Висновок 3 страница

приїхали до Києва у травні 1918 р.

12 червня було підписано прелімінарний (попередній) договір про припинення стану війни між Україною та Росією і віднов­лення залізничних і поштово-телеграфних комунікацій. Ук­раїнській Державі надавалося право заснувати консульства в багатьох містах Росії.

Найскладнішим пунктом подальших переговорів стало пи­тання про державний кордон. Голова української делегації С. Шелухін навів аргументи економічного й етнографічного ха­рактеру щодо включення до складу України північних повітів Чернігівщини, західних і південно-західних повітів Курської і Воронезької губерній, а також Донецького вугільного басейну з районом Таганрога. Російська делегація погодилася з етнографічним підходом у визначенні приналежності території, але висунула претензії на чотири повіти Чернігівської губернії, всі південні повіти Курської і Воронезької губерній і навіть на частину Харківської та Катеринославської губерній. У Донбасі Раковський окреслив лінію розділу, що відступала на захід від етнографічної лінії на відстань 125—200 верст.

У вересні відбулися перші зустрічі Раковського і Мануїльського з В. Винниченком, який вже готував повстання проти гетьманського режиму. Російська делегація зобов'язувалася ви­знати самостійність відновлюваної У HP. Однак на початку жо­втня переговори перервалися. За домовленістю сторін в силі залишалися прелімінарні умови миру.
3.2. Бессарабське питання.
У війну на боці Антанти Румунія витупила тільки в серпні 1916 p., а вже в березні 1918 р. поспішила вийти з війни з немалими для себе територіальними втратами на користь Австро-Угорщини. Негайно після цього вона компенсувала свої втрати анексією Бессарабії. Так виникло бессарабське питання.

Коли румунські війська увійшли в Кишинів, прем'єр-міністр УНР В. Голубович звернувся до Німеччини і Румунії з нотами протесту. Він заявив, що будь-яка зміна колишнього російсько-румунського кордону порушує політико-економічні інтереси УНР. М. Грушевський також засвідчив: українська сторона не претендує на ті частини Бессарабії, в яких більшість населення становить молдавська народність; мова має йти тільки про ті території, в яких молдавани не мають абсолютної більшості, тобто північну та південну частини Бессарабії.

Після приходу до влади гетьманський уряд перервав дип­ломатичні відносини з Румунією, які вже почала укладати Цен­тральна Рада. Одним з перших його розпоряджень була заборона вивозу до країни-агресора будь-яких товарів. Тільки через пів­року, коли виникла потреба шукати контактів з Антантою, П. Скоропадський дав згоду на укладення тимчасового торгового договору. У Румунії були дипломатичні представництва держав Антанти, і гетьман сподівався на посередництво її уряду в пе­реговорах. Розв'язання бессарабського питання вирішили від­класти до кінця світової війни.
3.3. Кримське питання.
Коли війська Центральної Ради поверталися в Україну в обозі німецької і австро-угорської армій, перед ними було поставлено як самостійне завдання витіснити з Криму радянські збройні сили. Не зустрічаючи серйозного опору, передові підрозділи Запорозької дивізії перейшли через Перекопський перешийок і почали просуватися до Сімферополя. Однак у німецького уряду виявилися свої плани на Крим. Українським військовим частинам було наказано зупинитися, а потім взагалі покинути півострів. Під контролем гетьмансь­кого уряду залишилася тільки північна Таврія.

Німецькі окупанти побоювалися посилювати Україну за ра­хунок Криму. Приєднання Криму означало те, що в розпорядженні України опинилися б велика військово-морська база в Севастополі і Чорноморський флот.

Тим часом у Бахчисараї зібрався курултай (з'їзд) представ­ників татарського населення, який пред'явив свої претензії на владу. Німецька окупаційна адміністрація спротивилася цим домаганням і передала владу колишньому царському генералу С. Сулькевичу, який утворив крайовий уряд. Його першою де­кларацією була заява про відновлення законів Російської дер­жави, виданих до жовтневого перевороту в Петрограді. Уряд Сулькевича офіційно виступив гарантом самостійності Кримсь­кого півострова доти, доки його приналежність не буде розв'­язана на міжнародному рівні. Фактично цей уряд не вважав за потрібне приховувати справжні наміри: боротися за «єдину і неділиму» Росію й зберегти для неї Крим.

