. осіб.
У 1635 р. поляки завершили будівництво Кодацької фортеці на Дніпрі, яка блокувала рух втікачів на Запорожжя та рейди запорожців у верхів´я Дніпра. Того ж року гетьман Іван Сулима на чолі загону січовиків знищив кодацький гарнізон та зруйнував фортечні мури, але ця подія не переросла в нове повстання, оскільки козацького ватажка було підступно схоплено реєстровцями і видано польським властям.
Новим масштабним виступом народних мас стало селянсько-козацьке повстання 1637—1638 pp., яке очолили П. Бут (Павлюк), Д. Гуня, Я. Остряниця. На початковому його етапі лідером став гетьман нереєстрового козацтва П. Бут, який зібрав під свої знамена майже 10 тис. осіб. Виступаючи під гаслами боротьби з «ляхами», захисту православної віри, знищення зрадників — старшин-реєстровців, повстання поширило свій вплив на все Подніпров´я, особливо на Лівобережжя. Наприкінці 1637 р. під Кумейками поблизу Черкас відбулася вирішальна битва. Козацьке військо, втративши більше п´ятої частини свого складу, зазнало поразки, а невдовзі біля Боровиці після невдалого бою Потоцькому було видано Павлюка та інших ватажків. Проте навіть такий розвиток подій не зупинив повстанців — вже навесні 1638 р. козаки знову активізують свою боротьбу. Спочатку повстання очолює Я. Остряниця, потім — Д. Гуня. Та сили були нерівними, особливо коли на допомогу коронному війську прийшли жовніри Я. Вишневецького. Після поразки в бою під с. Жовнин (Черкаська область) повстанці змушені були капітулювати. На козацьких радах у Києві (вересень) та Масловому Ставі в Канівському повіті (грудень) реєстровці під тиском польського уряду визнали ухвалену сеймом «Ординацію Війська Запорозького реєстрового», за якою скасовувалося козацьке самоврядування, число реєстрових козаків обмежувалося до 6 тис. Козаки мали право селитися в трьох староствах — Черкаському, Чигиринському та Корсунському. Замість обраного гетьмана уряд направляв свого комісара. Нереєстрові козаки переходили до стану посполитих.
Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотилися українськими землями наприкінці XVI — на початку XVII ст., закінчилися поразками. Основними причинами невдач були стихійність, неорганізованість, недосконале озброєння повстанців, локальний характер дій, малочисельність лав повсталих, тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом, неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва, нечіткість програмних установок, гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців, тощо. Однак, незважаючи на поразки, селянсько-козацькі повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення народу, прискорювали формування національної самосвідомості.

Ідея об'єднання двох християнських церков, католицької та православної, виникла ще в XI ст., одразу після розколу християнства в 1054 р. Упродовж століть робилися більш менш активні спроби об'єднання християн в рамках єдиної церкви. Найближче до рішення цього питання підійшов Флорентійський собор в 1439 р. У роботі собору брали участь візантійський імператор Іоан Палеолог, константинопольський патріарх Посип П, київський митрополит Ісидор і багато ієрархів римської церкви. Собор успішно здолав основні догматичні розбіжності двох церков і теоретично добився їх об'єднання. Проте проти такого ходу подій виступили католицька Польща і православна Московія, що не дозволило реально об'єднати християнство.

У XVI ст. ярим поборником об'єднання церков став орден єзуїтів, який активно діяв у Польщі та в Україні. Цього разу релігійна ідея об'єднання християн доповнювалася політичними й економічними інтересами. Польща була зацікавлена в підпорядкуванні української православної церкви Риму, оскільки це ще міцніше пов'язало б Україну та Білорусію з Річчю Посполитою й послабило би вплив на цих землях православної Московії. Тому фанатичним прихильником церковної унії (об'єднання) виступав польський король Сигізмунд III. З іншого боку, прихильники унії існували і серед українського населення Речі Посполитої. Створення єдиної церкви обіцяло для українців отримання рівних прав з поляками у політичній та економічній сферах. Однак ціною цього рівноправ'я була відмова від віри предків, а також неминуча полонізація України. Проте сама ідея виглядала досить привабливо і знайшла своїх впливових прихильників.

У 1590 р. львівський єпископ Балабан провів таємну нараду владик у місті Белзі, де були присутні єпископи Луцький, Холмський і Туровський, що схвалили ідею церковної унії. Пізніше до них приєдналися єпископи Володимирський і Перемишльський, а також київський митрополит Рогоза. Владики погоджувалися визнати авторитет і духовне лідерство римського папи, але при збереженні традиційних православних церковних обрядів. Наприкінці 1595 р.

два українські єпископи відбули до Риму для переговорів з папою Климентієм VIII, який з готовністю відгукнувся на пропозицію унії. 23 грудня 1595 р. в урочистій обстановці папа Климентій VIII офіційно прийняв українську православну церкву під свою владу.

