Шістдесятники у мистецтві

Українські митці-шістдесятники своїми творами і активною громадською діяльністю намагалися відроджувати національну свідомість, боролися за збереження української мови та культури, сприяли демократизації суспільно-політичного життя в республіці.

Усвідомлення українською творчою молоддю злочинної суті комуністичної системи сприяло її звільненню з-під впливу ідеологічних догм «соціалістичного реалізму», підвищувало статус загальнолюдських цінностей та ідеалів. Формування світогляду Шістдесятників відбувалося під впливом гуманістичної культури Заходу, ознайомлення з якою сприяло зростанню зацікавлення до надбань власної культури, історії та традицій українського народу. Шістдесятники у своїх творах намагалися говорити про реальні проблеми життя, болючі питання, замовчувані у часи сталінізму і які хвилювали тогочасне українське суспільство.

Найвідомішими представниками Шістдесятництва були поети і прозаїки Микола Вінграновський, В.Голобородько, Євген Гуцало, Іван Драч, Р.Іваничук, І.Калинець, Г.Кириченко, Ліна Костенко, Б. Мамайсур, Юрій Мушкетик, Микола Руденко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, В.Симоненко, Г. Тютюнник, В. Шевчук; художники Алла Горська, Опанас Заливаха, Борис Плаксій, В.Зарецький, В.Кушнір, Г.Севрук, Л.Семикіна; режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Л.Осика; перекладачі Г.Кочур та М.Лукаш.

На початку 1960 років діяли клуби творчої молоді — київський «Супутник» (голова — Л.Танюк) і львівський «Пролісок» (голова — М. Косів), які стали центрами громадської діяльності Шістдесятників. У клубах відбувалися літературні зустрічі, вечори пам'яті, театральні постановки, де молоді митці формували власний світогляд та світобачення своїх слухачів і читачів.

Із 1963 розпочалася хвиля ідеологічних звинувачень на адресу Шістдесятників, насамперед у націоналізмі. Влада розгорнула кампанію цькування Шістдесятників у пресі, на засіданнях спілок та різноманітних зібраннях. Партійні та карні органи забороняли, а потім і розганяли літературно-мистецькі зустрічі та творчі вечори Шістдесятників, закривали клуби творчої молоді. Поступово більшість Шістдесятників була позбавлена можливості видавати свої твори, їх звільняли з роботи, проти них влаштовувалися провокації.

Деякі шістдесятники під тиском влади пристосувалися до нових умов і перейшли на офіційні позиції. Проте більшість Шістдесятників не змирилася і мужньо відстоювала свої переконання, їхні твори продовжували з'являтися у самвидаві, та вже замість суто культурологічних проблем усе частіше аналізувалися питання суспільно-політичного життя, зокрема колоніального становища республіки у складі СРСР та необхідності створення організованого визвольного руху.

Із середини 1960-х шістдесятники розпочали формування політичної опозиції комуністичному режиму і незабаром стали активними учасниками дисидентського руху в Україні, зокрема як члени Української гельсінської групи.

Чергова зміна курсу СРСР у жовтні 1964 р. відбувалась під гаслом подолання волюнтаризму і суб’єктивізму, досягнення стабільності у просуванні радянського суспільства шляхом, накресленим XXII з’їз-дом КПРС.

Ситуація склалась невтішна: виконання семирічного плану було зірвано, темпи приросту промислової продукції постійно знижували-ся. Структура виробництва виявилась найгіршою і найвідсталішою серед промислово розвинених країн. Рівень життя населення почав погіршуватися. Дедалі більше коштів за рахунок села та соціальної сфери перекачувалось у важку та оборонну промисловість. Обіцянки партії щораз більшою мірою перетворювались на ілюзії. Аналіз об­ставин потребував негайних, рішучих економічних і соціальних пере-творень.

Після усунення М. Хрущова знову було проголошено принцип ко­легіального керівництва. Правляча верхівка спочатку складалася з трьох осіб — Генерального секретаря ЦК КПРС Л. Брежнєва, голо­ви Ради Міністрів О. Косигіна і головного ідеолога партії М. Сусло­ва. У 1965 р. до них приєднався М. Підгорний, який став головою Президії Верховної Ради СРСР. Діяльність групи вищого керівницт-ва грунтувалася на необхідності зберегти колективну владу і конт-роль партійних органів за всіма сферами життя суспільства, забез-печити стабільне функціонування державних і політичних структур.

