Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Визнання 1 страница




  • 2 грудня 1991 — Польща
  • 2 грудня 1991 — Канада
  • 3 грудня 1991 — Угорщина
  • 4 грудня 1991 — Литва
  • 4 грудня 1991 — Латвія
  • 5 грудня 1991 — Росія
  • 5 грудня 1991 — Болгарія
  • 5 грудня 1991 — Словенія
  • 6 грудня 1991 — Куба
  • 8 грудня 1991 — Чехословаччина
  • 9 грудня 1991 — Естонія
  • 12 грудня 1991 — Грузія
  • 16 грудня 1991 — Туреччина
  • 18 грудня 1991 — Вірменія
  • 18 грудня 1991 — Швеція
  • 18 грудня 1991 — Норвегія
  • 23 грудня 1991 — Казахстан
  • 25 грудня 1991 — США
  • 25 грудня 1991 — Мексика
  • 25 грудня 1991 — Іран
  • 25 грудня 1991 — Туніс
  • 25 грудня 1991 — Ізраїль
  • 26 грудня 1991 — Німеччина
  • 26 грудня 1991 — Таїланд
  • 26 грудня 1991 — Бразилія
  • 26 грудня 1991 — Індія
  • 26 грудня 1991 — Австралія
  • 27 грудня 1991 — КНР[2]
  • 27 грудня 1991 — Франція
  • 27 грудня 1991 — В'єтнам
  • 28 грудня 1991 — Японія[3]
  • 28 грудня 1991 — Італія[4]
  • 30 грудня 1991 — Південна Корея[5]
  • 30 грудня 1991 — Фінляндія
  • 31 грудня 1991 — Велика Британія[6]
  • 31 грудня 1991 — Іспанія
  • 31 грудня 1991 — Греція
  • 1 січня 1992 — Ірак
  • 7 січня 1992 — Португалія
  • 8 січня 1992 — Румунія
  • 17 січня 1992 — Монголія

 

 

1. Восприятие разными политическими силами провозглашения независимости Украины. Провозглашение независимости Украины 24 августа 1991 г. было воспринято различными политическими силами в Украине и в России неоднозначно:

- большинство граждан Украины, которые представляли все социальные версты, возрастные группы, народы, проживавшие в Украине, все национально-демократические силы Украины и союзных республик с большим энтузиазмом и полной поддержкой восприняли это событие;

- многие представители центральных и республиканских органов власти, партийно-государственной элиты негативно отнеслись к провозглашению независимости Украины.

М. Горбачев, стремясь предотвратить распад СССР, выступил с инициативой создания конфедерации (Союза Суверенных Государств - ССГ) вместо федерации, как предполагалось в первоначальном тексте Союзного договора. Президент СССР считал, что в условиях, сложившихся после провозглашения республиками Советского Союза своего суверенитета, конфедерация будет более приемлемой формой для их объединения.

По этому вопросу начались переговоры и дебаты, продолжавшиеся до конца ноября 1991 г. За это время уверенность граждан Украины в правильности принятого Верховной Радой УССР независимого пути развития республики укрепилась. Это продемонстрировали итоги Всеукраинского референдума и выборов Президента Украины, проведенные 1 декабря 1991 г.

2. Проведение Всеукраинского референдума 1 декабря 1991 г. Проведение 1 декабря 1991 г. Всеукраинского референдума об отношении граждан Украины к Акту провозглашения независимости Украины стало эпохальным событием, что в корне изменило историческую судьбу украинского народа.

Право участвовать в референдуме и выборах Президента Украины имели 37 млн 885,6 тыс. граждан, фамилии которых избирательные комиссии внесли в списки для тайного голосования. В бюллетень по референдуму были включены текст Акта провозглашения независимости Украины, принятого Верховным Советом УССР 24 августа 1991 г., и вопрос: «Подтверждаете ли вы Акт провозглашения независимости Украины?».

В голосовании приняли участие 31 млн 891,7 тыс. граждан, то есть 84,2% от общего количества включенных в списки. Из них на вопросы бюллетеня ответили «Да, подтверждаю» 28 млн 804,1 тыс. граждан, или 90,3%. Положительный ответ дало население всех областей Украины, независимо от национальной принадлежности. Итак, за независимость проголосовали не только украинцы, но и представители других народов, проживающих на территории Украины.

Причинами такой высокой политической активности граждан Украины стали:

- сформированное на протяжении многих веков стремление украинского народа к созданию государства;

- вера народа в свои силы и возможности;

- начало процесса распада СССР.

