РОЗДІЛ 8 2 страница

Накази городянських представників. Звернемося тепер до наказів городянських представників і до того, що вони висловлювали у самій комісії. Представництво од городів, як се ми бачили, не було таким, як козацької старшини. Представниками міщан явилися козацькі сотники та військові обивателі, бо населення тодішніх слободсько-українських городів складалося головним чином з військових обивателів та частиною з козацької старшини. Про се нам треба пам'ятати, щоб зрозуміти зміст городянських наказів.
На великий жаль, наказ головного міста Харкова дійшов до насзмінений цензурою Щербініна. І ми не знаємо, про що він заборонив у ньому оповідати. Харківці прохали ствердити їм старі грамоти про вільні промисли, а вільне викурювання горілки заборонити підданим великоросійських і інших поміщиків, бо се робить шкоду їх промислам і через се витрачуються, знищуються ліси. Горілку треба розрішити вільно провозити й через однодворчеські землі. Сіль дуже дорога, й треба розрішити вільний продаж у Харкові кримської, єлтонської та маницької солі. Треба заборонити об'їждчикам знов переглядати заграничний крам, котрий привозиться на ярмарки Слободсько-Української губернії, бо його переглядували на таможнях. Не давати без платні квартир для тих чиновників, котрі приїздять у Харків по своїх власних ділах. Великі мости треба поправляти або на казенний кошт, або по наряду усіма мешканцями провінції. Видачу дров штаб- і обер-офіцерам треба відмінити, бо се дуже тяжко для хазяїнів. Пошту у Харкові треба содержувати від казни, бо повинність ся незмірно більша ніж по інших містах. Казна повинна заплатити за воли, провіянт, фураж та хури, котрі були узяті у першу Турецьку війну. Треба, щоб суд не був таким формальним та довгим як нині. Кінчається наказ такими словами: хоча отеє прохання підносимо, але віддаємося у материнське милосердіє цариці. Наказ города Сум пропонує багацько нових бажань, як зрівняти його з харківським. Про суд виразніше сказано, щоб він був упростіших ділах словесним. Військові обивателі повинні мати право купувати та продавати свої землі одні другим за кріпосними актами. Військових обивателів не слід наряжати на роботи; треба заборонити вести постійну торгівлю у городах слободсько-українських великоросійським купцям та приїжджим з Малоросії усяким людям, а дозволити їм тільки приїздити сюди на ярмарки; також треба заборонити купувати великоросійським поміщикам, купцям і малоросійським старшинам тут землі, подвір'я, лавки, а за ті, що куплені, повернути гроші. За безчестя військового обивателя платити штрафу 12 карб, за чоловіка, 24 за жінку і 36 карб, за дівку. Орловський піхотний полк вивести з Сум, а залишити тільки один Сумський гусарський і то з тим, щоб у Сумах залишився штаб, а ескадрони б були розміщені по слободах, як військових, так й панських. Прохали сумчане також примежувати до города вільні ліси та землі, котрими володіли ріжні поміщики, прохали дозволу ввозити гірку волоську сіль для худоби, не давати дозволу духовенству купувати грунти і курити горілку, а дозволити се тільки їх дітям, коли вони впишуться в військові обивателі. Повинні вписатися у військові обивателі також ті сотникі та підпрапорні з дітьми, котрі не