Економічна думка в умовах радянської економіки. 3 страница

При класифікації економічних законів соціаліз­му виходили із класифікації виробничих відносин. У різні часи на роль основного економічного закону висувались: народногосподарський план, усуспільнення радянського господарства, диктатура пролетаріату, закон розподілу за працею, закон соціалістичного нагромадження, закон вартості. Після дискусій щодо сталінського формулювання основного закону у 80-ті роки було визнано таке формулювання, яке увійшло у всі підручники: забезпечення повно­го добробуту всіх членів суспільства і вільного всебічного розвитку особи­стості шляхом безперервного росту та удосконалення суспільного виробництва. Основному економічному законові приписувалися основні 4 функції: забезпечення повного добробуту і всебічного розвитку особис­тості; регулювання провідних пропорцій народного господарства; роль найвищого критерію соціально-економічної ефективності виробництва. Практично це означало, що ефективним вважалося лише те, що служить росту добробуту людей.

Класифікація економічних законів. Така теоретична оцінка ролі основного економічного закону істотно розходилася з дійсністю. Виник парадокс: за теорією соціалістична еко­номіка мала б підпорядковуватися основному законові, який націлював весь розвиток на "суспільство загального добробуту", а на практиці реалі­зація кожної нової соціальної програми ставала все більш "недосяжною" для народного господарства. Пошуки "винного" привели до появи теоре­тичної схеми, за якою глибинні закони економіки нібито реалізуються через потреби та інтереси людей і враховуються державою за допомогою різних форм і методів управління і планування. Таким чином, знову виходило, що в невдачах соціалістичної економіки винні не діючі закони, а лише ті форми господарського механізму, включаючи форми планування, і управління, які створені людьми. Проте ці проблеми змусили трохи наблизитись до практики: розпочали вивчати реальні потреби людей, структур їх інтересів.

Не менш важливим у 60 — 80-ті роки було вияснення того, як використовуються економічні закони у господарській практиці. Спочатку твердилось, що діяльність радянської держави щодо централізованого управління економікою і є механізм використання економічних законів. Пізніше було запропоновано виділити вихідні умови використання, оскільки держава може і не рахуватися з вимогами об'єктивних економічних законів. І такі умови було сформульовано. Першою із них було визнано вивчення економічних законів, їх системи, без того неможливе їх свідоме використання.

Другою умовою вважалось єдине науково обгрунтоване народногосподарське планування. Потім посилено підкреслювалася роль господарського розрахунку у використанні економічних законів, соціалістичного змагання, яке покликане було у господарських процесах замінити конкуренцію. Наступною проблемою кінця 50-х років стало введення поняття влас­ності як предмета вивчення офіційної економічної науки. Соціалістична власність трактувалась як категорія володіння, розпорядження тим май­ном, яке перейшло у руки держави у процесі націоналізації, колективізації та індустріалізації (М. Колганов).

Після прийняття у 1977 р. брежнєвської конституції, в якій офіційно було записане положення про те, що суспільна власність — основа соціалізму, офіційна наука інтенсивно зайнялася вивченням цієї проблеми. У результаті склалися три основні концепції власності. Власність розглядалась як окреме, самостійне виробниче відношення, яке відображає форму привласнення матеріальних благ і передусім засобів виробництва (Я. Кронрод). На думку опонентів, власність у такій кон­цепції була заморожена, зупинена. Тут відсутня відповідь на питання, як живе сама власність? Як вона відтворюється і примножується? Які відно­сини зв'язують суспільство в єдине? Пошуки відповіді на ці питання привели до помітного розвитку теорії власності.

