Українська культура початку XX ст

Український національний рух напередодні Першої світової війни

Останні десятиліття перед Першою світовою війною були періодом зміцнення зв'язків між визвольними рухами Наддніпрянської і Західної України. Вони почали узгоджувати плани національно-визвольної боротьби по обидва боки кордону. Коли стало зрозуміло, що великій війні в Європі запобігти неможливо і вона не обійде Україну, то виникла спільна для всіх патріотів думка: використати війну і міжнародні політичні зміни в інтересах України, наближаючи час відновлення української державності.
При цьому враховувався різний рівень національного гноблення українців — більший у Росії, менший — в Австро-Угорщині. Російська загроза Австро-Угорщині була загрозою і тим завоюванням, яких досяг тут визвольний рух завдяки конституційному ладу. Ця обставина визначала позицію західноукраїнських партій. Наприкінці 1912 р. вони вирішили в майбутній війні підтримати Австро-Угорщину, щоб після її перемоги об'єднана Україна здобула автономію у складі Австро-Угорщини як перший крок до незалежності.
Позиція учасників національно-визвольного руху в Наддніпрянщині не була такою одностайною. Частина з них підтримала галичан. Це передусім стосується емігрантів зі Сходу, що жили у Львові {Дмитро Донцов). Деякі побоювались, що Росія використає тезу про «австрійську орієнтацію» українців для жорсткої розправи з їх національним рухом. Інші вважали, що після перемоги Росії і приєднання до неї Західної України вона дасть об'єднаним українським землям автономію, оскільки інакше правити ними не зможе. Була й така точка зору, що пов'язувала майбутнє України з революцією у послабленій Росії. А демократична Росія, вірили прибічники такої думки, обов'язково забезпечить свободу українському народові. Однак, незважаючи на розбіжності в деталях, в головному учасники руху були єдині, їх об'єднувало прагнення: досягти найближчим часом бажаної мети — створити Соборну Українську державу.

Незважаючи на всю складність суспільно-політичного життя, українська культура початку XX ст. зробила крок уперед. При цьому в своєму розвитку вона мусила долати серйозні перепони.
Як і раніше, болючою була освітня проблема. В роки революції 1905—1907 рр. розширилася шкільна мережа. Однак ні кількість шкіл, ні якість навчання в них не відповідала потребам. Незадовільним залишався стан початкової освіти. Ситуація в народній освіті погіршувалась ще і національним гнобленням, яке виявлялося насамперед у забороні україномовного навчання. Кращою, ніж у Наддніпрянщині, була освітня ситуація в західноукраїнських землях. Але й там було ще далеко до задоволення потреб українського населення в освіті.
Революція 1905—1907 рр. сприяла полегшенню розвитку науки. Великий крок уперед в дослідженні історії України зробили М. Грушевський (кілька томів «Історії України-Руси»), Олександра Єфименко («Історія українського народу» та інші праці), Дмитро Багалій (праці з історії Слобожанщини). Видатним антропологом, етнографом і археологом був Федір Вовк. Серед вчених-філологів помітними фігурами були Борис Грінченко та Агатангел Кримський.
Наукова думка розвивалася і вченими-природознавцями. Деякі з них (Володимир Вернадський, Данило Заболотний та ін.) вийшли на передові рубежі світової науки. Київ та інші міста стали центрами технічного прогресу.
Початок XX ст. в історії українського мистецтва відзначено подальшим розквітом, що розпочався у другій половині XIX ст. Українські митці долали численні перепони, що стояли перед ними через антиукраїнську політику російського і австрійського урядів.
В умовах тимчасового послаблення тиску на українське слово нові можливості відкрилися перед літературою. Письменники не обмежувалися лише селянською тематикою. Вони сприймали нові творчі течії, звертались до нових жанрів. Визнаними майстрами літератури були Володимир Винниченко, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олександр Олесь, які висвітлювали всі аспекти життя українського народу, формуючи своїми творами національну свідомість.
З початку XX ст., одночасно з розвитком національного руху, бажання спертися на рідні корені, відродити українську культурну самобутність відчувається і в мистецтві. Яскравим виразником національного стилю в архітектурі був Василь Кричевський, за проектом якого було побудоване Полтавське земство. Видатних успіхів досяг художник-баталіст Микола Самокиш, живописці Сергій Васильківський.
Народно-пісенна традиція стала важливим джерелом розвитку музичної культури. Народні пісні в обробці Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Станіслава Людкевича все ширше звучали в концертному репертуарі професійних виконавців і самодіяльних художніх колективів. Пісенну музичну культуру примножила видатна актриса Соломія Крушельницька.
Продовжувалось піднесення українського театру. Його славу примножували брати Тобілевичі, М. Садовський, П. Саксаганський. 1906 р. був створений перший стаціонарний український театр у Києві, де провідне місце посідала М. Заньковецька.

Поворот в аграрній політиці царизму. Указ 9 листопада 1906 р, і закон 14 червня 1910 р.