3. Значения Всеукраинского референдума. Референдум 1 декабря 1991 г. подтвердил Акт провозглашения независимости Украины, провозглашенный Верховным Советом УССР 24 августа 1991 г. Если решение Верховной Рады могла отменить Верховная Рада другого созыва, то решение референдума отменить не мог никто...

Решения референдума позволили Украине утвердиться на международной арене как независимому государству. До 1 декабря 1991 г. формально независимую Украину не признало ни одно государство. В течение только декабря 1991 г. она была признана более чем 40 государствами мира.

Всеукраинский референдум перечеркнул решение мартовского референдума о сохранении Союза ССР, его итоги создали правовую основу для преобразования декларированной независимости в реальную.

I референдум 1991 г., и президентские выборы подтвердили желание подавляющего большинства граждан Украины жить в независимом демократическом государстве, самостоятельно решать внутренние политические и экономические проблемы.

Вековая мечта украинского народа о независимости обрела политическое оформление.

Молодое государство стало строить отношения с другими государствами на основе взаимного уважения суверенитета, независимости и территориальной целостности, невмешательства в их внутренние дела, развития всесторонних политических, экономических и культурных связей.

4. Выборы Президента Украины. В один день с референдумом прошли и выборы Президента Украины.

В голосовании по выбору Президента Украины приняли участие 31 млн 892,4 тыс. человек. В избирательный бюллетень были включены:

- Председатель Верховного Совета УССР Л. Кравчук;

- председатель Львовского облсовета В. Чорновил;

- председатель Украинской республиканской партии Л. Лукьяненко;

- заместитель Председателя Верховной Рады Украины В. Гринев;

- председатель Украинской народной партии Л. Табурянская;

- председатель Народного совета в парламенте Украины И. Юхновский.

Несмотря на существенные различия в программах, все кандидаты поддерживали идею независимости Украины.

В результате голосования Президентом Украины был избран Леонид Кравчук, за которого отдали голоса 19 млн 643,6 тыс. граждан (61,56% тех, кто принял участие в голосовании). Итак, Председателя Верховного Совета УССР поддержали более половины украинских избирателей.

Его предвыборной программой была программа пяти «Д»: Державность, Демократия, Достаток, Духовность, Доверие.

5 декабря 1991 г. на заседании Верховной Рады Украины Л. Кравчук принял присягу Президента Украины, изложил программные ориентиры своей политики на новой должности. «Президент, - подчеркнул он, - получив власть от народа, должен служить ему и обеспечивать благосостояние, права и свободы каждого человека».

 

 