будуть записані у дворяне, бо вони користуються усякими льготами: курять горілку, держуть шинки, мають грунти, ліси, сінокоси, а положеного окладу не дають. Як бачимо, сумський наказ є чисто військово-обивательський і він по змісту свойому повніший від харківського. Охтирський наказ схожий з сумським. У ньому тільки широко оповідається про полковника їв. Перекрестова, котрий, маючи велику владу, населив усякими неправдами багацько сіл, деревень та заводів, котрі були узяті у казну. Після шведа все те повернули у володіння полка, а окрім того і в'їжджий ліс під Охтиркою, куди мало право в'їзда усе суспільство. Але потім усі землі і отсей ліс узяв у оренду управитель графа Ол. Разумовського Ольховський, котрий забороняв рубати сей ліс охтирчанам. Тепер його повернули у дворцове відомство, котре теж заборонює в'їжджати у ліс населенню. Ось через що охтирчане прохали, щоб сю заборону було усунуто. Окрім того вони прохали, щоб усю землю, яка належить до города Охтирки, обмежували при генеральному межеванню окружною дачею з тим. щоб і надалі володіли нею не по розділу на четверті, як однодворці володіють своїми четвертними землями, а, як хто захоче, тому опреділяти четверті, але тільки для щоту. Оброків, як на великоросійській землі, на сі їх старозаїмочні та куплені землі зовсім не накладати. Щодо солі, то охтирчане прохали, щоб дозволено було возити у Охтирку кримську та маницьку сіль без мита або щоб зменшена була казною ціна за виварку торської та бахмутської солі, а як часом привезти звідтіля солі буде неможливо, тоді щоб вільно було купувати її у Великоросії або у Малоросії. Щодо постою, то охтирці прохали вивести від них Старооскольський піхотний полк, а Охтирський гусарський розмістити по усій провінції. Про горілку та про продаж проміж себе землі писали те ж, що й сумчане: хто справедливо, хоча й без купчих, володів землями, той мусить їми і вперед володіти. Разночинцям і військовим обивателям, котрі ходять на заробітки та їздять на ярмарки у межах Охтирської провінції, не брати отпускних білетів. Ізюмський наказ коротенький. У наказові ізюмчан маємо тільки одне нове прохання, щоб їм повернули ті землі, котрі були захоплені у них пікінерськими поселянами у гирлі р. Великої Комишевахи й Береки, на р. Торцю. Острогозький наказ дуже широко оповідає про колишні жалованні грамоти й додає, як і інші, і від себе прохання, щоб цариця видала нову грамоту з тим, щоб туди було внесено й те з їх прохань, що буде стверджено. Про гусарські полки сказано, що вони були злаштовані по бажанню самих слобожан, і висловлена думка, щоб Острогозький гусарський полк комплектувався тільки з військових обивателів провінції. Висловлено про робітників, котрі уходять від хазяїнів, не вислуживши свого строку, щоб діла про них розбиралися гражданськими чинами словесно, без формального суда. Содержувати лікаря та поправляти мости на штрафні суми. Про окружні землі було сказано, щоб їх не ділити, а володіти ними проміж себе по старих льготах. Коротояцьких купців, котрі проживали у Острогозьку, а потім їх виведено у Коротояк. де не було ніякої торгівлі, острогощане прохали залишити у Острогозьку з тим, щоб вони платили свої збори по великоросійському купецтву у Коротояку.