Царський уряд, прагнучи зберегти за поміщиками землі й панівну роль у державі, в той же час змушений був сприяти буржуазному розвиткові країни. Розвиткові капіталізму, суспільному прогресові перешкоджали кріпосницькі залишки, передусім в аграрному ладі країни, — поміщицьке землеволодіння, община, надільне землекористування. Революція 1905—1907 pp., економічною основою якої й національною особливістю було аграрне питання, показала, "що селянство бореться за розв'язання аграрного питання, в першу чергу за ліквідацію поміщицького землеволодіння, революційним шляхом, тобто за розвиток капіталізму фермерським шляхом.

Щоб відвернути селян від революційної боротьби, зміцнити в них відчуття власності і сприяти інтенсивному На закріплених в особисту власність землях, на хуторах і відрубах вести господарство могли в основному лише заможні селяни. Малоземельні й зовсім бідні селяни змушені були продавати свої наділи й перетворюватися на безземельних пролетарів. По Росії із 2,5 млн. селян, що закріпили за собою землю, продали свої наділи 1200 тис. чол. В Україні за 1907—1913 pp. 263 тис. бідняцьких господарств продали 744 тис. дес. закріпленої за ними землі, її скуповували, часто за безцінь, багатії.

Значна роль у насадженні хуторів і відрубів відводилася Столипіним Селянському поземельному банкові. Цей банк скуповував поміщицькі землі, а потім за більш високими цінами розпродував їх окремими ділянками селянам. За час 1906 по 1909 р. через банк поміщики України продали 385 тис. дес, а всього площа дворянських земель з, 1906—1910 pp. скоротилася на 1,1 млн. дес. Селяни України протягом 1906—1910 pp. купили в банку 480 тис. дес. з них хутірські і відрубні господарства — 82,6%. Вся діяльність Селянського банку була спрямована на розширення й зміцнення заможних селянських господарств. Якщо бідняки й купували в банку землю, то багато з них, не маючи змоги виплачувати щорічні внески й проценти, зовсім розорялися, а земля поверталася в банк.

Переселення селян.

Проводячи аграрну реформу царський уряд широко розгорнув переселення селян на окраїни — до Сибіру, Середньої Азії, на Кавказ. Цим він намагався послабити земельну тісноту в центральних районах і «розрідити» атмосферу в Росії, постаратися збути якомога більше неспокійних селян у Сибір.

Найбільше переселенців до Сибіру дала Україна. За 1906—1912 pp. туди виїхало близько 1 млн. чол. (із 2,5 млн. чол. по Росії), причому з Полтавщини й Чернігівщини понад 350 тис. чол.

Але царські власті вкрай погано організували переселення: переселенці їхали у вантажних вагонах, не були забезпечені харчами, медичної допомоги не було налагоджено, на нових місцях приміщення не підготовлені і т. ін., через що смертність серед переселенців досягала в окремих випадках 30—40 %. Багато з них, зовсім розорившись, поверталися на попередні місця проживання. У 1911 р. в Україну повернулося близько 70 % переселенців.

Наслідки столи пінської аграрної реформи.

Столипінська аграрна реформа була, після скасування кріпосного права 1861 p., наступним кроком на шляху перетворення Росії в буржуазну монархію. Вона прискорювала розвиток капіталістичних відносин на селі: внаслідок руйнування общини створювалася буржуазна земельна власність, усувалося черезсмужжя, посилювався процес концентрації земель у руках заможних селян, збільшувалося застосування сільськогосподарських машин, добрив, підвищувалася врожайність і товарність сільського господарства, з диференціацією селянства розширювався внутрішній ринок тощо.

Але в цілому аграрна політика Столипіна не досягла поставленої мети — не забезпечила створення твердого буржуазного ладу на селі, бо зберегла економічну основу кріпосницьких пережитків — поміщицьке землеволодіння. Вона не створила для царизму широкої, міцної соціальної опори на селі в особі заможних селян, бо поряд зі збільшенням чисельності заможних селян на протилежному полюсі виростала велика маса розорених селян-бідняків, пролетарів, пауперів, і соціальні суперечності на селі не послаблювалися, а загострювалися, боротьба селянства посилювалася. У період 1907—1910 pp. в Україні селянських виступів відбулося: в 1907 р. — 804, в 1908 р. — 728, у 1909 p. —586, у 1910 p. —2434, разом 4552 виступи, що становили близько третини виступів у цілому по Росії. Селяни, насамперед боролися проти поміщиків — спалювали їхні маєтки, захоплювали землі, луки, лісові ділянки, убивали власників і управителів економій тощо. Вони також виступали й проти царських властей, зокрема чинили опір проведенню столипінської аграрної реформи, виділенню на хутори й відруби тощо. Не розв'язавши жодного завдання буржуазно-демократичних перетворень, столипінська аграрна політика не змогла попередити наростання революційної кризи.

Війна почалася 1 серпня 1914 р. Вона стала для Європи першим жахливим досвідом сучасного ведення воєнних дій. Про катастрофічні наслідки цього конфлікту свідчать хоча б такі дані: країни, які раніше чи пізніше взяли участь у війні, мобілізували 65 млн солдатів, з яких 10 млн загинуло і 12 млн було поранено. Жертви серед цивільного населення були майже такими ж.

