Історія Русів, або Малої Росії 12 страница

Коло Любліна довідався Гетьман через своїх шпигунів, що армія Польська під командою обох Гетьманів, Коронного і Литовського, має намір переправитись через ріку Віслу для спротиву успіхам Руським, і тому, виступивши він з Бутурліним негайно від Любліна, попередив армію Польську і, переправившись зі всіма військами Руськими на Варшавську сторону ріки Вісли, здивував тим Поляків І викликав у полководців їхніх замішання. Одначе вони, укріпившись на березі Вісли, очікували на себе нападу, а Гетьман з Боярином, роздивившись становище табору Польського і зробивши відповідні розпорядження, повів на нього атаку. Напад був жорстокий, але і відсіч дано не менш ожорсточену. Поляки, знаючи свою і національну крайність, захищали себе і табір свій з розпукою. Гетьман кілька разів намагався напусками своїми перекинути лінії ворожі або їх розладнати, але зовсім в тому успіху не мав, і вони трималися з дивовижною впертістю, закриваючи завжди розбиті місця свої свіжими військами, через що бій продовжувався довго і непевно для обох сторін. Нарешті Хмельницький позаду правого флангу свойого, що прилягав до берега Вісли, провів сильний загін піхоти своєї, легко озброєної. Він, спустившись донизу, до самої річки, і пробравшись очеретами і чагарями до половини табору Поль₇ ського, раптом зайшов на гору і впав у середину його, а там по першому пострілу з мушкетів ударив списами в тил ліній ворожих, які, зазнавши поразки і обернувшись до оборони, звичайно, замішались і розладнались. Гетьман, теє примітивши, напустив на них піхоту із своїх ліній і перекинув весь лівий фланг ворожий. Убивства і січа почалися тоді жахливі. Війська Польські, не встигаючи набивати мушкети, боронилися самими шаблями і були побивані списами у великому числі. Наслідком того було всезагальне замішання і відступ ворожий, а Козаки і всі Росіяне, переслідуючи відступаючих, вигнали їх зовсім із табору і розсіяли на всі сторони. Виправлена за втікачами кіннота вганяла за ними до пізньої ночі і завершила поразку неприятеля. Табір зі всіма його запасами і спорядженнями дістався переможцям і значив велику здобич. Після знищення армії Польської, коли Російська армія виступила вже до Польських столиць, дістав Гетьман звістку через навмисного гінця, з Чигирина висланого, що Хан Кримський Менглі-Гірей з військами своїми, поспішаючи на допомогу Полякам, виступив із своїх кордонів і переправляється через ріку Дніпро, щоб напасти на Малоросію. Гетьман, полишивши тому похід свій до столиць Польських, переправився знову через ріку Віслу і поспішив з військами своїми до Чигирина, а Боярина Бутурліна намовив розташуватися з військами Російськими побіля Кам'янця-Подільського. Проходячи Гетьман Уманщину, повідомлений був тут, що Хан стоїть з військами в степах над рікою Озерною. Він відправив до нього Осавула Полкового Тугая і з ним трьох офіцерів Польських, полонених в останньому бою за Віслою, писав при тому до Хана, що «як він не подав жодних причин ні йому, ні його народові до взаємної ворожнечі і ворожих дій та вчинків, а, навпаки, мав завжди сусідську приязнь до предків його і всієї Татарської нації, роблячи їм не раз важливу підмогу і послуги, то просить Хана повідомити його, як йому вважати рушення Татарське і нашестя їхнє на землі Малоросійські. Коли це означає безпосередню війну від самого Хана чи його Криму народові Руському, то я на неї відповідаю, продовжував Хмельницький, і зараз наступаю на всі сили Татарські. Коли ж воно призначено з ганебного найму на укомплектування або на підмогу Армій Польських, то даю знати, що їх немає більше на світі і остання розбита і знищена за Віслою в межах самої столиці Польської, про що запевнити можуть полонені офіцери Польські, що були очевидними тому свідками і учасниками од сторони потерпілої».