Названі роки ввійшли в історію під назвою горбачовської перебудови, коли група молодих і енергійних діячів розпочала оновлення економічних основ, політичного устрою і духовного життя радянського суспільства. Період "перебудови" пройшов два основних етапи: 1) 1985—1987 рр., 2) 1987— 1991 рр. Докорінні зміни умов розвитку виробництва і методів керівництва економікою, важливі перетворення в суспільно-політичній сфері, реалізація нових зовнішньополітичних принципів вийшли за намічені рубежі і привели до розпаду існуючої понад сім десятиліть радянської системи, СРСР і світової системи соціалізму.
"Перебудова" пов'язана з ім'ям М.С. Горбачева, який в березні 1985 р. став генеральним секретарем ЦК КПРС. П'ятдесятичотирьох-річний Горбачев був наймолодшим членом Політбюро, пройшов повну школу партійного керівника. До складу Політбюро було включено чимало нових членів, які поділяли радикальні думки генсека. Задум реформ, які склали перший етап модернізації, був викладений Горбачовим на квітневому (1985р.) пленумі ЦК КПРС. Серцевиною першого етапу реформ була свого роду "презумпція невинності" соціалізму за економічний спад в економіці. На його думку, проблема полягла в невикористаних можливостях соціалізму. "Прискорення", "перебудова" і "гласність" стали ключовими поняттями першого етапу реформ. Між ними існував тісний взаємозв'я­зок: гласність означала вияв усіх недоліків, що гальмують прискорення соціалістичного розвитку, а перебудова передбачала внесення структурних і організаційних змін у господарські, соціальні, політичні механізми з метою досягнення все того ж прискорення.
Основною вважалася зміна інвестиційної і структурної політики, яка передбачала перенесення наголосу з нового будівництва на технічне переозброєння діючих підприємств і виробництв. Завданням №1 було визнано прискорений розвиток машинобудування як основи переозброєння всього народного господарства. Вжиті зосереджені грошові, в тому числі і валютні, вливання в машинобудування не дали ефекту.
В типово хрущовському дусі була проведена шкільна реформа, коли головним завданням було проголошене загальне комп'ютерне навчання. І це при тому, що радянська промисловість не могла випустити і частки комп'ютерів для використання спеціалістами у проведенні радикальних реформ. В андроповському стилі намагався Горбачев зміцнити дисципліну на виробництві. Особливу "славу" набула програма боротьби з алкоголізмом, створення товариств для її реалізації, варварське знищення виноградників.
Як і в попередні роки, гасло "кадри вирішують все" мало актуальне значення. До початку 1987 р. було замінено 70% членів Політбюро, 60% секретарів обласних партійних організацій, 40% членів ЦК брежневсько-го "набору". Великі векселі були видані радянському народу XXVII з'їздом КПРС; зокрема, подвоїти до 2000 р. економічний потенціал СРСР, а кожну сім'ю забезпечити окремою квартирою.
Проте мільйони радянських людей на власному досвіді переконувалися, що постачання товарами народного вжитку і продовольством не лише не поліпшується, а й погіршується, дефіцит постійно посилюється. Для цього були глибинні причини: скрита інфляція, поступова збіднілість державної казни, бюджетний дефіцит тощо. Проте лише в 1993 р. Горбачев зміг більш-менш критично оцінити результати своєї політики: в 1985—1986 рр. в економіці ми діяли стереотипно — розпочали реформи з важкої промисловості, тоді як треба було розпочинати з сільського господарства і легкої промисловості. Раніше (1988 р.) він "виявив" лише одну власну помилку: то була масова антиалкогольна кампанія. Всі інші недоліки він списував на попереднє керівництво.
Під впливом реалій в економіці й суспільстві, не без допомоги економістів, соціологів, політологів, які рішуче потіснили в його авторському активі парткерівників, 1987 р. Горбачев пішов на серйозні корективи свого реформаторського курсу. Нову ідеологію і стратегію реформ він проголосив у січні 1987 р., а кульмінацією нового реформаторського курсу стала XIX партійна конференція, що відбулася влітку 1988 р. З радянської соціалістичної системи була знята "презумпція невинності", в ній були виявлені серйозні хиби. На перше місце виступало творення демократичної системи соціалізму, в якій сутністю проголошувалася всеохоп-лююча демократизація. Гасло "Більше демократії!" означало уПрОВадЖЄНня безпосереднього управління трудящих у виробничі відносини, державну владу, законотворчість. Політична демократизація повинна була зруйнувати командно-адміністративну систему, яка гальмувала економічні реформи. Таким чином, нова стратегія передбачала насамперед всебічну демократизацію суспільства, без якої неможливі радикальні економічні реформи. XIX партконференція затвердила курс на створення правової держави, головна роль в формуванні якої надавалася політичній реформі. Передбачалися чіткий розподіл обов'язків партійних органів і Рад, передача влади з рук КПРС Радам. Складовою частиною реформи стало введення в країні посади президента, проведення виборів народних депутатів Рад на альтернативній основі.
Демократизація суспільства привела до формування спочатку численних політичних організацій, а потім партій. Цьому процесу особливо сприяла відміна ст. 6 Конституції (березень 1990 р.) про керівну роль КПРС в суспільстві та ряд законів загальносоюзного і республіканського масштабу про громадські організації. Перші вибори на альтернативній основі до Верховної Ради СРСР дозволили до IX складу увійти прихильникам радикальних політичних і економічних реформ.
У галузі економіки теж були здійснені важливі кроки до ринкових відносин. Були дозволені індивідуальна трудова діяльність і створення кооперативів з виробництва деяких видів продукції. Широкі права надавалися підприємствам, які одержували можливість самостійно реалізовувати позапланову продукцію. Хоча без ринкових механізмів здійснювати це було дуже важко. Новий закон про підприємство мав сприяти формуванню економічних і правових умов розвитку підприємства. Реорганізовувалася банківська система, створювалися комерційні та кооперативні банки. Збільшувалися іноземні інвестиції та створювалися спільні із зарубіжними фірмами підприємства.
У сільськогосподарському виробництві виникли фермерські господарства. Все більшого поширення в економіці набував недержавний сектор. Проте реформування економіки не поліпшило стану справ у народному господарстві, збільшувалися розміри дефіциту держбюджету, зростало безробіття.
Позитивні зміни відбулися в зовнішній політиці. У грудні 1988 р. в промові на Генеральній Асамблеї ООН Горбачев сформулював нову концепцію радянської зовнішньої політики, в якій центральне місце відводилося пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими. Уряд СРСР оголосив мораторій на випробування ядерної зброї, призупинив розгортання ракет середнього радіуса дії в Європейській частині країни, на 500 тис. скоротив збройні сили, розпочав конверсію воєнного виробництва, вивів свої війська з Афганістану. У цієї політики були і відверті противники, які перейшли в ряди горбачовської опозиції. Серйозні зміни відбулися у відносинах між СРСР і країнами, що входили в так звану систему соціалізму, про що йшлося вище.
В умовах перебудови і гласності суперечності в СРСР, що замовчувалися офіційними колами, переросли у відкриті конфлікти. Економічна криза посилювала міжнаціональну напруженість.