У самої комісії виступали з городських представників харківський Черкес та охтирський Дзюба. Перший був з греків, вів широку торгівлю і добре знав тодішні обставини української торгівлі. Другий городянський представник — Дзюба вів розмову тільки про інтереси військових обивателів, бо й сам був військовий обиватель, такий йому, як ми знаємо, був дадений і наказ. Він висловив три промови, і у всіх них дуже гостро виступав проти козацької старшини. Дзюба захищав козацькі права і обвинувачував старшину у тім, що вона захопила козацькі землі, а їх самих повернула у підданих. Козаки та посполіти утікали і тепер утікають, казав він, через страшенні великі утиски од старшин, котрі захоплювали й захоплюють козачі землі, млини, сінокоси, гаї і інші угоди, примушують до неуказних робіт, роблять здирства і безневинно даремно б'ють. На жалованних козачих землях старшини та духовенство побудували собі слободи, хутори і населили їх вільними козаками та посполітими людьми, з котрими обходяться, немов з купленими кріпаками. Через се я й пропоную, казав Дзюба, як старі, так і нові старшинські слободи та хутори, котрі вони поселили, не взираючи на запрет жалованних грамот і указів, одібрати од них і прилучити до володіння громад військових обивателів, що буде корисно для їх служби і дасть їм спокій та тишину. У другій своїй промові Дзюба широко обговорював про монастирські та церковні землі у Охтирській провінції та доводив, що їх добули таким ж способами, як і старшинські, намагався, щоб сі землі повернути попереднім їх власникам або просто бідним людям. У третій промові Дзюба ще гостріше виступав за те, щоб одібрати землі од старшини, а старшинських дітей, котрі не вступлять у службу, записати у військові обивателі, де вони платитимуть подушне. Дзюба хтів повернути коло історії в іншу сторону й розв'язати аграрне питання в інтересах простого народа. Але його підтримували у сьому тільки однодворчеські представники, котрі, так саме, як і Дзюба, стояли за нижчий стан населення, за демократію. Але усі останні представники, а укупі з ними й уряд, на се ніяк не хтіли згодитися, хоч одна частина російського дворянства (старого столбового) і не хтіла давати українській козацькій старшині дворянських прав, зате друга, більш численна, що сама добула його у військовій та гражданській службі, була прихільна до них.

Накази військових обивателів. Частина наказів військових обивателів тепер надрукована разом з наказами слободсько-українських міст, і вони од них мало у чому взагалі відріжняються. І се зовсім для нас зрозуміле, бо й ті й інші йшли, як ми бачили, головним чином од військових обивателів і. значить, підтримували інтереси одного й того ж соціального стану.
У своїх наказах військові обивателі казенних слобід Ізюмської провінції висловлювали багацько з тих думок, що і військові обивателі п'яти слободсько-українських городів, у котрих вони складали з себе більшість населення, особливо у таких містах, як Охтирка, Ізюм. Найцікавіше — се прохання про відродження козаччини. Ось, наприклад, що писали військові обивателі слободи Кабаньє. Оповівши правдиво про ті зміни, котрі були зроблені у життю Слободських полків при цариці Анні, Єлизаветі та Катерині II, вони кажуть: з 1767 р. ми вносили по 95 коп. казенного окладу, щоб содержувати нові гусарські полки, і сей оклад брався од кожної людини мужського полу, не минаючи ні старих, ні малих дітей, ні убогих калік, через що вони зубожіли, платити надальше не можуть, а мають охоту і бажають одбувати козачу службу до послідньої краплі крові так, як се було раніше, за Петра Великого, без жалування, а тілько з єдних льгот. Нехай цариця скасує і 95-копійочний оклад, і гусар, а відродить колишню козаччину і ствердить жалованною грамотою. Сей пункт про відродження козаччини ми маємо і у проханню слобод Сватової Лучки, Міловатки, Редьківки, Сеньківа, Пристіні, Гороховатки. Мешканці слобід Печеніг, Малинівки, Мохнача, Генеєвки, Шелудьківки не казали про відродження козаччини, але прохали ствердження усіх льгот у промислах та торгах і на володіння землею по заїмках, бо те все було у грамоті цариці Єлизавети. Значить, і військові обивателі сих слобід бажали взагалі вернутися до колишніх льгот, котрі були за часів цариці Єлизавети. Мешканці слободи Печеніг у особливому проханню писали про се й додавали, щоб гусарська служба все ж таки залишилася у них. Таке ж прохання подали й військові обивателі слобід Бишкина, Лимана, Андріївки, Балаклії, Змієва, Заводів, Степанівки, Левківки, Савинців, Цареборисова, Райгородки, Тора. Мешканці слободи Ямполя казали, шо їм легше було жити раніше, за царя Петра. Військові обивателі куп'янського комісарства прохали про сіль й розказали цікаву історію про те, од чого збільшилася ціна її. Накази од військових обивателів Сумської провінції обговорюють звичайні прохання свого стана, а окрім того бажають вернути усякі вільготи у промислах взагалі і особливо у викурюванню горілки військовими обивателями Суджанського та Миропільського комісарства, а також містечка Пені, бо вони раніше їми користувалися, а у 1753 р. це право було у них скасовано. У наказах Острогозької провінції маємо звичайні прохання про поліпшення становища військових обивателів, щоб не міряти земель і не вводити четвертного землеволодіння, щоб дозволити викурювати горілку у слободах Ольшанці, Бірючій, Ливенцях, Слоновці, Корочі, Ливнах, Уриві й'єндовищах, щоб вільно було провозити на продаж горілку, щоб заборонити торгівлю, окрім ярмарок, чужегороднім купцям і таке інше.