Хан, відповідаючи Гетьманові, що він і Татари його ворожнечі до народу Руського і претензій до нього жодних не мають, а має він потребу ділову до самого Гетьмана і уряду Козацького, просив при тому Гетьмана побачитися з ним і освідчитися про все персонально в таборі Татарському. Гетьман, зажадавши від Хана в аманати дванадцять осіб найвизначніших Мурз і зоставивши їх в своєму таборі, вирушив сам зі штатом своїм в табір Татарський, і тамо, опісля перших звичайних компліментів, або привітань, почалися важливі переговори, і Хан гаряче докоряв Гетьманові за злуку його з Московією і віддання себе з народом під протекцію Царя тамтешнього, доказуючи, що «таке поєднання спричинятиме буде вічну ворожнечу до Козаків і до Московії одо всіх сусідніх держав, поміж котрими Малоросія за становищем своїм є першим і повсякчасним зборищем, або плацом, зручним для нашестя ворожого, їхніх баталій і плюндрувань сього народу. Війни ж з Московією суть неминучі і безконечні для всіх народів, бо, не дивлячись на те, що вона недавно вийшла з-під влади Татарської єдино через міжусобиці Татарські, яким і нині є данниця, не дивлячись, що в ній всі урядники і народ майже неписьменні і численністю різновірств і химерних мольбищ подобляться поганству, а лютістю перевершують дикунів, не дивлячись, кажу, на невігластво і грубіянство, слід нагадати їх причепливість за самі дрібниці та вигадки, за які вони вели безглузду й довголітню чвару і війни зі Шведами і Поляками, зауваживши у листуванні з ними щось у словах недоречне, за що і між собою вони безперестанно чубляться і тиранствують, знаходячи в книгах своїх і хрестах щось не до ладу і не по праву кожного. Пригадати варто жадобу їхню до властолюбства та домагань, за якими привласнюють вони собі навіть самі царства, імперії Грецьку та Римську, викравши на той кінець Державний герб тих царств, себто орла двоголового, що за спадком начебто Князеві їхньому Володимиру, що був зятем Царя Грецького Константина Мономаха, дістався, хоча той Володимир був насправді Князем Руським Київським, а не Московським, і походив од Скіфів. Пригадаймо, нарешті, нестале правління їхнє царське і винищення самих царів, котрих декілька вони самі злочинно замучили, а одного продали Полякам на убій. А доведено вже, що де немає сталої релігії і добрих звичаїв, там і правління сталого бути не може, і Русаки ваші плазуватимуть поміж Москалями, як вівці поміж вовками».

Гетьман, заперечуючи Ханові на його хулу, перерахував йому всю непостійність і зраду Ханів, його попередників, до народу Руського виявлені, а особливо в час баталії з Поляками під Берестечком. Зробив перелік також приносам і жертвам, їм від нього дарованим, які значили великі суми, так би мовити царські багатства, безсоромністю відплачені. Пригадав при тому і всі підмоги Козацькі, багато разів Кримцям подані супроти їхніх недругів з пожертвуванням численних воїнів, що головами своїми за них наклали і що за них винагороджені тоді були Козаки самим лише бардаком і кумисом Татарським, себто їхнім нектаром і амброзією, а згодом багатьма обманами, зрадами та всякого роду грабунками та зухвальстами, що вигубили силу-силенну народу Руського з допомогою протекторів своїх, Турків, непримиренних ворогів усього Християнства, котрі те лиш і чинять, що переслідують його та винищують без жодної причини, а за самим лише дивним правилом Алькорану свойого. Про Поляків же і казати нічого: увесь світ знає, що у них скільки Панів, стільки і Королів, а кожному з них догодити і саме пекло не потрапить. «Отож-бо, коли народ Руський нинішньою протекцією своєю вибрав собі зло, то, звичайно, поміж злом, що його оточує, вибрав менше; коли він є нещасливий, то, повір, нещасливий своїм сусідством, яке без жодних причин завше його тривожило і ображало, а тепер за нього дбає і мордується такою жалістю, якою буває аспидова над людською головою. Відомо ж бо з Історій, що народ сей з найдавніших давен був у землі своїй самостійним і самодержавним під управлінням власних Князів своїх, вельми славних великими своїми діяннями і війнами. Але перше нашестя і спустошення Татарське з Ханом своїм Батиєм завело його в протекцію Литовську, а опісля — і до злуки з Польщею. Тую злуку зруйнували самі Поляки нечуваним і тиранським своїм правлінням, а свободу і вільність народну поновило правосуддя Боже, подвигнувши народ до неймовірної хоробрості та мужності; і він, ставши у первісній своїй точці самовладдя, міг жити без допомоги чужої. Але, видно, Провидіння Боже, яке влаштовує справи людські завжди на краще, вибрало злуку його з народом єдиновірним і єдиноплемінним за доброю та взаємною волею і згодою невимушеною, котрі руйнувати я вважаю за гріх смертельний, і з тим жити і вмерти хочу». Хан, скільки не умовляв Гетьмана на свою сторону, і хоч які великі були його намови та обіцянки, одначе він ні на що не погодився, і розсталися вони з одвертою злобою.