Коли таємне стало явним і в Україні відкрито проголосили церковну унію, обуренню більшості українців не було межі. Населення країни лякала реальна загроза латинізації та полонізації України. На чолі антиуніатських виступів постав найбільший український магнат, князь Костянтин Острозький. Ситуація, що склалася, змусила польського короля Сигізмунда III піти на скликання церковного собору в Бресті з метою остаточного вирішення питання про унію.

Восени 1596 р. до Бресту прибули численні представники української шляхти, міщанства і духовенства. З польського боку були присутні деякі католицькі єпископи, представники польської шляхти і короля. З самого початку собор не зміг прийти ні до якої угоди і фактично розпався на два - католицький і православний, причому в католицькому взяли участь митрополит київський Рогоза і 8 православних єпископів. З 8 по 10 лютого обидва собори проводили свою роботу в Бресті та прийшли до кардинально протилежних рішень: католицький затвердив створення нової уніатської церкви (згодом її сталі називати греко-католицькою), а православний засудив унію.

Таким чином, в українській церкві стався розкол, який породив непримиренну духовно-політичну боротьбу в Україні. Польський уряд на чолі з королем Сигізмундом III повністю встав на бік уніатів і почав пряме переслідування православних в Україні. Новий митрополит київський Іпатій також повів активну боротьбу за здійснення унії. Він переслідував непокірних священнослужителів, лишаючи їх приходу і сану, відбирав у православних храми і монастирі, школи і друкарні. Підкоряючись владі та сподіваючись набути нових пільг і привілеїв, велика частина української шляхти почала переходити в уніатство. Проте більшість населення України не прийняла унії та зберегла свою прихильність до православ'я.

• Суспільно-політичні та історичні обставини розвитку української культури.
• Розвиток освіти і наукових знань.
• Братські школи.
• Меценатство.
• Україна і західноєвропейські культурні впливи.
• Полемічна література.
• Книгодрукування.

У другій половині XIV ст. більша частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. Україна об’єдналася з Литвою в одній державі як рівна з рівною. Самі литовці називали її Велике князівство Литовське Руське і Жемантійське. Це найповніше відповідало національному та територіальному складу нової держави. Українські, білоруські та частково російські землі становили 9/10 загальної площі князівства.

Населення українських земель не чинило опору литовським князям. Останні дотримувалися на захоплених землях правила: «Ми старину не рушимо, а новини не вводимо». Місцеві руські феодали зберегли свої володіння. Самі землі - Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля - залишились автономними.

Руська (українська) мова була визнана офіційною. Нею писалися законодавчі акти, розпорядження, судові присуди листи до українських магнатів, що стосувалися місцевих справ. У збірнику законів 1565 р. було записано, що «писарь меський по-руськи маеть літерами і словами руськими всі листи і позови писати». Руська мова існувала у двох варіантах - північному (білоруському) і південному (українському).

Розширюється сфера застосування української мови. В 15561561 рр. у Пересопницькому православному монастирі на Волині Михайлом Василевичем із Сянока на замовлення княгині Анастасії Гольшанської-Заславської було зроблено перший з відомих донині перекладів текстів Євангелія з болгарської на розмовну українську мову. У рукопису Пересопницького Євангелія чітко виявлені фонетичні, граматичні, лексичні риси живої народної української мови XVI ст. Ця найдосконаліша рукописна книга - величне творіння, унікальна пам’ятка української культури, національна святиня України, результат багаторічної подвижницької праці.

За багатством графічного оздоблення Пересопницьке Євангеліє посідає перше місце серед східнослов’янських рукописів. Текст написаний на пергаменті каліграфічним напівуставом. В оформленні використані ренесансні орнаментальні мотиви й композиції. Це засвідчує обізнаність художника із західноєвропейськими мистецькими традиціями. Декор Євангелія відображає природу України. Гарно виконані мініатюри із зображенням євангелістів Іоанна, Луки, Матвія й Марка. Наявні розкішні заставки, кінцівки, ініціали. Євангеліє оправлене у дубові дошки, обтягнуті зеленим оксамитом.

Єдиний примірник рукопису, страхова цінність якого становить 6,5 млн. доларів, зберігається у Національній науковій бібліотеці ім.

В.Вернадського Національної Академії наук України. З часу проголошення державної незалежності України в 1991 р. Пересопницьке Євангеліє стало відомим чи не кожному її національно свідомому громадянину. Адже, поклавши руку на цю безцінну найдавнішу письмову пам’ятку духовної культури і мови українського народу, привселюдно присягали на вірність народу й Україні президенти Леонід Кравчук, Леонід Кучма та Віктор Ющенко.

Зберегла свої позиції в Литовському князівстві православна церква. Українські землі під литовською зверхністю не знали суспільної боротьби на релігійному ґрунті. Володарі Литви виявляли толерантність щодо різних конфесій.

Дещо інша ситуація склалася на руських землях Польського королівства. Тут позиції католицтва були значно міцнішими, ніж у Литовській державі. І хоча й тут православні користувалися свободою віросповідання, їхня конфесія розглядалася як нижча за католицьку.