Подивимося тепер, що казали представники військових обивателів у самій комісії. Там виступало двоє з п'яти — представник Харківської провінції Капинос і Сумської Никифоров. Капинос відповідав дворянському представникові Боярському про переходи козаків з одного місця на друге. Вони переходили, казав він, не з тим, щоб укриватися від військової служби, а від утисків козачої старшини, котра захопила у свою власність козачі землі, хоч не мала права ні сама їх купувати, ні давати на се дозвіл другим. Капинос, як і Дзюба, пропонував прилучити сі грунти до громадських земель військових обивателів.
Те ж висловлював, але ще ясніше, й Никифоров. Оповівши про те, як козакам були пожаловані безлюдні землі у загальну та персональну власність за їх служби, він додавав, що багацько поміщиків Сумського полка набули собі куплею та усяким шахрайством та обманом козачі землі, а козаків повернули у підданство. Так було зроблено, наприклад, у містечку Пені, мешканці котрого тільки по указу 1741 р., після їх скарги в сенат, були знову повернуті у козаків. І се робиться; додавав Никифоров, навіть і тепер. Щоб се зло скасувати, Никифоров пропонував: 1) заборонити надальше віддавати у підданство поміщикам казенні військові слободи і купувати землі обивателів; 2) виключити з підданства тих козаків та підпомошників, котрі живуть нині на своїх власних землях, прилучити їх до громад військових обивателів і обложити окладом, гідних же брати у гусари; такий же оклад положити на дітей тих разночинців, котрі вживають прав, однакових з правами військових обивателів; 3) дозволити військовим обивателям продавати й віддавати у заставу один одному свої землі по старому звичаю. Окрім сього Никифоров підтримував право вільного викурювання горілки для Суджанського та Миропольського повітів. Харківський представник Капинос ще пропонував словесний суд у гражданських ділах до 50 карб., і се було б справді корисно для населення, бо тодішні суди з їх тяганиною, крючками та паперовим діловодством справді були тяжкі для тих, кому траплялося у них судитися. А кому тоді не треба було судитися, коли закони так мало захищали людей і їх власність? Словесний суд, коли б навіть явився не дуже правим та милостивим, а усе-таки був би принаймні скорим.

Бажання усіх станів взагалі. Що ж сказати взагалі про зміст наказів, які бажання вони виявляють нам щодо тодішніх станів?