Як прибув Гетьман у Чигирин, так застав він там посланця Шведського з листом від Короля тамтешнього Карла Густава, який вимагав від Гетьмана допоміжного війська супроти Польщі та деяких владарів Германців, що воювали тоді зі Шведами за претензії Ливонські, Померанські та Гольштинські. А вимога та виникла у Короля на підставі союзних трактатів, попередніми Гетьманами Малоросійськими від імені всього народу тутешнього зі Швецією укладених під час Польського нахабства та тиранства в час воєн, що з ними точилися; і що хоч в них Швеція силою своєю та грішми Малоросіянам і не допомагала, одначе ж заступництвом Королів своїх та їхніх посланців завше за ними обставала, а Польщі погрожувала диверсіями. Гетьман, виконуючи зобов'язання попередників своїх і народні, беззаперечно відправив до армії Шведської, до Польського міста Кракова, десятитисячний корпус із семи полків реєстрових Козаків та із трьох охочекомонних створений, під командою Полковника Київського Антона

Адамовича, проголошеного на той похід за Наказного Гетьмана, а Цареві Олексію Михайловичу сповіщав, що вислання військ Козацьких у поміч Шведам є конечне і корисне, як із огляду на зобов'язання договірні, всім державам спільні, на яких влаштовується народна домовленість і взаємна їхня допомога і зобов'язаність, так і тому, що робиться воно на шкоду спільному недругові.

Король Шведський, користуючись допомогою Козацькою, котра в дуже слушний час до нього підоспіла, заволодів обома столичними містами Польськими, Краковом та Варшавою, маючи біля цього останнього бій з Поляками, що тривав три дні. Подвиги тії нагороджено скарбами Королів та Вельмож, майже незліченними, та іншими великими здобичами, в обох тих столицях віднайденими. А наслідком того було повний розклад і виснаження Польське, що загрожувало тій нації остаточним її занепадом і руйнацією, котра ж тоді була б неминуча, якби сторонні держави, доброзичливі до Польщі, не вчинили супротивних тому дій не стільки для її користі, скільки задля власних інтересів, заздрістю спонукуваних. Король Данський, по згоді з іншими державами проголосивши Швеції несподівану війну, вступив з армією своєю скороспішно на її землю і примусив Короля Шведського, облишивши всі Польські завоювання, поспішити на оборону свого Королівства. Тая війна тривала три роки і скінчилася Оливським миром на користь Короля Шведського, котрий, крім інших успіхів, облягав столичне Данське місто Копенгаген.

