Причини та умови виникнення сучасного тероризму. 5 страница

• конфлікти всередині інститутів влади. В тих країнах, де кабінет міністрів формується за участю парламенту і на коаліційній основі, часто виникають урядові кризи. Формування уряду на багатопартійній основі створює велику вірогідність появи непорозумінь з наступною відставкою окремих її членів. Парламентська більшість також може виказувати вотум недовіри урядовому курсу і сформувати новий кабінет міністрів. Прикладом подібної урядової нестабільності є Італія, в якій практично кожен рік змінюється кабінет міністрів. Внутрішньопарламентські конфлікти проявляються у формі політичної боротьби різних фракцій чи у протистоянні палат парламенту. Парламент виражає безпосередню інституціональну арену, на якій у мирних формах з'ясовується співвідношення інтересів і сил різних соціальних груп. Не виключений прояв і гострої політичної конфронтації: особливо це стосується тих парламентів, в яких опозиція виражена значною кількістю місць, або численні фракції орієнтуються на прямо протилежні підходи у прийнятті законів і в оцінці діяльності уряду. Це робить неможливим прийняття якихось спільних рішень, що призводить до паралічу законодавчої діяльності парламенту. Така ситуація дозволяє говорити про парламентську кризу;

• конфлікти між партіями і суспільними рухами з різними ідеологічними орієнтаціями;

• конфлікти між різними ланками управлінського апарату.

Вертикальні політичні конфлікти розвиваються по лінії "влада - суспільство". В їх основі лежить різний доступ соціальних груп до управління, різні можливості впливу на прийняття рішень. Влада як предмет конфлікту виступає засобом доступу цих груп до економічних і соціальних благ. Тому не випадково, що економічна боротьба окремих соціальних груп має тенденцію переростання у політичні акції протесту з вимогою відставки уряду чи зміни його курсу.

Виділяють кілька підвидів вертикальних конфліктів:

• статусно-рольові конфлікти. Їх джерелом є нерівність політичних статусів, нерівний об'єм політичних і громадянських прав, дискримінація за ознакою раси, етносу, статі, віросповідання. Ці конфлікти можуть підживлюватися відчуттям якою-небудь групою відсутності соціального визнання і влади. Прикладом цього може бути роль третього стану у буржуазних революціях XVIII-XIX ст., або етнічні конфлікти, предметом яких є питання підвищення автономії чи політичного суверенітету якогось народу. Нереалізованістю статусних очікувань можна пояснити підтримку радянською інтелігенцією у 80-х pp. XX ст. опозиційного до КПРС руху. До цього часу проявилася невідповідність між її соціально-культурним статусом, з одного боку, і матеріальним становищем, а також обмеженістю політичних і громадських свобод - з іншого;

• статусно-рольові конфлікти часто виникають між різними рівнями влади. Так, конфлікти між центральною і регіональною владою викликані бажанням останньої набути більше суверенітету.

Всі вертикальні конфлікти виникають як результат соціального порівняння. Група може порівнювати своє становище з кращою позицією у минулому чи з рівнем вищої статусної групи. Група може сподіватися на більш високе становище в майбутньому. Не кращі для неї порівняння породжують почуття невдоволення і фрустрацію. В першій половині 90-х років напруга, що була притаманна для українського суспільства була пов'язана з тим, що фрустрація набула масового характеру. Вона стала психологічною реакцією на надмірне завищення очікувань: на початку реформ суспільство сподівалося на можливість надто швидкого переходу до модернізованої економічної та політичної системи.

Режимні політичні конфлікти, які переслідують мету зміни політичного ладу або радикальної зміни політичного курсу. Неефективність політики, що проводиться, може призвести до повної втрати населенням довіри до влади. Наприклад, наприкінці 80-х pp. XX ст. проявом конфлікту між суспільством і владою став рух за відміну шостої статті Конституції СРСР, яка приписувала КПРС статус керівної сили суспільства. Конституційним способом вирішення подібних конфліктів є голосування за кандидатів від опозиції на наступних виборах. В такій формі може бути виражений протест і бажання населення радикальної зміни політичного й економічного курсу.

Резонуючи і накладаючись один на другий, конфлікти виявляють себе у формі політичної кризи. Можна говорити як про кризи окремих інститутів влади, так і про режимні кризи, які проявляються у розриві між правлячою елітою і суспільством, у втраті владою легітимності, в дезинтеграції державного правління, в різкій активізації опозиційних сил. Ці кризи супроводжуються масовими акціями громадянської непокори, мітингами і демонстраціями, або проявляються у формі масових стихійних виступів і революцій, спрямованих на зміну існуючої політичної системи.