Хоч дворянські вибори робилися у кожній провінції осібно, але у наказах слободсько-українського шляхетства, або. краще сказати, козацької старшини, є багацько загального, такого, що виявляло бажання усього шляхетського стану. Одначе різні сторони тодішнього життя знайшли далеко не однаковий вираз у наказах: найбільше яскраво виявилися у них соціяльно-економічні бажання, менше — духовні і, можна сказати, цілком немає політичних. На першому місці стоїть питання про земельну справу, котре усіма висловлювалося виключно з боку інтересів шляхетного стану. У зв'язку з ним стояли питання про дарування прав російського дворян­ства й про те, щоб повернути підданих у кріпаків. Усі хтіли мати дворянські привілеї й тільки приводили для сього неоднакові докази. Дворяне проводили свої дворянські бажання, хоча до сього треба додати, що й два інших стани (городяне та військові обивателі) теж казали тільки про себе — так вонизрозуміли своє завдання; кожний стан викладав про свої потреби, висловлював свої бажання, не вважаючи на інші стани й не знаючи, можливо, навіть про те, що вони написали. Накази та висловлювання представників у самій комісії з'являло з себе немовби суд, де було дві сторони — прокурор та адвокат; і той. хто захищав себе, повинен був висловити все, що можливо було сказати у свою оборону. Але коли дворянство було першим найбільш освіченим станом у державі, воно повинно було більше, ніж інші стани, піклуватися про загальне народне благо, про благо усіх станів, про обчеське благо, особливо коли деякі стани (піддані та духовенство) зовсім не мали участі у виборах. Було б справедливо, щоб про них на їх користь що-небудь сказали ті, хто стояв на самому верхньому ступені, а вони між тим підняли питання про кріпацтво своїх підданих й про заборону йому переходити від одного поміщика до другого. Такі питання, котрі мали значіння для усього народа, вони рішали тільки для свого стану. Тільки дворяне Сумської провінції підняли питання і про освіту і для себе пропонували університет, а для разночинців — нижчу школу. Дворянство інших провінцій зовсім не підняло сього питання. Ніхто з дворян не згадав про значіння тієї автономії, при котрій вони жили до послідніх часів і котра давала їм владу у своїм краю. Накази слободсько-українського дворянства найбільш схожі з наказами дворянства Лівобережної України, але сі все-таки куди виразніші від них у своїх бажаннях, особливо у культурно-просвітному і політичному. Дворянські накази такі ж сірі та бліді, як і ті часи безвремення, в які вони складалися.
Бажання городських мешканців теж не були яскраві, головним чином, через те, що їх не підтримував широкий стан поспільства: населення слободсько-українських городів складалося, як ми знаємо, більш усього з військових обивателів. Досить виразними треба признати тільки бажання, котрі висловлював про українську торгівлю представник Харькова Іл. Черкес, але й то тільки у тих його частинах, де він казав про загальні інтереси української торгівлі: коли ж він почав говорити про місцеві інтереси Слобожанщини, його не підтримали представники інших частин України. В інших своїх питаннях представники городів підтримували бажання військових обивателів, себто колишніх слободських козаків — більшості її населення не тільки по містах, але й по селах. Тут цікаву і взагалі правдиву відповідь давали представники сього стану на погляди й змагання дворянства. Хоча й вони стояли на грунті своїх інтересів, а все ж таки вони захищали справедливість і інтереси широких народних мас, а не тієї невеличкої купки, яку з'являло з себе тодішнє слободсько-українське дворянство — ті півстораста або, скажемо, 600 чоловік, котрі тримали у своїх руках і землю, й волю народа, власть у країні, бо таку власть дуже швидко вони получили, яко дворянство Слободсько-Української губернії, з рук цариці Катерини II. Через се вони й боялися промовити навіть слово про відродження автономії — а се слово голосно, як ми бачили, сказали військові обивателі деяких слобід Ізюмської провінції. І за се сміливе та правдиве слово нам треба висловити їм нині щиру подяку й пошанувати їх пам'ять яко щирих заступників народних інтересів.

Економічний побут переселенців. Звернемо тепер увагу на економічний побут населення Слобожанщини, на його промисли, ремесла та торгівлю, на його матеріяльну культуру. Економічний побут переселенців-слобожан залежав од двох причин: тієї матеріальної культури, яку здобули українці в Задніпрянщині, де вони провели цілі століття свого культурного життя, і од тих обставин життя, в яких вони опинилися в Слобожанщині, тобто від природи сієї країни й історичних обставин життя. У Правобережній та Лівобережній Україні великі міста користувалися магдебурзьким правом, котре давало значні привілеї міщанству. З-за Дніпра переселенці принесли з собою знаття та досвід у ріжних промислах, ремеслах та торгівлі, бажання й потребу займатися ними й на нових оселях. Усі отсі звичаї українських переселенців, як ми бачили, опреділилися виразним словом у московських актах — «старочеркасская обыкность», старовинний український звичай. Се виразне слово обіймало усю українську матеріальну культуру й матеріальний побут. Себто значить, що московський центральний уряд признав українську культуру і економічний побут відмінними від тодішньої великоросійської культури та еконо­мічного побуту. Та й справді-таки вони були зовсім одмінні, бо хоча стара древнєруська основа їх і була схожа, а все ж таки не однакова, а ще більше їх оддалили одну від другої різнї обставини життя в різних державах.
