Правові Вчення ХХ століття

Пйотр Кропоткін

Пйотр Кропоткін (Кропоткин), 1841-1921 - російський князь, який під впливом Бакуніна зблизився з народовольцями, за що був ув'язнений російською владою. Його погляди викладені у працях "Записки революціонера" (1885), "Анархізм, його філософія й ідеали" (1896), "Взаємна допомога як фактор розвитку" (1902). Кропоткін розглядав державу як штучне утворення, що мало на меті "тримати у покорі інших та примушувати їх на себе працювати". Закони, які діяли у державі і регулювали суспільне життя, він вважав винятково новочасними утвореннями, підкреслюючи, що людство сторіччями існувало без писаного законодавства і відносини між людьми регулювалися лише звичаями і традиціями. На підставі вчення Дарвіна про взаємодопомогу у тваринному світі він обгрунтував закон взаємної допомоги та солідарності, як всезагальний біосоціологічний закон. Внаслідок дії цього закону людство, на думку Кропоткіна, не потребує держави з її регулюючою функцією, тому необхідно ліквідувати державну владу. Бездержавне суспільство він уявляв у формі асоціації вільно об'єднаних комун та виробничих общин, у яких не повинно бути жодної форми зовнішнього примусу щодо конкретного індивіда. У такому суспільстві рішення повинні ухвалюватися на підставі спільної згоди та на засадах моралі. Досягнути такого суспільства можна через анархістську революцію. Кропоткін заперечував не тільки приватну, але й особисту власність. На його думку, одразу ж після повалення існуючого ладу, ліквідації держави повинен бути запроваджений принцип - "Кожному за потребами".

Неокантіанство. Головним представником цього напряму був німецький правознавець, професор університету в Галле Рудольф Штаммлер (Stammler), 1856-1938. Його головні праці: "Господарство і право з точки зору матеріалістичного розміння історії"; "Вчення про справжнє право"; "Теорія правознавства".

Основою поняття права, його вихідною точкою є, за Штаммлером воля. Якщо природа, її явища є сукупністю причин і наслідків то соціальний світ, суспільство є проявом, реалізацією невизначено великої кількості людських воль, прагнень, "хотінь", що охоплюється категорією цілі, мети. Таким чином - суспільство це сукупністю цілей і засобів. Соціальні явища, в тому числі право, держава, політика не підпорядковуються законам причиновості, а охоплюються категорією цілі, як апріорною властивістю людської свідомості і волі. Воля є визначенням способів через ціль. Щоб воля стала правом, вона мусить перш за все зобов'язувати людей. Тобто право це воля, яка виникає у результаті взаємодії значної кількості людей, і має своїм призначенням їх взаємно зобов'язувати. Так виникає соціальна воля, при цьому цілі одних людей стають способами для інших і навпаки. На такій взаємодії витворюється поняття суспільства, спільноти. Поняттю суспільної взаємодії, суспільного зв'язку притаманний такий елемент як зовнішнє нормування.

Розглядаючи проблему визначення і розуміння права Штаммлер зазначав, що недоліком всіх існуючих в минулому концепцій було те, що вони прагнули знайти формулу, як б охоплювала поняття права у всіх його аспектах та історичних проявах. Натомість він запропонував розділити проблему сутності права на три групи питань, відповідь на які тільки і може дати правильне розуміння сутності права, як єдності його незмінних формальних умов. Ці питання наступні:

1) Що таке право? Яке загальне поняття кладеться, тобто є безумовним, в основу будь-якого розгляду права, щоб були підстави взагалі називати його "правовим"?

2) В чому полягає обгрунтованість обов'язковості права? Тобто, як слід розуміти, що будь-який правовий припис, незалежно від свого змісту, є обов'язковий до виконання тільки тому, що є "правовою" нормою?

3) Коли зміст правової норми є обгрунтований? Як повинен поступати кожен, хто діє "по праву", щоб зміст його діяння був справедливим?

Відповідь на ці питання, на думку вченого, можна дати тільки тоді, коли прийняти, що ідея справедливості є формальна властивість, яка притаманна будь-якому праву - минулому, чинному чи бажаному.