Треба зазначити, що існують і інші типології конфліктів, а саме: конфлікт потреб, конфлікт інтересів і конфлікт цінностей, для яких характерні такі риси:

• конфлікт потреб у сфері політики визначається проблемою самоорганізації влади - демократія, авторитаризм чи тоталітаризм. Він може проявлятися і у формі конфлікту між політичною практикою і мораллю;

• конфлікт інтересів орієнтується не на саме благо як таке, а на зміну соціальної позиції, яка забезпечує можливість отримання цього блага. Оскільки саме система влади за допомогою законодавства регулює і закріплює систему розподілу цінностей, відмінність соціальних інтересів може трансформуватися у взаємовиключні політичні інтереси;

• конфлікт цінностей викликаний неспівпаданням системи вірувань і переконань. Джерела цих колізій містяться у соціальних ідеалах, релігійних та ідеологічних цінностях. Він може виступати у формі конфлікту політичних культур, тобто як різних політичних цінностей і уявлень про завдання розвитку. Ціннісний компонент є важливою складовою частиною міжетнічних і конфесійних конфліктів сучасного світу.

Інституціалізовані і неінституціалізовані конфлікти. За характером нормативного регулювання виділяють інституціалізовані і неінституціалізовані конфлікти. Перші підпорядковуються встановленим правилам гри, нормативно регулюються, протікають відкрито і у мирних формах, другі - тяжіють до стихійності.

Відкриті і приховані (латентні) конфлікти. За мірою публічності конфлікти можуть бути відкритими і прихованими (латентними). Як правило, тіньові способи захисту своїх повноважень характерні для взаємовідносин різних сегментів політичної еліти.

Реальні (дійсні) та ілюзійні конфлікти. Залежно від того, які причини породжують колізії, можна виділити реальні (дійсні), викликані об'єктивними причинами, та ілюзійні конфлікти, детерміновані обставинами, що видаються невірним їх розумінням, викривленим уявленням групи про своє становище, неадекватністю висунених претензій, хибними стереотипами. Останній тип конфліктів часто можна спостерігати в умовах соціально-економічної кризи. Оскільки справжні причини нужденного становища для людей недосяжні, в силу свідомої деформації, що поширюється зацікавленою стороною, гнів соціальних груп може бути спрямований на "уявних" винних. Ними можуть бути інші народи, представники інших класів, інші партії. Нарешті, джерелом ірраціональних конфліктів може бути амбітність політичного лідера, який використовує будь-який привід для загострення взаємовідносин з іншими політичними акторами.

Насильницькі або мирні, позитивні або деструктивні конфлікти. Залежно від форм, в яких розвиваються конфлікти, вони можуть бути насильницькими або мирними, а за своїми наслідками - позитивними або деструктивними.

Конфлікти демократичного, тоталітарного, авторитарного чи перехідного суспільства.

91. Типологія політичних систем

Політичні системи можна класифікувати, застосовуючи певну типологію.

1. Залежно від політичного режиму розрізняють такі політичні системи:

• тоталітарні;

• авторитарні;

• демократичні.

2. За характером взаємодії з зовнішнім середовищем виділяють:

• відкриті системи;

• закриті системи.

Приклади закритої є політична система радянського типу, що склалася в СРСР, для якої було притаманно відсутність широких міжнародних економічних і культурно-інформаційних контактів. Символом цієї закритості стало вираження про існування "залізної завіси" у відносинах між СРСР і країнами Заходу. К.Поппер, вперше при описанні культурно-історичних і політичних систем використавши поняття "відкрите" і "закрите" суспільство, під першим розумів демократичні системи, які легко пристосовуються до змін зовнішнього середовища, просякнуті духом критики і раціональним розумінням світу, під другим - тоталітарні системи, для яких характерний догматизм, магічне мислення.

3. В історичному аналізі використовується характеристика систем з позицій формаційного підходу.

Відповідно виділяються системи:

• рабовласницькі;

• феодальні;

• капіталістичні;

• командно-адміністративні.

4. Досить поширене виділення традиційних (до індустріальних) і модернізованих політичних систем. Для перших характерно нерозвинуте громадянське суспільство, підданська або патріархальна політична культура, влада у формі диктатури (прикладом виступає більшість країн, що розвиваються). У других системах існує розвинуте громадянське суспільство, раціональний спосіб обґрунтування влади, диференціація політичних ролей.