Козаки у першій половині XVII ст. займалися хліборобством та іншими промислами й ремеслами. Про се нам свідчить Боплан, кажучи так: «Серед українців є багато усяких майстрів — теслі, стельмахи, ковалі, кожум'яки, римарі, шевці, кравці та інші. Вони дуже добре виробляють селітру, якої здобувається багато у всій країні; з неї вони роблять гарний порох; жінки у них прядуть пряжу, з котрої виробляють полотна і тканини для свого ужитку. Усі вони уміють добре обробляти землю, сіяти, жати, пекти хліб, готувати м'ясо, варити пиво, мед, брагу, курити горілку і таке інше. Усі вони дотепні до усього того, тільки одні більш до одного, другі до другого рукомесла. Трапляються між ними і більш освічені, ніж остатні; взагалі усі вони досить освічені, хоч займаються тільки тим, що необхідно у життю особливо деревенському».- Любов до сих промислів та рукомесел слобожане принесли з собою і в Слобонжанщину; вони брали з собою навіть свої струменти й ріжні причандали, а нові місця в Слобожанщині показалися теж здатними і для хліборобства, і для всіх тих промислів, у котрих вони кохалися в Задніпрянщині. І ось вони на нових місцях, на дикому полі, займають собі землі для оранки, сінокосні, лісові, заводять хутори, пасіки і посадки, розводять гурти товару, будують млини, винниці, торгують горілкою та усяким крамом по ярмарках, чумакують рибою та сіллю.

Землеробство. Головним промислом слобожан було землеробство. їм займалися не тільки мешканці сіл, деревень, хуторів та слобід, а й міст та містечок. Першим ділом слобожан на нових місцях було охазяйнуватися і завести поле. Се ми бачимо, наприклад, у чугуївських переселенців 1638 р.,— вони і поселення собі вибірали на дикому полі, де було хоч і небезпечно від татарських нападів, але зате там був великий простір у землях і земля була родюча. Не дивлячись ні на які перешкоди, українці зараз же прийнялися за оранку за сіянку земель. Про се писав воєвода Щетінін, котрий ворогував з ними. Він писав у Москву, що гетьман з козаками збудували собі у Чугуєві хати і орють свої землі; більш усього вони засіяли ярини; урожай усіх хлібів видався дуже добрий; у торговельні дні гарно продавали хліб — пшеничну муку по 20 гривен (60 коп.) за четверть, а борошно — по копі (50 коп.). А великоросійські служилі люди, писав Щетінін, не взираючи на укази, неохоче бралися за землеробство; стрільці пояснили се тим, що у них не було коней. Прихильність до землеробства українців залежала від того, що вони і в Задніпрянщині були щирими землеробами — грунт землі та климат Чугуївського повіту був схожий з грунтом та климатом Задніпрянської України, але і там, як і тут, приходилося бути й козаком, й землеробом, виходити на посів або сінокос з рушницею. Під огороди чугуївці дістали землі біля своїх дворів, а на поле їм одвели землю трохи згодом по 60 четей рядовому козакові (по 20 четей у кожному полі — себто 20 на озимину, 20 на ярину і 20 на пар). Але окрім сього у них були ще й сінокоси, лісні усякі угоди, млини, пасіки, риболовлі та звіроловлі. Все то потребувало великого земельного простору — і його мали чугуївці, бо з Бєлгородського повіту був виділений тепер Чугуївський.