Правовий порядок є засіб для досягнення цілей. З цього слідує, що сутність права підпорядкована закономірностям людських прагнень, тобто безумовно однаковому способу оцінки змісту цілей. Для наявності закономірно обгрунтованої цілі необхідно, щоб вона визнавалася такою не тільки як ціль конкретного суб'єкта, але й залишалася такою для кожного поставленого в таке ж становище індивіда. Тільки в цьому випадку зміст цілі є об'єктивно виправданий і при формальному підході вона якраз і складає основу об'єктивно справедливого, як критерієм оцінки діючого закону.

Важливим аспектом концепції Штаммлера є його розуміння співвідношення права і економіки. В соціальному житті він розділяв "регулюючу форму" (право) та "матерію яка регулюється" (економіка, господарство). Форма - це суспільний зв'язок як такий, постановка і реалізація спільних цілей шляхом встановлення зовнішніх правил, зовнішнє унормування. Обумовлена матерія - це узгоджена на основі даної форми діяльність пов'язаних між собою осіб. Залежність економіки від права не є генетична чи каузальна, оскільки закон причиновості не може бути застосований до права та інших суспільних явищ і право не передує часово господарству і не породжує його причиново, а тільки апріорно-логічна. Право по відношенню до економіки не є якоюсь зовнішньою оболонкою, формою в якій існує господарське життя. Право є "логічно обумовлюючий елемент в ідеї соціального життя", телеологічна (обумовлене певною ціллю) та логічна першооснова суспільного життя. Тобто господарське життя, економіка обумовлюється правом, яке є першоосновою суспільного життя. Тому економічний і політичний розвиток повинен йти шляхом часткових змін в праві, критерієм яких є створюване людським розумом "правильне право".

Психологічна школа права - один з напрямів правової науки, який сформувався на початку ХХ ст., одночасно з появою психологічного напрямів у соціології та інших соціальних науках.

Загальною ідеєю, яка об'єднує представників психологічної школи права є те, що з їх точки зору причини, які обумовлюють існування і дію права базуються в психології особи або соціальної групи. Право розглядалося представниками даного напряму, як продукт різного роду психологічних настанов, інстинктів (наприклад, влади-підпорядкування), емоцій. Одним з основоположників даного напряму був французький соціолог і правознавець Габріель Тард (Tarde), 1843-1904, який в своїх працях, зокрема "Закони наслідування", "Злочини натовпу", "Соціальні закони" та ін. зазначав, що в основі всіх соціальних цінностей і норм, включаючи і правові лежить інстинкт наслідування. Основою суспільства є психологія індивіда, а ключовими процесами соціального життя, поряд з наслідуванням, є конфлікти і пристосування. Наслідування властиве всім індивідам і служить їх пристосуванню до природних та суспільних умов життя. Індивід засвоює в процесі наслідування, як вже існуючі норми і цінності, так і нововведення. Ці ідеї Тарда пізніше були розвинуті в теоріях соціалізації особи. Тард один з перших започаткував дослідження соціальної психології, показавши її відмінність від індивідуальної психології. Він підкреслював, що людина в масі, особливо в натовпі, набагато більш емоційна і менш інтелектуальна, ніж взята окремо.

Найбільш глибоким та оригінальним представником психологічної напряму в праві був випускник юридичного факультету Київського університету Лев Петражицький, 1867-1931, творець психологічної теорії права, яка викладена в працях "Теорія права і держави в зв'язку з теорією моральності" та "Вступ до вивчення права і моральності. Емоційна психологія".

Замість традиційного поділу елементів психічного життя на пізнання, почуття і волю Петражицького запропонував поділ на 1) двохсторонні активно-пасивні переживання, моторні подразнення - імпульси або емоції; 2) односторонні переживання, які, в свою чергу, поділяються на а) односторонньо-пасивні, пізнавальні та чуттєві й б) односторонньо-активні, вольові. При цьому він підкреслював, що імпульси або емоції відіграють в житті людини головних та визначальних факторів пристосування до умов життя. Саме емоції є завжди мотивами поведінки людини і будь-який зовнішній чи внутрішній подразник повинен пройти через його емоційну оцінку, яка і є поштовхом до певних дій та міркувань.