Імператор Римський, або Германський, Фердінанд III і Примас Королівства Польського Урбан писали тоді ж до Гетьмана Хмельницького, «щоб він одстав від союзу з Королем Шведським, яко противником обом Католицьким релігіям, Римській та Грецькій, і найжорстокішим Лютераністом і щоб він, як давніше, злучився з Польщею на однакові з нею права та привілеї, що їх вони гарантувати можуть; а принаймні не втручався б ні в яку війну з Польщею і дотримувався би нейтралітету. В противному ж разі погрожували йому, що змушені будуть всі сили Європейських Католицьких Християн кинути на зруйнування його нації, яко шкідливої всьому Католицтву Римському, якому вона небезпечніша за самих Турків і Сарацинів». Гетьман з найглибшою пошаною одписав Імператорові, що «допомога його Королеві Шведському є обов'язок трактатів, усім народам звичайних і за святість шанованих, які ніяк не торкаються до релігії, або віросповідання народного, а уложили їх з Швецією попередники його і народ Руський за тих часів, коли Поляки, шаліючи в своїм поводженню і правлінню, шарпали народ сей нечуваними в світі варварствами та нелюдськими тортурами, що в них панове Римські Католики не тільки не подали нещасному народові сьому ніякої допомоги, але ще й преізлиха гнали його, навертаючи на Унію, в Римі вигадану, а на Русі проповідану з найжорстокішою лютістю, яка перевершувала всі священні Римські інквізиції і якої в самому Магометанстві над Християнами не чутно було. А народ Руський є той самий, з яким Імператор Римський Максимілян, іменем всієї Імперії Римської, мав дружній союз і державне листування з самодержавними князями його, що були завше доброзичливі і допомагали імператорам Імперії Римської, але понижений і заглушений був він злістю і лукавством Поляків, які з'єдналися з ним добровільно і приязно, а розсталися з ворожнечею і духом помсти безприкладним; і рани зла сього такі є незцільні, що гоїти їх жодна сила та мудрість людська не годні».

Листування Гетьмана з Імператором та Примасом і погрози при тому од них супроводжувалися дійсно новою для Малоросії небезпекою. На початку 1657 року війська Імператорські зібралися на кордонах Галичини, а війська Турецькі об'явилися в Бессарабії та Молдавії, і весь Крим був у русі. Гетьман, сповістивши Царя про листування з ними і про рухи військ сусідніх держав, прикрив зараз свої кордони численними деташементами та командами, а в підмогу їм зложив для головних військ два табори: один над рікою Ташликом, під командою сина свого Юрія, підтримуваного порадами старих і досвідчених старшин, що були при ньому; а другий побіля міста Заславля, під командою Наказного Гетьмана Дорошенка. Війська на кордонах були з обох боків у безустанному русі, але ворожих дій між ними не відбулося, а тільки показували вони вид, що повсякчас пильнують і готові до війни. Тим часом прибули посланці чужоземні з новими вимогами.

Султан Турецький Ібрагім та Імператор Римський об'єднаною місією оголосили Гетьманові через тих посланців, що «як Польське Королівство є зруйноване і приведене до крайнього виснаження безугавними війнами і звитягами його, Гетьмана, з військами Козацькими, які губили Польщу без пощади й поваги і допомагали в тому Шведам та Цареві Московському без слушних причин, і що держава тая, бувши на краю руйнації своєї, приневолена буде увійти в одну державу з Московією способом переговорів або силою переважаючої зброї, а сусідні держави і вся Європа, бувши спокійними того споглядачами, побачать, на сором свій, державу колосальну, з нічого майже на такий ступінь піднесену на шкоду багатьох народів, а з часом і на саме їх повалення, то Монархи тії, маючи найсправедливіші причини боронити праве народні і втримувати в державах політичну рівновагу, пригадують йому, Гетьманові, відстати зовсім од союзів з Швецією і злуки з Московією, а радять поєднатися, як раніше, з Королівством Польським під нинішнім своїм правлінням і з усіма правами та привілеями, що вільну націю означають, і на теє укласти, за посередництвом їхнім, установчу з Поляками конституцію, яку Монархи тії беруться гарантувати і вічно боронити; в противному ж випадку змусять вони до того потугою своєю, і на той кінець проголосять війну».