5. Виділяють політичні системи перехідного типу, які включають у себе елементи модернізованої системи, що народжується, і елементи старої системи. Політична система сучасної України носить риси подібної перехідності, що проявляється у поєднанні лібералізму з авторитаризмом, у відсутності раціональної, тобто відповідальної і компетентної бюрократії, в слабкості інститутів громадянського суспільства.

6. Існують різні типології політичних систем, виділені за типом політичної культури, домінуючої у суспільстві, і станом політичної структури. Одна з них розроблена Д.Алмондом і Д.Пауеллом. Залежно від ступеня структурної диференціації і секулярності, виділяють примітивні, традиційні і сучасні системи.

У примітивній системі переважає "парафіяльна культура", спостерігається мінімум структурної диференціації.

Традиційні системи характеризуються слабкою диференціацією політичних структур і "культурою підпорядкування". Підкоряючись владі, людина очікує від неї благ, гарантій.

Політологи звернули увагу на те, що політична культура США за характером цінностей відрізняється від культури, що склалася в Європі.

Це дозволило Д.Алмонду і С.Вебер виділити такі типи політичних систем:

• англо-американську з секулярною, плюралістичною і гомогенною культурою, що означає: більшість громадян поділяють спільні базові цінності і норми;

• континентально-європейську, яка характеризується фрагментарною політичною культурою;

• до індустріальні і частково індустріальні з диференційованою політичною культурою;

• тоталітарну з гомогенною політичною культурою, причому сама гомогенність визначається відсутністю плюралізму і можливістю реалізації власного інтересу.

92.Форми демократії

Залежно від форм участі народу у здійсненні влади виділяють пряму і представницьку демократію.

1. Пряма демократія. У прямій демократії між волею народу і її втіленням у рішення немає опосередкованих ланок: народ сам бере участь в обговоренні і прийнятті рішень. У подібній формі демократія була реалізована в Афінському полісі, відомо, що народні збори, як правило, збиралися кожні дев'ять років для прийняття важливіших рішень. Подібний варіант самоуправління використовується і сьогодні в організаціях і невеликих територіальних спільнотах (містах, общинах) у формі зборів, у ході яких громадяни обговорюють проблеми управління, фінансування суспільних проектів, соціальних програм. Поширення подібної практики обмежується територіальним фактором і залежить від того, наскільки децентралізований процес прийняття рішень. Іншою формою прямої демократії є сам процес виборів, в ході яких здійснюється волевиявлення народу стосовно своїх представників в органи державної влади.

Законодавство багатьох країн передбачає: безпосередні форми участі громадян у законодавстві - референдум і ініціативні рухи.

Референдум, який інколи називається плебісцитом (що в дослідному перекладі - народне рішення), є прямим голосуванням народу з найважливіших державних питань. Ініціатива - це процедура, засобом якої громадяни пропонують обговорити яке-небудь питання, безпосередньо на референдумі, або законодавчими органами.

2. Представницька (репрезентативна) демократія. У представницькій (репрезентативній) демократії воля народу виражається не прямо, а через інститут посередників, тому її ще називають делегованою демократією. Депутати, політичні лідери, отримавши "мандат довір'я" від народу через процедуру голосування, повинні втілити цю волю в законах і рішеннях, які приймаються. Між народними представниками і тими, кого вони виражають, встановлюються відносини, засновані на повноваженнях і відповідальності влади перед народом.

Плюси і мінуси кожної форми демократії.

Учені сперечаються про плюси і мінуси кожної форми демократії. Опоненти прямої демократії приводять аргументи її неефективності, вказуючи:

• на складність прийняття погоджених рішень;

• на недостатню компетентність і на емоційну неврівноваженість народу;

• на високий ступінь маніпульованості суспільною думкою з боку професійних політиків, що дозволяє перемогти на виборах не мудрим лідерам, а демагогам;

• на значне поширення різних думок, що заважає виробленню рішень.

Крім того, проведення референдумів складне, і дорого вартує, важливішою проблемою є низький рівень громадянської активності, що виражається в ухиленні виборців від голосування.

Прибічники прямої демократії, навпаки, вказують на її істинність, на те, що вона сприяє розширенню політичного кругозору громадян, і критикують представницьку демократію за можливість виникнення певних негативних моментів:

• відрив депутатів від народу і їх бюрократизація;

• пріоритетний вплив на прийняття рішень сильних груп тиску;

• відчуженість рядових депутатів від прийняття рішень;

• зростання впливу спеціалізованих органів (комітетів і комісій), які перетворюються в центри прийняття рішень;

• на послаблення демократичного контролю знизу.