Головною причиною Першої світової війни було прагнення імперіалістичних держав загарбницькими методами задовольнити свої інтереси. Проте для Німеччини, Османської та Австро-Угорської імперій, тобто так званих Центральних держав, а також Російської імперії, яка разом з Англією, Францією та Сполученими Штатами входила до Антанти, війна, зрештою, багато в чому стала шляхом до самознищення.

Серед загарбницьких планів, плеканих державами-учасницями війни, не останнє місце відводилося Україні. Росія прагнула захопити землі Галичини, Буковини, Закарпаття під прикриттям ідеї «об'єднання всіх руських земель». Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь. Найбільш далекосяжні плани щодо України мала кайзерівська Німеччина, котра прагнула реалізувати свою давню мету — створення під її зверхністю Пангерманського союзу, в якому Україна мала стати частиною майбутнього німецького протекторату.

З початком війни серед українських політиків стався розкол. Більшість західноукраїнців вирішили взяти бік Австро-Угорщини. В серпні 1914 р. у Львові було засновано Головну Українську Раду — міжпартійний блок за участю радикальної, соціал-демократичної та національно-демократичної партій. Раду очолив К. Левицький. Розпочалося формування українських військових підрозділів. 2,5 тис. добровольців склали Український легіон січових стрільців. Він брав участь у воєнних діях в районі Стрия та на інших ділянках фронту. Більшість учасників українських військових формувань були членами організацій «Січ», «Сокіл», «Пласт».

Одночасно зі створенням ГУР з ініціативи Д. Донцова, В. Дорошенка, О. Скоропис-Йолтуховського, М. Меленевського та інших у Львові постав Союз визволення України (СВУ). 1 вересня 1914 р. «Вісник СВУ» надрукував політичну програму, яка передбачала створення самостійної Української держави з конституційною монархією, демократичним устроєм, свободою для всіх національностей, самостійною українською церквою. Для досягнення цієї мети Союз вважав за доцільне співробітництво з Німеччиною та Австро-Угорщиною.

На початку вересня 1914 р. російська армія окупувала значну частину Східної Галичини. Це був важкий удар по українцях цього краю. Австро-угорське командування повірило в провокаційні чутки, розповсюджувані польською адміністрацією провінції, про «таємні симпатії українців до росіян», унаслідок чого відступаючі габсбурзькі війська вдалися до переслідувань українців, яких постраждали тисячі.

Царський уряд швидко дав зрозуміти, що не вважає Східну Галичину тимчасовим завоюванням, називаючи її не інакше, як «давньою російською землею», котра тепер «назавжди возз'єднується з матір'ю-Росією». Було закрито всі українські культурні установи, кооперативи та періодичні видання. Вводилося обмеження на вживання української мови й робилися спроби впровадити у школах російську мову.

Що ж стосується Наддніпрянської України, то газета «Рада», що виражала лінію Товариства українських поступовців, закликала українців до захисту Російської держави. На цих же позиціях тоді стояв і С. Петлюра. Важко сказати, чи це була його тактика, чи тверде переконання, але декларації вірності владі не врятували український рух від нових ударів. «Просвіту» було закрито. Заборонялося друкувати будь-що українською мовою. Професор М. Грушевський, який повернувся з Австрії до Києва, був заарештований і засланий до Симбірська, Казані і зрештою до Москви, де він пробув до революції 1917 р.

З метою підтримки російської армії був створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст, у складі якого працювали відомі діячі українського руху А. Ніковський, Д. Дорошенко та ін. У 1916 р. С. Петлюру було призначено помічником уповноваженого цього Союзу на Західному фронті.

Чим далі йшла війна, тим більшими були її жертви — як військові, так і цивільні. Трагедія українців полягала в тому, що вони, не маючи власної держави, вимушені були перебувати по різні боки театру воєнних дій і вбивати одне одного. Чи не єдиним позитивним моментом було те, що війна виснажувала сили воюючих імперій, створюючи таким чином у перспективі нові політичні можливості для поневолених Росією народів.

У 1915 р. становище на фронтах стало змінюватися. В квітні почався контрнаступ німецьких і австро-угорських військ. Російська армія вдалася до відступу. Патріотичний порив українців Наддніпрянщини поступово минав. Рада РУП прийняла рішення про нейтралітет у воєнному протистоянні. Значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка проводила антивоєнну агітацію. Головна Українська Рада у світлі нової ситуації виступила з заявою, в якій проголошувала своєю метою створення самостійної Української держави з земель, які входили до складу Російської імперії; з українських земель у складі Австро-Угорщини планувалося створити автономну область.

У березні 1916 р. стався новий поворот подій. Унаслідок так званого «Брусиловського прориву» російська армія зайняла Чернівці, Коломию, Луцьк та інші міста цього регіону. Австро-угорські війська втратили близько 1 млн вояків, 400 тис. потрапили у полон. Але на допомогу Австро-Угорщині прийшла Німеччина. 5 листопада 1916 р. Відень і Берлін остаточно домовилися про створення Польської держави. Для українців це означало б неможливість реалізації їхніх планів створення власної держави.