У травні 1918 р. міністерство закордонних справ Української Держави адресувало Німеччині кілька заяв з приводу кримсь­кого питання. У них йшлося про те, що економічно, політичне і етнографічне Крим тісно пов'язаний з Україною, а тому вона не може розвиватися нормально без злуки з півостровом. Вка­зувалося на те, що заснування татарської держави в Криму є невиправданим з етнографічного боку, оскільки татари стано­влять не більше 14% кримського населення.

Гетьманський уряд вважав, що приєднання Криму до Укра­їнської Держави має відбуватися на засадах автономії. Виступа­ючи за здійснення принципу самовизначення народів, він був переконаний, що населення півострова висловиться за злуку з Україною. І справді, навіть татарське населення, серед якого здо­була велику популярність ідея власної державності, не заперечу­вало проти включення Криму до складу України. До цього були схильні також німці-колоністи, караїми й немало росіян.

Однак уряд генерала Сулькевича відстоював свою самостій­ність. Тоді гетьманський уряд оголосив блокаду Криму. В умо­вах блокади яскраво виявилася цілковита залежність півострова від материка: його економічне життя було паралізоване. Сулькевич капітулював і заявив, що готовий на переговори про форми державного об'єднання з Україною.

Переговори відбулися у Києві восени 1918 р. Сторони роз­робили попередні умови побудови крайової автономії. Вони мали бути розглянуті татарським курултаєм та представниками ін­ших національних і громадських організацій півострова.
3.4. Холмщина і Підляшшя.
Старовинні українські землі Холмщина і Підляшшя, що належали Польщі ще з XIV ст. і за цей строк були частково полонізовані, мали відійти за Бре­стським миром до України. Під час війни північну частину Холмщини разом з Підляшшям окупувала німецька армія, а південні повіти були зайняті австро-угорською армією. Під тис­ком добре організованої фракції польських депутатів у віден­ському парламенті цісарський уряд запровадив на окупованій ним частині Холмщини польську адміністрацію.

Як тільки стало відомо про умови Брестського миру, населення окупованого Німеччиною Привіслянського краю (тобто Польщі у складі Російської імперії) і польських земель Австро-Угорщини запротестувало. У Варшаві й Кракові всюди вивісили траурні чорні прапори. Польська преса стала писати про четвертий поділ польських земель, позбавлених своєї державності. Всі суспільно-політичні організації Польщі почали тиснути на уряди Німеччини і Австро-Угорщини, вимагаючи, щоб українсько-польський кор­дон встановлювався, як мінімум, по Бугу, а все Забужжя, вклю­чаючи Холмщину, залишилося за поляками.

Цісарський уряд не захотів у такій ситуації ускладнювати справу і не допустив в окуповані Австро-Угорщиною п'ять по­вітів Холмщини призначеного українським урядом губернсько­го комісара О. Скоропис-Йолтуховського з його адміністрацією. Замість неї тут було проведено вибори до польської Регенційної Ради. Узгоджене в Бресті рішення про організацію комісії для визначення постійного кордону між Україною і Польщею в ме­жах Холмщини на основі етнографічних даних і виявлення волі населення у прикордонній смузі лишилося на папері.

Голова ради міністрів Української Держави Ф. Лизогуб здій­снив поїздку в Берлін, щоб заручитися підтримкою кайзерів­ського уряду з конфліктного питання. Проте австро-угорські дипломати стояли на своєму. Вони підкреслювали, що польське населення проживало й на правому березі Бугу. Вказувалося, що претензії польських націоналістів стосуються більшої частини Волині і навіть районів Поділля. Течія Бугу визначалася як компромісний географічний кордон, однаково прийнятний для обох націй, бо ця річка майже навпіл поділяла спірну територію.

У жовтні 1918 p., коли Австро-Угорська імперія вже роз­палася, австрійські чиновники передали владу на окупованій території Холмщини місцевим органам польського самовряду­вання. На початку листопада, коли в Берліні спалахнула ре­волюція, польські збройні сили зайняли територію Холмщини і Підляшшя, окуповану німецькими військами. Незабаром Скоропис-Йолтуховський разом із своїми чиновниками опинився в польському таборі.