Однак у представницької демократії є свої значні плюси. Некомпетентність пересічного виборця змінюється професіоналізмом депутатів, які мають можливість підготовчої роботи і можуть залучати експертів для оцінок цих рішень. Нарешті, якщо при прямій демократії рішення приймаються простою більшістю, при обговоренні того ж питання у парламенті з'являється можливість досягти балансу інтересів.

Сучасні потреби демократичного розвитку вимагають збалансованого співвідношення прямої і представницької демократії. Демократія є постійним процесом удосконалення, тому що сучасні її форми не є ідеальними. Крилатою стала фраза У.Черчілля про те, що демократія є найгіршою формою правління, за винятком всіх інших форм, які час від часу випробовувалися. Переваги демократії полягають у тому, що вона дозволяє зберегти політичну стабільність, передбачає низький рівень потенційного насильства. В умовах демократії між рішеннями влади і реакцією суспільства існує зворотний зв'язок. Відповідні сигнали суспільства можуть виражатися у вигляді підтримки або критики, що є можливим завдяки незалежній пресі.

93. Форми державного устрою:

унітарна держава, федеративна держава (федерація), конфедерація. Іноді виділяють такі форми державного устрою, як спілки, співдружності і обєднання.

Унітарна держава (фр. unitaire, лат. Unitas - єдність) - єдина централізована держава, не розділена на самоврядні одиниці.

Унітарна форма державного устрою характеризується наступними ознаками:

1) єдина територія, існує адміністративний поділ, але адміністративні одиниці не мають політичної самостійності, хоча деяким може бути наданий статус автономії (самоврядування) - національної, територіальної, культурної;

2) єдина конституція, яка діє на всій території країн без яких-небудь обмежень; єдина система вищих органів державної влади - парламент, глава держави, уряд, судові органи, юрисдикція яких поширюється на всю територію країни;

3) єдина система права і судова система, єдине громадянство;

4) єдиний державний бюджет, податкова, валют

ва системи.

Унітарність передбачає централізацію всього державного апарату, прямий або непрямий контроль над місцевими органами влади. Централізм проявляється різною мірою і в різних формах, аж до призначення центральними органами своїх представників для управління адміністративно-територіальними одиницями замість виборчих органів влади. У той же час в більшості сучасних демократичних держав є виборних органів місцевого самоврядування (наприклад, комунальні поради в Італії та Франції), яким держава делегує частину функцій: збір місцевих податків, благоустрій, будівництво, освіта, охорона здоровя та ін Місцеві судові органи влади - ланки єдиної судової системи. Унітарними є більшість сучасних держав.

Федеративна держава або федерація (лат. foede-ratio - союз, обєднання) - форма державного устрою, за якої входять до складу державні утворення - субєкти федерації - володіють певною юридичною і політичною самостійністю. Федерація - це союзна держава, що складається з відносно самостійних державних утворень.

Федеративна держава характеризується наступними ознаками:

1) федеративно-територіальний розподіл, тобто територія держави складається з територій субєкти федерації (штатів, провінцій, кантонів, земель, республік, областей і т. п.) і в політико-адміністративному відношенні не являє собою єдине ціле (при єдиній системі охорони границь). Субєкти федерації можуть мати своє адміністративно-територіальний поділ;

2) державні утворення, складові федерації, є її рівноправними суб `єктами, що володіють відносною юридичної, політичної та економічної самостійністю;

3) субєкти федерації не володіють суверенітетом в повному обсязі і, як правило, не користуються правом одностороннього виходу;

4) субєкти федерації можуть мати свої конституції (чи статути), вони розробляються на основі федеральної конституції, не повинні їй суперечити. Це правило поширюється і на держави, які вступили у федерації, маючи раніше прийняту конституцію. Деякі федерації не надають право своїм субєктам мати конституції;

5) субєкти федерації мають своє законодавство,

право видавати закони, укази і т. п. Ці законодавчі

акти мають юридичну силу тільки на території субєкти федерації, на відміну від федеральних законів, обовязкових на всій території федерації. Законодавчі

акти субєктів федерації не повинні суперечити федеральним законам, в іншому випадку вони вважаються недійсними,

6) субєкти федерації мають свою систему законодавчих і виконавчих органів владі. По відношенню до федеральної системі вони є підсистемами, порядок їх організації, процедури і межі юрисдикції визначаються федеральною конституцією. Однак назва органів влади і форма організації системи влади можуть перебувати в юрисдикції субєктів федерації. Органи влади та управління субєктів федерації зазвичай копіюють федеральну структуру, але можуть і відрізнятися;

7) громадянство у федерації допускається подвійне: кожен громадянин вважається громадянином федерації та громадянином відповідної державної освіти. Законодавчо обмовляється неприпустимість привілеїв одного громадянина по відношенню до інших.