У національних республіках виникають організовані рухи (національні фронти) за розширення прав республік і реформи радянської федерації. Не задовольняючись реалізацією рішень XIX партконференції про розширення суверенності республік у складі СРСР, в республіках Прибалтики все голосніше звучали фрази про радянську окупацію і необхідність відновлення державності трьох республік. Значного впливу набули національні фронти у Вірменії і Грузії. В останній протистояння націонал-ради-калів і комуністів завершилося втручанням сил Радянської армії і загибеллю 20 прихильників Народного фронту. В Україні набув впливу Народний Рух.
Восени 1988 р. на виборах у центральні і місцеві органи влади в Естонії, Латвії і Литві перемогли представники народних фронтів. 1988— 1989 рр. Декларації про державний суверенітет прийняли Верховні Ради трьох прибалтійських республік і Азербайджану, 1990 р. — Молдавія, РРФСР, Україна. Подальший процес проголошення суверенітетів охопив усі республіки. Ці декларації поставили в центр політичного життя питання про існування СРСР. У квітні — травні 1991 р. у підмосковній резиденції Горбачева Ново-Огарьово відбулися переговори керівників 9 союзних республік з питання підписання нового союзного договору, який передбачав створення Союзу суверенних держав (ССД) як демократичної федерації рівноправних радянських суверенних республік. Його підпи­сання було призначено на 20 серпня 1991 р.
У ставленні до нового договору виявилися як прихильники, які бачили в ньому можливість зниження рівня міжнаціональної конфронтації, так і рішучі противники, які вбачали в новому договорі капітуляцію центру перед вимогами націонал-сепаратистських сил у республіках. За кілька днів до підписання нового договору останній президент СРСР Горбачев був усунений від влади і новостворений Державний Комітет з надзвичайного стану (голова — Янаєв Г.І.) проголосив на шість місяців у країні надзвичайний стан. Завдання комітетників полягало у відновленні порядків, які існували до 1985 р. Проте організатори антиконституційного заколоту зазнали поразки. Ці події наблизили розпад СРСР. Наприкінці 1991 р. Україна, а потім й інші республіки проголосили про створення самостійних держав.
У грудні 1991 р. в Білорусі під час зустрічі керівників Росії, Білорусі і України було проголошено про припинення дії союзного договору 1922 р. і про припинення діяльності державних структур СРСР. Так напередодні 69-ї річниці створення Союзу була підведена риска під його існуванням.
2. УГОДИ ПРО СТВОРЕННЯ СПІВДРУЖНОСТІ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ
Розпад СРСР не можна віднести ні до реформаторської політики Горбачева, ні до наслідків наради трьох президентів у Білорусі. Він став результатом суми суб'єктивних і об'єктивних факторів. Звичайно, політичний вибір трьох президентів значно прискорив розпад Союзу. Очевидно і те, Ідо Горбачев не мав продуманої і вивіреної національної політики, він кидався із однієї сторони в іншу, не знав "скільки" суверенітету треба дати республікам, щоб зберегти Союз. Але все одно стояло запитання: як довго триматиметься радянська імперія?
Світовий досвід переконливо свідчить, що всі імперії трималися тільки в умовах тоталітарних деспотичних режимів. Істина полягає в тому, що імперії і широкі політичні свободи несумісні і це — головне, що лежало в основі розпаду СРСР. Поряд з проголошенням на нараді в Білорусі про об'єктивний процес виходу республік із складу СРСР у заяві трьох керівників говорилося про створення Співдружності незалежних держав у складі Білорусі, Росії і України. Ця співдружність проголошувалась відкритою для приєднання всіх держав — членів Союзу РСР, а також для інших держав, які поділяють її цілі і принципи.
Казахстан і центральноазіатські республіки через кілька днів виявили готовність приєднатися до Співдружності. Горбачев, хоча і був незадово-лений процесом розпаду СРСР, заявив про участь у процесі формування нового міжнародного альянсу. Проте на наступну зустріч одинадцяти керівників республік СРСР в Алмати (21 грудня) його навіть не запросили. Фактично він був уже президентом без країни. Тепер уже одинадцять незалежних держав проголосили про створення Співдружності переважно з координаційними функціями, без будь-яких виконавчих, законодавчих чи судових інституцій і повноважень. Алматинська декларація проголошувала про принципи існування СНД. Під декларацією були відсутні підписи Грузії, Литви, Латвії і Естонії, які вважали взагалі незаконними своє включення до Союзу і не бажали брати участь у будь-яких альянсах. За цих умов Горбачев вимушений був добровільно скласти повноваження Президента СРСР. Учасники алматинської зустрічі, які поставили свої підписи під декларацією, доводили, що розпуск Союзу і створення альянсу, незалежних держав стали єдино можливим виходом із політичного тупика.
На перших порах центральне місце у взаємовідносинах учасників СНД займали питання, пов'язані з поділом майна СРСР, встановленням кордонів між країнами, які вводили власні валюти. Встановлювались умови транспортування вантажів по територіях держав — учасниць СНД. Міжнародні відносини Росії і нових незалежних держав складалися із знач-' ним тертям і конфліктами. В Росії, в тому числі і у вищих ешелонах влади, існують і активно діють імперські сили. Прихильники відновлення СРСР у тій чи іншій формі діють і в нових незалежних державах. Гострі дискусії велись між Україною і Росією із-за поділу Чорноморського флоту і володінням Кримським півостровом. Гострі конфлікти мали місце між Росією і урядами прибалтійських держав із-за невирішеності територіальних питань. Гостро стоїть питання про статус і становище російськомовного населення поза межами Росії, яке остання нерідко бере під захист, порушуючи суверенітет нових незалежних держав. Економічні і стратегічні інтереси Росії в Таджикистані і Молдові стали причинами її участі в збройних конфліктах у цих регіонах.
Разом з тим російський уряд насамперед постійно намагався зберегти тісні зв'язки з колишніми республіками в рамках СНД і створити якісь наддержавні органи. За його ініціативою з центром у Москві був створений Міждержавний комітет СНД. Шість держав (Росія, Білорусь, Казахстан та ін.) підписали договір про колективну безпеку. Розроблений і затверджений статут Співдружності. Проте ці організації і документи не змогли забезпечити дієвість СНД, яке не являє собою єдиної оформленої організації.
Більшість нових незалежних держав виступають за плідні двосторонні відносини, хоча розпад СРСР значно зруйнував традиційні економічні зв'язки на його території. Найбільш показові зв'язки мають Росія і Білорусь, а президент останньої прагне об'єднання двох країн. Така політика має противників і прихильників як з однієї, так із другої сторони. Одним словом, процес становлення взаємовідносин між новими незалежними державами, особливо між ними і Росією, є непростим. Ніякі формально створені наддержавні інституції не зможуть вирішити складних питань цих взаємовідносин. В останні роки швидкими темпами відбувається політична і економічна інтеграція Росії і Білорусі, яка привела до створення союзу двох держав. Політики цих держав сподіваються «а приєднання до союзу України і Казахстану.