Зовнішня політика Української Держави визначалася цілковитою залежністю від центральних держав. Ізоляція від країн Антанти ви­явилася саме тоді, коли почала визначатися їх перемога у війні. Отже, Україна не мала зовнішньополітичних перспектив для утверд­ження незалежності.

Під час переговорів з Українською Державою радянська Росія обрала тактику затягування. Вона успішно здійснювалася до поразки центральних держав. Мирного договору між Росією та Україною підписано не було.

Уряд П. Скоропадського проводив активну дипломатичну діяль­ність, спрямовану на повернення територій, які опинилися за межами України,— частини Бессарабії, Криму, Холмщини і Підляшшя. Не­зважаючи на невдачі, яких зазнала українська дипломатія, навіть постановка питання про відторгнуті землі мала велике політичне зна­чення.
4. Падіння гетьманського режиму.
4.1. Ставлення білогвардійців до української державності.
Коли в Центральній Росії утвердилася радянська влада, її противники закріпилися на окраїнах. Найзручнішим плацдармом для ор­ганізації антикомуністичного опору був Південь Росії. Против­ників більшовизму підтримували заможні верстви служилого стану — донського і кубанського козацтва. З усієї країни сюди стягувалися офіцери-добровольці. Це були переконані прибіч­ники «білої справи», тобто відновлення царської влади: білий колір символізував монархію. З допомогою Антанти генерал Л. Корнілов почав формувати з них Добровольчу армію. Спо­чатку вона складалася з офіцерських частин — білої гвардії. Коли її стали поповнювати шляхом мобілізації, назва «біло­гвардійці» закріпилася й за солдатами. Після загибелі в бою Корнілова Добровольчу армію очолив А. Денікін.

Ті, хто увійшов до білогвардійського табору або солідаризу­вався з ним, додержувалися різних поглядів щодо майбутнього політичного ладу. Одні відстоювали самодержавство, інші — конституційну монархію або навіть республіканську форму пра­вління. Суперечки з цього приводу здебільшого відкладалися до перемоги над більшовиками. Але всі без винятку прагнули відродження Російської держави у довоєнних кордонах. Гасло «єдиної і неділимої» Росії об'єднувало всіх прибічників «білої справи» — від крайніх правих до кадетів.

Соціальна програма П. Скоропадського мало чим відрізня­лася від політики білогвардійських урядів. Та «єдинонеділимці» не бажали мати з ним нічого спільного. Утворений у столиці України «Київський національний центр», який стояв на біло­гвардійських позиціях, при перших чутках про зносини геть­мана з Денікіним обурено заявив: «Із зрадником Скоропадським і з очолюваною ним Україною будь-які переговори неприпус­тимі». Коли до Києва влітку 1918 р. потрапив лідер кадетської партії П. Мілкжов, він розвинув антиукраїнську активність і переконував окупаційну адміністрацію в тому, що в післявоєнні часи тільки Польща може дістати самостійність. Навіть місцеві кадети, що увійшли до гетьманського уряду, розглядали неза­лежність України як тимчасове явище.

Гетьман розумів, що формальна самостійність України збері­гатиметься доти, доки її охороняють німецькі багнети. Поразка Четверного союзу у світовій війні поклала б край претензіям України на незалежність. Антанта підтримувала білогвардійський табір і вважала Українську Державу «витівкою німців». Поразку Німеччини неважко було передбачити, а тому Скоропадський ста­рався не відповідати на антиукраїнські випади «єдинонеділимців» і терпів активність численних організацій білогвардійського на­пряму. Він охоче брав на службу генералів і офіцерів царської армії, не заперечував проти їх виїзду на Дон і всіляко намагався налагодити відносини з Денікіним.
4.2. Утворення Українського національного союзу.
Відносини Скоропадського з українськими політичними партіями не скла­далися. Менш ніж через місяць після встановлення гетьмансь­кого режиму було утворено опозиційний Національно-держав­ний союз у складі кількох партій на чолі з демократами-хліборобами. Гетьмана звинувачували в тому, що при формуванні кабінету міністрів він обійшов представників українських пар­тій і зробив ставку на представників неукраїнських суспільних груп. У такому звинуваченні була частка правди. При форму­ванні кабінету Скоропадський покладався не на партії, а на конкретних фахівців, яких добирав особисто незалежно від їх партійної чи національної приналежності.