Гетьман, заперечуючи Послам на їхні вимоги, доводив, що «відсіч, яку дали Козаки Полякам, і їхні пониження є справа Божа, що сповнила найсвятіші Його слова, які ніколи марне не минали: «Якою же мірою мірите, возміриться й вам». Усім сусіднім народам, а не менше й Вашим державам, добре відомо, скільки лиха зазнав народ Руський од сваволі і тиранств Польських; всякого роду насильства, варварства і найбільш звірячі над ним лютості перевищили міру всякої уяви. Усі терпіння, муки й стогін народу сього потоптано й заллято у власній крові його. Вони, одібравши у нього все, що мав він у тутешньому житті, наважилися затьмарювати й саму надію його на життя прийдешнє через навернення до Унії, котра погрожує чистилищами й анафемами. Усі миротворства, трактати й договори, у Руського народу з Поляками довершені і присягами урочисто затверджені, не що інше були, як лише гра обману, віроломства і найпідлішої зради, яка допомагала мерзенним їхнім намірам, помсті й убивствам. І народ Руський, коли підносив проти Поляків зброю, то робив теє лише в обороні і в крайності, до чого всі народи в усьому світі мають найприродніше право, нічим не заперечене. І яка ж тут буде справедливість і політика у держав, які шукають рівноваги, коли вони на оборону претендують, а тиранство і злочинство попускають або їх випрадовують? Але при всьому тому боронити Поляків і скріплювати їх зостається у волі держав тих, а приневолювати народ Руський у підлеглість Полякам є диво, несумісне з жодними правилами політичними й моральними, і те саме, що єднати вівці з вовками на один пастівник, усупереч самій природі і здоровому глуздові. Воювати ж за те тим більше нерозсудливо і значить самовільно і беззаконно народ винищувати, що належить до неминучої помсти Божої. Тим-то й думаю я про себе самого, завершив Хмельницький, що, в разі конечности, ліпше впасти в руці Божі, ніж в руці людські, і на сих правилах покладаю поводження моє супроти Польщі, не спричиняючись ніяк до її знищення або поневолення».

Такими незадовільними переговорами хоч і збувся на перший випадок посланців Хмельницький, але погрози Монархів їхніх і вчинені при тому пропозиції справили в душі його велике враження. Він, будучи найщирішим патріотом народу свого, завше шукав йому гаразду і після довгочасної виснажливої війни спокою, але знайшов замість того нові спокуси й напасті; і, розмірковуючи про майбутні наслідки, коли така лиха гроза, що зібралася над отчизною його, на неї вдарить, уявляв, якої зазнає вона руїни і спустошення од держав, таких могутніх і її майже оточуючих. Прийняти ж систему їхню вважав він за віроломство, підле боягузтво і самий явний злочин, що означає у Християнстві гріх смертний, вічно непрощенний. Усі такі міркування гризли Хмельницького таким гірким смутком і безнастанною журбою, що роз'ярили колишні його припадки, од надмірних військових трудів, повсякчасних клопотів та безсоння, а не менше й від гноблячої його старості зароджені, і занепав він у тяжку недугу і, по довгому в ній стражданню, став, врешті, до життя ненадійний.

Гетьман Хмельницький, чуючи близьку кончину свою, скликав у Чигирин урядників од війська і урядів і товариство з найзначнішими Козаками і їм, зібраним до нього в домі, оголосив стан справ нації і всі тогочасні міністерські обставини. А по тому, зробивши перелік попереднім на отчизну напастям і тяжким війнам, що з того сталися і що в них вони так славно й великодушно боролися і перенесли злигодні власною своєю мужністю і достохвальною між собою згодою, завершив тим, що він, відчуваючи близьку смерть свою, з жалем сердечним і скрухою душевною зоставляє їх напризволяще і радить їм не занепадати, в разі потреби, на мужності і подвигах військових, тримаючись завше одностайної згоди і братерської дружби, без чого ніяке царство і ніяке суспільство стояти не може. «А я, провадив Хмельницький далі, дякую вам, братове, і за послух мені у війнах, і за своє Гетьманство! Дякую за ту гідність, якою ви мене вшанували, і за те довір'я, яке ви до мене завше виявляли! Повертаю вам усі знаки і клейноди, що гідність і владу тую означають, і прошу вас пробачити мені, в чому я, як людина, будь-кому з вас завинив або кого скривдив. Наміри мої про всезагальне добро були чистосердечними й правдивими, і я всього себе посвячував отчизні, не жалуючи здоров'я свого і самого життя. Але кожному догодити не народився ще ніхто з людей. Отож, задля загального добра, дозвольте ще попросити вас зробити мені останню приємність: оберіть собі Гетьмана за мого життя, якому б я міг відкрити потрібні таємниці і дати корисні поради в управлінні. А як у нинішню критичну пору потрібна в Гетьмани найбільше вправна, мужня й досвідчена людина, то я рекомендую вам, як саме таких, Полковників Переяславського Тетерю та Полтавського Пушкаренка і писаря Генерального Виговського. З них оберіть ви одного, кого по загальній нараді заблагорозсудите».

