Розвиток національних економік країн європейської цивілізації (друга половина ХХ ст.). 3 страница

Фрейбурзька школа сформувалася на базі критики деяких теоре­тичних положень німецької історичної школи. Ойкен уважав поми­лкою те, що історична школа залишала поза увагою домінуючу роль економіки, зосереджуючись на виховній та інституціональній функ­ціях держави, які в кінцевому рахунку були поставлені на службу диктатурі. Коли після війни в країні розгорнулась дискусія щодо використання кейнсіанських методів управління економікою, пред­ставники фрейбурзької школи виступили проти. Вони вважали, що кейнсіанство сприятиме формуванню авторитаризму, до якого зав­жди була схильна німецька нація. Методом запобігання диктатурі представники фрейбурзької школи вважали встановлення конкурен­тного ладу та обмеження втручання держави в економіку, і проти­ставляли як кейнсіанству, так і ортодоксальному неокласицизму власну модель «соціально-ринкового господарства».

Багатофакторні моделі економічного зростання справді ілюстру­вали рівень впливу кожного з факторів на збільшення обсягів виро­бництва, але не включали чинників, що суттєво впливали на форму­вання циклу, проте не підлягали кількісному вимірюванню. На практиці це набирало вигляду суперечності між обсягами капіталів, що зростали, та незмінністю частки заробітної плати і прибутку в національному доході або відображалось у збільшенні темпів при­росту заробітної плати за зменшення зайнятості в порівнянні із зростанням обсягів капіталу і зменшенням його частки в національно­му доході.

Було очевидним, що використані показники характеризують не граничну продуктивність факторів, а лише пропорції між обсягами продукції та обсягами застосовуваних факторів у цінах. Тому для побудови функції і була необхідна така кількість обмежень: постій­ність заробітної плати, норми прибутку, індексу цін. Насправді ціни завжди випереджають зростання номінальної заробітної плати, тим самим знижують реальну заробітну плату і підвищують прибутки. Крім того, різна ціна ідентичних видів засобів виробництва дає різні показники вартості капіталу. Тому багатофакторні моделі не ві­дображали реального стану розвитку, були статичними, а не дина­мічними.

Водночас і теорія ефективного попиту, сформульована Кейнсом на підставі висновку про нездатність ринкового механізму забезпе­чити рівновагу попиту та пропозиції, унаслідок чого виникає проб­лема неповної зайнятості людських та матеріальних ресурсів, звузи­ла сферу використання виробничої функції, звела її роль до аналітичного рівня. Розвиток теорії функціональної обумовленості економічного зростання відбувається у напрямку її пристосування до різноманітних кон'юнктурних умов.

Разом з тим виробнича функція стає основою для розробки внутрішньогалузевих балансів економічного розвитку, які, усупереч ви­сновкам кейнсіанської теорії, базуються на принципі автоматичного саморегулювання економічної системи через формування раціональної структури виробництва. Показники, які вводились у функ­цію, були більш сталими, а зв'язки між ними менш еластичними. Її використання з цією метою виявилося ефективнішим.

Нові напрями функціонального аналізу в межах неокласичного підходу були зв'язані зі зменшенням кількості обмежень у дослі­дженні факторіального впливу, тобто фактори розглядались як аб­солютно незалежні, взаємозамінні, зростання одного не обов'язково вело до зростання іншого; у виробничу функцію запроваджувався фактор часу, що надавало функції динамічності. Це було зумовлено рядом суттєвих змін у розвитку виробництва, породжених науково-технічним прогресом. Уперше ці зміни вніс у функцію Я. Тінберген.

Економіка ФРН швидко інтегрувалась у світове господарство, оскільки лібералізувався зовнішньоекономічний обмін, за рахунок пільг та кредитів на виробництво експортних товарів зросли обсяги експорту та його конкурентоспроможність.

Державне втручання в економіку обмежувалось правовим регу­люванням та непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові. Пряма участь держави в суспільному житті не виходи­ла за межі соціальної сфери.

Становлення соціально-ринкової економіки відбулось у дуже стислі строки. Уже 1957 р. на з'їзді Християнсько-демократичного союзу Л. Ерхард проголосив початок нового етапу розвитку «соці­ально-ринкового господарства». Він підкреслив, що перший етап, тобто пошук найліпшого «природного економічного порядку», за­вершився утворенням «сформованого суспільства», яке досягло високого рівня добробуту та економічної стабільності. Другу стадію розвитку Ерхард зв'язував з дальшим удосконаленням соціальної функції держави, зростанням витрат держави на соціальну сферу й розвитком соціальної інфраструктури.