Етичні переживання чи емоції поділяються на правові та моральні. Відмінність між ними полягає в тому, що у правовому переживанні існує, на думку Петражицького, уявлення про певних суб'єктів, які мають право вимагати виконання обов'язку. Натомість у моральному переживанні виступає тільки почуття обов'язку - це означає, що моральна емоція викликає обов'язок без одночасного переконання в праві іншого вимагати його виконання. Тобто головна відмінність між правом і мораллю в тому, що моральні імпульси мають суто імперативний характер, а право має імперативно-атрибутивний характер. Під "імперативністю" Петражицький розуміє індивідуально-особистісне усвідомлення обов'язку, під "атрибутивністю" - усвідомлення "свого права", яке виступає назовні, як вимога. Таким чином у правовому переживанні обов'язок і правомочність нерозривно пов'язані між собою. Правові емоції - це комплексне переживання, в якому поєднуються обов'язок і право вимоги. Відповідно правові переживання пов'язують двох осіб, з яких одна має право вимагати від другої виконання певного обов'язку. Результатом правового переживання є правова норма, яка виражає зв'язок, що з'єднує обов'язок і правомочність, і який знаходиться у правовому переживанні. Правова норма, як і правове переживання має імперативно-атрибутивний характер. І відповідно, за Петражицьким право це етичне переживання, емоції якого мають двохсторонній, імперативно-атрибутивний характер. Правові переживання повинні завжди супроводжуватися додатковим уявленням про право вимоги правомочної сторони, а також уявленням про саму правомочну сторону, тобто уявленням про суб'єкта правомочності. Петражицький писав: "Усвідомлення обов'язку іншого чи інших по відношенню до нас (усвідомлення нашого права) викликає своєрідне імпульсивне діяння; спонукає нас і заохочує до такої поведінки по відношенню до інших, яка відповідає змістові нашого права. В галузі моралі (в розумінні нашого поділу, тобто у значенні однобічного імперативного безпретензійного усвідомлення обов'язку) цей спосіб мотивування не існує, є з природи речей виключений".

На думку Петражицького право має, у порівнянні з мораллю, визначальне значення для життя суспільства. Правові переживання є основними ланками, що об'єднують суспільство, без них існування останнього є неможливим. Моральні переживання не вводять факторів стабільності і прогнозованості, що їх гарантує право. Проте, в ході розвитку суспільства межа між правом і мораллю постійно змінюється, оскільки існує тенденція до перетворення односторонніх обов'язків - моральних - у двохсторонні, тобто правові. Те, що ще вчора було моральним обов'язком, стає сьогодні правовим обов'язком. В цілому ж в суспільстві мораль доповнює право в тих ділянках, які не є врегульовані правовими нормами.

Соціологічна юриспруденція. Школа вільного права. Одним з головних ідейно-теоретичних джерел сучасної юриспруденції є так званий рух за "вільне право", що виник наприкінці XIX - на початку XX ст. у Західної Європи. Цей напрям охоплював численні течії, які так чи інакше не сприймали нормативне розуміння права, як таке, що нездатне, на їхню думку, охопити всю багатоманітність правового життя, і прагнули протиставити цьому розумінню своє трактування права.

Вченим, який одним з перших найбільш грунтовно розробив і висунув головні програмні засади цього напряму був творець "школи вільного права" Євген Ерліх, 1862-1922, основоположник соціології права, у нерозривному зв'язку з якою він і розробив свою теорію "вільного суддівського знаходження права". Головні праці вченого - "Вільне знаходження права і вільна наука права", яка вважається вихідним пунктом всього вільно-правового руху та "Основи соціології права" ("Grundlegung der Soziologie des Rechts"). Євген Ерліх народився у Чернівцях, проживав тут більшу частину свого життя, працював у Чернівецькому університеті.

У своїй теорії Ерліх поєднав суб'єктивні, природно-правові, психологічні та соціологічні чинники. За визнанням самого Ерліха, значну роль у формуванні його поглядів зіграло вивчення реального права тогочасної Буковині. При цьому він приділяв увагу не тільки законодавству, а й дослідженню звичаєвого права, судової практики, явищ господарського життя, зазначаючи, що "центр ваги розвитку права в наш час, як і у всі інші часи, знаходиться не в законодавстві, не в юриспруденції або судочинстві, а у самому суспільстві". В цьому, власне і полягав зміст будь-якої основи соціології права.