Обговорення всіх нюансів другої концепції (соціалістична власність має розглядатися через сукупність виробничих відносин при обов'язковому зв'язку з робочою силою) привело вчених до трьох основних висновків. По-перше, відносини власності пронизують всі фази відтворення, оскільки без їх нормального здійснення неможливе відтворення матеріальних об'єктів власності і самих виробничих відносин. По-друге, із суспільної власності виростають усі специфічні виробничі відносини соціалізму. Вся сукупність виробничих і соціальних відносин розглядалась як реалізація, прояв відносин власності у масштабі суспільства. При цьому кожна ланка такої сукупності не втрачала своїх функцій. По-третє, соціалістична власність, як і будь-яка із її історичних форм, має реалізуватися, приносити якісь плоди своєму суб'єкту, тобто суспільству. Без цього власність, у тому числі і соціалістична, не має реального значен­ня для власника. Було визнано, що основною формою реалізації суспіль­ної власності є ріст добробуту трудящих, збільшення доходів трудових колективів, підвищення освіченості і зміцнення здоров'я народу, вирівнювання економічного і соціального розвитку республік і регіонів краї­ни. Все, що могло бути віднесено до досягнень соціалістичного ладу, ого­лошувалося формами реалізації суспільної власності.

Згідно з третьою концепцією, власність не має об'єктивного, само­стійного економічного змісту. Вона є лише юридичним виразом виробни­чих відносин, сукупністю норм права з присвоєння засобів виробництва та інших матеріальних об'єктів, прийнятих у будь-якому, в тому числі і у соціалістичному суспільстві (В. Шкредов). Концепція виникла як праг­нення подолати обмеженість перших двох, коли економічний зміст влас­ності немов би розчиняється (зникає) у системі виробничих відносин. Коли ж власність розглядається як правові відносини, тоді все стає на свої місця: існують об'єктивні виробничі відносини та юридичні норми регулювання майнових відносин між людьми, які здавна прийнято називати відноси­нами власності. Ця концепція найбільше піддавалася критиці, тому що тут одна із основних категорій марксистської політекономії виводилася за рамки економічних відносин.

У 70-ті роки утвердилась думка, що власність — основа виробничих відносин, і з неї виростають всі елементи їх системи. В подальшому роз­витку це теоретичне положення явно відривалося від практичних завдань планування і розвитку економіки. Загальнонародний характер власності був перетворений у якийсь примарний витвір, невловимий на практиці. Насправді ж державна власність все більше перетворювалась у власність правлячої еліти.

Теорія і практика соціалістичного господарювання. Поряд з проблемою власності у радянській економічній науці розглядались і проблеми, більш тісно пов'язані з реальною практикою соціалістич­ного господарювання, такі як проблеми товарно-грошових відносин, ціноутворення та ін. Дискусія із зазначених проблем мала місце ще у середині 50-х років. Частина вчених відстоювала сталін­ську тезу про існування двох форм власності як причини товарного ви­робництва, разом з тим критикували ідею того, що засоби виробництва не є товаром, а мають лише чисто зовнішню оболонку товару (К. Островітянов та ін.). В. Дяченко пояснював існування товарного виробництва суспіль­ним поділом праці; Я. Кронрод — неоднорідністю праці у державному секторі, що викликало необхідність ринкової форми оцінки затраченої конкретної праці.

Дискусії посилились у ході господарських реформ на початку 60-х років. Широкої відомості набула позиція Г. Лисичкіна, викладена у праці "План і ринок" (1966). У ній обґрунтовувалась необхідність зробити класичний ринковий механізм повноцінно діючим регулятором господарства. На думку автора, для підвищення ефективності суспільного виробництва і ліквідації диспропорцій у господарстві слід забезпечити вільний перелив капіталу із однієї галузі в іншу, формування цін на основі співвідношення попиту і пропозиції. Аналогічну точку зору поділяв і Н. Петраков у книзі "Деякі аспекти дискусії про економічні методи господарювання" (1966). Як регулятор господарства ці вчені пропонували використовувати ціну виробництва, яка грунтується на середній нормі рентабельності у всіх галузях господарства. Соціалізм розглядався при цьому як один із видів, різновидність або форма товарного виробництва.

Причини існування товарного виробництва при соціалізмі висувались різні: розподіл праці (Г. Худокормов); різний технічний рівень окремих підприємств і відносна самостійність підприємств у рамках єдиної держав­ної власності (І. Кузьмінов); специфічний характер праці при соціалізмі (М. Макарова). Такий різнобій у питанні товарно-грошових відносин при соціалізмі є свідченням неможливості для економістів-теоретиків відобразити реальний характер тієї економічної системи, яка була створена Сталіним і яка вже наприкінці 80-х років отримала назву "державного соціалізму".

