Прояви дисидентства. Проти чого ж виступали українські дисиденти і яких цілей прагнули досягти?

Проти чого ж виступали українські дисиденти і яких цілей прагнули досягти? Як і в кожній групі інтелектуалів, тут існувала велика різноманітність і відмінність у поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: «Я пропоную... одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду». Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і українського народу. На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в СРСР.

Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х—на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана «Група юристів» на чолі з адвокатом Левком Лук’яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув’язнення.

У 1962 та 1963 роках Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі з діячами культури та мистецтва. На них він роздратовано засудив "відступи від соціалістичного реалізму" та "прояви формалізму і абстракціонізму".

Інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтелігенції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі чоловік, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації.

Приблизно в цей час студенти та інтелігенція стали постійно сходитися до пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки для публічних читань творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну політику режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукописів бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячів літератури.

Побоюючися, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї політики на Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто протестував особливо голосно.

Щоб залякати інших, власті вирішили судити дисидентів відкритим судом. Проте ця тактика бумерангом ударила по них самих, викликавши ще сильніші протести й опозицію. Побувавши на цих процесах у Львові, молодий журналіст і відданий комуніст Вячеслав Чорновіл написав «Записки Чорновола» — збірку документів, що викривали свавільні, протизаконні й цинічні маніпуляції властей правосуддям.

У палкій промові перед великою аудиторією в Києві засудив арешти Іван Дзюба. Він також подав Шелесту й Щербицькому свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» — тонкий, ерудований і безжальний аналіз теорії й механіки русифікації на Україні. Після свого арешту в 1970 р. за антирадянську агітацію та пропаганду Валентин Мороз написав «Репортаж із заповідника ім. Берії», емоційна й викривальна сила якого спрямована проти сваволі радянського офіціозу та руйнування ним окремого індивіда й цілих народів.

Щоб не дати властям ізолювати дисидентів одного від одного й від суспільства, щоб інформувати світ про подробиці переслідувань в СРСР, у 1970 р. українські дисиденти почали таємно поширювати часопис «Український вісник». Хоч КДБ й зміг обмежити розповсюдження цих матеріалів на Україні, йому не під силу було запобігти їх проникненню на Захід. Там за допомогою українських емігрантів вони публікувалися й пропагувалися, що викликало у радянських властей замішання й переляк.

2. Біографія

Опанас Iванович Заливаха народився 26 листопада 1925 року в селi Гусинцi на Харкiвщинi. Коли мав кiлька рокiв, сiм'я (батьки, два брати, сестра) переїхали на Далекий Схiд. Там Панас рiс, учився в школi, починав працювати.

Потiм учився в середнiй художнiй школi при Ленiнградськiй Академiї Художеств, далi - в Ленiнградському державному iнститутi живопису, скульптури та архiтектури iм. I.Ю. Рєпiна при Академiї Художеств СРСР, який закiнчив 1960 року.

1957 року Заливаха приїжджає на практику в Косiв Iвано-Франкiвської областi, де вперше ближче знайомиться з Україною, мовою, етнографiєю, духовним життям. Усе це робить крутий злам у свiтовiдчуттi художника. Повернувшись до Ленiнграда, вiн починає читати українськi книжки, вивчає мову. Знову на Україну приїжджає влiтку 1959 року. Побував на узбережжi Азовського моря, потiм майже мiсяць був на Чернiгiвщинi (село Буримка). Записує пiснi, цiкавиться етнографiєю.

Пiсля закiнчення iнституту одержує призначення в Тюмень (Захiдний Сибiр), в художнiй фонд. Був головою художньої ради в Тюменi. Їздив на крайню Пiвнiч (Ханти-Мансiйський нацiональний округ), в Тобольськ на могилу Грабовського. Його роботи закуповує Тюменська картинна галерея та Ханти-Мансiйський музей.

Влiтку 1961 року Опанас Iванович ще раз приїжджає в Україну (Львiв, Iвано-Франкiвськ, Карпати). Восени того ж року в Тюменi була його персональна виставка. Вiн бере участь у зональнiй виставцi в Новосибiрську.

У груднi 1961 року Заливаха остаточно переїжджає в Україну, вступивши в Iвано-Франкiвське обласне товариство художникiв. У квiтнi 1962 року в Iвано-Франкiвську була влаштована його персональна виставка, яку через декiлька днiв закрито за вказiвкою обкому партiї (за "занепадницькi настрої").