У концепції Ерліха право проявляється у подвійному порядку: один порядок містить норми, які виробляються при вирішенні спорів, другий норми, за якими здійснюється повсякденна людська діяльність. Перші він називає нормами рішень, другі - організаційними нормами, або суспільним правом. Суспільне право проявляється безпосередньо через суспільні сили, а правові положення виникають завдяки судовим рішенням і закону. Правопорядок, який створюється самостійно, суперечить правопорядку, який утворюється через правові положення і тільки через діяльність суду та державних установ проводиться в життя. "Тільки ті норми, які містять у собі обидва ці порядки, складають фактично ціле право суспільства", - підкреслював Ерліх.

Під суспільством вчений розумів сукупність людських об'єднань, які він поділяв на самобутні (генетичні) і нові. До перших належать рід, сім'я, родина. Вони зароджуються усередині самого людського суспільства і їхня поява зумовлена певними природними прагненнями. З об'єднання цих самобутніх спілок, які у примітивному суспільстві є єдиними організованими групами, які виконують всі суспільні завдання, будучи одночасно господарськими, релігійними, військовими і правовими спілками, зі спільністю мови та звичаїв, - і утворюється держава. Пізніше ці завдання, писав Ерліх, "приймають на себе інші спілки, що утворюються і які вже є усвідомленими, цілеспрямованими людськими творіннями. До таких належать магістрати, держави, релігійні громади, політичні партії, суспільні групи, які прагнуть досягнути своїх цілей, громадські об'єднання і виробничі спілки у сільському господарстві, в майстернях і фабриках, промислових товариствах, спілках спеціалістів, транспортних виробництвах". Суспільство з точки зору вченого це не сукупність окремих індивідів, а сплетіння людських спілок. Тому, підкреслює він, "щоб зрозуміти витоки, розвиток і сутність права, слід, перш за все, вивчити порядок, який існує у спілках".

Право завжди соціальне. Окремий індивід розглядається правом тільки як одна ланка багатьох спілок, і право вказує йому всередині кожної спілки його місце і завдання.

Правом є норми, які самі по собі формуються у суспільстві, воно твориться не тільки законами, а й громадською самодіяльністю. Водночас, він відзначав роль держави у суспільстві, стверджуючи неможливість розвитку суспільства при повній анархії. "Все стає зрозумілим тоді, - підкреслював вчений, - коли держава розуміється не як сутність, яка висить у повітрі, а як орган суспільства... Зрозуміло, що все у суспільстві належить самому суспільству; все, що у суспільстві відбувається, стосується суспільства; тому виникає потреба всім самостійним суспільним спілкам встановлювати єдину правову основу через державу".

Розуміючи право набагато ширше, ніж правотворчість держави, Ерліх заперечував примус як обов'язкову і специфічну ознаку права, оскільки правопорядок, як такий, що задовольняє в цілому все суспільство, підтримується ним і без примусу, завдяки "почуттю необхідності правопорядку". Право, зазначав Ерліх, не застигла догма, а мінлива, жива сила, і те, що законодавець мав на увазі вчора, може застаріти сьогодні.

Найбільше розповсюдження соціологічна юриспруденція отримала в США. Одним з напрямів якої тут є функціоналізм - одна з провідних правових доктрин XX ст. Термін "функціоналізм" означає, власне, своєрідний метод підходу до питань, який переносить центр ваги з питань типу "що це таке?" на питання "як воно діє?". Прихильники цього напряму вважають, що, наприклад, наука не може пояснити, що таке електрика, але, незважаючи на це, існує великий розділ фізики, який говорить про дію електрики і її застосування для потреб людини. Пошук відповіді на перше питання не дав теоретикам позитивних результатів у суспільних науках і створив специфічне становище не лише у праві, а й в багатьох інших науках - таких, як соціологія чи психологія, де існує стільки теорій, скільки є теоретиків або, щонайменше, скільки є "шкіл", які об'єднують певну групу вчених.

Це, значною мірою, спричинило вагомий вплив функціонального методу з його вихідним пунктом: "Як діє право, держава та інші суспільні установи?". Деякі вчені (Р.Паунд, Г.Гурвич, Й.Стоун) визначають цей напрям як "соціологічну науку права" (sociological jurisprudence).

