Глобалізаційні процеси в сучасному світі та їх геополітичні виміри

Вперше термін «глобалізація» був введений американським економістом Т. Левіттом у статті, яку він опублікував у 1983 р., для означення феномену злиття ринків окремої продукції. Свій подальший розвиток поняття глобалізації дістало завдяки книзі консультанта Гарвардської школи бізнесу японця К. Оме “Мир без границ” (1990 р.). У ній автор стверджував, що тенденції розвитку світової економіки неминуче ведуть до того, що транснаціональні фінансово-промислові групи все більш рішуче витісняють зі світового ринку національні корпорації. Цей процес неминуче призведе до інтернаціоналізації і глобалізації всієї системи світової економіки та її ринків. Інакше кажучи, світ опиниться на порозі нового етапу свого цивілізаційного розвитку

Серед наукових категорій, якими оперують сучасні дослідники в галузі соціально-економічних і політичних процесів, на перше місце стрімко виходить поняття "глобалізація".

Глобалізації і глобалізаційним процесам присвячено десятки монографій, тисячі наукових та публіцистичних статей. Проте саме у цьому випадку слід зазначити, що "кількість" ще не переросла в "якість".

Не лише у широкому загалі, а й серед науковців набуває популярності дихотомічне, аж ніяк не наукове твердження "за" чи "проти". За результатами останніх опитувань громадськості значно більше тих, хто "проти". Зокрема помітно набирає сили тенденція до критичного сприйняття глобалізації внаслідок явного розмивання суверенітету національної держави. Окрім того, так звані "антиглобалісти" наголошують на негативних наслідках домінування у світовому масштабі ТНК (транснаціональних корпорацій) та єдиної на сьогодні "наддержави", а також на численних недоліках, що супроводжують цей процес: різке зростання безробіття, посилення соціальної напруги, тенденція до популяризації світового співтовариства і маргіналізації на планетарному рівні, тероризм, "кримінальна глобалізація" тощо.

Такі обставини, на наш погляд, є найголовнішим "каменем спотикання" сучасної глобалістики. Звичайно однополюсна глобалізація "по-американськи" у деяких прошарках населення багатьох країн світу викликає природний опір – "антиглобалізацію". Проте глобалізація не може обмежуватися лише негативними проявами та конкретними, чітко спланованими акціями глобалізаційних "лідерів" і "аутсайдерів". Адже стрижневим компонентом цього явища є об'єктивне підгрунтя – перш за все детермінантний процес всеохоплюючих економічних зв'язків і відповідні соціально-політичні процеси.

Глобалізація є порівняно новою і найвищою стадією розвитку давно відомого процесу інтернаціоналізації (транснаціоналізації) численних аспектів суспільного життя. Вона відображає об'єктивний процес активізації взаємопроникнення та взаємозалежності сучасних соціально-економічних і суспільно-політичних процесів у світовому масштабі, які не лише долають національні бар'єри, а й поєднують на перший погляд несхожі й різновекторні явища.

Термін "глобалізація" епізодично застосовувався впродовж багатьох десятиліть, проте лише на початку 80-х рр. він став фігурувати як базовий елемент різних концептуальних побудов. Серед багатьох визначень дефініцій цього явища найбільш вдалим, на нашу думку, є злиття трьох в одне: глобалізація - це "вища на даний момент фаза інтернаціоналізації (інтеграції) економіки і політики, а в зародковому стані - і культури" (В.Пефтієв, В.Черновська) яка першочергово проявляється в процесах гомогенізації і суверенізації (К.Ейк) а також "у зростаючій взаємозалежності різних суспільств" (Г.Ділігенський).

Наведені ознаки ілюструють досягнення глобалістики як окремої галузі наукових знань. Проте вони не позбавлені деяких недоліків, зокрема не містять конкретних указівок щодо перспектив національних політичних інститутів і не називають функцій національної держави.

Саме відповідь на ці питання має стати ключем до розуміння сутності глобалізації.

Національні політичні інститути знаходяться в епіцентрі глобалізаційних процесів. Тривалий час вважалося, що національна держава є неодмінною основою політичної організації людства. Проте події останніх десятиріч віддали цей постулат під великий сумнів. Глобальні масштаби взаємозв'язків та взаємозалежностей не лише прискорюють еволюційний розвиток національних політичних інститутів, але надають їм нових якостей, як консолідуючих, так і руйнівних. Останніх, виходячи з принципів і реального втілення політики глобалізації, більше. Породжуваний нею "турбокапіталізм", за визначенням американського вченого Ед.Луттвака, підриває спроможність держави здійснювати притаманні їй функції. У побудованій дослідниками "п’ятиповерховій піраміді владних відносин", що формується під тиском глобалізаційних процесів, лише один "поверх" відведено національній державі, яка одну частину власних функцій передає наверх (міждержавним і міжнародним об’єднанням), іншу – вниз (територіальним та муні-ципальним органам).

Національні політичні інститути підпадають під "магнітне поле" двох основних різновекторних, але (що важливо) не взаємовиключних, не "антагоністичних" тенденцій: гомогенізації та суверенізації.