Наприкінці 1965 р. під керівництвом О. Косигіна почалась еконо­мічна реформа. Біля її джерел стояли харківський професор Є. Лібер-ман і група столичних технократів. Реформа спрямовувалася на по­ліпшення планування й посилення економічних стимулів у діяльності підприємств. Було скасовано раднаргоспи, натомість створено понад 40 загальносоюзних міністерств і відомств. На перших порах рефор-ма дала позитивні результати. В управлінні виробництвом відновив-ся галузевий принцип. Посилювалися стимулюючі механізми та гос-прозрахунковий принцип, розширювалася самостійність підприємств. Але спроба застосувати економічні методи управління наштовхнула-ся на традиційні командно-адміністративні. Водночас виникли такі монополісти, як Державний комітет з цін, Державний комітет з поста-чання та ін. Міністерства так і залишилися “удільними князівствами”, горизонтальні зв’язки на місцях були відсутні. У цих умовах радянсь-ка економіка поступово втрачала чутливість до науково-технічного прогресу. За такими показниками, як упровадження нових технологій, електронної техніки СРСР помітно відставав від світового рівня.

Негативні процеси відбувалися і в сільському господарстві. Здій­снення деяких державних заходів сприяло розв’язанню лише окремих проблем: було підвищено закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, водночас знижувалися ціни на сільгосптехніку; збільши-лись капіталовкладення в аграрний сектор; у колгоспах оплату за трудоднями було замінено місячною заробітною платою. І все ж но­ва політика щодо села виявилася неефективною. У 70-ті роки сільсь-ке господарство серйозно відставало за рівнем технічного оснащен-ня. Нераціонально використовувався головний засіб виробництва -земля. Як і раніше, діяли старі методи господарювання. Управління колгоспами і радгоспами часто здійснювалося в інтересах чиновни-ків, а не виробництва. Залишалися невирішеними питання соціаль-ного розвитку села, його газифікації, теплофікації, водопостачання тощо.

7 жовтня 1977 р. було прийнято нову Конституцію СРСР, а 20 квіт-ня 1978 р. - новий Основний Закон УРСР. Зафіксовані в цих доку-ментах декларативні положення значною мірою розбігалися з реаль-ним життям. Так, за Конституцією УРСР 1978 p., останньою Консти-туцією, що діяла до прийняття Конституції незалежної України 1996 p., Українська РСР формально визнавалася суверенною радян­ською соціалістичною державою (ст. 68), але об’єднаною у єдину со­юзну багатонаціональну державу. Зазначалось також, що Українсь-ка РСР зберігає за собою право вільного виходу з СРСР (ст. 69), але не було передбачено механізму такого виходу, що також свідчило про формальний характер проголошеного суверенітету.

На початку 80-х років сільське господарство опинилося в критич­ному стані. Це потребувало вжиття невідкладних заходів. У травні 1982 р. пленум ЦК КПРС схвалив спеціальну продовольчу програму, розраховану на період до 1990 р. Проте й ця програма перетворень не могла зупинити наростаючої кризи в сільському господарстві, на-самперед тому, що не вирішувала головної проблеми - відчуження селянина від землі. Державні та партійні органи України в дусі кра-щих традицій часів сталінізму почали звітувати про активне здійснення реформи в республіці. Насправді ж промислові підприємства зробили тільки перші спроби переходу на нові методи господарю­вання. Хоча завдання восьмої п’ятирічки було виконано з кращими, ніж у попередні роки показниками, загалом реформа особливо не поліпшила матеріального добробуту трудівників. Без відповідного наукового обгрунтування швидкими темпами почала розвиватися атомна енергетика. Потужні АЕС будувались у густонаселених та маловодних Південно-Західному й Південному економічних районах України, а в межиріччі Дніпра, Десни та Прип’яті ударними темпа-ми, з порушенням технології будувалася сумнозвісна Чорнобильська АЕС. Створювались штучні моря на Дніпрі, зводилися найбільші в Європі Придніпровська, Зміївська, Бурштинська теплові електростан-ції та інші величезні новобудови, шкідливі для здоров’я людей.

Та навіть за цих умов промисловість України певною мірою наро­щувала свій економічний потенціал. У 1985 р. порівняно з 1970 р. бу-ло значно більше виплавлено металу, вироблено електроенергії, ви-готовлено побутових товарів. Але технічний і технологічний рівень, якість виробленої продукції, як і раніше, залишалися низькими. От-же, в економіці України в ці роки залишалися застарілі інфраструк-тури, переважали паливні й сировинні галузі. А перетворення всіх найважливіших республіканських міністерств на союзно-республі-канські урізало і без того невелику автономію України.

