Політика як соціальне явище та об’єкт вивчення політології

Термін "політика" походить від давньогрецького слова "polis" (місто-держава) та його похідних "politike" (мистецтво управляти державою), "politea" (конституція) та ін.
Виокремлюють два основні підходи у використанні терміна "політика", що характеризують її як: сферу людської діяльності; спосіб спрямування діяльності (економічна, фінансова, соціальна, міжнародна політика тощо). Розглядаючи політику як сферу людської діяльності, можна тлумачити її так: 1) політика як діяльність на етичних засадах. Ця традиція започаткована Платоном і Аристотелем. Виходячи з такого трактування, вони наголошували, що метою політичної діяльності є справедливість, досягнення соціального порядку і стабільності; 2) політика як засіб досягнення егоїстичних цілей, коли мета виправдовує будь-які засоби її досягнення (макіавеллівський підхід); 8) ціннісно-нейтральне розуміння політики, що полягає у її раціональному, аналітичному тлумаченні, коли все регулюється правовими, соціальними нормами, загальнолюдськими цінностями.
Різноманітні підходи до трактування джерел політики, причин її виникнення та розвитку знайшли своє відображення в окремих концепціях політики. їх можна звести до трьох: теологічних, натуралістичних і соціальних.
Теологічні концепції, які формуються починаючи з І тисячоліття до н.е., зводяться до божественного трактування політики. Вже Платон і Аристотель стверджували, що політика є результатом як божественних сил, так і людських прагнень. У Стародавньому Китаї вважали, що взаємозв'язок порядку небесного і земного здійснюється через імператора, який є наступником Бога на землі. У Стародавній Персії, де поширилося вчення Заратустри, суспільний процес розглядався як боротьба двох протилежних сил: Добра (царства світлого божества) і Зла (царства темного божества). На період Середньовіччя припадає панування теологічних концепцій Аврелія Августина та Фоми Аквінського, які твердили, що влада монарха від Бога і тому є вічною.
Натуралістичні концепції політики віддають пріоритет природним чинникам політики (природне середовище, географічне розташування країни, біологічні дані індивідів, психологічні якості людини тощо). Складовими частинами натуралістичних підходів є географічні, біологічні та психологічні теорії політики.
Соціальні концепції політики базуються насамперед на розгляді політики як результату соціальних чинників. Залежно від того, якому чиннику віддається перевага, їх поділяють на соціально-економічні, правові, демократичні, соціально-культурні, культурно-антропологічні та ін.
У політиці виділяють три рівні її функціонування: мегарівень характерний для діяльності таких міжнародних організацій як Європейський Союз, ООН, НАТО тощо; макрорівень характеризує державу як ціле, державну владу, її структуру;
мікрорівень охоплює окремі структури та організації (політичні партії, громадські організації тощо).
За типом (форма, взірець)політику поділяють на внутрішню і зовнішню. Внутрішня політика охоплює основні напрями діяльності держави щодо регулювання економічних, політичних, соціальних та інших відносин між людьми в суспільстві. Зовнішня політика спрямовується на забезпечення безпеки держави і покликана створювати сприятливі умови для досягнення основних завдань внутрішньої політики.

20. Зміст, особливості й завдання української політології

Українська політологія — це нова наука і навчальна дисципліна, яка почала свій процес становлення з 90-х років XX ст. Предметом української політології є сутність, форми, закономірності політичного життя українського суспільства, політика й політична система України в їх історичному розвитку.

Інституціалізація політології в Україні почалася, як майже й у всіх республіках СРСР, у 1989 р. з постанови Вищої атестацій ної комісії (ВАК) СРСР про введення відповідних спеціальностей. Політологію як навчальну дисципліну почали викладати в українських вищих навчальних закладах, були відкриті перші кафедри політології при Київському, Одеському, Дніпропетровському, Харківському, Львівському університетах та інших освітніх закладах, починається підготовка спеціалістів з даного профілю.
В 1990 р. була відкрита аспірантура в Київському університеті ім. Т. Шевченка. Пізніше з інтервалом у кілька місяців відкрилися аспірантури й докторантури в багатьох університетах обласних міст (насамперед Львові, Одесі, Харкові).
Але активна підготовка досліджень і регулярні захисти дисертацій в Україні починаються тільки з 1994—1995 pp. Загальна ситуація в українській політичній науці після розпаду Радянського Союзу була досить складною. Економічний спад і непродумана політика представників влади стосовно освітньої і наукової сфери призвели до того, що авторитет, суспільна значимість науки в перші роки після здобуття незалежності залишалися дуже низькими.
Особливості української політології полягають в наступному.
По-перше, особливість вітчизняної політології в тому, що протягом усієї своєї історії вітчизняна політична думка розвивалась самобутньо, на основі специфічних, національних традицій.
По-друге, українська політична наука впродовж тривалого часу розвивалась в єдиному руслі з угорським, польським, чехословацьким, російським та радянським державознавством, оскільки українські землі протягом віків перебували у складі різних імперій та держав. Не викликає заперечень також твердження, що чужі політичні системи суттєво впливали на формування поглядів і концепцій українських мислителів.
По-третє, Україна фактично не мала практики власної державності. Таким чином, за досить короткий термін в Україні вже закладені основи сучасної української політичної науки.
Основні завдання української політології зводяться до наступного:
1) розробка теоретико-методологічних засад української політології;
2) фундаментальне теоретичне обґрунтування сутності й шляхів побудови суверенної, демократичної, правової держави;
3) теоретичне обґрунтування національної демократичної доктрини;
4) вивчення динаміки трансформаційних процесів і модернізації суспільства;
5) створення об'єктивних політичних портретів українських князів, гетьманів,політичних діячів нової та новітньої доби;
6) формування на вітчизняному ґрунті субдисциплін політичної науки (етнополітологи, порівняльної політології, політичної конфліктології, політичної історії, партології та ін.);
7) виокремлення, наповнення змістом і практична апробація основних сегментів прикладної політології.

Дата добавления: 2015-05-23