Етнометодологія

У 60-ті роки широке визнання серед американських соціологів здобуває різновид феноменологічної соціології – етнометодологія, започаткована Геральдом Гарфінкелем (одним з учнів Т. Парсонса). На думку дослідників, етнометодологія займає ніби проміжне положення між символічним інтеракціонізмом та феноменологією, спираючись на принцип єдності між суб'єктом та об'єктом опису.

Етнометодологія формувалася за аналогією з "етнонаукою", котра займалася антропологічними дослідженнями примітивних суспільств. У ній намітилася спроба показати, що за примітивними формами повсякденності - повсякденної поведінки, ховаються соціальні структури, що підтримують існування всього суспільства.

У теоретичних підходах етнометодології Г. Гарфінкеля та А. Сікурелла акцент робився на активному, творчому характері людської поведінки, її здатності організувати соціальне середовище в повсякденному житті. Вивчаючи спілкування, можна скласти уявлення про основні механізми людської соціальної діяльності. Тому термін "методологія", як пояснює Г. Гарфінкель, означає, що об'єктом дослідження тут будуть ті методи, якими люди користуються у повсякденному спілкуванні, не усвідомлюючи, звичайно, їх суті (як і не усвідомлюється народом суть більшості традиційних звичаїв, ритуалів та ін.).

Феноменологія та етносоціологія довели, що повсякденність - "дрібниці життя" - не позбавлені інтересу, вони тісно пов'язані із довготривалими і моніторними процесами відтворення соціальних інститутів. Це дозволило перетворити етнометоди, що застосовуються в повсякденному житті, на процедури дослідження сучасної високоорганізованої культури. В її рамках соціологія отримала статус "етнонауки" як базис в ній соціологічного аналізу сучасного соціального життя.

Згідно з цією концепцією усвідомлення сенсу того, що індивід говорить, – становить виключно усвідомлення методу його спілкування (говоріння), виявлення того, як він говорить. Тому предмет етнометодології – це процедура інтерпретацій, сховані, неусвідомлювані механізми соціальної комунікації між людьми. Ця комунікація містить більш суттєву інформацію, ніж та, яка виражена вербально (текстовно); смисли, що розуміються, мовчки приймаються учасниками взаємодії, фонові значення. Для того, щоб пояснити взаєморозуміння учасників соціальної взаємодії, потрібно звернути увагу, передусім, на те, як говорять індивіди: іронічно, метафорично, жартуючи, дискутуючи, двозначно та ін.

У процесі мовної комунікації учасники розуміють, що сказане ними буде поширюватись згідно з правилами, що використовуються при спілкуванні. Це, свого роду, моделі розмов. Стандарти ж повсякденної розмови є рисами побудови будь-якої практичної дії. "Спілкування за правилами" показує, як люди, інтерпретуючи актуальний матеріал в термінах якоїсь моделі, конструюють саму взаємодію як певного роду соціальну структуру. Своїми ж діями люди ніби відкривають, творять, підтримують засоби соціальної стандартизації. Таким чином, структури соціальної діяльності існують лише остільки, остільки вони інтерпретуються, розуміються діяльними людьми. Таким чином, суспільство – це процес розуміння. Для етнометодології соціальна реальність, отже, позбавлена об'єктивних характеристик. Об'єктивні властивості зміщуються значенням власних суджень, що їх ми припускаємо для цієї реальності. Соціальна і культурна реальність конструюється в процесі взаємодії на основі мовної комунікації.

Оскільки сама комунікація відображує одиничні акти діяльності, зрозуміло, що реальність повсякденного життя етносоціологи розглядають як потік, систему унікальних та повторних ситуацій.

Основна вимога етнометодології - не допустити розриву між суб'єктом та об'єктом соціології. Соціолог повинен бути включеним у ситуацію дослідження, він не може дивитися на неї відчужено відхиленим поглядом. Завдання соціолога - перебувати у стані взаємозв'язку, взаємосхрещеності з досліджуваним. Саме на цьому і базується їх взаємодія. Представники етнометодології підкреслюють, що така взаємодія, яка спирається на комунікацію між дослідником та об'єктом вивчення, не дає більш багатої інформації, ніж будь-який інший спосіб її отримання. Тому висновки етнометодологів, отримані в ході такого спілкування, часто мають характер простого здорового глузду, що називається народною мудрістю. На думку дослідників, ми маємо справу з достатньо суб'єктивним тлумаченням соціальної дійсності, котра, по суті, ототожнюється з її сприйняттям. Але, незважаючи на те, що об'єктивний зміст соціальної реальності в етнометодології редуціюється до уявлення соціолога про неї, все ж таки конкретні дослідження побутової свідомості, спілкування, моралі дають позитивні результати. Саме ця "надбавка" знання засобом етнометодології досліджень і зумовила відому популярність даної парадигми.