Надзвичайно складним було в цей період і становище в сільсько­му господарстві. В Україні, населення якої становило 19 % населення СРСР, вироблялось 23 % загальносоюзного обсягу сільськогосподар-ської продукції. При цьому в Україні відчувалися перебої з продо­вольством, оскільки значна його частка вивозилася за межі УРСР.

Вкрай безгосподарно використовувалися земельні багатства Ук-раїни. За 1965-1985 pp. посівні площі республіки зменшилися більш як на мільйон гектарів. Внаслідок використання земельних масивів під індустріальне виробництво, а також через необгрунтоване здій­снення хімізації тощо 2 млн га земель виявилися такими завізова-ними, що Держагропром не брався їх рекультивувати.

Величезної шкоди землям України і всій її економіці завдав аван­тюрний курс державних і партійних органів на екстенсивний шлях землекористування, або на так звану меліорацію. Лише за 1971-1985 pp. найбільші вкладення в меліорацію в Україні становили 12 млрд крб., а середньорічна віддача не перевищувала 3-4 млн крб. Багато років влада приховувала і той факт, що меліорація принесла підвищену смертність у села на півдні України. Отруйність води, на-приклад, Інгульської зрошувальної системи перевищувала гранично допустимі норми у 27 разів, а Дунайсько-Дністровської - у 50 разів. У занедбаному стані залишалися в ті роки соціальна й духовна сфери на селі. На середину 80-х років половина українських сіл не мали шкіл; у 34 % сіл не було амбулаторій; 30 % сіл не мали навіть клубів. За роки застою, тобто за 1965-1985 pp., з української землі зникли як непродуктивні близько 1500 сіл. Це стало однією з причин великої міграції сільського населення України. У середньому за рік у місто йшло 200-300 тис. осіб. Протягом 1966-1978 pp. з українського села виїхало 4,6 млн людей, в основному молоді.

Незважаючи на все це в сільському господарстві України сталися певні позитивні зміни. На кінець 1985 р. у республіці налічувалося 7363 колгоспи і 2273 радгоспи. Парк сільськогосподарських машин у 1985 р. складався з 445,8 тис. тракторів і 111,7 тис. збиральних комбайнів. По-сівна площа в 1985 р. становила 32656 тис. га, у тому числі під зернови-ми - 16077 тис. га, технічними - 3669 тис. га, картоплею і овоче-баш-танними - 2208 тис. га. У 70-ті роки посилилися міжгосподарська коо­перація та агропромислова інтеграція, які охопили колгоспні й державні сектори. На селі було створено багато підприємств і об’єднань Укрміжколгоспбуду з виробництва та переробки кормів, виробництва яловичини, свинини, м’яса, птиці та ін. Вищий ступінь міжгосподарської кооперації та інтеграції сільського господарства з промисловістю ста-новили агропромислові підприємства й об’єднання.

Однак ігнорування інтересів селянина, екстенсивний підхід до ве-дення землеробства призвели в середині 80-х років до погіршення становища в сільському господарстві республіки. Хоча навіть за та-ких умов вона виробляла чверть усієї сільськогосподарської продук-ції СРСР.

В Україні розроблялися соціальні заходи щодо підвищення рівня життя трудящих. Протягом 1965-1985 pp. середньомісячна заробітна плата робітників і службовців республіки збільшилась майже вдвічі, мінімальна - до 70 крб., підвищилась оплата праці й колгоспників. Підвищенню рівня життя людей сприяли також виплати із суспіль-них фондів споживання.

Однак за 1966-1985 pp. темпи зростання виробництва та поліп­шення добробуту людей різко знизилися. За цей період на 22,5 % зни-зилися темпи зростання національного доходу, у тому числі на 19 % -за фондами споживання.

Вихід з цього становища центр вбачав у бездумному продажу за кордон дефіцитних природних ресурсів з наступною закупівлею про­довольчих та промислових товарів. Причому більшу частину валюти, яку отримували за продаж природних ресурсів України, центр зали-шав собі.

Підвищувались індекси державних роздрібних цін на окремі товари народного споживання. Загальна вартість товарів порівняно із серед-ньорічними цінами 1970 р. збільшилась у 1980 р. на 3 %, у 1985 р. -на 8 %. Органи влади всіх рівнів не вдавались до глибокого аналізу питання соціального становища людей. Склався залишковий прин-цип виділення ресурсів на соціальні потреби.

Водночас у роки застою широкого розмаху набули приписки на виробництві, хабарництво, казнокрадство, формування мафіозних структур і зрощування їх з державним апаратом. Особливо це торк-нулося торгівлі та правоохоронних органів.

Помилки у сфері економічної політики, провал господарської ре-форми, нерозв’язані проблеми матеріального добробуту людей при-звели до занедбання соціальної сфери життя України і наростання кризових явищ.