Французька школа неолібералізму. Виникнення французького неолібералізму датується 20—30-ми рр. XX ст. і зв'язане з ім'ям Жака-Леона Рюефа.

Відродження неолібералізму у Франції припадає на початок 1960-х рр. Якщо раніше ідеї Рюефа підтримували тільки дрібні під­приємці, що не були заінтересовані в державному втручанні, то з формуванням монополістичних об'єднань проти «засилля держави» в економіці починають виступати значніші суспільні сили. Група експертів на чолі з Ж.-Л. Рюефом та Л. Арманом (директором дер­жавних залізниць) підготувала доповідь «Про перешкоди економіч­ній експансії» (1960), в якій обгрунтувала необхідність створення й захисту державою механізмів ринкової саморегуляції. У ролі про­відних суб'єктів економічного протистояння, на їхню думку, ви­ступатимуть не середні та дрібні підприємці, а монополії, які забез­печать формування конкурентного середовища.

Ця доповідь справила значний вплив на погляди французьких лі­бералів і поклала початок формуванню нової французької (паризь­кої) школи (Е. Малінво, Т. Монбріаль, Л. Столерю, С. Кольм і М. Алле). Засадна позиція цієї школи полягала у визнанні пріорите­тності ринкового саморегулювання. Метою економічних дослі­джень, що проводились нею, було визначення особливостей урівно­важування економіки та дії чинників економічного зростання за умов панування державно-монополістичної форми власності. Але представники нової школи (і сам Рюеф) на той час уже не були та­кими категоричними щодо невтручання держави в економічні про­цеси. По-перше, тому, що таке втручання в післявоєнні роки мало позитивні наслідки, забезпечило модернізацію економіки, і, по-друге, тому, що значна частка засобів виробництва у визначальних галузях була націоналізованою. Крім того, французька економіка стала (в значній мірі) плановою. Планування було директивним у державному секторі та індикативним щодо приватного. Державне планування пом'якшувало кон'юнктурні коливання, запобігало кризам виробництва та збуту. Останнє влаштовувало не лише дрібних та середніх підприємців, а й великих монополістів.

Однак під впливом цієї школи характер планування французької економіки змінився. Воно стало договірним, здійснювалось на під­ставі угод між державою та приватними підприємцями, хоч францу­зькі неоліберали не ігнорували й індикативного планування, допускаючи існування індикативного плану як додаткового інструмента економічної рівноваги. Його об'єктом залишається господарська кон'юнктура, але воно орієнтується на ринкові механізми.

Дирижизм та державне планування економіки справили свій вплив на неоліберальну теорію. Проблеми циклічності, економічно­го зростання, інвестицій, інфляції і зайнятості в працях французьких неолібералів набувають особливих рис: їх вирішення зв'язується з активною роллю держави. Крім того, високі темпи економічного зростання не розглядались як самоціль. Кінцевою метою дирижизму було вирішення соціальних проблем, передовсім — проблеми без­робіття.

Представники неоліберальної школи заперечували необхідність перерозподілу національного доходу на користь безробітних. Вони вважали абсурдним твердження, що безробітні є резервом для попо­внення армії зайнятих, і наголошували, що надлишок робочої сили є наслідком порушення економічної рівноваги. Вирішення цієї проб­леми зв'язувалось ними зі структурною перебудовою виробництва, пожвавленням інвестиційних процесів.

Особливих успіхів в аналізі ринкових відносин, які формуються за умов дирижизму та планування, досяг представник французької неоліберальної школи М. Алле, якого П. Самуельсон назвав «учите­лем усіх повоєнних економістів і першовідкривачем істин, що після війни подавались як досягнення інших авторів».

Моріс Фелікс Шарль Алле (1911) народився в Парижі в сім'ї комерсанта. Лауреат Нобелівської премії 1988 р., наданої йому за поглиблену розробку теорії економічної рі­вноваги, раціонального використання ресурсів, аналіз взаємовпливу економічного зростання, інвестицій і процентних ставок.