Феноменологічні ідеї продуктивно застосовуються і в соціології мистецтва як генератор мовних структур, образів, смислів. Створений на них герменевтико-рецептивний (герменевтика - розуміння, тлумачення; рецептивний - суттєвий, сприймальний) підхід, що широко застосовується в естетичних дослідженнях (так звані ідеї "ігрової" інтерпретації людського існування X. Яусса, X. Гадамера та ін.). Цей напрям дозволяє розкрити механізми взаєморозуміння між мистецтвом та аудиторією, взаємодії художнього твору і людини. Художника, твори та аудиторію пов'язує не сам твір, а коментар до нього, інтерпретація, що є передумовою ідентичності сприйняття. Саме завдяки емпіричному опису явищ художнього переживання та сприйняття можна судити, якими соціальна природа та функції мистецтва.

У даному науковому напрямі сформувалися два підходи: герменевтичний та рецептивний (форми сприйняття). Відродження інтересу до цих концепцій, без сумніву, пов'язано із актуалізацією "внутрішнього сенсу" художньої творчості і розробкою моделей та правил дослідження в соціології мистецтва. Герменевтична установка орієнтувала на те, що соціолог повинен вести діалог із текстами. Мета такого діалогу із "текстуальним партнером" по комунікації – знаходження засобів "оздоровлення" сучасного суспільства, однак отримання відповідей очікується не від текстів, а від їх інтерпретацій.

У рецептивному підході феноменології порушуються питання взаємодії твору із читачем без впливу на то інтерпретацій. Згідно із твердженнями засновників даного підходу (X. Яусс, В. Ізер), художній твір не можна розглядати одномірно, оскільки він несе в собі різні ціннісні смисли; художній твір багатогранний за природою і може по-різному впливати на аудиторію. Читацьке сприйняття змісту твору розглядається як динамічний, багатогранний процес зі складними структурними модифікаціями як об'єкта (твору), так і культурної позиції читача. При цьому має місце і характер дії мистецтва на людину, і різне сприйняття художнього твору людьми з різними психологічними особливостями елементів сприйняття (художній смак, здатність до взаємопереживання і т. ін.), і традиції національної культури.

Звичайний читач, на думку соціологів, бере участь у процесі конструювання художньої цінності твору рівною мірою із художнім критиком. При цьому кожний тип читацької аудиторії ніби конструює свій твір зі своїми певними значеннями. Таким чином, рецептивна естетика зумовлює уявлення, що процес сприйняття здатний охопити художні цінності творів, а тому не потребує певної готової інтерпретаційної схеми. Текст може діяти на читача в міру готовності його до сприйняття, доходячи до того рівня, коли в даному процесі сприйняття твору з'являється те, що раніше не володіло дійсністю.

Ідеї даної концепції з успіхом використовують у психології реклами та сучасній рекламній індустрії, де ретельно вивчаються особливості сприйняття рекламної продукції споживачем і вплив реклами на людей.

Контрольне запитання:

1. Основні позиції та підходи етнометодології.

6. Критична соціологія (теорії модернізації)

Гуманістичний напрям у соціології пов'язаний також із критичною лінією, представники якої виступали проти "академічної" соціології та індустріапізму. їх соціально-критичний аналіз вказував на зв'язки між соціальною кризою в світі і позитивістсько-орієнтованою фундаментальною теорією суспільства та прикладною соціологією. В критичній соціології відображені ідеї трагічного скептицизму, пов'язані з розчаруванням у "технораціональності" та "індустріалізмі". Індустріальне суспільство своїм прагненням підкорити собі природу спровокувало глобальну, екологічну катастрофу, котра посилила економічну, політичну та соціальні кризи. В цих умовах було піддано критиці різного роду "соціальні експерименти" на шляхах індустріалізму, в тому числі і комуністичний експеримент з його деструктивними функціями та наслідками.

Представники критичної соціології показали, що соціально-політичну систему неможливо сконструювати "сидячи за столом" і на основі техніко-економічних показників. Концепція "безмежного економічного росту" зіткнулася із системою різнорідних глобальних і локальних криз. Як наслідок розчарування - виникло актуальне гасло: "індустріальна гра закінчилася", і техноманія помалу почала витіснятися технофобією (вороже ставлення до техніки). Зростало почуття тривоги, що наука та техніка загрожують існуванню людини.

У 1968 р. невелика група вчених, політиків, бізнесменів зібралися в Римі на диспут-форум (що в подальшому увійшло в історію науково-суспільного руху як "Римський клуб") з метою актуалізації питань про сучасне та майбутнє становище людини. В результаті цієї зустрічі виникла неформальна громадська організація, метою якої було дослідити глобальні потенційні і майбутні проблеми людства, зокрема проблеми бідності, екології, недовіри, безробіття, урбанізації, економічних криз, голоду, відчуження молоді та ін.

Перші такі дослідження були проведені під керівництвом Д. Мадгауза (робота "Межі росту", 1972). Було досліджено динаміку змін та основні тенденції подальшого функціонування людства на Землі, враховуючи головні фактори його еволюції. При цьому були отримані вражаючі дані (так званий закон "експотенціального зростання"). Було доведено, що з подальшими темпами зростання населення та економіки (що було характерним для останніх 50-70-х років), до 2100 р. має настати межа зростання людства. При цьому має місце феномен: "зараз ви цього не бачите, а через мить побачите", тобто експотенціальний ріст може привести до неочікуваних і миттєвих результатів. Як результат - на науковій та громадській ниві зароджуються нові теорії модернізації

Критичність соціології починає перетворюватися у важливу тенденцію теоретичної соціології, пов'язану із усвідомленням невідповідності попередніх концепцій розвитку суспільства новій реальності.