У результаті виступів проти трактування соціалізму як різновидності товарного, а тим більше ринкового господарства (аргументи противників: соціалізм не є системою товарного виробництва) в економічній літературі все більше утвердилась характеристика сутності соціалізму як безпосередньо суспільного, планомірно організованого суспільства, яке розвивається в ім'я забезпечення повного добробуту і всебічного розвитку особистості. Відповідно саме до цих якостей соціалізму товарне виробництво "знімалось" як більш рання і немов би незріла форма організації суспільного виробництва. Існування ж реальних товарно-грошових відносин пояснювалось суперечністю соціалізму як першої сходинки на шляху до комунізму, його об'єктивною незрілістю. Процес перетворення товарного виробництва у безпосередньо суспільне, на думку ряду економістів, продов­жувався і в умовах зрілого соціалізму; тим самим проголошувалася тенден­ція, прямо протилежна тій, що мала місце у дійсності, де товарно-грошові відносини легально і нелегально прокладали собі дорогу.

Термін "товарне виробництво" з початку 70-х років зник з наукового обігу, його знову стали пов'язувати з ринком. Дозволялось говорити лише про товарно-грошові відносини. З'явились і концепції, згідно з якими товарно-грошові відносини є формою виразу безпосередніх суспільних, тобто нетоварних за своєю сутністю відносин.

Практичні позиції. У 60-ті роки були зроблені спроби проведення економічних реформ радянського часу. Протягом 1962 — 1965 рр. розроблялися пропозиції щодо удосконалення систему управління, планування, стимулювання виробництва, обговорювалися пропозиції щодо розширення самостійності та ініціативи підприємств на принципах госпрозрахунку.

Ініціаторами цієї розробки виступили вчені-економісти України на чолі з О. Ліберманом. У статті "План, прибуток і премія" (1962) Ліберман чітко сформулював проблему: необхідна така система планування й оцінка роботи підприємств, яка б стимулювала зацікавленість у найбільш високих планових завданнях, у втіленні нової техніки, по­ліпшенні якості продукції, у найбільшій ефективності виробництва. На його думку, досягти цього можна, якщо доводити підприємствам лише плани обсягів і номенклатури продукції та терміни поставок. При цьому господарська система має бути значною мірою переорієнтована на прямі зв'язки між підприємствами, між постачальниками і споживачами, тоб­то частково децентралізована. Решту планових показників пропонувало­ся доводити лише до галузевих або регіональних органів управління, які тоді виступали у вигляді раднаргоспів, що замінили на той час звичайні міністерства.

Щоб зацікавити підприємства у виконанні планів, О. Ліберман пропо­нував затверджувати по кожній галузі тривалі норми рентабельності. Кожне підприємство залежно від ступеня досягнення нормативного рівня рентабельності (відношення прибутку до виробничих фондів у процентах) могло б мати право на матеріальне стимулювання і заохочення колективу. Пропонований порядок мав звільнити централізоване плану­вання від дріб'язкової опіки над підприємствами і перейти до методів еко­номічного (а не адміністративного) впливу на підприємства.

Така схема управління промисловістю грунтувалася на основному принципі, запропонованому Ліберманом: те, що вигідно суспільству, має бути вигідним і кожному підприємству. І навпаки, те, що невигідно су­спільству, має бути невигідним і для колективу будь-якого підприємства.

Дискусія радянських економістів, яка із середини 60-х років набула характеру обговорення практичних пропозицій щодо зміни механізму управління і застосування "економічних" методів господарювання, підго­тувала грунт для проведення господарської реформи 1965 р. Два пленуми ЦК КПРС 1965 р. (березневий і вересневий) поклали початок цій реформі. Березневий Пленум розглянув питання підвищення матеріальної заін­тересованості колгоспників і працівників радгоспів у зростанні виробництва. Знижувався план обов'язкової закупівлі зерна, оголошений на 10 років. Понад планова закупівля мала здійснюватися за підвищеними цінами. Знімались обмеження з особистих підсобних господарств, уведені при Н. С. Хру­щові. Проте, всупереч рішенням Пленуму, плани постійно "коригува­лись" і виправлялись, проявилась обмеженість намічених механізмів сти­мулювання, зокрема тенденція до заниження обсягів планових поставок сільськогосподарської продукції.