За таких умов Головна Українська Рада на чолі з К. Левицьким самоліквідувалась, а кермо політики перейшло до Є. Петрушевича, який повів курс «орієнтації на власні сили». 30 травня 1917 р. він зробив в австрійському парламенті заяву, що землі колишнього Галицько-Волинського князівства є українськими землями, а відтак ніяким чином не можуть стати частиною Польської держави. Продовжував діяльність Союз визволення України, який розгорнув активну роботу в таборах для військовополонених. Із набраних там солдатів та офіцерів були створені українські військові з'єднання — Сірожупанна та Синьожупанна дивізії.

Кривава виснажлива війна викликала повсюдне зростання масового невдоволення. Чимало страйків і заворушень в Російській імперії, де наслідки війни були особливо тяжкими, проходили під гаслом «Геть війну». Особливо багато їх було у промислових районах України. Керували цими виступами переважно соціалістичні організації. Ці настрої не обминули й фронт, де цілі полки відмовлялися воювати. Посилилася глибока економічна криза, занепадало сільське господарство, падав життєвий рівень населення, насамперед робітників і селян. Війна, прорахунки уряду, корумпованість і неефективність влади, зростаюче зубожіння — все це до краю посилювало кризу всього суспільства. Країна опинилася напередодні тотальної катастрофи.

Невдачі і величезні втрати Російської імперії у Першій світовій війні, були спричинені переважно її бездарним монархічним керівництвом. Поступове ослаблення економіки і зниження рівня життя викликали все більше невдоволення народних мас. Це призвело до масових страйків у столиці. До страйкуючих робітників, якими керували соціалістичні партії, приєдналися солдати, полки яких знаходилися на переформуванні у Петрограді, і друга демократична революція в Росії перемогла, знищивши деспотичну романівську монархію. Влада формально зосередилася в руках Тимчасового комітету Державної думи, який 2 березня, отримавши від царя акт про зречення, сформував Тимчасовий уряд. Ще 27 березня робітники Петрограда обрали Раду робітничих і солдатських депутатів, яка, спираючись на підтримку озброєного народу і солдатської маси, була фактичною владою, однак у багатьох випадках вона підтримувала Тимчасовий уряд і надавала йому допомогу. В Росії встановилося двовладдя: Рада і Тимчасовий уряд.

В Україні інформація про революцію та ліквідацію царської влади була отримана і надрукована в пресі 3 березня. Це викликало маніфе-стації, формування громадських і політичних організацій, легалізацію і активізацію партій, що знаходилися у підпіллі. Ліквідовувались органи царської адміністрації, влада переходила до рук комісарів, призначених Тимчасовим урядом. Одночасно формувалися ради робітничих і солдатських депутатів, хоч в Україні вони були не такі впливові, як у Петрограді. В радах панували російські соціалістичні партії, переважно меншовики і есери. У цьому розмаїтті різних політичних течій, груп, партій відчувалася відсутність єдиного координуючого та керуючого центру. З березня на зборах у клубі ТУП представників київських і деяких провінційних організацій народилася ідея заснування Центральної Ради. Обговорення її принципів, програмних завдань точилося в гострій полеміці кілька днів. 7 березня було обрано початковий склад, голову Української Центральної Ради, його заступників, секретарів і т.ін. Тому деякі історики справедливо вважають цю дату початком Центральної Ради. Головою був обраний визначний вчений, патріарх української історичної науки, популярний політичний і громадський діяч професор Михайло Грушевський. У перші тижні свого існування Центральна Рада переживала процес організаційного та ідейного становлення, що відображало поступове зміцнення і наростання українського національно-визвольного руху. Поступово поверталися із заслання та в'язниць українські політичні діячі. Особливо активізувався національно-визвольний рух з поверненням Грушевського, якому судилося відіграти важливу роль в історії України на початку XX ст., особливо в період розвитку національної революції. Під його керівництвом Центральна Рада виробляє свої головні програмні завдання й тактику. 18 березня у Києві була проведена грандіозна маніфестація. Віче, що завершило її, підтримало резолюції, підготовлені Центральною Радою, насамперед про автономію України.

Для чіткого визначення і популяризації основних політичних завдань в кінці березня - першій половині квітня 1917 р. Грушевський публікує низку статей у яких пропонує перейти від культурно-освітніх вимог до політичних. Серед останніх головним було гасло національно-територіальної автономії України у складі Федеративної Росії. Голова Центральної Ради пропонував рішуче поставити перед Тимчасовим урядом вимоги українського народу, твердо і водночас тактовно домагатися їх виконання.