Важливим зовнішньополітичним завданням став розвиток стратегічного партнерства з Росією. Характеризуючи відносини України й Росії, слід виходити з того, що успішний їх розвиток залежить від переведення двосторонніх стосунків у річище стабільного співробітництва на основі норм і принципів міжнародного права. На сьогодні процес цей відбувається повільно, суперечливо. Насамперед це позначається на економічній сфері. Росія — провідний торговельний партнер України, який споживає п'яту частину (20,7 відсотка) її товарів. Імпорт російських товарів в Україну становить 47,2 відсотка. Україна традиційно була і є найбільшим споживачем російського газу в Європі. Якщо Європа щорічно споживає 110—120 млрд. куб. м. російського газу, то тільки одна Україна через технологічну відсталість її виробництва — 55—60 млрд. куб. м., витрачаючи на це 5 млрд. дол. Таким чином, навіть за умови диверсифікації джерел енергопостачання України Росія залишається для неї найпотужнішим із них. Потерпаючи від гострої нестачі енергоресурсів і потребуючи гарантованого ринку збуту продукції, Україна опинилася в економічній залежності від Росії, якою було порушено питання про передання їй за борги частини української державної власності. Програма економічного співробітництва України та Російської Федерації на 1998— 2007 p., численні угоди з економічних питань досі не дістали широкого практичного втілення, хоч останній час позначений конструктивними підходами урядів двох країн до розв'язання непростих проблем економічної співпраці.