Козаки першого Слобідського полка — Острогозького — теж дістали землі і почали зараз же займатися хліборобством та всякими сільсько­господарськими промислами. Дістали вони землі на огороди та токи біля дворів, а також землю на поле за містом і сінокоси по обидва боки р. Тихої Сосни, Луб'янки і Мерина, риболовлі на р. Чорній Калитві од верховини до Дону з упалими річками, бобровими гонами і звіриними промислами і навіть по р. Дону; се дуже великий земельний простір. Виходить, значить, що разом з хліборобством слобожане займалися й іншими промислами, разом з землями для хліборобства вони дістали й сінокоси і землі, ліси, річки з рибними ловлями та звіриними гонами і усякі інші угоди. До Острогозька переселенці прийшли доволі заможними хазяїнами, як се видко з числа приведеної ними худоби. І українці, котрі заснували Харків, теж перш усього почали займатися хліборобством. «Коли ми,— казали вони воєводі,— землі свої зоремо, хати побудуємо і хлібом обзаведемося, тоді й кріпость по-новому будоватимемо, а тепер ми ще люди бідні — свого хліба не маємо». Другий харківський воєвода Офросимов не дурно казав про перших харківських переселенців, що се всякий зброд — «мужики деревенскіе», він не хтів сказати сим, що серед харківських козаків було більш усього посполітих людей, котрі у себе в Задніпрянщині займалися хліборобством.
З наказу харківському воєводі Семенові Дурново ми дізнаємося, що харківці займалися сільським господарством. З початку свого поселення харківці почали заводити собі хутори й пасіки, де проживали й займалися сільським господарством. У 1658 році харківський воєвода Офросимов скаржився на харківців, що вони усі живуть по лісах, по хуторах та по пасіках своїх, а місто ледве не вилюдніло.
Про менші міста, слободи, села, деревні і хутори нічого й казати — їх мешканці зараз діставали землі й земельні угоди і починали займатися хліборобством. Усім слобожанам давалися землі по жалованних грамотах, а ті піддані, що селилися на старшинських слободах, мали землю од своїх панів для сільського господарства. Слобожане в своїй більшості були землеробами; землеробством займалися не тільки селяне, але й городяне і не тільки мешканці сотенних міст, але й таких полкових, як Суми, Охтирка, Ізюм, Острогозьк, навіть Харків.
Цікаву звістку про землеробство слобожан взагалі дав нам академік Зуєв, котрий проїздив по Слободській Україні в 1780—1782 рр.: «Земля дуже родюча і її більш усього обробляють, так що куди не поїдеш, усюди вона вкрита хлібним колосом, а потім або баштанами, або садами, і кожний з мешканців в городах є і обиватель, і пахарь, і купець, і садовничии, і службу одправляє». Коли оттак взагалі займалися усім заразом ще в кінці XVIII ст., теж саме повинно було бути і в другій половині XVII ст. і в першій половині XVIII ст. І хоча се було занадто трудно, але так було усюди. Головнішим промислом харківців навіть у кінці XVIII ст. було землеробство. Харкову, як і іншим містам, була одведена земля округою по урочищах; земля ся біля самого городу була піскувата, а далі йшов родючий чорнозем. Із сієї окружної землі одмежована була власне для города вигонна земля (її було 1792 десятин), а решта — для городських землеробів (її було 22 544 десятин, в тім числі — орної більш 16 тисяч десятин, сінокосу 2500 десятин, лісу більш 4 тис. десятин). Коло 70 % усього харківського населення займалося хліборобством — 3137 чол. з 4524 душ; у середньому приходилося на душу мужського пола по 70 десятин (22544:3137) 1б7. В самому кінці XVIII ст. (в 1794 р.) число хліборобів у Харкові значно зменшилося, але й тоді їх було 18 % усього населення. Зуєв писав про харківців: «Мешканці у городі більш усього військові обивателі, підданні і інші усякого стану; усіх біля 6 тисяч чоловік, промисел їхній — хліборобство, сади та баштани. В тіх лісах, котрі були навкруги Харкова, було багато полян та сінокосів; тому населення біля Харкова займалося хліборобством і садівництвом. У самому місті харківці мали сади й огороди, а за городом — поля. Садівництвом промишляли; у садах були звичайні садові дерева та кущі. В огородах садили огірки, редьку, буряки, моркву, капусту, ріпу, часник, горох, салат, сельдерей, окріп, пастернак, картоплю; на баштанах — кавуни, дині та гарбузи. Академік Гюльденштедт оповідає, що українські слобожане разводили волоську ріпу, брюкву і охоче садили картоплю. По інших містах, а особливо слободах, селах, деревнях та хуторах хліборобство мало ще більше значіння у економічному побуті населення.