В опозицію став також Всеукраїнський земський союз на чолі з С. Петлюрою. У червні 1918 р. Земський з'їзд прийняв заяву, в якій різко критикувалася гетьманська політика «без­оглядної реакції та реставрації старого ладу». З'їзд поставив вимогу негайно скликати законодавчу раду з депутатів місце­вого самоврядування і представників центральних організацій, політичних партій, профспілок та кооперативів. Скоропадський відповів репресіями. Петлюру було ув'язнено.

Влітку позиції гетьманського режиму різко похитнулися. Це привело до перегрупування політичних сил. Основна частина українських есерів та більшовики продовжували безкомпроміс­ну партизанську боротьбу з окупантами і гетьманською адміністрацією. Більш помірковані соціалістичні партії вирішили об'єднатися в політичний блок, який не виключав можливості мирного розв'язання питання про владу. Ініціативу об'єднання. Ініціативу об’єднання політичних партій, культурних, економічних і професійних ор­ганізацій взяли на себе українські соціал-демократи на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою. Вони увійшли до Національ­но-державного союзу й усунули звідти демократів-хліборобів. Блок одержав іншу назву — Український національний союз. Він проголосив, що виступатиме за встановлення в Україні за­конної влади, відповідальної перед парламентом.

Національний союз очолив В. Винниченко. Він негайно всту­пив у контакт з Раковським та Мануїльським. Останні від імені Раднаркому обіцяли допомогу Національному союзу, коли той організує повстання проти гетьмана.
4.3. Відречення гетьмана від гасла самостійної України.
Коли стало зрозуміло, що Німеччина незабаром капітулює, гетьман зробив спробу зблизитися з Українським національним союзом. На початку жовтня він прийняв його керівників. Почалися переговори щодо програми кабінету, який мав бути сформова­ний за їх участю. Національний союз поставив такі вимоги: здійснення аграрної реформи на основі ліквідації великого зе­млеволодіння і забезпечення землею трудового селянства, вста­новлення демократичних свобод і прийняття демократичного виборчого закону. Союз запропонував список кандидатів на по­сади міністрів у найважливіших міністерствах.

Дізнавшись про намір гетьмана капітулювати перед парті­ями, які виступали за самостійність України, кадетські міністри і торговельно-промислові кола запротестували. Вони відкинули програму Українського національного союзу і вимагали негайно створити антибільшовицький фронт на засадах об'єднання Ук­раїни з білогвардійськими силами Росії. Скоропадський не міг не рахуватися з тим, що за «єдинонеділимцями» стояла Ан­танта. З іншого боку, він потребував підтримки Національного союзу, бо знав, що білогвардійці вкупі з Антантою відмовлять Українській Державі у праві на існування. У результаті склад нового кабінету, сформованого під головуванням Ф. Лизогуба, виявився компромісним: у ньому були кандидати як Націо­нального союзу, так і Протофісу.

Цим компромісом українські партії не задовольнилися, а тому продовжували готувати повстання проти режиму. Скоро­падський змушений був розпустити кабінет і 14 листопада за­декларував федеративний союз з Росією. Йшлося про білогвар­дійську Росію. Відреченням від державної самостійності гетьман розраховував здобути прихильність антантівських дипломатів. Але гетьманат уже доживав останні дні.
4.4. Утворення Директорії.
У ніч на 14 листопада 1918 р. в Києві відбулося таємне засідання Національного союзу, в якому взяли участь представники політичних партій, Селянської спіл­ки, профспілки залізничників і українських січових стрільців. Присутні відхилили ідею негайного відновлення Центральної. Ради і створили п'ятиособовий верховний орган Української Народної Республіки — Директорію, її головою став соціал-демократ В. Винниченко. Від січових стрільців у члени Директорії було висунуто соціал-демократа С. Петлюру, який зайняв посаду головного отамана військ УНР. Його обрали заочно. Директорія створювалася з конкретною метою — для ліквідації гетьман­ського режиму. Після цього передбачалося заново визначити форму державної організації УНР.