Правовий функціоналізм, оминаючи питання суті права, займається лише його дією. Згідно з принципами цього напряму, або, користуючись терміном самого функціоналізму, згідно з "новим методом", юрист повинен займатися прогнозуванням викликаних правом наслідків. Тобто, предметом наукового та практичного інтересу є "право в дії" (law in action). При цьому, не потрібне дослідження суті права, а лише його дії, тобто завдання полягає в дослідженні, вивченні фактичного впливу права на поведінку людей в даному суспільстві, а також дослідженні чинників, які творять право. Право є засобом для досягнення суспільної мети, але сама проблема мети лежить вже поза межами правової науки. При цьому право визначається як комплекс елементів, які викликають узгодженість поведінки членів суспільного колективу, регулюючи конфлікти які в ньому виникають та запобігаючи його розкладові. Ідеалом, досягнення якого служить право є рівноваги між суперечливими інтересами у суспільстві.

Раско Паунд (Pound), 1870-1964, один з найбільш яскравих представників функціоналізму розглядав право як режим впорядкування людських стосунків. Юрист, на його думку, виконує роль "суспільного інженера". Власне створений Паундом термін "суспільна інженерія" (social engineering) пояснює думку вченого про те, що справедливість не є ані "індивідуальною доброчесністю", ні "ідеальними стосунками між людьми", а тільки чинником, який полегшує обіг благ.

Паунд скептично ставився до догматики права, підкреслюючи, що "будь-яке юридичне знання є відносною істиною", проте головна мета теорії права є постійна і незмінна: збереження суспільної рівноваги. Завдання ж права полягає у забезпеченні шести суспільних інтересів:

1) загальна безпека, тобто правові норми, які гарантують безпеку і публічний порядок, а також охорону святості договорів;

2) суспільний інтерес, який полягає у забезпеченні таких суспільних установ, як сім'я, релігія і політичні права громадян;

3) охорона почуття суспільної моралі;

4) збереження суспільних благ; цей інтерес виражається у правах, які захищають необхідні для життя людини блага;

6) суспільний інтерес, який виражається в загальному прогресі, у правовій підтримці економічного, політичного і культурного прогресу;

7) суспільний інтерес, який полягає в охороні життя особи. Цей останній, на думку вченого, є "певною мірою найважливішим з усіх".

Паунд виділив три аспекти у понятті права: 1) право як правопорядок - режим впорядкованих стосунків між людьми за допомогою систематично застосовуваної сили організованої спільноти; 2) право як вся сукупність юридичних приписів (правил і норм) в даному політично організованому суспільстві; 3) право як судовий і адміністративний процес, здійснення правосуддя. Всі ці три поняття, або аспекти права, він об'єднує ідеєю соціального контролю.

Нормативізм або чиста наука права - провідна позитивістська доктрина в юриспруденції XX ст. Найбільш видатним представником цього напряму є Ганс Кельзен (Kelsen) (1881-1973). Його головна праця в якій викладено теорію нормативізму має назву "Чиста наука права". Вчений розробляючи свою теорію ставив перед собою завдання створити "чисту", тобто самодостатню і звільнену від будь-яких позаправових, метафізичних впливів, теорію права.

По суті нормативізм можна визначити як відтворення позитивізму на базі неокантіанства. Падіння впливу позитивізму та посилення правових шкіл соціологічної, психологічної та інших орієнтацій характерні для початку XX ст. Кельзен розцінював як виключно негативне явище. Він писав: "Зовсім не науковим чином юриспруденція виявилася змішаною з психологією, біологією, етикою, теологією. Це з неодмінністю обумовлювало крах справжньої науки права". Такому "ненормальному становищу" Кельзен протипоставив "принцип елімінації" (тобто відкидання, виключення), вимагаючи, щоб теорія права, у відповідності з традиціями позитивізму відмовилася від усіх метаюридичних підходів до права і вивчала право зі самого себе. Для цього, перш за все, слід "виключити будь-яку метафізику" у підході до права. Мова йде, перш за все, про "метафізику природного права" при допомозі якого "можна довести все і нічого". Теорія права, якщо вона претендує на те, щоб бути наукою, повинна бачити право таким, яким воно є, не захищаючи його як справедливе і не критикуючи як несправедливе. У цьому відношенні теорія права є, за словами вченого "радикально реалістичною й емпіричною теорією і відмовляється від оцінки права".