Метою реформи в промисловості було поєднати комплекс заходів, покликаних посилити економічні важелі, розширити самостійність госпроз­рахункової ланки (підприємства чи організації), удосконалити централі­зоване планування. Вересневий Пленум (1965) передбачав:

1) скорочення кількості директивних планових показників, заміну ва­лової продукції як основного планового та оціночного показника обсягом реалізації;

2) зміцнення госпрозрахунку підприємств, збереження у їх розпорядженні великої частки прибутку;

3) перебудову системи ціноутворення таким чином, щоб політику підтримки низьких оптових цін замінити політикою встановлення цін на рівні, який би забезпечував роботу підприємства на засадах госпрозрахун­ку (у 1966 — 1967 рр. була здійснена реформа оптових цін у промисло­вості);

4) відновлення галузевого принципу організаційної структури управ­ління промисловістю.

Вихідною ідеєю реформи була неможливість вирішувати всі народно­господарські питання у центрі, що зумовлювало потребу у децентралізації. Залишалося п'ять показників, які директивно планувалися: обсяг ре­алізації продукції, основна номенклатура, фонд заробітної плати, доход і рентабельність, взаємозв'язки з бюджетом. Проте адміністративна обов'язковість завдань при цих економічних показниках мала зберігатися.

Консерватизм, інертність мислення, опір бюрократичного апарату став причиною негативних наслідків реформи вже в 1966 — 1967 рр. Інтереси суспільства і підприємств стали все більше і більше розходитись. Посту­пово це призвело до збою у роботі всього господарського механізму краї­ни, вело до глибокої економічної кризи.

Концепції планового ціноутворення. Відповідно до загальної концепції соціалістичного планового виробництва всі категорії товарного господарства, в тому числі ціни, в соціалістичній еко­номіці повинні були мати "планові якості". Разом з тим існувала концепція ринкового ціноутворення, так званих цін рівноваги.

Концепція планового ціноутворення грунтувалася на витратній мо­делі ціни, при якій в основі ціни лежали суспільно необхідні затрати праці (СНЗП). Відповідно до марксистського розуміння, ці затрати мали відоб­ражати не фактичні, а лише необхідні, з точки зору суспільства, затрати живої та уречевленої праці на виробництво певного товару. Проте в прак­тиці планового ціноутворення, облік СНЗП зводився до обліку фактично середньогалузевих витрат.

Щоб знайти вихід із такої ситуації, що виникла внаслідок застосуван­ня моделі ціноутворення на базі СНЗП, була запропонована модернізова­на концепція "планової ціни", у якій враховувались не лише затрати праці, але й якість, споживчі властивості продукту, його корисний ефект у споживача, суспільна необхідність у ньому (інакше кажучи — "попит").

Як підсумок двадцятирічної дискусії у радянській економічній літературі сформувались такі основні концепції планового ціноутворення: вартісна, ціни виробництва, цін оптимального плану, ціни рівноваги.

Вартісна концепція, згідно з якою основою цін має бути вартість продукції (Я. Кронрод та ін.), була поширена на початку 1960-х років. Для вирахування цін пропонувалась наступна формула:

Ц = с + v + m',

де с — вартість витрачених засобів виробництва; v — заробітна плата; m'— норма вартості додаткового продукту, яка обраховувалась по суті як довільна надбавка до заробітної плати.

Вартісна, або витратна, концепція опиралася на поняття СНЗП, як на основу формування цін. Основний недолік витратної ціни полягав у тому, що різниця у рівнях рентабельності (як проектної, так і особливо фактич­ної, яка виникала при її застосуванні) не відображала різниці у корисно­му ефекті різних видів продукції, в їх потребі, в їх дефіцитності.

Концепція цін оптимального плану була висунута у працях Л. Канторовича, В. Нємчинова та ін. Саме за внесок у теорію оптимального розподілу ресурсів Л. Канторовичу і Т. Купмансу (Йєльський університет, США) у 1975 р. було прису­джено Нобелівську премію.