Творчість М. Алле була багатогранною. Ним написано низку праць із соціології, історії цивілізацій, теоретичної й практичної економіки і навіть фізики. У кожній з цих галузей він сформулював кілька власних теорій, що визначають напрями сучасних дослі­джень. Серед них: теорії максимальної ефективності, основ еко­номічних розрахунків, міжчасових процесів, максимальної ефек­тивності інвестицій, невизначеності, грошей, кредиту і грошової динаміки, ризиків та корисності, випадковостей та екзогенного фі­зичного впливу й інші.

Але головним об'єктом його досліджень була економіка: він на­магався зрозуміти фундаментальну структуру економіки, визначити чинники її розвитку. Праці М. Алле «У пошуках економічної дис­ципліни» (1943), «Економіка і процент» (1946), «Податок на капітал і грошова реформа» (1976), «Загальна теорія надлишків» (1981) присвячено проблемам макроекономічного регулювання, грошової політики, регулювання доходів та оподаткування.

Понад усе його цікавили проблеми максимальної ефективності і соціальної справедливості, а також умови врівноважування еконо­мічної системи. Алле — яскравий представник ринково-інституціональної школи

Поєднання неокласичних підходів і монетарної концепції держа­вного регулювання характеризувало особливий напрям неолібе­ральної школи, що згодом отримав назву монетаризму.

Значний вплив на формування монетаризму справили теорії аме­риканських економістів 1920—40-х рр. Г. Саймонса, І. Фішера, Ф. Найта. Та особливого поширення монетаризм як варіант нео­лібералізму набув у СІЛА наприкінці 1940-х — початку 50-х рр. Він став реакцією на тривале ігнорування економічною наукою грошо­вих факторів і їхнього впливу на розвиток інфляційних процесів. Цей період характеризувався виникненням низки монетарних те­орій, що пояснювали природу циклічного розвитку та пропонували монетарні рецепти стабілізації. Але найбільш обгрунтованою та пе­реконливою була теорія чиказької («нової монетаристської») школи М. Фрідмена.

Позитивний внесок монетаризму в економічну теорію, і передов­сім в теорію грошей, полягав у ретельному дослідженні механізму зворотного впливу грошового світу на товарний світ, монетарних інструментів і монетарної (грошової, валютної) політики на розви­ток економіки. Монетарні концепції стали основою грошово-кредитної політики, яка нині є найважливішим важелем державного регулювання.

Мілтон Фрідмен (1912) народився у Брукліні в сім'ї вихідців з України. 1932 року закінчує навчання в університеті Ратгерса, де опанував дві науки — математику та економіку. Його вчителями з економічних дисциплін були лауреати Нобелівської премії — С. Кузнєц та Дж. Стіглер, а також майбутній президент Федеральної резервної системи СТІІА А. Бьорнс, Це сприяло формуванню ін­тересів Фрідмена і вплинуло на його рішення про продовження вивчення економічних дисциплін. Він вступає до Чиказького уні­верситету, де 1933 р. отримує ступінь магістра. Великий вплив на формування неокласичних поглядів Фрідмена мали викладачі цього університету Г. Саймон, Ф. Найт та Дж. Вінер, що займалися визна­ченням шляхів виходу економіки з кризи з допомогою неокласич­них підходів.

Згодом Мілтон Фрідмен переходить до Колумбійського універ­ситету, де має змогу отримувати стипендію. Тут він співпрацює з автором теорії ділових циклів Мітчеллом. 1937 р. під керівництвом Кузнєца бере участь у розробці наукового проекту Національного бюро економічних досліджень. Під час війни працював у державно­му казначействі, потім у відділі військових досліджень Колумбійсь­кого університету. 1946 р. захистив докторську дисертацію з проблем філософії.

З 1948 р. М. Фрідмен працює в Чиказькому університеті, де за­ймається методологічними проблемами суспільних наук, проблема­ми правових відносин (захистив докторську дисертацію), грошей і ціноутворення. Він був президентом Американської економічної асоціації, радником президента з економічних питань, членом ред­колегій багатьох економічних видань.