Звільнений з тюрми, Петлюра негайно вирушив у Білу Церкву, де проходили переформування січові стрільці. Під Мотовилівкою, за 30 км від столиці, стрільці розгромили най­більш боєздатні сили гетьмана — полк сердюків і офіцер­ську дружину. Дізнавшись про це, командир одного з полків Запорозької дивізії П. Балбачан перейшов на бік Директорії і захопив Харків, інші полки цієї дивізії зайняли Полтаву. Сірожупанна дивізія на Чернігівщині також визнала владу Ди­ректорії.

Сили гетьманату танули, а військові сили Директорії швидко зростали. Вона з блискавичною швидкістю встановлювала кон­троль над територією України. На початку грудня війська С. Петлюри вступили в Одесу.

У ніч на 14 грудня у Києві підняли повстання партійні бойові дружини, головним чином більшовиків та єврейських соціалістичних партій. У руках повсталих опинилися завод «Ар­сенал», військове міністерство та інші установи. Гетьман зрікся влади. До міста увійшли загони січових стрільців.

Кілька днів колишній гетьман переховувався у місті, бо Ди­ректорія оголосила його поза законом. Потім у мундирі німець­кого офіцера він виїхав до Берліна, у вигнання.

Незважаючи на подібність соціальних програм гетьмана П. Скоропадського і прибічників «білої справи», політичне зближення Ук­раїнської Держави з білогвардійською Росією здавалося неможли­вим. В очах білогвардійців гетьман залишався сепаратистом, зрад­ником.

Коли окреслилася поразка кайзерівської Німеччини у війні, П. Скоропадський почав шукати нових союзників. Його заява про феде­ративний союз з білогвардійською Росією засвідчила штучність самих підвалин гетьманської України, нездатність гетьмана стати національ­ним лідером.

Відродження УНР під час антигетьманського повстання було ціл­ком закономірним. Однак ситуація, в якій довелося діяти Директорії, виявилася вкрай несприятливою для української справи.

1. Обрання Директорії. У серпні 1918 р. замість Українського національно-державного союзу, створеного у травні 1918 р. опозиційними гетьманату українськими соціалістичними партіями, було утворено Український національний союз (УНС). До його складу ввійшли: українські есери, українські соціал-демократи, українські соціалісти-федералісти, низка дрібних громадсько-політичних організацій. На переговорах з представниками гетьманату керівники УНС поставили такі вимоги: проведення аграрної реформи з метою ліквідації великого землеволодіння і забезпечення землею трудового селянства; встановлення демократичних свобод; підготовка демократичного виборчого закону.

14 листопада 1918 р. Павло Скоропадський видав грамоту про федерацію України з Росією (він мав на увазі Росію без влади більшовиків). Відреченням від державної самостійності гетьман розраховував як не на допомогу, то хоча б на прихильність з боку дипломатів Антанти. П. Скоропадський призначив новий уряд Української держави. у якому переважали політики проросійської орієнтації. Ці події прискорили початок антигетьманського повстання.

Уночі проти 14 листопада 1918 р. в Києві відбулося таємне засідання Українського національного союзу, де розглядалося питання про збройний виступ проти режиму П. Скоропадського. Присутні відхилили ідею негайного відновлення Української Центральної Ради. На цьому засіданні було обрано тимчасовий верховний орган Української Народної Республіки - Директорію у складі Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра, Ф. Швеця, А. Макаренка та П. Андрієвського. Директорія створювалася з конкретною метою - для ліквідації гетьманського режиму. Після здійснення цієї мети и передбачалося по-новому визначити форму державної організації УНP.

2. Перемога антигетьманського повстання. 15-Лйстолада Директорія переїхала до Білої Церкви, поблизу якої дислокувалися загони січових стрільців. Цього ж дня було розповсюджено звернення Директорії до громадян України, яке закликало до антигетьманського повстання. Від свого імені С. Петлюра звернувся до народу з універсалом, де закликав підтримати повстання проти гетьманського режиму. Ці заклики знайшли підтримку, і незабаром петлюрівські загони розрослися у велику повстанську армію.