Наука про право є нормативною наукою, її завданням є дослідження втіленого в нормах належного. Категорія належного в кельзенівській системі позбавлена морально-оціночного змісту. Виходячи з кантівського протиставлення "сущого" і "належного" Кельзен стверджував, що право є належність, а належність є завжди чимсь відмінним від дійсності, від буття. Право є нормою належного, воно знаходить своє обгрунтування в самому собі, а не в чомусь іншому, що знаходиться поза його межами. "Принцип, у відповідності з яким природничі науки описують свій предмет, - це причиновість; принцип, у відповідності з яким наука права описує свій об'єкт, - це нормативність". Звідси, власне і "нормативізм" як синонім "чистої теорії права". Принцип нормативності полягає в тому, що незалежно від мотивів, якими керувався законодавець при встановленні обов'язкових, наділених санкцією, приписів, при їх осмисленні та впорядкуванні необхідно керуватися категорією "належного" (sollen). Правовий матеріал, при цьому, постає у формі логічних приписів (суджень) про належний розвиток подій: "Якщо є А, то повинно бути Б", тобто "при наявності таких-то умов повинні наступити такі-то наслідки (санкції). Цю формулу поєднання явищ із допомогою зв'язки "належно" Кельзен називає "імпутацією". Відмежовуючи імпутацію від причиновості, вчений писав: "...злочин - це не причина покарання, санкція не результат недозволеного акту... Відповідальність - це завжди наслідок норми". Причиновий зв'язок можливий, на думку Кельзена, тільки у світі природних, механічних явищ (у тому числі і тоді, коли їхнім учасником є людина як фізичне тіло), але і в цьому випадку причиновість - це апріорне поняття, спосіб мислення, який привноситься розумом в природу. Оскільки в суспільстві панує свобода волі, говорив Кельзен, і ми не знаємо, як на справді будуть розвиватися події, юридична наука може говорити тільки про те, як належить, у відповідності з нормою, цим подіям розвиватися, тобто обмежити себе описом правової належності, яка незалежить від того, здійснюється воно на практиці чи ні.

Кельзен підкреслював, що про право можна говорити тільки як про норму, яка може бути як загальною, так і індивідуальною. Включаючи в поняття позитивного права не тільки результати державної нормотворчості, але й договори, адміністративні акти, судові рішення й навіть односторонні угоди, такі як заповіт, Кельзен ототожнює поняття права і правопорядку. При цьому він підкреслював, що в області права, всупереч твердженню Маркса, не ідеальне є відображенням матеріального, а, навпаки, матеріальне виступає як відображення ідеального. Це пояснюється тим, що реальна поведінка людей повинна узгоджуватися з нормами діючого права і, відповідно, в даному випадку матеріальне, тобто поведінка людей, буде визначатися ідеальним.

Функцією юридичних норм Кельзен вважав встановлення обов'язків. Це первинне в праві. Норма права може наділяти і повноваженнями. Проте це несуттєве, вторинне для права. Реальними є норми і обов'язки. Суб'єктивне право є тільки відображення норми і встановленого нею обов'язку, а суб'єкт права є не що інше, як персоніфікація правової норми.

Вчений висунув положення про "ступеневу" структуру права та правопорядку. Він вважав, що всі юридичні норми однієї і тієї ж правової системи розміщуються немов би по ступенях в порядку зростання концентрації їх змісту. Право конкретизується від конституції через закон і інші нормативні акти до нижнього ступеня - судові рішення і взагалі акти застосування права. Сама ж конституція, і право в цілому базується на "основній нормі". Ця "основна норма" є завершенням абстрактно-логічної конструкції, вона знаходиться на вершині ієрархії правових норм. Вона не може бути виведена з якої б то не було іншої норми, навпаки з неї виводяться всі норми. "Обов'язкова сила основної норми очевидна сама по собі або презюмується такою, - писав Кельзен. - Основна норма не створюється шляхом правової процедури. Вона дійсна тому, що вважається дійсною; вона вважається дійсною тому, що без такого переконання жодна людська дія не може розглядатися як правова". Тобто "основна норма" це умоглядна конструкція, покликана замкнути систему правових норм.

Держава, з точки зору Кельзена, є не що інше, як система правових норм. Це правопорядок, персоніфікація правопорядку, або іншими словами, правопорядок, який досягнув певного рівня централізації. Ототожнюючи державу і право, вчений підкреслював, що сила держави - це сила права, а державна влада є результат дії правопорядку, тобто результат дії певної системи правових норм.

Дата добавления: 2015-05-23