Урядники і Козаки, заридавши гірко на слова Гетьманські, що так їх зворушили й вразили, а особливо про близьку смерть його і своє сирітство, залементували: «Кого оберемо на місце Твоє? І хто є гідний нагородити батьківські до нас заслуги Твої і нашу в Тобі втрату? Син твій Юрій нехай наслідує місце і гідність Твою! Він один нехай над нами начальствує, і ми його обираємо за Гетьмана. Прокляті, безсовісні й безсоромні були б ми, якби воліли замість нього кого іншого, забувши й занехаявши великі Твої до нас добродійства і безприкладні для отчизни подвиги». Гетьман, дякуючи урядникам і військові за їх до нього признання, заперечував вибір їхній на його сина, переконуючи, що він дуже молодий і щоб підняти такий великий уряд і в такий критичний час ще не надійний. «А ви вдячність свою до мене можете над ним висловити в інший спосіб; рівно ж і він може отчизні служити на іншому вимірі, в міру здібностей своїх і літ. А на уряд Гетьманський обирати потрібно людину змужнілу і в усіх прикметах та здібностях досвідами дізнану». Зібрання, заперечивши Гетьманові, що молодість його сина можна скріпити добрими порадами та надійними радниками, що їх по знанню своєму вибрати сам може, присудили одноголосно, що «позбавити його батьківської гідности ми ніколи не допустимо».

Гетьман, з упертого наполягання присутніх, погодився на їх волю і, запросивши до себе сина свого Юрія, поручив зборам з словами: «Вручається він під охорону Божу і вашу опіку, і анафемі віддаю того, хто зведе його з путі правдивої і сотворить притчею во язиціях і посміховищем у людях! Віддаю й самого його, якщо він піде дорогою незгідливою і віддалиться од правоти, честі і Християнських чеснот; і заповідаю йому на все життя його служити отчизні вірно й щиро, пильнувати її, яко зіниці ока, і пролити за неї всю свою кров, якщо буде їй корисна і спасенна! Понад сю жертву я нічого іншого не вимагаю, і се нехай буде йому за повсякчасний мій пароль і гасло! А вас прошу і заклинаю скріпляти його добрими порадами і постійною мужністю, яка всьому племені нашому слов'янському є споконвіку властива і спадкова». По тому вручив Гетьман синові своєму клейноди військові і печать національну з усіма документами й справами письмовими; і він, за звичаєм, був привітаний і прикритий од урядників та товариства прапорами й шапками і проголошений Гетьманом, з пальбою Із гармат та мушкетів і з музикою військовою, що грала в місті на всіх перехрестях і майданах, а до полків і міст вислано гінців з універсалами. Відбувся ж і здійснений був вибір сей у 7 день Серпня 1657 року.

Старий Гетьман перед економ своїм мав ще нараду з урядниками й товариством, і на ній обрано за радників і опікунів до молодого Гетьмана писаря Генерального Виговського і Полковника Полтавського Пушкаренка, що бував уже в походах Наказним Гетьманом. І старий Гетьман останнього дня в своєму житті, побувши з сином своїм та його радниками декілька годин наодинці, помер 15 серпня, пополудні. Лемент і плач челяді Гетьманської і постріл з домової гармати сповістили в місті про смерть Гетьмана. Військо й народ усякого рангу і стану виповнили враз дім Гетьманський і його оточили. Плач і ридання роздирали повітря, і журба продовжувалась повсюди і була невимовна. Всі оплакували його, як рідного батька свого, всі кричали: «Хто тепер пожене ворогів наших і захистить нас од них? Згасло сонце наше, і ми зосталися в темряві на поталу вовкам ненажерливим!»