16 листопада 1918 р. загони січових стрільців зайняли Білу Церкву та Фастів і виступили в напрямку Києва. Уже в першому бою, що відбувся 18 листопада 1918 р. під Мотовилівкою (30 км від Києва), повстанці завдали поразки гетьманським військам у складі полку сердюків і офіцерської дружини. На бік Директорії перейшли елітні, але нечисленні гетьманські збройні сили - Запорізька та Сірожупанна дивізії. 14 грудня 1918р. війська Директорії після дводенного загального штурму оволоділи Києвом. Цього ж дня П. Скоропадський підписав грамоту про зречення від влади і під охороною німецьких військ виїхав до Німеччини.

3. Проголошення Декларації Директорії. Відновлення УНР. Незабаром після вступу до Києва повстанських військ, до столиці 19 грудня 1918р. урочисто в'їхала Директорія. 26 грудня в Декларації - програмному документі нової влади - було проголошено відновлення Української Народної Республіки з республіканською формою державного устрою і призначено перший уряд на чолі з В. Чехівським - Раду Народних Міністрів.

В основу будівництва держави було покладено так званий «трудовий принцип», відповідно до якого влада повинна була належати трудовим радам:

- вища державна влада передавалася Директорії УНР;

- законодавча - Трудовому конгресу (обраному без участі нетрудових класів - поміщиків і капіталістів);

- виконавча - уряду (Раді Народних Міністрів), а на місцях - трудовим радам селян, робітничому класу, трудовій інтелігенції; зазначалося, що уряд представлятиме інтереси робітників, селян і трудової інтелігенції'.

Приходу Директорії до влади сприяли: народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для антигетьманського повстання.

4. Внутрішня політика Директорії. За дорученням Директорії уряд скасував гетьманське законодавство і відновив дію законів УНР (у тому числі закону УНР про національно-персональну автономію), ухвалив нові законодавчі акти - про передачу поміщицької землі селянам без викупу, закон про автокефалію Української православної церкви (1 січня 1919 p.), закон про скликання Трудового конгресу України (5 січня 1919 р.) та ін.

Директорія прийняла постанову про негайне звільнення всіх призначених за гетьманату чиновників. Запроваджувався державний контроль над виробництвом і розподілом продукції. Відновлювалися 8-годиний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок. Нова влада заявила про запровадження демократичних свобод.

Після проголошення 22 січня 1919 р. на Софійському майдані у Києві Акта Злуки Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) і УНР до складу Директорії УНР увійшов Є. Петрушевич. 23 січня 1919 р. в Києві було скликано Трудовий конгрес народу (400 делегатів), який висловив довіру Директорії. Сесія Трудового конгресу, який виконував роль передпарламенту об'єднаної України, враховуючи загострення воєнно-політичної ситуації в державі, тимчасово передала всю законодавчу, виконавчу і судову владу Директорії УНР. Голові Директорії доручили здійснювати функції глави держави.

5. Скрутне становище влади Директорії. Становище нової влади було дуже скрутним.

Серед керівництва Директорії не було єдності Більшість на чолі з В. Винниченком була за союз з більшовиками проти Антанти. Прихильники С. Петлюри виступали за спільні дії з Антантою проти більшовиків, пропонуючи встановити військову диктатуру.

Ускладнилися відносини і між партіями, які склали Український національний союз, стосовно того, якою буде влада - чи парламентською демократією, до чого прагнули помірковані соціалісти, чи різновидом системи Рад, що було до вподоби лівим соціалістам на чолі з B. Винниченком. Відкритим залишалося питання: чому віддати пріоритет - соціалістичній революції чи національному визволенню.

Часто змінювалися уряди Директорії, які очолювали В. Чехівський, C. Остапенко, Борис Мартос, I. Мазепа, В. Прокопович.

У Директорії, яка втрачала задекларований колективний характер влади, неухильно зростав вплив С. Петлюри. Замість обіцяних соціальних реформ установлювались жорстокі диктаторські порядки. Жодного із соціально-економічних законів, про необхідність яких заявляла Директорія, не було втілено в життя.