Йдеться, зокрема, про досягнуту в серпні 2004 р. угоду між президентами України й Росії, за якою Росія перейде до сплати ПДВ за енергоносії за країною призначення.

Постачання нафти й газу в Україну для Росії стало важелем не лише економічного, а й політичного тиску. Однак поступово відбулося пом'якшення російської позиції щодо українських газових боргів. Глави урядів двох країн підписали міжурядову угоду, якою врегульовано цю проблему, а також угоду про створення українсько-російсько-німецького газового консорціуму. Адже Росії самій невигідно закарбувати у свідомості українців образ своєї країни як невблаганного лихваря. Паралельно Росія не відмовляється від проникнення в українську економіку, що даватиме змогу зсередини диктувати Україні свою політичну волю.

Підписаний у 1997 р. Договір про дружбу, співробітництво і партнерство України з Росією відкрив можливості для встановлення між ними в політичній сфері дружніх, партнерських стосунків як рівноправних суверенних держав, який, за словами тодішнього міністра закордонних справ Росії Ігоря Іванова, не тільки віддзеркалює об'єктивні реалії, а й спрямований у майбутнє, до розвитку добросусідського взаємного співробітництва в XXI сторіччі.

Суттєвий вплив на українсько-російські відносини справляє внутрішньополітична ситуація в самій Росії. Після відставки наприкінці 1999 р. Президента Російської Федерації Бориса Єльцина та обрання новим Президентом Володимира Путіна країна вступила в якісно новий етап свого розвитку, особливість якого — у прагненні Президента Росії відновити сильну централізовану державу, що претендує на роль одного з полюсів сили у світовій геополітиці.

Вибори до Державної Думи Росії (грудень 2003 p.), перевибори на початку 2004 р. на новий термін В. Путіна засвідчили, що, зміцнивши свої позиції в Думі, російський Президент став єдиною реальною політичною силою в Росії. Саме він визначає магістральні напрями внутрішньої та зовнішньої політики Російської Федерації.

Жорстка лінія у внутрішній політиці Росії позначається на відносинах із країнами СНД (Україна не є винятком). Підхід російського керівництва на всіх рівнях виконавчої влади, а також на рівні суб'єктів господарської діяльності у відносинах з Україною став прагматичнішим і жорсткішим.

Не змінилося в Росії ставлення до України на рівні масової свідомості. Близько 70 відсотків громадян Росії розглядають Україну не як незалежну державу, а як тимчасове державне утворення, яке рано чи пізно опиниться в рамках Російської Федерації. Такі настрої підживлюються й виступами частини російських політиків, і працями вчених, які досліджують геополітичні проблеми Росії. Помітний вплив на формування російської національної свідомості у дорадянський час справили, зокрема, праці О. Дугіна, у яких обстоюється думка про те, що суверенітет України є вкрай негативним явищем для російської геополітики, бо легко може стати причиною збройного конфлікту, що самостійна Україна є небезпечною для всієї Євразії і через те стратегічно вона має бути під винятковим протекторатом Москви, а отже, абсолютним імперативом російської геополітики на Чорноморському узбережжі може бути лише тотальний і нічим не обмежений контроль Москви, зокрема й на українській ділянці. Аналогічні ідеї висувають як однодумці О. Дугіна, так і автори поміркованіших доктрин (зокрема К. Гаджієв), згідно з якими Росія є одночасно й середнім простором між Європою, Далеким Сходом і мусульманським світом, і віссю угрупування країн і народів на пострадянському просторі, центром їхнього тяжіння. Такі твори покликані зміцнити переконаність росіян у другорядній ролі України, якій належить підпорядкуватися якомусь глобальному центру, під яким, звичайно, мають на увазі Росію, і виконувати роль форпосту зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних інтересів останньої. У таких геополітичних конструкціях Україні відведено роль країни, через яку із Заходу на Схід мають просуватися новітні технології, а зі Сходу на Захід — стратегічні ресурси.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-23; Просмотров: 396; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.029 сек.