У другій половині 60-х років з наведених причин почалися зміни в соціальній структурі України. Чисельність населення України в 1960 р. становила 42,5 млн осіб, в 1985 р. - 50,8 млн осіб. А от чисельність міських жителів збільшилась з 19,9 млн осіб у 1960 р. до 33,2 млн осіб у 1985 p., відповідно за цей період сільське населення зменшилося з 22,6 млн до 17,6 млн осіб. Це, звичайно, негативно позначилося на стані сільського господарства і призвело до загострення побутових і продовольчих проблем міста.

У соціальній структурі українського суспільства відбувались і якісні зміни. У 1985 р. чисельність робітників становила 60 % усіх зайнятих у народному господарстві. Кількість колгоспників в УРСР зменши-лась з 6,4 млн осіб в 1960 р. до 3,9 млн осіб у 1985 р. Протягом зазна-чених років кількість фахівців з вищою і середньою освітою збільши­лась більш як у 3,5 раза й досягла чверті всіх зайнятих у народному господарстві. Збільшився й номенклатурно-бюрократичний апарат.

Л. Брежнєв, обійнявши посаду Генерального секретаря ЦК КПРС, поступово перестав глибоко вникати у стан справ у державі й сприяв реанімації сталінізму у зміненому, пом’якшеному вигляді, а також створенню культу своєї особи. В Україні вихваляння Л. Брежнєва по­чалося з П. Шелеста, а продовжилося В. Щербицьким, який змінив П. Шелеста в 1972 р. на посаді Першого секретаря ЦК КП України. Саме на період перебування при владі В. Щербицького, який у ве-ресні 1989 р. у зв’язку з виходом на пенсію залишив цю посаду, при-падає посилення боротьби з українським націоналізмом, який нібито розцвів у роки правління П. Шелеста. У квітні 1973 р. розгромній, але слабо аргументованій критиці було піддано працю П. Шелеста “Україно наша Радянська”, видану в 1970 р. Автора звинуватили в тому, що він “ідеалізує українське козацтво і Запорозьку Січ”, ігно­рує роль Росії в нашій історії та ін. Водночас різкій критиці були піддані праці Р. Іваничука, С. Плачинди, І. Білика та ін. Із 37 членів створеної в листопаді 1976 р. Української Гельсінської Спілки (УГС), яка виступила на захист прав людини, 23 було засуджено, 6 позбав­лено радянського громадянства, а троє - В. Стус, О. Тихий, Ю. Лит-вин - загинули в засланні, у концтаборах.

Посилювався ідеологічний наступ на весь народ. У національних відносинах пропагувалося злиття націй. Здійснювалась політика ру-сифікації.

Таким чином, у 60 - першій половині 80-х років суспільно-по­літичне життя України розвивалося вкрай суперечливо. З одного боку, посилювався наступ партійного апарату, його ідеології, з іншого -зростала національна самосвідомість. Цей суперечливий процес по­значився на розвитку культурного життя в Україні. В українській лі-тературі тих років провідними були теми Жовтневої революції і Ве-ликої Вітчизняної війни. Водночас з’явилися й неординарні твори. Серед них - романи “Собор” і “Циклон” О. Гончара, “Дума про тебе” М. Стельмаха, проза Ю. Мушкетика, Л. Дмитерка, Є. Гуцала, поезії І. Драча, Б. Олійника та ін. Знайшла своїх читачів й поезія В. Стуса, Л. Костенко, критичні праці І. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверстюка. Звичайно, слово правди стало причиною обструкції письменників з боку офіційної влади. Однією з перших жертв став О. Гончар зі своїм романом “Собор”, в якому він передбачив період застою. Така сама доля спіткала роман І. Білика “Меч Арея” та ін.

Виникли проблеми і в розвитку мистецтва. Кількість театрів в УРСР у 1965-1985 pp. збільшилася з 61 до 89. У ті часи популярними були твори класиків у виконанні Н. Ужвій, О. Кусенко, В. Дальсько-го, В. Добровольського, співаків Д. Гнатюка, А. Солов’яненка та ін. Проте на сцені були суворо заборонені п’єси, які викривали недоліки існуючого ладу. Український театр дедалі більше втрачав національ-ну особливість. З нього за роки застою майже зовсім було витіснено українську мову. Наприклад, із семи театрів юного глядача лише Львівський був українським.

У музичному мистецтві в ті роки плідно працювали Г. Майборода, В. Чубаренко, П. Майборода, І. Шамо, С. Сабодаш та ін. Втім, ста-ло помітним зникнення інтересу до національної музики. Та все ж її традиції намагалися зберегти Державний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Верьовки, Державна заслужена ака-демічна капела “Думка” та інші музичні колективи.