Якщо відомі обмеження на всі види виробничих ресурсів у певний пе­ріод та відомі умови технології, що склалися у цей період, виражені кое­фіцієнтами витрат, якщо мета даної системи може бути виражена фор­мально у вигляді цільової функції (критерію оптимальності), то, по-перше, може бути визначений оптимальний план, при реалізації яко­го буде досягнуто найкраще значення цільової функції; по-друге, всім ви­дам ресурсів у цьому плані можуть бути поставлені відповідні економічні (за термінологією Канторовича — об'єктивно зумовлені) оцінки, що до­рівнюють прирощенню значення цільової функції при збільшенні ресурсів даного виду на одиницю. Склавши таким чином оптимальний план, дер­жава одночасно визначала б і систему цін, стимулюючи його виконання. Це була аксіома, яка, на жаль, у реальній економічній практиці того часу не реалізувалася.

Пошук більш практичних підходів у рамках цього напряму привів до обгрунтування формули планової ціни як суми витрат факторів

р = Му +Ту +Фу +Ру,

де Му — питомі матеріальні витрати (включаючи амортизацію), які мож­на оцінювати за діючими цінами з урахуванням їх взаємної ув'язки; Ту — оцінка трудових витрат, які можна наближено обрахувати як питомі витрати заробітної плати з нарахуваннями до рівня повних витрат на відтво­рення робочої сили з урахуванням суспільних фондів споживання; Фу — "прокатна оцінка" (тобто вартість використання) виробничих фондів на одиницю продукції; Ру — рентна складова.

Чимало прихильників мала і концепція "ціни виробництва". Її пози­тивність полягала в тому, що такі ціни враховували фондомісткість вироб­ництва, проте при цьому ціни на продукцію трудомістких галузей не за­безпечували б підприємству необхідних нагромаджень. Формула ціни виробництва мала такий вигляд:

Ц = с + v + ф х рн,

де Ц — ціна; с — матеріальні витрати; v – заробітна плата; ф — фонди, які використовуються при виробництві певного товару; рн — норма рентабельності по народно­му господарству, обчислена як відношення чистого доходу до вартості основних виробничих фондів і матеріальних оборотних засобів.

Найбільш дискусійною була змішана модель ціни під назвою "зведе­них СНЗП" (В. Дяченко), за допомогою яких пропонувалося позбавитися від мінусів "чистих" концепцій, зберігши їх плюси (модель мала ще назву "ціна відтворення").

Вона отримала такий вигляд:

Ц = М + З (1 + Рз) К Рф + Но + П,

де М — питомі матеріальні витрати (включаючи амортизацію); 3 — питомі витрати заробітної плати; Рз — норматив чистого доходу, який включається в ціну пропорційно заробітній платі; Ф — питома фондо­місткість; Рф — норматив чистого доходу, який включається у ціну про­порційно вартості виробничих фондів; К — коефіцієнт галузевої диферен­ціації нормативу Рф; Но — податок з обігу; П — питомі рентні платежі.

Це була остання модель методів планового ціноутворення, яка спирала­ся в цілому на "технічну" версію вартості. Критики її звертали увагу на те, що, на думку класиків марксизму, вартість не піддається розрахунку і за своєю природою може проявлятися лише через коливання цін під тиском динаміки попиту і пропозиції, тобто через функціонування ринкового ме­ханізму. Звідси виходило, що будь-яка модель ціни із числа орієнтова­них на СНЗП як основу, може дати лише деяку умовну величину, яка тільки випадково може збігатися із СНЗП і забезпечувати погодженість інтересів. Таким чином, незважаючи на те, що нові ціни дали змогу забезпечити на деякий час рентабельність праці практично в усіх галузях промисловості, вони були у черговий раз пристосовані до господарських умов. Ціни, як і раніше, не виконували ролі регулятора ефективного розподілу ресурсів і ефективного використання їх.

