Архітектурне поектування

МЕТОД СЕРЕДОВИЩНОГО ПРОЕКТУВАННЯ.

В РАМКАХ СИСТЕМИ «СЕРЕДОВИЩЕ-ЛЮДИНА»

(за В.Л.Антоновим) [20]

4.1. Системність як характеристика цілісності в архітектурі

Поняття і специфіка архітектурної системи.

Проблема архітектурної композиції у рамках системи „середовище-людина”.

Естетичний вплив середовища.

З огляду на визначальний вплив середовища на людину і його сприйняття будь-якого об'єкта в цьому середовищі, методологічною проблемою архітектурної композиції стає природа сприйняття людини, його реакції на вплив середовища.

У такому випадку методична проблема формулюється як відношення проекту до естетичного впливу середовища. Антична і середньовічна архітектура формувалась у натуру, і архітектор, входячи в реальність, неминуче ставив себе в позицію майбутнього споживача. Але якщо сьогодні проект є засобом прогнозування реальності, те його автор, як і колишній зодчий, повинен відтворити цю позицію; тобто відтворити у своєму проекті вплив середовища на жителя.

Як домогтися такої адекватності в проектному процесі?

Архітектурна теорія визначає композицію як ЦІЛІСНІСТЬ, взаємозв'язок частин. У цій якості вона співвідноситься з філософськими і кібернетичними поняттями системи. Сутність архітектури відповідає трактуванню систем, що “не можуть бути розкладені на прості складові” [2]. У міському середовищі, більш ніж десь, виявляється структурна ієрархічність системи: перехід однієї якості в іншу: будинку - в ансамбль, а ансамблю - у містобудівний контекст. Міське середовище служить зразком системи не тільки за масштабними ознаками, але і з точки зору цілісності. Ця цілісність міського середовища - результат взаємодії двох підсистем: однієї, що відбиває матеріальну діяльність, і іншої - духовної, емоційно-естетичної.

У цьому смислі міське середовище співвідноситься зі світом емоцій людини. Емоційно-естетичний вплив міського середовища визначається дуалізмом людського “Я”: розходженням між соціальними й особистісними якостями людини. Отже, архітектурна система - це не просто об'єкт, а результат взаємодії об'єкта і людини.

Таку взаємодію демонструє А.В.Бунін при описі Чандігарха: “Наче звертаючись до країни від імені гірського світу, Корбюзьє направив архітектурну енергію Чандігарха до великої індійської рівнини, куди несуть свої води численні притоки Інду і Гангу” [16, т.2, с.386]. Не менш поетично позначає Ле Корбюзьє простори Бретані: “Тоді розкривається безмежна глибина, розсовуються стіни, зникає усе випадкове - відбувається чудо, що виявляється несказанним простором... Мені не відоме чудо віри, але я не раз переживав чудо естетичної насолоди, що створює несказанний простір” [12, с.261].

Таким чином, основна проблема архітектурної композиції може бути сформульована як неможливість пізнати композицію міста поза особистістю людини, що діє в міському середовищі і сприймає її як ЦІЛІСНІСТЬ у рамках своїх “сутнісних сил”, їхнього соціального і родового аспектів.

Естетичний вплив середовища – це, по-перше, передана нею інформація, вплив її фізичних параметрів на наші органи почуттів.

По-друге, – це складання в цілісність в почуттєвій свідомості людини окремих сигналів середовища. В реальному середовищі щоденні мозаїчні враження - від міста і районів до кімнати в будинку - в одних випадках складаються в ціле, в інших - відчуваються хаосом.

Виникає питання, як формується образна єдність міського середовища?

4.2. Мова і мовлення архітектури як засіб вираження архітектурної композиції

Поняття архітектурної мови

Простір і час як головні складові архітектурної мови.

Архетипічні основи архітектурної мови.

Мовлення як просторово-часове „розгортання” архітектурного тексту.

Архітектурний катарсис.

Часові зчленування як категорія архітектурного мовлення.

У науціпоняття мови і мовлення (рос. – языка и речи) з'являються як засіб контакту автора й адресата (в архітектурі цей контакт здійснюється через архітектурний об'єкт).