Восени 1962 року ближче знайомиться з молодими Київськими художниками, критиками, письменниками. Виставляється нечасто (обласнi виставки, зональна у Львовi), переважно його роботи вiдхилялися з мiркувань немистецького характеру (наприклад, ряд живописних робiт та мозаїчнi картини "Борiтеся - поборете" i "Пророк" на республiканських виставках). Твори Заливахи репродукувалися в республiканських журналах ("Мистецтво", "Змiна", "Вiтчизна" та iн.). Вiн же був одним iз авторiв Шевченкiвського вiтражу в Київському унiверситетi (1964 року), який знищено за наказом секретаря Київського обкому КПУ Бойченка.

Разом iз художником Фiголем Панас Заливаха виконав ряд робiт по монументальному оформленню Iвано-Франкiвська, проiлюстрував декiлька книжок, зокрема, для видавництва "Веселка" (у том числi - iлюстрацiя до книжки: Болеслав Прус. Сирiтська доля. - К.: Веселка, 1965); до робiт цього перiоду належать "Чайка", "Полтавчанка".

Наприкiнцi серпня 1965 року в Iвано-Франкiвську Опанаса Iвановича заарештували i в березнi 1966 року в закритому судовому засiданнi засудили на 5 рокiв таборiв суворого режиму за звинуваченням в антирадянськiй пропагандi та агiтацiї. Строк Заливаха вiдбував у Мордовiї, працюючи вантажником, потiм кочегаром. Там у нього конфiскували фарби i заборонили у вiльний час малювати (з цього приводу протест в оборонi художника пiдписала й Алла Горська, з якою вiн, до речi, систематично листувався).

В таборi Заливаха багато читає спецiальної лiтератури з мистецтвознавства та фiлософiї, намагаючись компенсувати заборону фахового практикування поглибленням теоретичної бази.

Можливiсть повернутися до активної творчостi Опанас Iванович отримав аж iз настанням демократичних змiн в СРСР. Свiдченням цього є ряд робiт майстра, таких як "Є i будемо", "Дзвонар", "Червона калина", "ХХ вiк", "Мироносицi", "Українська мадонна", "Портрет Василя Стуса", "Портрет Шевченка", "Козака несуть", "Початок".

1995 року Опанас Iванович Заливаха був вiдзначений Державною премiєю України iм. Тараса Шевченка.

3. Скрізь душу творця до його картин

Якось в одному інтерв'ю Панаса Заливаху запитали: «які свої твори Ви вважаєте найцікавішими?» На що мистець відповів: «найцікавішим своїм твором можливо є я сам – адже я віднайшовся, не занесло і не замучило, як того „Блудного сина України" із збірки есеїв Є. Сверстюка». І то є свята правда, пролог до творчости сімдесятидвохрічного українського майстра з Івано-Франківська. Естетичні підвалини його творчости годі відокремити від етичної позиції українця-патріота, що, з ласки Провидіння, відчув у собі одного разу могутній і прекрасний поклик свого тисячолітнього степового роду. Сталося це в пам'ятні для нової української історії шістдесяті роки в колі так добре відомих тепер людей, котрі гуртувалися навколо київського Клюбу творчої молоді: Алли Горської, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Віктора Зарецького, Івана Дзюби... Далі було випробовування «малою зоною» – табором для політичних в'язнів у Мордовії і повернення в 1970 р. до Івано-Франківська – населений пункт все тієї ж, але «великої зони» з її пасками, потаємним відреченням декого з колишніх колеґ по ремеслі, відчуженням і наглядом навколо, а ще камінням вночі, кинутим по вікнах майстерні на неопалюваному горищі...

Час здобуття Україною Незалежності, на рівні з іншими пам'ятними подіями кін. 1980 – поч. 1990 років, означився виставками Панаса Заливахи. Спочатку в Національному музеї у Львові, згодом в Івано-Франківську, де в 1962 р. було накладено арешт на першу його персональну виставку, а далі Київ, Канів, Харків, Тернопіль... Здається, що визнання, підтверджене присудженням йому у 1995 р. Державної Премії України ім. Тараса Шевченка й активна участь мистця в суспільно-політичному русі останніх років, щасливо замкнули коло. Але це далеко не так. Теперішня виставка малярства Панаса Заливахи у Великій Британії вперше презентує його творчість поза межами України в такому обсязі. Це новий поштовх як для самого автора, так і для сучасного українського мистецтва, яке помалу вливається до живої течії всесвітніх цивілізаційно-культурницьких потоків.

Експозиція представлена роботами 1970–90 років, які складають невелику частку напрацьованого доробку, що обчислюється сотнями полотен у техніках олійного й темперного малярства, графікою, керамікою, різьбою в дереві, колажами з використанням різних матеріялів, а також власноруч виконаних протягом 1970–80 років монументальних робіт оздоблення багатьох громадських закладів в Івано-Франківську. Згадаємо також знищений з ідеологічних причин вітраж з образом Тараса Шевченка для вестибюлю Київського Державного університету та твори, які загинули після ув'язнення мистця.