Йому належить понад 250 праць, серед них 27 книжок. Основ­ні — «Нариси позитивної теорії» (1953), «Кількісна теорія грошей» (1956), «Теорія функції споживання» (1957), «Програма монетарної стабілізації» (1959), «Теоретичні основи аналізу кредитно-грошової системи» (1970), «Гроші й економічний розвиток» (1973), «Безробіття проти інфляції? Оцінка кривої Філліпса» (1975), «Теорія цін» (1978), «Монетарна історія США, 1867—1960» (1981) (у співавторс­тві), «Нариси позитивної економіки» (1975), «Вільні вибирати» (1980), «Особистий погляд» (1981). Саме в цих працях сформульовано основні теоретичні положення монетаризму.

Фрідмен брав участь у розробці програми Республіканської партії, був автором та ведучим популярної телепрограми «Свобода вибору». Його широкому кругозору, надзвичайному інтелекту завдячує своїм відродженням неокласичний напрямок в економічній теорії. Шлях Мілтона Фрідмена від академічного вченого до засновника чиказької монетаристської школи, лауреата Нобелівської премії 1976 р., був зв'язаний із розробкою теорії капіталізму як саморегу­лювальної системи, з формулюванням монетаристської доктрини, котру було визнано антиподом кейнсіанської системи державного втручання в економіку

Метод теоретичних досліджень Фрідмена можна назвати суб'єктивно-позитивістським, заснованим на емпіричних та ста­тистичних узагальненнях. Позитивізм теорії Мілтона Фрідмена полягає в тім, що її цілком орієнтовано на практичне застосування. Суб'єктивізм Фрідмена (як одна з ознак належності до неокласи­чного напрямку в економічній теорії) проявляється в тім, що він ураховує дію психологічного фактора (мотивів поведінки людини) в різних економічних ситуаціях, наприклад у ситуації «інфляційного очікування». Психологічні фактори, на його думку, — це рівноправ­ні складові врівноважування економічної системи.

Багато положень його теорії було викладено у вигляді гіпотез, які доводяться на базі припущень, порівнянь та аналізу статичного в економічних явищах. Він використовує абстрактні визначення, дані ще класичною політекономією. Його монетаризм — це, власне, сукупність кількох неокласичних теорій, які мають самостійне значення, але об'єднуються кількісною теорією грошей, яку Фрід­мен розглядав не як теорію, а як загальний принцип аналізу. Свою концепцію він характеризує як «теоретичний підхід, що стверджує важливість грошей»'.

Важливим принциповим підходом до дослідження механізмів розвитку сучасного капіталізму, за Фрідменом, є визнання необхід­ності економічної свободи, що зумовлює всі інші свободи в суспіль­стві. Економічна свобода, завдяки якій реалізується ідея суспільної рівноваги, є невід'ємною від ринкової системи, що перебуває в про­цесі постійного розвитку. Основною та визначальною рисою ринкової системи залишається вільна конкуренція, яка має пронизувати всі сфери суспільного життя, щоб забезпечувати умови автоматичного саморегулювання економіки.

Ідея економічної свободи реалізується, на думку Фрідмена, невтручанням держави в економіку та зменшенням тієї частки національного продукту, що становить доходи держави і є матері­альною основою державних «вмонтованих стабілізаторів».

Державне втручання в економіку, підкреслює Фрідмен, блокує дію стихійних регуляторів, що сприяють встановленню рівноваги, воно орієнтоване на короткострокову перспективу: будь-які неперед­бачені зовнішні чинники можуть спричинити відхилення від вибра­ного напрямку.

Отже, основний принцип монетаризму полягає в тім, що аль­тернативи ринковому механізму не існує.

Економічні ідеї М. Фрідмена. У середині 50-х рр. Фрідмен ви­ступає з ініціативою перегляду підходів до економічного аналі­зу. Він та його послідовники, Р. Кейган, Д. Фенд, Р. Селден та інші, запропонували протилежний кейнсіанському погляд на приро­ду розвитку капіталістичної економіки, оптимістично оцінивши її перспективи.

Нове вчення було спочатку негативно сприйняте академічними колами, оскільки монетаристи піддали сумніву основні положення та висновки Дж. М. Кейнса про необхідність державного регулю­вання процесу розширеного відтворення методом грошових шоків. тобто фактично заперечили доцільність використання кейнсіанських форм активного втручання держави в економіку, які добре заре­комендували себе на практиці. Однак коли централізм в обох системах — капіталістичній та соціалістичній — почав виявляти свої недоліки та суперечності, теорія монетаристів починає привертати до себе все більшу увагу і в 70-х рр. (під час світової стагфляції) на буває широкого визнання.