Відомо, що гомогенізація, тяжіючи до однородності й уніфікації у світовому масштабі, сприяє розмиванню політичного суверенітету народу і національної держави (досить часто багатонаціональної, але, як правило, з переважанням титульної нації) "зверху". До речі, саме ця обставина є головним об’єктом критики "антиглобалістів". Наприклад, за песимістичним висновком певною мірою тенденційного російського дослідника О.Панаріна, у політичному відношенні епоха глобалізації є новим феодалізмом. Вона нищить демократію (в її прямому значенні) політичного суверенітету народу, який вибирає і контролює свою владу, підмінюючи її владою міжнародних нотаблів.

З іншого боку, під тиском глобалізації набирають сили процеси суверенізації, які, за справедливим визначенням американського дослідника К.Ейка, першочергово харак-теризуються тенденцією руйнування до рівня складових мовних, національних, релігійних чи етнічних компонентів. Отже, суверенізація вказує на посилення ролі окремих суб’єктів влади в межах одного державного організму і тяжіє до його розпорошення "знизу". Реалізація цієї ідеї повним обсягом була б катастрофічною для людства. Якщо світ роздробиться на 3 тисячі суверенних держав (за кількістю етносів), то, як вірно визначено російським дослідником Е.Алаєвим, з майбутнім можна розпрощатися. До такої перспективи підштовхували б не лише конфлікти на національному грунті, а й відсутність загального керування суспільними процесами світового значення.

Але процес поступового розмивання державно-політичних бар’єрів, які за недавніх часів ізолювали народи, можна розглядати під іншим кутом. Гомогенізацію та суверенізацію не слід ототожнювати зі ще одним процесом, що супроводжує явище глобалізації, зростанням взаємозалежності суспільних організмів. Пригадаємо, що саме цей фактор є одним з ключових у тлумаченні поняття "глобалізація". У такому випадку має йтися про глобальне розповсюдження загальнолюдських правил співіснування, про тісне міждержавне співробітництво, про взірець і досвід. Причому згідно з параметрами глобалізації (як всеохопного явища) слід запозичувати досвід не лише західної, а й східної цивілізацій.

У середовищі дослідників дискутується закономірне питання, чи не відійдуть національні політичні інститути в ХХІ столітті у небуття, розчинившись в національних владних органах? Сукупний аналіз багатьох тенденцій, що супроводжують глобалізаційні процеси, не дозволяє дати стверджувальну відповідь на це питання. Так під тиском глобалізації національна держава зазнає серйозного випробування, а слабка держава може навіть втратити надкритичну частку суверенітету, перетворившись на своєрідну "квазідержаву". Проте, на думку фахівців, така перспектива може загрожувати лише тим державним організаціям, які перебувають у перманентному кризовому стані. Адже глобалізація стимулює не лише руйнівні процеси, а й такі, що спонукають політиків до опрацювання нових, більш ефективних механізмів глобалізації в американському варіанті має стати об’єднана Європа. Та й США є в першу чергу національною державою, а вже на цій основі – державою "над".

Під тиском глобалізації додаткового навантаження зазнають так звані "перехідні" суспільства, до яких належить і Україна. Адже вони певною мірою знаходяться на роздоріжжі політичного процесу, і проблеми, що супроводжують глобалізацію, додаються до численних проблем державної важливості.

У такому випадку надзвичайно актуальним має стати питання усвідомлення політиками того місця, яке має посісти за нових умов національна держава. Глобалізаційні процеси як об’єктивне і надзвичайно потужне явище пробиватимуть собі шлях і без їхнього схвалення чи заперечення, але національні політичні лідери мають чимало засобів для того, щоб скорегувати розвиток цього явища з урахуванням особливостей власної країни і використати його для підвищення добробуту народу.

Є всі підстави для твердження, що і на перспективу національні держави залишаться основним ланцюгом згаданої піраміди влади. За ними залишаться функції головного носія народного суверенітету, загальні функції щодо захисту країни і представлення її інтересів у міжнародних відносинах, встановлення системи правових норм і забезпечення правопорядку, законодавчого врегулювання економічних і соціальних відносин, розвитку соціокультурної сфери, опрацювання і реалізації національної стратегії тощо. До речі, саме від зрілості і компетенції національних політичних інститутів залежить характер процесів гомогенізації та суверенізації.

Окрім того, слід пригадати, що в руслі принципів глобалізації реальною альтернативою національним політичним інститутам має стати лише наднаціональний "п’ятий поверх" зазначеної моделі. На сьогодні поки що єдиною інституцією такого роду є ООН. Але згідно з власними принципами ця інституція покликана стимулювати і консолідувати розвиток національних політичних організмів, а не навпаки. За деякими критеріями, прообразом цієї моделі може вважатися Євросоюз, якому притаманні майже всі ознаки держави: обраний населенням і наділений правом приймати закони Європарламент, виконавчий орган - Рада міністрів ЄС, яка підзвітна Європарламенту і виконує функції уряду, спільні фінансово-економічні інститути (валюта, центробанк, митний і візовий кордон) тощо. Однак через чітко дотримуваний принцип територіального обмеження і певного відособлення від "іншого світу" цей орган слід вважати моделлю регіональної, а не світової інтеграції.

Дата добавления: 2015-05-23