В образотворчому мистецтві того часу надто багато місця займа-ли образ В. Леніна, теми народу-творця. Відомими стали твори М. Божія, М. Дерегуса, В. Касіяна та ін. Твори художників-новато-рів просто знищувались. Така доля спіткала композицію рельєфів “Стіна пам’яті” художників А. Рибачука і В. Мельниченка на Бай­ковій горі в Києві.

У 70-х роках схвалення глядачів дістали такі визначні твори віт-чизняної кінематографії, як «У бій ідуть тільки “старики”», “Ати-бати, йшли солдати...” режисера Л. Бикова, “Тривожний місяць ве-ресень” Л. Осики та “Вавілон-ХХ” І. Миколайчука. На реальних подіях побудовані сюжети кінотворів “Женці”, “Високий перевал” В. Денисенка та ін. Водночас С. Параджанов, Ю. Іллєнко, І. Мико-лайчук зазнали гонінь. Вкрай негативно партійна номенклатура сприйняла фільм “Білий птах з чорною ознакою” Ю. Іллєнка.

У період 60 - на початку 80-х років складним було також міжна-родне становище, що характеризувалося протистоянням двох проти-лежних світових систем.

Цей період охоплює такі міжнародні події, як радянська інтервен­ція в Чехословаччину в 1968 р. і втручання у польські події 1980 1981 pp., підписання радянсько-американських угод про обмеження стратегічних озброєнь (1972 р. - ОСО-І і 1979 р. - ОСО-ІІ). І хоча ці угоди не зупинили гонки озброєнь, проте давали надію на пози­тивні зрушення в майбутньому. Однак на початку 80-х років процес розрядки напруженості зупинився передусім через недовіру між СРСР і Заходом (Радянський Союз розмістив у Східній Європі нові ракети середньої дальності СС-20, а США у Західній Європі - кри-латі ракети “Круїз” і ракети “Першинг”). Неоднозначною подією у міжнародних відносинах стало вторгнення радянських військ в Аф-ганістан у грудні 1979 р.

У таких умовах розвивалися міжнародні зв’язки України. Перед-усім розширювались економічні та культурні зв’язки з країнами - членами РЕВ. З так званих соціалістичних країн Україна отримувала го­тову продукцію, а їм відправляла паливо і сировину за цінами, нижчи-ми від світових.

Активнішими були відносини з країнами Східної і Центральної Європи в галузі культури. У вузах України навчалися тисячі студен-тів з Болгарії, Румунії, Угорщини, НДР та інших країн. На жаль, принципи інтернаціоналізму, які широко пропагувались у відноси-нах з цими країнами, на практиці іноді призводили до протилежних результатів. Так, при прийнятті рішення Організації Варшавського Договору про введення військ у Чехословаччину в 1968 р. серед ви-щого керівництва КПРС був член політбюро ЦК КПРС, Перший секретар ЦК КПУ П. Шелест. До подій, що відбувались у Польщі на початку 80-х років і призвели країну до економічної та політичної кризи, політичне керівництво України (зокрема, Перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький), поставилось з підвищеною відповідальні-стю. Представники України в ООН рішуче вимагали виведення ізра-їльських військ з окупованих арабських земель у 1967 p., коли Ізраїль за підтримки США і Англії вчинив агресію проти Об’єднаної Арабсь­кої Республіки.

Велика допомога подавалась країнам, що визволялися з-під коло­ніальної залежності. Підприємства України поставляли свою про­дукцію в 70 країн світу. Прикро, що українську дипломатію з вини центру було втягнуто і в кампанію підтримки кривавої війни в Афга-ністані.

Водночас Україна активно і послідовно здійснювала політику мир-ного співіснування. У 1971 р. Україна підписала Угоду про заборо­ну розміщення зброї масового знищення на дні морів і океанів, у 1974 р. - документ “Визначення агресії” та ін. Делегація України брала участь у Нараді з безпеки і співробітництва в Європі, у підго­товці та підписанні в 1975 р. у Гельсінкі Заключного акта наради. У 1984-1985 pp. Україну було вдруге обрано непостійним членом Ради Безпеки ООН. Представники України були учасниками Все-світнього руху прихильників миру. Український республіканський комітет із захисту миру підтримував широкі міжнародні зв’язки з ба-гатьма країнами. Однак, як і раніше, у сфері міжнародних відносин Україна залишалась залежною від волі центру.

Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.

Дата добавления: 2015-05-23