Ідеї Кейнса про те, що основним завданням економічного розвит­ку є забезпечення максимального рівня зайнятості, монетаристи на чолі з Фрідменом протиставляють ідею забезпечення стабільності економіки.

Іще в ранніх працях Фрідмен виступав проти кейнсіанського розуміння основ циклічного розвитку та динаміки національного до ходу, яке базувалось на ідеї стабілізуючого впливу інвестиційним процесів та споживання (ефективного попиту).

Кейнс стверджував, що циклічність зумовлюється недостатні сукупним попитом, і для стабільного розвитку має значення лише стійкий попит на гроші. Державне регулювання полягає в стимулю­ванні сукупного попиту, який зростатиме разом із випереджаючим зростанням грошової маси (контрольована інфляція). Нарощування державою грошової маси збуджує процеси інвестування, сприяє зростанню обсягів виробництва, забезпечує максимальну зайнятість.

Фрідмен, спираючись на базу даних з економічної історії США, доводить, що циклічність економічного розвитку має грошову природу: саме зростання грошової маси в обігу провокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропозиція грошей мають бути основними об'єктами державного контролю.

Монетаризм являє собою одну із найбільш впливових течій у сучасній економічній науці, яка належить до неокласичного напряму. Він розгля­дає вплив господарського життя на процес, який відбувається у галузі грошового обігу, і наслідки останнього для економіки. Термін "монета­ризм" був уведений в сучасну літературу Карпом Бруннером у 1968 р. Зде­більшого він застосовується для характеристики економічної школи (пе­реважно чиказької), представники якої твердять, що сукупний грошовий доход справляє найбільший вплив на зміну грошової маси.

Монетаризм як новий напрям економічної думки звичайно протистав­ляли кейнсіанству. Тоді як концепція Кейнса сформувалася на фоні кри­тики неокласичної економічної теорії, сучасний монетаризм виник як опо­зиція насамперед кейнсіанству, на основі якого виявилося неможливим робити аналіз поширених у світі процесів інфляції. Цікаво відзначити, що найбільш відомий представник сучасного монетаризму, засновник Чи­казької школи М. Фрідмен виступив зі своїми новими ідеями у той пе­ріод, коли пануюче становище в теоретичній економіці займали кейнсіанці. Після закінчення другої світової війни вони прогнозували глибокий спад або навіть депресію у виробництві. Однак такий спад не настав, зате посилились інфляційні процеси, які, на думку монетаристів, пов'язані насамперед з непомірно швидким зростанням грошової маси.

На противагу послідовникам Кейнса, Фрідмен показав, що правильна монетаристська політика відіграє важливу роль не тільки у період інфляції, але і депресії. На конкретному історичному матеріалі він довів, що саме невміла політика Федеральної резервної системи в галузі пропо­зиції грошей посилила негативні явища у період Великої депресії. Ще більше значення монетаристська політика має в країнах, де посилюються інфляційні процеси це відбувалося у всіх країнах з початку 70-х років. У зв'язку з цим популярність монетаризму значно зросла, а праці Фрідмена у 1976 р. були відзначені Нобелівською премією з економіки.

М. Фрідмен зробив спробу дослідити значення грошей, грошової маси, грошового руху в економічних процесах. Якщо для кейнсіанців і неокейнсіанців основними важелями регулювання економіки були такі економічні показники, як сукупний попит, нагромадження і споживання, інвестиції тощо, то для М. Фрідмена і його послідовників основним '''засобом регулювання економіки є монетарна система.

Інфляція і нові явища післявоєнної економіки США (значні структурні зміни в економіці, коли зайнятість у сфері обслуговування перевищила 50 %) вписувалися у спрощені схеми кейнсіанського мультиплікатора. Раніше економісти вважали гроші абсолютно пасивною величиною, яка, будучи реальною щодо інших господарських факторів, не має самостійної ваги, а тому може не братись до уваги. На противагу таким уявленням щодо ролі грошей, М. Фрідмен вважав, що кількість грошей відіграє важливу, більше того, вирішальну роль в економічному розвитку, оскільки “гроші всюди присутні і, якщо порушити грошовий обіг, порушиться нормальне функціонування всього господарського механізму".