Про симптоми кризи західного суспільства, можливі шляхи її усунення та необхідності певних реформ, що спрямовані на поліпшення системи індустріального суспільства, висвітлено в модифікованих теоріях "соціальних змін" (У. Мур, Н. Смелсер, Г. Беккер), "активного суспільства" (А. Етціоні), "структурної соціології" Е. Тиріак'яна, "конфліктологічної парадигми" (В. Дарендорф, JI. Козер, Р. Мілл).

Про необхідність і готовність до перемін - фундаментальних соціальних змін у суспільстві - зокрема, писали американські соціологи Н. Смелсер, У. Мур, Г. Беккер. Вчені вказують на необхідність реформістської перебудови. З цим пов'язують реальні переміни і подальше просування "відкритого" суспільства прогресивним шляхом. Вихідним моментом даної теорії є те, що зміни в світі пов'язані із зміною людини, тому не можна очікувати того моменту, коли світ зміниться до такої міри, що вже важко буде адаптуватися до перемін, що насуваються.

Людина також має змінюватися, щоб не відстати від ритму життя. А це потребує перебудови, передусім способу мислення, розуму.

Тільки завдяки новим ідеям людина здатна "подолати" себе та пристосуватися до умов у суспільстві.

Всі цілеспрямовані технологічні та соціально-економічні зміни насамперед мають прогресивний характер, а тому свідчать про соціальну "трансформацію" капіталізму, здатність до самовдосконалення і нових історичних перспектив. Представники даного напряму вивчали те, наскільки ці зміни мали і мають характер випадковості або закономірності, яке їх джерело та умови протікання, які механізми та норми цих змін. Ці елементи вивчення соціальних змін зумовили і використання відповідних методів дослідження. До таких у даному випадку належали: історичний метод (аналіз змін на основі історичного досвіду), порівняльний метод (класифікація і типологізація характерного і різного між подібними явищами), функціональний метод (зв'язок між соціальними інститутами, явищами, діяльностями та їх аналіз).

Таким чином, це цілком інтегрована концепція, котра дала можливість розробки позицій історичного розвитку та історичного прогнозу.

У своїх теоретичних побудовах концепції "активного суспільства" американський соціолог А. Етціоні розробив методи керованого розвитку, завдяки ефективному керівництву соціальними процесами. Він поділяв соціальні системи на активні та пасивні. Пасивні - лише реагують на зміни в середовищі, адаптуються до них. Активні – можуть цілеспрямованим чином діяти на середовище, свідомо плануючи, регулюючи та видозмінюючи водночас власну структуру.

Активність соціальної системи залежить від трьох факторів: інформаційно-кібернетичного (здатність збирати, обробляти, аналізувати та використовувати інформацію), фактора влади (здатність її здійснення на нормативно-символічних засобах регулювання та контролю), фактора узгодження. За ідеал Етціоні бере напівутопічну картину "активного суспільства", котре суміщає в собі високий ступінь контролю, згоди та конструктивного використання всіх технодосягнень.

У концепції "структурної соціології" Е. Тиріак'яна одним із суттєвих компонентів є соцієтальні зміни (детальна трансформація інституційних структур і якісні зміни у функціонуванні суспільної організації). На думку автора, ці зміни є закономірними і виникають як реакція на напругу всередині певної інституційної структури. Тому за своїм змістом і рушійною силою соцієтальні зміни мають моральний та релігійно-моральний відбиток. Саме сукупність моральних актуальних сил оцінок як відображення соціокультурної системи (як основи соціального життя), за Тіріак'яном, є джерелом соцієтальних змін.

Вчений зробив припущення, що на основі певних культурних індикаторів, котрі відображають "революційну ситуацію" в соціокультурній сфері (зріст урбанізації, зміни в сексуальній культурі і в системі соціального контролю щодо неї, зріст активності неінституційної релігії) можна і потрібно здійснювати короткострокові історичні прогнози. Фактор неінституційної релігії вчений вважає найбільш важливим. Завдання соціології в даному контексті, на думку вченого, полягає в тому, що вона повинна розглядати виникнення і появу із "глибин" неінституційної морально-релігійної свідомості нових культурних символів як джерел соцієтальних змін. Хоча даний теоретичний підхід дослідження відносять до критичної соціології, багато в чому Тіріак'ян в своєму аналізі опирався на традиційний структуралізм, функціоналізм та феноменологію. Тому деякі теорії, які розглядалися і розглядатимуться, мають інтеграційний характер щодо різних напрямів, парадигм.

Контрольні запитання:

1. Критичність соціології у 50-70-х роках XX ст.

2. Проблематика та основні спрямування критичної соціології.

Дата добавления: 2015-05-23