Заслуги сього Гетьмеша й направду варті були оплакування всенароднього, і таких людей Провидіння Боже віками тільки породжує в людстві для особливих Його намірів і призначень. Він, мавши незвичайний розум, був вельми добродушний і справедливий, у справах національних — досконалий політик, а на війні — безстрашний і заповзятливий вождь. Хоробрість його дорівнювала байдужості. У звитягах своїх ніколи не чванився, а в невдачах зовсім не журився. Терпеливість його в найтяжчих трудах і подвигах ніяк його не зраджувала. Голод і спрагу, холод і спеку зносив він з досконалим спокоєм. Отчизну свою і народ так любив, що спокоєм своїм, здоров'ям і самим життям завше йому жертвував без найменшого нарікання. Словом сказати, був найліпший у народі верховний начальник, а у війську безприкладний вождь.

Похорон Гетьманові учинено з великим, але сумним тріумфом і з усіма військовими та громадськими почестями. Тіло його в супроводі численного війська й народу перевезено з Чигирина до власного містечка Гетьманського Суботова і там поховано в монастирській його церкві, з написами й епітафіями. Над гробом виставлено під балдахіном портрет Гетьманський з таким написом:

«Сей образь начертанъ Козацкого Героя, Подобна грекамь тЂмъ, отъ коихъ пала Троя! Помпей и Цесарь, что были у Рими, У Руссовъ значилъ то Хмельницкій дЂлами своими: Польщу онъ низложилъ Козацкими полками, Татаръ и Турковъ устрашилъ тЂми же войсками; Наказавъ варварство, пресЂкъ вЂроломство, ВЂчно не забудетъ того Польское потомство. Унію онь опровергъ, благочестіе возставилъ, Ревность въ томъ свою въ родЂ и родЂ, прославилъ; НепобЂдимъ во бранЂхъ, благой воспріялъ конецъ: Изь сына в отечест†достойнЂйшій ему явился отецъ!»

За причину смерті Гетьманської вважають деякі письменники довгочасну отруту, піднесену йому одним значним поляком, який сватався до його дочки, а опісля десь зник. Але те вже певне, що на сьомий рік по його смерті, як упали були в Задніпровську Малоросію Турецькі війська з Султаном їхнім Нурадином, Поляки, що з ними злучилися, напавши на містечко Суботів, зруйнували Його дощенту, І кості Хмельницького, викопавши з гробу, спалили разом із церквою та монастирем тамтешнім, і тим скінчили варварську свою і підлу над мертвим помсту.

Того ж часу, саме в останніх місяцях 1657 року, Фрідерік Вільгельм, Курфюрст Бранденбурзький, котрий давніше був васалом Польським, скориставшись з незвичайної слабості республіки Польської, що виснажилась довголітніми нещасливими війнами, дістав од неї у безпосереднє володіння своє Королівство Прусське, що було під Польською зверхністю, але постановою Велавською за Курфюрстом затверджене, з відступленням і інших дистриктів з містом Ельбінгом, за якими згодом прийняв він титул Короля Прусського, а за тую поступку обіцявся Курфюрст помагати Полякам супроти Царя Московського та Козаків і дати їм, понад те все, значну суму грошей, чого, одначе, не виконав.

Після скону Зіновія Хмельницького Польський Уряд спільно із державами, що Полякам міністеріяльно допомагали, не переставав допоминатися у молодого Гетьмана згоди на злуку з Польщею, батькові його запропоновану.