На відміну від пропозиції грошей попит на гроші відносно стабільний. На грошовий попит, крім доходів, впливають: рівень цін (зміна купівельної спроможності грошей), розміри процентних ставок. Фрідмен робить такі висновки:

1. Не слід заважати ринковій економіці відтворювати рівновагу між попитом на гроші і грошовою пропозицією.

2. Якщо темпи росту грошової маси перевищують темпи росту товар­ної маси або, навпаки, грошова маса відстає від темпів росту товарообігу, то виникає небажане коливання, порушується стабільність економічного розвитку.

3. Ріст грошової маси має відбуватися темпом, який забезпечує стійкість пін, відповідати динаміці валового національного продукту (ВНП).

Згідно з монетаристською теорією основна причина інфляції пов'язана з надлишком грошової маси: "багато грошей — мало товарів". Цей надли­шок, як правило, утворюється при проведенні політико-грошового стиму­лювання сукупного попиту. У результаті гроші перестають відігравати роль інструменту ринкового регулювання.

Щоб перекрити канали, які породжують інфляцію, монетаристи пропонують:

— строго контролювати ріст грошового обігу;

— проводити жорстку грошово-кредитну політику, застосовуючи правило рівномірного приросту грошової маси;

— проводити стабільну фіскальну політику;

— забезпечувати бюджетну рівновагу. Ліквідувати дефіцит державно­го бюджету, тому що він є джерелом інфляції і невиправданого втручан­ня держави у ринковий механізм;

— використовувати у деяких випадках метод неочікуваного впливу на економічну ситуацію (наприклад метод "шокової терапії").

Головний принцип монетаристської політики — досягнення стабіль­них темпів приросту грошової маси, що на основі ринкового саморегулю­вання покликано забезпечити ріст виробництва і високу зайнятість. При­хильники монетаризму виходять з того, що єдиним джерелом інфляції служить ріст грошової маси, а нульова інфляція є безумовною і визначаль­ною метою економічної політики.

Основна вимога монетаристів у галузі економічної політики — максимально скоротити видатки держави, тому що їх збільшення веде до утворення надлишку грошей, а отже — до інфляції. Монетаризм, будучи од­нією із шкіл неокласичного напряму, виходить з того, що ринкова економіка за своєю суттю є збалансованим господарством, здатним до ав­томатичного саморегулювання; і єдине, що може зруйнувати цю здатність, — це диспропорція між темпами росту продукції і темпами росту грошо­вої маси в обігу.

Ключові положення сучасного монетаризму. В основі сучасного монетаризму лежить ряд теоретичних і методологічних складових: кількісна теорія грошей, теорія відносних цін А. Маршалла, теорія ринкової рівноваги Л. Вальраса, короткостроковий варіант концепції кривих Філліпса, кейнсіанська модель ІЗПГ (інвестиції — заощадження — праця — гроші), неопозитивізм як основа методології дослідження економічних процесів.

Вище вже говорилося про те, як реформував М. Фрідмен кількісну тео­рію грошей. На думку Фрідмена, "гроші мають значення для динаміки цін", і, що важливо, "саме кількість грошей, а не процентні ставки, впли­вають на стан грошового ринку або умови видачі кредитів".

Монетаристський варіант кількісної теорії можна звести до таких положень: 1) кількісна теорія є передусім теорією попиту на гроші, вона не є теорією виробництва, грошового доходу або рівня цін; 2) для еконо­мічних агентів — володарів власності гроші є одним із видів активів, фор­мою володіння багатством; 3) аналіз попиту на гроші з боку економічних агентів формально ідентичний аналізу попиту на споживчі послуги. Таке трактування свідчить про те, що монетаристи не бачать різниці між гро­шима як капіталом і грошима як такими. Капітал розглядається як су­купність грошових активів.

У монетаристському варіанті кількісної теорії грошей важливе місце відводиться очікуваним змінам цін як фактору, що діє на розміри касових грошових резервів й інших фінансових активів, які знаходяться у розпорядженні економічних агентів.

Опираючись на цифровий варіант кількісної теорії, монетаристи пов'язують її з виробництвом. Оскільки динаміка грошової маси має у них пер­шочергове значення для пояснення коливань процесів виробництва, то ро­биться висновок про те, що кредитно-грошова політика — це найбільш дійовий інструмент регулювання економіки.

Одне із ключових положень монетаризму, на основі якого сучасні його представники будують своє пояснення економічного циклу, полягає в тому, що гроші відіграють виключно важливу роль у зміні реальних до­ходів, зайнятості і загального рівня цін.