Архітектурні форми, що наділені мовною функцією, повинні мати наступні якості:

- задовольняти потреби матеріальної основи: організації міської діяльності;

- викликати найбільш сильну емоційну реакцію в сприймаючого людини (адресата);

- володіти часовою і масштабною стійкістю: зберігати функції мови для будь-яких епох, масштабів середовища, провадженнях робіт, матеріалах, стилях, модах, смаках і т.д.

Як відомо, в архітектурі виділяють три форми: просторову, об'ємну і колірну, причому чільною роллю наділяють дві перші. Саме вони беруться в основу мовних пріоритетів.

Наука багатьох епох виділяла як визначальні просторово-часові параметри. Ідеї “натхненності” просторів, їх “вібрації” і подиху проходять від Аристотеля до Ейнштейна як обов'язкова риса “усіх відчуттів будь-якої модальності, інтенсивності, тривалості” [18]. Людина оцінює їх у порівнянні зі “своїми просторовими ознаками” і відкидає при неможливості таких порівнянь (як це часто відбувається в районах масової забудови). Наука про простір проксеміка поширює вплив просторів на соціальне поводження людей і констатує національні розходження у відчутті просторових дистанцій і координат. Існує і залежність між дистанцією огляду, відчуттям глибини і світла [19].

Не меншу роль грає світло. По-перше, потрапляючи на контур зіниці, воно викликає “кореневий поштовх”, що підсилює реальні контрасти; виникає те, що в мистецтві прийнято називати “зворотним ефектом”. По-друге, у залежності від світлової розвиненості, сигнали проникають на різну глибину в кору головного мозку; а більш глибоке проникнення викликає більш глибоку емоційну реакцію [20].

Простір і світло мають глибинні, архетипичні основи, образно відбиті в міфопоетиці. Так, міфопоетична модель античного космосу представляється у виді яйця, просторово розчленованого по вертикалі на три складові частини: верхню - небо (Уран) і нижню - землю (Гею), розділену на світ людей і світ підземний (Тартар). Небо уявлялось оболонкою, наповненою світлом; земля - покритою тінню поверхнею; підземелля являє занурену в пітьму безодню. Туди, за Гесіодом, спускаються “корені землі і моря”.

Міфологічне розуміння внутрішнього простору як простору затіненого, такого що знаходиться в тіні від покриття, „даху”, міфопоетичне мислення поширює на весь інтер'єр, що окультурюється: будинку, міста чи держави. Таке універсальне поняття даху виходить з найдавніших уявлень, про які писав ще Ксенофонт, стверджуючи, що людину від дикої тварини відрізняє наявність даху над головою [21]. Таким чином, космос і будинок представляють один образ - внутрішній, затінений культурний простір, закритий від зовнішніх впливів. Але ця закритість не абсолютна. Кульмінаційним вузлом, що домінує у внутрішньому, закритому просторі, є світлий центр, середина - фрагмент зовнішнього світу, впущений у середину.

Міфопоетика співвідносить світло і пітьму з уявленнями про життя і смерть. Пітьма-смерть семантично близька воді, просторовому стиску, низу, античному хаосу. Але ця смерть не абсолютна: вона виявляється основою майбутнього народження життя-світла.

Таку ж просторово-світлову єдність ми бачимо в архітектурі. Так, в архітектора італійського Відродження Альберті композиційна середина вілли – атріум або “лоно” обов'язково зчленовує відкрите світло сонця і тінь від портика чи даху [22], а у сучасного японського архітектора Андо світло після пітьми спалахує у фінальній кульмінації.

Таким чином, світло і пітьма виступають як глибинна, міфологічна основа архітектурної мови. Вони невідривні від просторових параметрів і в сукупності позначають міфопоетичні зв'язки внутрішнього і зовнішнього; в решті решт - людини і світу.

Отже, до АРХІТЕКТУРНОЇ МОВИ відносяться два компоненти середовища:

- просторова дистанція (просторові параметри);

Дата добавления: 2015-05-23