Центральна Рада здійснює ряд заходів, спрямованих на піднесення національної свідомості, організованості й активності українських народних мас, на остаточне формування програми своєї діяльності демократичним шляхом, за широкої участі народу. Особлива роль у цьому покладалася на Український національний конгрес, про скликання якого Центральна Рада оголосила в кінці березня. Підготовка Конгресу активізувала українські політичні сили. Був проведений з'їзд ТУП, який не лише підтримав гасло автономії України, а й змінив назву організації на Союз автономістів-федералістів. 4-6 квітня одночасно відбулися установчий з'їзд Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) і конференція Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Провела форум Українська радикально-демократична партія, була створена Українська селянська спілка. Всі ці та інші організації підтримали ідею національно-територіальної автономії України, і більшість з них наголосили на готовності підтримати ідеї соціалізму.

Прихильність до соціалізму багатьох партій України була специфічною рисою українського політичного життя кінця XIX - початку XX ст. Починаючи з М. Драгоманова, Л. Українки, І. Франка, значна частина української інтелігенції вивчала і розповсюджувала різні соціалістичні вчення. Але всі українські соціалістичні групи поєднували ідеї соціального визволення з патріотичною боротьбою за національну свободу України. Національна ідея, боротьба за українську державність в тій чи іншій формі для українських соціалістів стояла на першому місці. Саме тому Центральна Рада, яка складалася із соціалістів різних відтінків, ставила першим і найважливішим завданням автономію України і лише на пізніших етапах своєї діяльності планувала здійснити ряд соціально-економічних перетворень. У зв'язку з цим непереконливими є твердження, що соціалістичний характер Центральної Ради був основною причиною її невдач. До того ж слід звернути увагу на те, що УСДРП та інші соціалістичні партії схилялися до європейської соціал-демократії, послідовно відстоювали демократичні свободи для всіх, у традиційному дусі категорично відкидали революційний терор та ідею диктатури пролетаріату як його теоретичну основу. До того ж на радикалізацію переважної частини партій впливала Перша світова війна, ця всесвітня кривава бойня трудящих, яка велася в інтересах урядових груп та класів більшості країн. Консервативні та праві організації були невеликі і поодинокі в складі Центральної Ради, отже, серйозного впливу на її діяльність не справляли.

Національний Конгрес відбувся 6-8 квітня. На ньому досить повно були представлені всі українські громади колишньої імперії, всі соціальні, а також освітні, військові та інші організації й політичні сили. Цей форум українського народу вражав єдністю, ентузіазмом, національною свідомістю. Конгрес одностайно підтвердив вимогу національно-територіальної автономії України. Був обраний новий склад Української Центральної Ради (118 чол.). Головою її знову був затверджений Михайло Грушевський, його заступниками - В. Винниченко та С Єфремов. Мандати членів Ради отримали добре знані в українському русі діячі І. Стешенко, Л. Старицька-Черняхівська, С Русова, Д.Дорошенко, Є. Чикаленко, І.Шраг, М. Міхновський та ін. На конгресі було вирішено розширити склад Центральної Ради і надати їй право кооптувати нових членів, включивши спочатку обраних на всеукраїнських військовому, селянському, робітничому з'їздах, а потім великий загін представників національних меншин (більше двохсот депутатів - росіян, поляків та ін.). У кінці серпня Українська Центральна Рада нараховувала близько 800 членів.

Національний Конгрес завершив формування Української Центральної Ради (далі - УЦР), надав їй статус крайового законодавчого і виконавчого органу. Повний склад УЦР збирався лише на загальні збори (сесії чи пленуми) Ради, які іноді називали Великою Радою. Таких було всього дев'ять. Між загальними зборами діяв спочатку Комітет Центральної Ради, який у липні перетворився на Малу Раду, яка визначала політику УЦР. Мала і Велика ради формувалися на партійному (фракційному) принципі. Найчисленнішою була фракція українських есерів (УПСР), та й сама ця партія була найбільшою (понад 300 тис. осіб). Партія українських соціал-демократів (УСДРП) мала меншу чисельність, але завдяки авторитету її лідерів, передусім В. Винниченка, С Петлюри, І. Стєшенка, активності та організованості її членів, тривалий час (до січня 1918 р.) відігравала в УЦР провідну роль. Таким чином, уже на першому етапі української національної революції передові політичні сили України створили Центральну Раду - революційний парламент, що був фактичним керівним органом України. В цей час М. Грушевський розгортає активну діяльність з пропаганди і роз'яснення гасла «автономія України», видає ряд брошур та статей: «Вільна Україна», «Якої ми хочемо автономії та федерації?», «Хто такі українці і чого вони хочуть?». У брошурі «Якої ми хочемо автономії та федерації?» він підкреслює, що автономна Україна «...має вершити у себе дома всякі свої справи - економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд». А це означало, що автономна Україна повинна мати всі державні атрибути. До функцій федерації він відносив «справи війни і миру», міжнародні питання та деякі інші.