Якою б різнорідною не видавалася на перший погляд сюжетна канва творів Панаса Заливахи, вона міцно тримається небагатьох, але досить усталених чи точніше добре усвідомлюваних і виплеканих внутрішньо тем. Одночасно з відмовою від залишків натуралізму та жанрового розмежування академічної школи в ранній період творчости, мистець звільнявся від дрібноти й спонтанности при обиранні сюжетів для своїх робіт. Рідко котра з них, хоч би як близько вона не стосувалася особистих переживань майстра, є прямою ілюстрацією його власної долі. «Мистець є мітотворець, що проявляє себе в образній тріяді – особистість, національність, вселюдськість» – кредо Панаса Заливахи, що невтралізує у його творчості будь-які прояви вторинного і вузько егоїстичного, а також пояснює звідки приходить та особлива монументальна вагомість змісту і форми, яка дивує навіть у найменших за розміром роботах.

Загадковий світ його полотен складається з уявного і ніби ущільненого простору, в якому немає порожніх місць і де постійно відбувається рух. Праархаїчні знаки небесних світил, мінливі силюети людських фіґур, церковні бані, стилізовані зображення старовинної української кобзи, а іноді й збурена могутніми скибами земна твердь – коливаються і течуть безперервним потоком, що з'єднує події в часі й просторі, низ і верх, дух і плоть. Іноді ця одвічна ріка життя перетворюється на образ фаталістичного дерева – руки з обрубаними гілками-пальцями («Свічник»), або розкочується в усебіч округлими шарами степового простору («Дзвонар», «Брунька»). Це мистецтво перейняте ляндшафтним мисленням. І справа тут не в тому, що мистець тридцять шостий рік живе в місті колись влучно названому Оленою Кульчицькою «перелазом до Карпат».

Заливаха не малює матеріяльних краєвидів, зокрема гірських, що ними так захоплюються місцеві автори. Його образи населяють своєрідний «художній горельєф» міто-поетичної пам'яті народу, що розгортається на рівні спогадів про первісний універсум, у якому формувалися архетипи українців-землеробів, кодувалися колективні уявлення про такі поняття, як Ми і Всесвіт, Добро і Зло, Земне-Небесне. Здається, що мистець постійно перебуває в пошуках рахуби-фатуму, які й визначають позитивні й неґативні, принесені чужинцями і набуті власним досвідом сторони національного характеру. Доля-фатум персоніфікується в його малярстві перш за все в жіночих подобах Матері, Берегині, праслов'янської Дани, полонянки, Катерини, Богородиці-Покрови, або іноді в чоловічих іпостасях Перуна, Сварога, козака-Мамая, Кобзаря чи навіть сумирного і терпеливого вола з сумними «людськими» очима («Автопортрет з волами»).

Плинна й округла лінія в картинах майстра – ця пластична ознака проростання і духовного розпруження, взаємодіє з більш статичним і тонально виваженим кольором, у густій здебільшого по-вітражному напівпрозорій структурі якого вгадуються природні стихії землі, води, вогню, змінність дня і ночі. Лінія і колір, ритмічно поєднуючись, утворюють самобутній орнамент-код на кшталт писанкового розпису чи стародавнього килиму. Урбаністичне середовище з його задушливою скупченістю, кам'яними мурами і прямими кутами сприймається як чуже, як цивілізаційний засіб приневолення природи і людської особистости («Дахи», «Дворик»). Тому не тільки в малярстві, але й у монументальному оздобленні інтер'єрів, завжди було присутнє прагнення майстра подолати пластичними засобами прямолінійну обездуховленість голої стіни, кута чи жорстку функціональність підпірного стовпа, шляхом накладання ліпленого або мозаїчного рельєфу із плетива фантастичних дерев, квітів, птахів та ін. (інтер'єри кав'ярень «Медівня», «Білий камінь», пивбару «Ватра» в Івано-Франківську).

Час від часу в ідеальному світі, серед пошуків і устремлінь Панаса Заливахи до духової ойкумени, заснованої на міцній, здоровій психології ще не поруйнованого українського села-громади, з'являються зловісні образи чужинців з ворожими символами, зображення вовків, воронів, сокири... Увесь образно-емоційний стрій полотен невпізнано змінюється. Формат якби стискає внутрішній простір композиції, форми кристалізуються, лінії ламаються, утворюючи колючі вісі й ґратчасті перетини, сіріє чи, навпаки, дисонує кольорова гама. Це означає, що перед глядачем розгортаються найтрагічніші сторінки із життя самого автора («На етапі», «Доля», «Школа „філософів”», «В черзі на побачення») або резонують страдницькі для України спогади про большевизм, голодомор 1933 року, репресії і виселення на чужину («Батьківщина», «В дорозі», «Смуток»). Події, як, наприклад, у «Школі „філософів”», де зображено перешіптування похмурої купки в'язнів посеред тюремного подвір'я, залитого наче кров'ю примарним червоним кольором, набувають двоякого і страшнувато-ґротескного забарвлення. Що це? Змова тюремних тайняків-донощиків проти чергової жертви, яка самотньо і приречено стовбичить поряд, чи, може, багатозначна метафора неправедного суду в Орвеловій країні абсурду?