Ознакою цього було оподаткування православного духовенства, обмеження окремих культових відправ, церковного будівництва. Але останній Ягеллон - польський король і великий князь литовський Сигізмунд II Август - в 1563 р. зрівняв у правах шляхту католицького і православного віросповідань. Цим задовольнялися станові інтереси останньої та закладалися підвалини унії 1569 р.

За рішеннями Люблінської унії 1569 р. українська шляхта зрівнювалася в правах з польською та литовською. Її вимоги були мінімальними. Вона виступала за збереження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідання, руської мови в офіційному діловодстві. Як зазначив американський дослідник Я.Пеленський, у 60-70-х рр. XVI ст. українська еліта практично не мала можливостей для маневрування: «Це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між ягеллонською Польщею та Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту... Оцінюючи цей вибір з сучасної точки зору, необхідно визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI - на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-литовської держави».

Литва і Польща зближували Україну з Західною Європою, відкривали вікно на захід. Звідти йшли нові культурні впливи, зокрема латинізація. Ці впливи захопили, в першу чергу, верхи українського громадянства. Через Польщу Україна познайомилась з такими течіями в культурі Західної Європи, як гуманізм і реформація.

Зміцненню західноєвропейських культурних впливів сприяли й інші історичні події. Так, в 1389 р. після бою на Косовім полі Сербія відійшла під владу турків. У 1393 р. втратила політичну незалежність Болгарія. В 1453 р. під ударами турків перестала існувати Візантія. Усе це призвело до послаблення взаємин України з Візантією, Сербією та Болгарією і тим самим зменшило культурні впливи, що йшли з цих країн.

Західноєвропейські культурні впливи проникали в Україну через тих українських інтелектуалів, які здобували освіту в Італії та інших європейських країнах. Багато з них ставало вчителями, поетами, визначними громадськими й політичними діячами. Через це студентство українці прилучалися до загальноєвропейського культурного процесу, розвитку науки й освіти. У Паризькому університеті в 1353 р. підвищували освіту магістр Петро Кордован і його «товариші з Рутенії», вчився у 1369 р. Іван «з Рутенії», у 1397 р. - Герман Вілевич «рутенської нації з Києва». З XV ст. при університетах в Празі (заснований 7 квітня 1348 р.) і в Кракові (виник у 1364 р.) існували спеціальні бурси (гуртожитки) для студентів з України. Тільки в одному Краківському університеті в 1510-1560 рр. дістали освіту 352, а протягом ХV-ХVІ ст. - 800 вихідців з України. У списках студентів Краківського університету знайдено понад 30 імен уродженців Дрогобича та 70 - із Самбора. При Кардовому університеті у Празі був створений спеціальний «литовський колегіум», де навчалися литовці, українці, білоруси. Студенти з України вчилися також у Болонському, Падуанському, Базельському, Гейдельберзькому, Лейденському та інших університетах.

У списках студентів університетів у Лейпцігу і Віттенберзі українці зустрічаються вже у 1498-1534 рр., у Кенігсбергу - від 1544 р. Спеціальний підрахунок студентів-українців, які навчалися в університетах та інших навчальних закладах Німеччини в другій половині XVII-XVIII ст., становить близько 450 осіб. У Кенігсберзькому університеті Альбертіна з кінця XVI ст. до кінця XVIII ст. навчалися 250 українських студентів.

Частина українських студентів залишалася працювати в Західній Європі. Деякі з них стали видатними представниками західноєвропейської гуманістичної культури.

Ученим європейського масштабу, проповідником гуманістичних ідей і нових досягнень науки був Юрій Котермак (близько 14501494 рр.), більш відомий світові як Юрій Дрогобич. Народився він у сім’ї дрогобицького міщанина Михайла Доната Котермака. За тодішнім звичаєм Юрій обирає собі нове прізвище - Георгій Дрогобич де Русіа, що означає власне Георгій Дрогобицький з Русі, бо земля, на якій знаходилось рідне місто Юрія, звалася тоді Червоною Руссю.

Писемна біографія Юрія починається у 1469 р., коли прізвище юнака з’явилося у списках студентів Ягеллонського університету в Кракові. Як незаможний вступник він вніс лише один грош. Виявляючи надзвичайну наполегливість, через рік став бакалавром, а в 1473 р. склав іспити на ступінь магістра наук. Однак отримані знання його не задовольняють, і Ю.Дрогобич вирушає до Італії. З 1473 р. вчиться в найславетнішому тоді в Європі Болонському університеті, заснованому в 1119 р.

Студент Джоржо де Леополі - Юрій (Георгій) з Дрогобича - ґрунтовно вивчає астрономію та медицину, досить швидко здобуває найвищі наукові звання. У 1478 р. отримує ступінь доктора філософії, стає професором. Протягом 1478-1482 рр. читав лекції з астрономії в Болонському університеті, а в 1481-1482 рр. перебував на посаді ректора цього університету. У 1482 р. йому присвоюють звання доктора медицини - першому серед вихідців з України. Він першим з українців почав робити розтин людського тіла, щоб відкрити причини хвороб і віднайти засоби 'їх лікування, практикував як лікар. За великий внесок у національну культуру дістав титул довічного громадянина Болоньї.

Дата добавления: 2015-05-23