Під впливом Національного конгресу, пропагандистської діяльності українських партій, особливо УСДРП та УПСР, М. Грушевського, В. Винниченка та інших в Україні розгортається боротьба за здійснення автономії, тим більш важлива, що із Петрограда чулися погрози і заперечення як Тимчасового уряду, так і російських політичних партій, особливо кадетської. На конференції українського студентства та селянської спілки Київщини звучала вимога автономії. Але особливо вагомо вона була підтримана в резолюціях і під час роботи І Всеукраїнського військового з'їзду (5-8 травня 1917 р.), на якому делегати від імені майже мільйона солдат-українців заявили про свою готовність зі зброєю в руках підтримувати встановлення автономії. З'їзд зажадав від УЦР рішучої вимоги від Тимчасового уряду переговорів про автономію. Ще енергійнішою та рішучішою була підтримка вимоги автономії України II Всеукраїнським військовим з'їздом (18-23 червня), який представляв близько 2 млн. солдатів. З'їзд відбувся, незважаючи на його заборону військовим міністром Тимчасового уряду О. Керенським. Центральній Раді він запропонував «негайно приступити... до фактичного переведення в життя підстав автономного ладу...».

Виконуючи ухвалу II Всеукраїнського військового з'їзду та інших форумів щодо автономії України, УЦР затверджує І Універсал до українського народу, в якому було категорично заявлено: «Однині самі будемо творити наше життя». Стурбований Тимчасовий уряд 29 червня опублікував «Звернення до українського народу», в якому негативно розцінював акції УЦР.

Незважаючи на політику Тимчасового уряду, УЦР поступово брала в свої руки управління всіма справами в Україні. 28 червня вона створює український уряд - Генеральний секретаріат на чолі з лідером УСДРП В. Винниченком. Секретаріат складався з патріотів-інтелектуалів, переважно членів УСДРП. Незважаючи на опір і зневагу Тимчасового уряду, фінансову кризу та інші труднощі, Генеральний секретаріат поступово опановував ситуацію, ставав активною діючою структурою виконавчої влади в Україні.

Під впливом І Універсалу, фактичного здійснення автономії в Україні, піднялася нова хвиля патріотичного ентузіазму, натхнення, аналогічна тій, яка мала місце після падіння царизму. Тисячі мітингів приймали резолюції на підтримку автономії і давали клятви будувати українську державність, розвивати українську мову і культуру. Це був час найбільших успіхів УЦР.

Все це надзвичайно турбувало Тимчасовий уряд, і тому в кінці червня три міністри - О. Керенський (російський есер), М. Терещенко (кадет), І. Церетелі (російський соціал-демократ, меншовик) приїхали до Києва і розпочали переговори. Вони закінчилися компромісною угодою. УЦР зобов'язувалася підтримувати петроградський уряд, а той погодився на автономію України, визнавав Центральну Раду органом влади в Україні, хоча остаточно питання про її статус мали були вирішувати Установчі збори. УЦР повинна була в майбутньому не допускати якихось самочинних дій. Поряд з цим Центральна Рада брала на себе зобов'язання враховувати і захищати права національних меншин, включити їх представників в усі владні структури. Все це було викладено в II Універсалі (початок липня).

Однак через два тижні ці умови були відкинуті, і делегація Генерального секретаріату в Петрограді отримала інструкцію Тимчасового уряду, яка різко звужувала функції Генерального секретаріату України, прирівнюючи їх, по суті, до прав і обов'язків губернського комісаріату. Ставлення до української делегації знову було колоніально зневажливим, навіть ворожим. Територія, якою керувала Центральна Рада, тепер охоплювала лише п'ять українських губерній (із дев'яти): Київську, Подільську, Волинську, Полтавську і частково Чернігівську. Генеральний секретаріат тепер не мав права включати до свого складу секретарство військових справ, пошт, шляхів сполучення.

Поряд з цим розпалювалася антиукраїнська кампанія в російській пресі. Розгорталась замаскована боротьба Тимчасового уряду проти української революції. Російська «революційна» демократія вкотре грудьми стала на захист «єдиної і неділимої Російської імперії», забувши, що вона була «тюрмою народів». Значною мірою це пов'язано з подіями 3-5 липня в Петрограді, коли праві сили Росії нанесли удар по робітничому руху, викинули з уряду меншовика І. Церетелі, прибічника угод з національними революціями в країні, розгорнули переслідування лівих організацій тощо. Загострюється їх боротьба проти української революції. До честі Центральної Ради, вона зрозуміла особливості становища, не пішла на відкритий конфлікт, в якому б програла, і певний час дотримувалися вичікувальної тактики.

Однак у серпні - вересні ситуація вже потребувала нових політичних та соціально-економічних рішень, енергійних акцій, спрямованих на задоволення потреб селянства в землі, на підготовку та підписання миру, задоволення вимог робітників, припинення хаосу та анархії. Здійснення цих заходів було б подальшим розвитком української національної революції, наповненням її вирішально важливим соціально-економічним змістом. Замість цього українські соціалістичні партії вели довгі і неконструктивні дискусії, чим все більше відштовхували значну частину селянства і робітництва.

На початку жовтня УЦР оголосила про підготовку до проведення Установчих зборів, на що Тимчасовий уряд відреагував негативно, і знову спалахнув конфлікт. Взяття більшовиками 25 жовтня 1917 р. влади змінило ситуацію.