У творах 1990 років, показаних на виставці, спостерігається певний відхід від пластичної мови попереднього періоду. При тому, що нашарування асоціятивних переживань і сакрально-знакових осмислень кольору та структурних членувань площини залишається так само потужним, збільшилася дистанція між зображенням і його реальними прототипами («Портрет», «Молитва», триптих «Вертикалі»). Композиційна вибудуваність робіт, а також ритми складових частин, позначені більш прагматично вирішеною динамікою і невтральним розподілом форм. Однак, як і раніше переможно владарює вертикаль – формальний і духовий символ мужнього переборення, дієвості і натхнення, що ними осяяний увесь непростий творчий шлях визначного українського мистця Панаса Заливахи.

Картини

Скільки робіт створив Заливаха, нікому достеменно невідомо.

Лише 2003 року він видав свій перший альбом.

Удома художник тримав іконостас загиблих товаришів:

Івана Світличного, В'ячеслава Чорновола, Алли Горської. Хотів відкрити свій музей.

Твори:

«Чайна» (1962).

«Полтавчанка» (1964).

«Є і будемо» (1985).

«Дзвонар» (1987).

«Червона калина» (1989).

«ХХ вік», «Мироносиці», «Українська мадонна», «Портрет Василя Стуса», «Портрет Шевченка», «Козака несуть», «Початок» (всі — 1990–1994).

Вітраж 1963–1964 «Тарас Шевченко» для Київського університету (у співавторстві з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук, Галиною Зубченко) — твір знищено, авторів у квітні 1964 виключено зі Спілки художників.

Оформлення книг:

«Палімпсести» Василя Стуса,

«Блудні сини України» Євгена Сверстюка.

Опанас Заливаха належить до людей, котрі спостерігають. На перший погляд, невиразну деталь він може ввести у світоглядний контекст. Небо і Земля — єдине ціле. Символ єднання належить будням: листопадові, зливі, птахам... Деякі його картини творять алюзію неконтрольованого світу Орвела, де за всім живим стежить державне око. Про його пильність художник Заливаха знає з власного досвіду. П’ять років мордовських таборів. Парадокс, але про цей період свого життя він згадує як про найкращі роки. КДБ, сам того не бажаючи, зібрав за колючий дріт інтернаціонал інтелектуалів, митців, письменників... До того періоду належить полотно «П’ють чай», серія екслібрисів та листівок кульковою ручкою. Все це космічно далеке як од фотографічного реалізму, так і від будь-яких ізмів. Індивідуальність уперто не бажає налазити на будь-який копил.

Доля, 1970 р. (полотно, олія)

Останній період творчості Заливахи характеризує вертикаль. Те, чого так бракує нам на «тихих водах, під ясними зорями». Вочевидь, вертикаль передбачає ще й закоріненість, родову пам’ять та незлобливість спогаду.

П’ють чай, 1989 р. (полотно, олія)

«Портрет Василя Стуса»

Список використаної літератури

1. М.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років.— К.: Либідь, 1995.— С. 18, 29, 48, 54, 57, 61, 76, 86.

2. Л.Алексеева. История инакомыслия в СССР.— Вильнюс-Москва: Весть, 1992.— С. 12, 16.

3. А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.— К.: Видавництво ім. О.Теліги.— 1998.— С..116, 142, 151, 165, 166.

4. Український вісник. Париж-Балтимор: Смолоскип, 1971, вип. IV.— С. 11, 12, 16, 17, 33, 43, 157, 181.

5. В.Чорновіл. Лихо з розуму.— Львів: Меморіал, 1991.— С. 55-83.

6. Митці України: Енциклопедичний довідник / Упорядники: М. Г. Лабінський, В. С. Мурза. За редакцією А. В. Кудрицького. — К.: «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1992. — 848 с. — ISBN 5-88500-042-5. — С. 258.

7. Мистецтво України: Біографічний довідник / Упорядники: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський. За редакцією А. В. Кудрицького. — К.: «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1997. — 700 с. — ISBN 5-88500-071-9. — С. 254.

8. Шевченківські лауреати 1962–2001: Енциклопедичний довідник. — К., 2001. — С. 178–179.

9. http://uk.wikipedia.org

Дата добавления: 2015-05-23