І в панських слободах піддані мали доволі землі, особливо в степових просторих місцях південної Слобожанщини. Ось, наприклад, які звістки ми маємо про три українські слободи кн. Куракина у Валуйській окрузі Острогозького полка в кінці XVIII ст. До сих трьох слобід належало землі у окрузі до 500 верст. Мешканці слобід жили не дуже-то заможно, а хуторяне навпаки дуже багато — вони навмисне й селилися по хуторах, щоб жити осібно од слобожан. Заможніші з них мали багаті хлібні запаси: жита до 100 четвертей, пшениці теж до 100, вівса до 300, гречки 50, ячменю 150, середні мали половину сього, а бідні—1/3 і то не всіх хлібів. Хліб був вельми дешевий: четверть жита продавалася по 50—60 коп., а найдорожче — по 80 коп., пшениці — по 1 карб. 50 коп. — 2 карб., мішок вівса мірою в два четверика — по 5—8 коп., коли в інших місцях»:н продавався по 40 коп., і віз сіна, котрий коштував 6 карб.,— по 50 коп. І така дешевина була через те, що нікому було там купувати ні хліба, ні сіна, бо кожен мав своє. Все, що получалося од хліборобства, йшло на їжу та на винниці — на викурювання горілки.

Садівництво. У садівництві здавна кохалися слобожане. Козаки мерехвянської сотні з давних давен порозводили собі яблуневі садки при своїх пасіках. «Українці,— каже автор Топографічного опису Харківського намісництва,— любили розводити садки плодючих дерев та кущів. По лісах була сила яблуньових та грушових дерев, навіть цілі садки з пасіками». Своїми садами величалися Люботин, Коротич, Нова Водолага й інші. У Охтирському Троїцькому монастиреві було 4 сада, з котрих один виноградний. Зміївський козацький монастир мав 20 садів у 20 десятин, у тім числі виноградний у 4 десятини. У Святогорському монастиреві був невеличкий, але дуже гарний сад з яблунь та груш та виноградний з 400 лоз. У Сумському Успенському монастирі було 7 садів — з них Діонісьєв та Сосипатрів займали по 112 десятин, Новий — 6 десятин, Котов і Комишин — 3 десятини, 5 садів укупі — 33 десятини. У Чугуєві в XVII ст. (на 5 десятинах) були царські виноградники — там вироблялося вино, котре йшло у Москву на потребу царя, але потім вони запустіли, й виноградарство взагалі не розвинулося на Слобожанщині також, яко і шовководство, про розвій котрого дуже піклувався уряд у самому кінці XVIII і початку XIX століття. Шовковиця була посаджена у Новій Водолазі, Валках, Краснокутську, Харкові. Для тютюнної фабрики у Охтирці була заведена тютюнна плантація, де засівалося до 50 десятин землі і получалося в урожай до 7000 пудів тютюну.

Дата добавления: 2015-05-23