Більшовики були ліворадикальним крилом соціалістичного руху в Росії. Вони вели боротьбу проти феодалізму, буржуазії, а також соціал-демократів, соціалістів-революціонерів, звинувачуючи їх в опортунізмі, схильності до класового співробітництва замість класової боротьби. У важкі для трудящих мас часи гасла більшовиків про створення суспільства загальної рівності, здійснення соціалістичної революції у всьому світі і недопущення при соціалізмі воєн були привабливими для мільйонних мас, стомлених незгодами, спричиненими війною. Більшовики, сприяючи селянам у поділі поміщицьких земель та робітникам у їхній боротьбі за звільнення від жорстоких утисків підприємців, підтримуючи прагнення народних мас до миру, ставали все впливовішою політичною силою і досить легко захопили владу.

Процес реалізації національно-територіальної автономії України під керівництвом Центральної Ради відбувався вкрай обережно з постійною оглядкою на Тимчасовий уряд. І все ж під тиском революційно настроєних мас (зокрема, в травні 1917 р. І Всеукраїнський військовий з’їзд висловився за негайне запровадження принципу національно-територіальної автономії України) наприкінці травня до Петрограда виїхала делегація Центральної Ради на чолі з В. Винниченком для представлення Тимчасовому уряду Декларації Української Центральної Ради, в якій містилися вимоги:

1. Тимчасовий уряд повинен виявити в тому чи іншому акті своє принципове прихильне ставлення до автономії України.

2.До майбутньої міжнародної конференції повинні бути допущені представники українського народу, – тому що на цій конференції вирішуватиметься доля Галичини і західноукраїнських земель.

3.Необхідно призначити спеціального комісара по справах України при Тимчасовому уряді.

4.Солдатів-українців треба виділити в особливі частини як в тилу, так і, по можливості, на фронті.

5.Українізацію школи, визнану Тимчасовим урядом для народної школи, поширити на середню та вищу школи.

6.Звільнити і відпустити додому полонених галицьких українців тощо.

Як бачимо, досить помірковані вимоги, до речі, висловлені у формі прохання, як казав В. Винниченко: “Тільки десь там хоч згадайте, що ви іменно до автономії України ставитесь прихильно. Не заводьте її зараз, ми готові скільки там треба ждати здійснення цього постулату”, були відхилені Тимчасовим урядом.

Відмова мотивувалась тим, що:

1. Центральна Рада не обрана шляхом всеукраїнського голосування і тому вона не може висловлювати волю всього українського народу (характерно, що Тимчасовий уряд теж не обирався всенародно, але він застосовував до себе і до Центральної Ради подвійний стандарт).

2. Проголошення автономії може спричинити цілу низку територіальних та інших непорозумінь.

3. Питання про майбутній адміністративний устрій Російської Республіки мають вирішити тільки скликані в кінці року Установчі збори тощо.

Тим часом поступово руйнувалися ілюзії і надії лідерів Центральної Ради на порозуміння та підтримку російської демократії. Оцінюючи такий перебіг подій та антиукраїнську політику Тимчасового уряду, М. Грушевський слушно заявив: "Свято революції скінчилося. Настає грізний час!"

Всеукраїнський селянський з'їзд (10–16 червня 1917 р.) і особливо ІІ Всеукраїнський військовий з'їзд (18–23 червня 1917 р.) (цікаво, що міністр О. Керенський заборонив проведення цього з'їзду, проте він розпочав свою роботу, і Тимчасовому урядові не залишалось нічого іншого, як надіслати вітальну телеграму з'їздові, яку делегати зустріли реготом) закликали Центральну Раду припинити переговори з Тимчасовим урядом і негайно взятися за проведення в життя автономії України. Настрої військового з'їзду добре передає виступ солдата Білика, селянина з Черкащини: "Діти нам не простять, якщо ми не доб'ємося найменшого – національно-територіальної автономії. Коли не допомагають слова, то допоможуть шаблі. Настав для нас час узяти своє. Просити, кланятися ми не будемо, бо то – наше!"

Отже, спираючись на рішення селянського і військового з'їздів, 23 червня 1917р Центральна Рада прийняла свій І Універсал, у якому було проголошено автономію України ("однині самі будемо творити наше життя").

Окрім цього, в І Універсалі були:

1. Заклик до всіх українців у тяжкий час вседержавного безладдя самостійно організовуватись і приступити до негайного закладання підвалин автономного ладу.

2. Ще раз наголошувалося на суті домагань української демократії, на праві самостійного порядкування своїм життям.

3. У стислій формі викладалися вимоги Центральної Ради до Тимчасового уряду. Особливий акцент робився на сподіваннях, що по всій Росії будуть відібрані поміщицькі, казенні, царські, монастирські та інші землі у власність народу.

4. Центральна Рада проголошувала себе виразником всенародної волі і брала на себе весь тягар відповідальності.

5. Закликала українських громадян до злагоди і порозуміння з демократіями інших національностей і усунення на місцях осіб і органів, «ворожих до українства», але не насильницькими методами, а шляхом їх переобрання тощо.