Та коли єей Гетьман всіляко від того ухилявся, подаючи причини, з поради й плану батька його взяті, що підведено під нього міну через опікуна і писаря Генерального Виговського. Сей Виговський, бувши природним Поляком, заховав у собі характер нації своєї у всій повноті і з безмірного честолюбства свого, завше хотів собі уряду Гетьманського за всяку ціну. Поляки, задобривши його великими подарунками, а найбільше значущими обіцянками, прихилили на зраду вихованця його, молодого Хмельницького, і він перше натякав йому ріжними манівцями про згоду, буцімто, батька його на злуку з Польщею, але що, мовляв, перешкоджали йому в тому забобонні старики, які воліють ліпше Московщину, як Поляків і Турків, єдино через одновірство, дарма що в ній стільки вір, скільки у нас повітів, і одна одну переслідує й ненавидить. Потім запевнив його цілковито, що така злука є корисна й неминуча для задоволення вимог перших у світі дворів — Турецького і Цісарського, які, при дальшому спротиві, можуть сплюндрувати всю націю і позбавити його Гетьманства; а уволивши їхню волю, можна укріпити навіки права свої й народні, в чому вони беруть на себе запоруку і затвердження за ним спадкового Гетьманства, з титулом і гідністю суверенного Князя Сарматського.

Юрій Хмельницький, бувши зваблений і застрашений умовляннями Виговського, прихилився на його контакти і потайним чином року 1658, Квітня місяця, узявши зі скарбу Малоросійського мільйон талярів, поїхав до міста Заславля в супроводі загону своєї гвардії, а полкам реєстровим Задніпровським звелів туди ж їхати немовбито в секретну експедицію. У Заславлі застав він Конгрес з багатьох вельмож Польських, присланих од Короля і Речі Посполитої, і міністрів Цісарського і Турецького. На ньому запропоновано Гетьманові договірні з Польщею статті, нібито батьком його укладені через уповноважених Старшин Генеральних Верещагу та Сулиму і названі Гадяцькими статтями. Вони складалися з наступних пунктів:

1. Народ Руський і земля його, зложена з Князівств, або Воєводств, Київського, Чернігівського, Сіверського та Володимирського, з усіма в них містами, повітами та селами по гранях, Зборівським трактатом визначених, нехай будуть вільними, од самих себе й уряду свого залежними і в повній єдності та рівності з народами Польськими, що од єдиного з ними племені Сарматського походять; а незгоди, ворожнеча та війни, що були між ними, нехай знищаться й підуть у вічну непам'ять з дотримуванням і затвердженням найсуворішим обопільної амністії. 2. Уряди Руські нехай влаштовуються і пробувають на правах своїх і привілеях стародавніх, у повній рівності і однакових привілеях з урядами Польськими та Литовськими, під покровою одної Корони Королівської, всім трьом народам рівномірно державної і охоронної. 3. За найвищого начальника народу Руського і урядів тамтешніх призначається Гетьман, обраний лицарством з-поміж себе, не допускаючи чужинців, якого владу й привілеї варто шанувати нарівні з Коронним і Литовським Великими Гетьманами, а війська йому мати реєстрового сорок тисяч; охочекомонного ж і Запорозького скільки збереться й утримати буде змога. 4. Охорона внутрішня й оборона зовнішня в землі Руській залежить од влади Гетьмана й од сил війська тамтешнього, і в таких випадках призначається він самовладним Князем Руським, або Сарматським, а в загальній обороні і війні всього Королівства бере участь земля тая по спільній з ним нараді й згоді, а інакше вільно в обидві сторони нейтралітет тримати. 5. Провінційне управління землі Руської підлягає Воєводам, обраним з-поміж себе тамтешнім лицарством, не попускаючи ніяк чужорідним, і вони підлягають в усьому Гетьманові і безпосередньо під його наказами пробувають, і коли споряджувані і виправлені будуть од воєводств та повітів земські посли та депутати на Сейм Генеральний, то теє чиниться з. веління Гетьмана і за його інструкціями та наказами. 6. При всіх службах і стосунках лицарства і народу Руського злицарством і народом Польським та Литовським нехай призначається повна єдність і рівність з обох сторін, з повагою до честі й могутності кожного зокрема і всіх взагалі. 7. Релігія Православна Руська, або Грецька, з релігією Католицькою Римською, або Польською, нехай буде в повній рівності й згоді, без найменшого порушення прав і вольностей кожної; і духовенства обох релігій на зібраннях урядових і при всіх засіданнях та стосунках нехай матимуть місця, відповідні до сану свого, і голос, згідно з правами своїми і привілеями.

Дата добавления: 2015-05-23