Реальна Влада на містах зосереджувалась у військових структурах, a саме - у виборних отаманів на пів партизанських загонів, з яких складалися збройні сили УНР. Різного роду отамани, що діяли під гаслами Директорії, розганяли робітничі та селянські з'їзди, профспілкові організації, чинили жорстокі розправи та пограбування населення, організовували численні єврейські погроми.

Почалося «збільшовичення» окремих військових груп: на бік більшовиків перейшла одна з найбільших повстанських груп отамана М Григор'єва, а також Н. Махно з великим загоном, який діяв на території під Гуляйполя, Кременчука до Катеринослава.

Ще складнішими були проблеми у внутрішньоп олітичній сфері. Хоча Директорія змогла розширити міжнародні зв'язки УНР (Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія), міжнародне становище було дуже скрутним. На західних кордонах продовжувала наступ польська армія, підтримувана Антантою. На півночі почався наступ українських більшовицьких дивізій за активної підтримки збройних сил Радянської Росії. На південному сході розпочала наступ I російська білогвардійська армія генерала А. Денікіна. На півдні - в Одесі, Миколаєві й Херсоні висадилися війська французьких інтервентів.

6. Друга війна радянської Росії проти УНР. Ще наприкінці листопада - на початку грудня 1918 р. радянська Росія, яка 13 листопада 1918 р. анулювала Брестську мирну угоду, без оголошення війни розпочала воєнну агресію проти України. 16 січня 1919 р. після тривалих безплідних намагань В. Винниченка, В. Чехівського, М. ІІІаповала Та інших дипломатичними засобами порозумітися з більшовицькою Москвою, Директорія УНР оголосила війну РСФРР. Незважаючи па героїчну боротьбу українських військ проти частин Червоної армії на теренах Лівобережної України (у січні 1919 р. радянські війська захопили Чернігів, Полтаву, Катеринослав та інші міста), 5 лютого 1919 р. більшовики захопили Київ. Директорія УНР і уряд, залишивши столицю, були змушені змінювати місце перебування в залежності від воєнної ситуації.

Прагнучи ліквідувати хоча б один із фронтів, більшість членів Директорії виступили за переговори з командуванням військ Антанти, які в цей період займали майже всю територію півдня України. He погоджуючись з цим рішенням, 11 лютого 1919 р. В. Винниченко вийшов зі складу Директорії і виїхав за кордон. Головою Директорії став С. Петлюра. 13 лютого 1919 р. у Вінниці був створений новий уряд на чолі з С. Остапенком. Однак, незважаючи на поступки Директорії на переговорах з представниками французького командування, досягти компромісу з Антантою щодо умов надання Армії УНР матеріально-технічної допомоги не вдалося.

У квітні 1919р. радянська влада була встановлена на всій території України, крім Надзбруччя і західних областей.

7. Спроби стабілізувати воєнно-політичну ситуацію в Україні. Протягом літа - осені 1919 р. Директорія робила спроби стабілізувати воєнно-політичну ситуацію в Україні. Проте відкрита агресія кількох іноземних держав і неприхильне ставлення деяких лідерів Антанти до незалежності УНР на Паризькій мирній конференції 1919-1920 pp. звели нанівець ці намагання.

Правовий статус існування Директорії як найвищої влади в УНР у складі однієї особи регулював закон «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці», ухвалений урядом 12 листопада 1920 р. Але наприкінці 1920 р. Директорія УІІР втратила контроль над територією України, і С. Петлюра був змушений емігрувати.

8. Причини поразки Директорії. Причинами поразки Директорії стали:

- неспроможність Директорії створити життєздатний і стабільний політичний режим, державний апарат, армію, органи охорони громадського порядку, дієздатну систему органів законодавчої і виконавчої влади як в центрі, так і на містах;

- відсутність єдності національно-демократичних сил;

- боротьба за владу між різними політичними партіями не могла не послабити авторитет між різними політичними партіями серед населення, особливо серед селян;

- у лавах керівників Директорії не було єдності в погляді на тактику і стратегію національно-державного будівництва;

Дата добавления: 2015-05-23