Одним з перших кроків з виконання рішень Центральної Ради після проголошення І Універсалу стало створення уряду – Генерального секретаріату (28 червня 1917 р.) на чолі з В. Винниченком (мало бути 14 осіб). Генеральний Секретаріат перебрав на себе всі колишні виконавчі функції Центральної Ради, а Центральна Рада взяла на себе функції національного сейму (парламенту), тобто законодавчого органу всього українського народу.

Проголошення І Універсалу та утворення Генерального секретаріату викликали занепокоєння в Росії, яка переживала чергову політичну кризу [масові демонстрації, поразка на фронті, падіння авторитету Тимчасового уряду тощо]. Саме тому на початку липня делегація Тимчасового уряду у складі найвпливовіших міністрів О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі прибула до Києва для порозуміння з Центральною Радою. В результаті переговорів було досягнуто компромісу. Наслідком компромісу було проголошення 16 липня 1917 р. ІІ Універсалу Центральної Ради та спеціальної постанови Тимчасового уряду від того ж дня.

В ІІ Універсалі було офіційно заявлено, що Тимчасовий уряд:

1. Протягує руку українській демократії, закликає у згоді з ним творити нове життя.

2. Визнає Генеральний секретаріат як носія найвищої крайової влади в Україні, склад якого затверджується Тимчасовим урядом за погодженням з ЦР.

3. Допускає представників ЦР до кабінету військового міністра, до генерального штабу з тим, щоб вони брали участь у справі українізації війська без порушення боєздатності армії.

4. Заявив про своє прихильне ставлення до розроблення проекту національно - політичного статусу України, а також проекту про вирішення земельної справи для їх винесення на Всеросійські Установчі збори.

Центральна Рада, зі свого боку:

1. Відкладає здійснення автономії України до Всеросійських установчих зборів і рішуче відкидає будь-які самовільні кроки для її досягнення.

2. Поповнювалась «на справедливих основах представниками інших народів, що живуть в Україні» (слід зауважити, що відсоток наданих їм місць (30%) перевищував їх процентну частку серед жителів України (20 %); до складу Генерального секретаріату було введено двох росіян, двох євреїв і одного поляка. Таким чином, ЦР і Генеральний секретаріат стали політичним органом не тільки українців, а й всього населення України). Досягнення компромісу (ІІ Універсал) не сприяло стабілізації політичної ситуації, навпаки, воно започаткувало чергову кризу Тимчасового уряду (на знак протесту з нього вийшли три міністри-кадети; провал наступу на фронті, спроба більшовицького збройного перевороту…). І в Україні радикальні національні сили, очолювані М. Міхновським, які були невдоволені угодовською політикою ЦР, спробували (17 липня 1917 року) силами українського полку імені П. Полуботка (близько 5 тис.) захопити владу в Києві і проголосити державну самостійність України.

В історичній літературі немає однозначної оцінки ІІ Універсалу. Одні автори наголошують, що це був крок назад, оскільки ЦР відмовилась від самочинних кроків зі здійснення автономії України, інші підкреслюють, що це все-таки був ще один крок вперед до тодішньої політичної мети. В. Винниченко стверджував, що це була перемога українства, "якій було надано правової сили в юридичних актах державного характеру", а М. Грушевський вважав ІІ Універсал "відкриттям нової сторінки в житті України". Намагаючись об'єктивно оцінити всі обставини прийняття ІІ Універсалу, мусимо чітко уявляти, що це був час серйозних випробувань і тому ЦР змушена була проводити досить обережну, виважену політику, адже на боці Тимчасового уряду була військова сила величезної держави, і тому потрібно було максимально унеможливлювати втручання Росії в українські справи.

Суспільні зміни, що відбуваються на наших очах, не мають аналогів у житті кількох поколінь. Ми можемо з болем констатувати, що український народ знає своє минуле набагато гірше, ніж інші народи. Керівники тоталітарної імперії, в яку намертво було вмонтовано Україну, чудово розуміли, що людьми легше управляти, коли вони не усвідомлюють героїчних традицій предків. Тому ці керівники прагнули до того, щоб українці мали деформовану історичну свідомість. Особливо цілеспрямовано й методично ідеологічні наглядачі державної партії фальсифікували історію передостаннього 20-го століття. В результаті уроки визвольної боротьби наших попередників залишалися незасвоєними навіть професійними істориками, які не мали доступу до відповідних архівних матеріалів.

Зникнення державної партії, проголошення незалежності України і розпад Радянського Союзу поклали край усій попередній офіційній історії, усім стереотипам та ідеологічним штампам. Перед вченими розкрилися можливості розробити і проголосити історичну концепцію, що базується не на догмах, а на правді життя.

Саме Лютнева демократична революція 1917 р. вперше у нові часи відкрила перед українським народом реальні перспективи побудови власної держави. У даній роботі я спробую висвітлити зростання національної свідомості українського народу, боротьбу за державні права, створення першої демократичної держави на території України — Української Народної Республіки (УНР), виникнення в подальшому інших форм української державності-гетьманату та УРСР.

Дата добавления: 2015-05-23