Теорія інфляції і безробіття. В основу монетаристських принципів регулювання економіки поряд з концепцією економічних циклів покладена розроблена монетаристами теорія інфляції і безробіття.

Трактуючи інфляцію як виключно грошове явище, моне­таристи вважають, що в основі її розвитку лежать зміни у співвідношенні між грошовою масою, яка знаходиться в обігу, і реальною потребою населення у грошових засобах, тобто між пропозицією грошей і попитом на них. Монетаристська теорія інфляції і безробіття і зв'язані з нею рекомендації щодо регулювання економіки формувались як відповідна реакція на кейнсіанську аналогію. Монетаристи піддали критичному аналізу концепцію кривих Філліпса, в якій обґрунтовуються короткострокові і довгострокові зміни рівня безробіття і темпу інфляції, необхідність короткострокового регулювання. Вони виступають проти цієї концепції, визнаючи тільки короткостроковий зв'язок рівня безробіття і темпу "непередбаченої” інфляції, яка є результатом помилкової економічної політики. Необхідність короткострокового регулювання категорично заперечується.

Найкращим регулятором зайнятості є ринок. Фрідмен наголо­шує, що резерв робочої сипи забезпечує рівновагу, дозволяє швидко збільшувати зайнятість за умов пожвавлення виробництва, повніше використовувати виробничі ресурси, швидко нарощувати товарну пропозицію і запобігати значному зростанню заробітної плати. Він уважає економічно виправданим 4—5 % рівень безробіття, оскільки соціальне забезпечення такої кількості безробітних не становить проблеми для держави.

Фрідмен доходить висновку, що немає потреби в регулюванні рі­вня зайнятості. Інфляційно-бюджетна та фіскальна спрямованість кейнсіанської політики стимулювання зайнятості призводить до ви­тискування ринкової економіки, скорочення приватного сектора, перерозподілу доходів на користь соціальної сфери, а головне, не сприяє вирішенню проблеми зайнятості. Тому слід допустити такий рівень безробіття, який забезпечуватиме використання ринку праці як стабілізатора кон'юнктури, забезпечуватиме оптимальний рівень заробітної плати.

Рівень заробітної плати. Коливання рівня безробіття Кейнс зв'язував із коливанням рівня заробітної плати: зростання реальної заробітної плати веде до зменшення зайнятості. Тому він пропону­вав визначати мінімальну заробітну плату й фіксувати її, а також заморожувати зростання заробітної плати з допомогою інфляції.

На думку Фрідмена, рівень заробітної плати взагалі не підлягає державному регулюванню. Її розміри має встановлювати ринок за­лежно від кон'юнктури. Відтак необхідно скасувати закони про мінімальну заробітну плату і заборонити профспілкам втручатися в процес її формування. У періоди криз відбуватиметься скорочення заробітної плати, що у поєднанні зі зростанням безробіття сприяти­ме зниженню цін і стимулюватиме вихід із кризи. Отже, заробітна плата також стане своєрідним стабілізатором ринкової рівноваги.

Фінансова політика. Важливу причину інфляції Фрідмен убачає і в політиці дефіцитного бюджетного фінансування. Для покриття дефіциту бюджету держава здійснює додаткову емісію інфляційних грошей, і цей процес згодом стає неконтрольованим.

Він звертається також до питання фіскальної політики, зазна­чаючи, що держава намагається вирішити проблеми, які сама і створює, за рахунок прогресивного оподаткування, перекладаючи їх на плечі високорентабельних підприємств, підриваючи основи економіки.

Фрідмен виступає з різкою критикою політики незбалансованого державного бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансування механізмів ринкового саморегулювання, постійно діючим фактором інфляції.

Водночас він рекомендує утримуватись від неконтрольованої, спонтанної грошової емісії, яка також є джерелом покриття бюд­жетного дефіциту та чинником інфляції. Федеральна резервна сис­тема, яка акумулює резервні фонди комерційних банків і, регулю­ючи норму резерву, може впливати на їхню кредитну експансію, має припинити регулювання кредитної політики комерційних банків, що полягає у частковому покритті емісії комерційних банків за ра­хунок резервів і призводить до спонтанного збільшення грошової маси в обігу.

Дата добавления: 2015-05-23