Соціалістичне виробництво і НТП. Дослідження факторів виробництва і зокрема науково-технічного прогресу (НТП) стало особливо актуальною проблемою для радянської науки у середині 1970-х років. Час вимагав віднайти способи і методи, які б дозволили реально використати досягнення НТП для модернізації старіючого і неефективного виробничого апарату промисловості, для надання економічній системі, що знаходилася в стані застою (стагнації), імпульсу, який би дозволив вистояти у змаганні з розвиненими країнами Заходу, що успішно подолали кризу модернізації середини 1960-х — початку 70-х рр. Намагаючись довести переваги соціалістичного виробництва у використанні НТП, у 1970-ті роки радянські економісти були вимушені констатувати, що "ще не вироблено дійового економічного механізму, який би на основі державного плану і у повній відповідності до нього впливав на економічну заінтересованість підприємств таким чином, щоб вони самі прагнули виробляти (нову техніку і її впроваджувати" (О. Румянцев).

У працях того періоду відмічалось, що мережа господарських зв'язків у економіці ускладнилася і стала набагато чутливішою до порушень ритмів взаємних поставок. Збереження незмінними принципів централі­зованого планування призводило до того, що збої у будь-якій ланці народ­ного господарства серйозно порушували відтворювальні зв'язки у вироб­ництві, розподілі, обміні і споживанні суспільного продукту.

Ареал досліджень проблем був розширений. До традиційних дослі­джень валового суспільного продукту, національного доходу, виробничих фондів і виробничих відносин додавався аналіз відтворення робочої сили, матеріальних умов росту життєвого рівня, національного багатства і при­родного середовища. Проте результати їх були заздалегідь визначені.

У цілому можна констатувати, що хоч у розумінні багатьох проблем господарського механізму радянська економічна думка внаслідок дис­кусій просунулася вперед, основне питання — чи сумісний сам державний соціалізм з вимогами, які випливають із сучасного етапу НТП, з новими можливостями і потребами суспільства — не могло бути нею вирішене і навіть поставлене.

Економічна думка України розвивається так само, як і в Росії, — згідно з соціальним замовленням, в ізоляції від світової економічної думки. Її відродження починається тільки в 1960-ті рр. Саме в цей час виходять з друку праці українських вчених І. Лукінова, Ю. Пахомова, В. Корнієнка, І. Ястремського та ін­ших, які наполягають на зміні підходів до визначення ролі політич­ної економії в соціально-економічних перетвореннях, шукають но­вих шляхів вирішення її проблем.

Однак період піднесення знову змінився періодом застою. Еко­номічна теорія повернулася до вихідних ідеологічних рубежів з тією тільки різницею, що одвічні проблеми політичної економії соціаліз­му тепер розглядаються в контексті «розвинутого соціалізму».

Та навіть у цих межах дослідження ведуться у дещо інших напря­мках: розширюються їхні об'єкти, виробничі відносини вивчаються у взаємозв'язку з продуктивними силами та з надбудовою, що дає змогу проаналізувати не тільки класові фактори суспільного розвитку.

З'являється багато фундаментальних праць щодо проблем розви­тку економічного механізму, теоретичних підходів до використання ринкових форм за умов соціалізму. Відомі українські автори В. Корнієнко, Ю. Пахомов, В. Черняк, А. Чухно звертаються до проблем загальносуспільного розвитку.

Саме в цей час з'являються праці з історії економічної думки, де аналізується і вагомий позитивний внесок зарубіжних дослідників.

У творах Ю. Пахомова, В. Черняка, А. Чухна, В. Логвиненка, О. Гоша та ін. проводиться ідея щодо необхідності дослідження проблем соціалістичної власності з погляду її економічної доцільно­сті та ефективності. Отже, наприкінці 1980-х рр. уже починається формування засад сучасної концепції суспільного розвитку.

Повернення української економічної теорії в лоно світової еко­номічної думки тільки розпочинається. Її ставлення до процесів, ко­трі відбуваються в суспільстві, ще остаточно не визначено. Але вже зараз в економічній літературі панує плюралізм поглядів, що сприяє розвиткові науки. Тільки в такий спосіб може відбутись відроджен­ня теорії, що стане колись основою ефективної економічної політики.

Дата добавления: 2015-05-23