Федеральний парламент у федеративній державі зазвичай двопалатний. Верхня палата подає субєктів федерації на основі національно-територіального або територіального представництва і складається з представників усіх субєктів федерації. Нижня палата - орган федерального представництва та обирається за виборчими округами.

У федеративній державі складною є проблема розмежування компетенції між федеральними органами влади і органами влади субєктів федерації. В історії розвитку держави зустрічаються різні види федерації. Більшість з них сформовані за однорідному принципом поділу (штати, кантони, землі, провінції); інші діляться на державно-територіальні утворення та автономії (Бельгія, Іспанія, Канада); третій - на національно-територіальні утворення та адміністративно-територіальні утворення (Росія). В даний час в світі налічується близько 50 федеративних держав.

Конфедерація - міждержавний союз, утворений шляхом підписання міжнародного договору, члени якого повністю зберігають свій державний суверенітет.

Основні ознаки конфедерації:

1) відсутність єдиної території міждержавного союзу - є територія кожної окремої держави;

2) кожна держава, яке входить в конфедерацію, має власну незалежну систему влади та органів управління, самостійне громадянство, валюту свою, національну армію, незалежне законодавство, правову та судову систему;

3) для координації дій держави-члени конфедерації створюють один або декілька політико-адміністративних органів. Законодавчі органи формуються з рівної кількості представників обєднаних держав з однаковими повноважень; виконавчі органи формуються на колегіальних засадах; уряди держав-членів конфедерації можуть виступати проти конфедеративних органів;

4) держави-члени конфедерації мають необмежене право виходу з союзу;

5) фінансові кошти конфедерації формуються з внесків членів спілки: національної збройні сили формально знаходяться під загальним командуванням;

6) держави-члени конфедерації зазвичай проводять спільну, узгоджену міжнародну політику, що не виключає самостійної позиції в конкретних питаннях;

7) юридично всі держави-члени конфедерації рівноправні (часто в реальному житті пріоритетна роль відіграє держава, яка має більш високий економічний, військовий і т. п. рівень).

Головна мета створення конфедерації - досягнення спільних інтересів (економічних, політичних, військових). Конфедерації зазвичай недовговічні, вони або розпадаються, або перетворюються на федерації. Домінуюча тенденція розвитку найчастіше така, що держави еволюціонують від повної незалежності через конфедерацію до федерації.

94. Форми тоталітарних режимів

Є специфічні риси, що дозволяють виділити в цій групікілька різновидів тоталітаризму: комуністичний тоталітаризм,фашизм і націонал-соціалізм. Останній часто називають різновидом фашизму.

1. Комуністичний тоталітаризм

Цей різновид тоталітаризму найбільш повно відображає характерніриси режиму, тобто приватна власність ліквідується, а отже,знищується будь-яка основа індивідуалізму і автономія членів суспільства.

Економічною основою тоталітаризму радянського типу була командно -адміністративна система, побудована на одержавлення засобіввиробництва, директивному плануванні і ціноутворення, ліквідації основринку. В СРСР вона сформувалася в процесі проведення індустріалізації іколективізації. Однопартійна політична система утвердилася в СРСР ужев 20-і рр.. Зрощування партійного апарату з державним, підпорядкування партії державі стало фактом тоді ж. Комуністична партія була єдиною легальної політичної організацією. Поради, формально вважалися головними органами диктатурипролетаріату, діяли під її контролем, всі державні рішенняприймалися Політбюро і Центральний Комітет ВКП (б) і лише потімоформлялися постановами уряду. Провідні діячі партії займаликерівні посади в державі. Через партійні органи йшла вся кадрова робота: жодне призначення не могло відбутися без схвалення партійнихосередків. Що стосується комсомолу, профспілок, інших громадських організацій,то вони були не більш ніж «привідними ременями» від партії до мас.

Своєрідні «школи комунізму» (профспілки для робітників, комсомол - длямолоді, піонерська організація - для дітей і підлітків, творчі спілки - Для інтелігенції), вони, по суті, виконували роль представників партіїв різних верствах суспільства, допомагали їй керувати всіма сферами життякраїни. Духовної основою тоталітарного суспільства в СРСР була офіційнаідеологія, постулати якої - зрозумілі, прості - впроваджувалися в свідомістьлюдей у вигляді гасел, пісень, віршів, цитат вождів, лекцій звивчення «Короткого курсу історії ВКП (б)»: в СРСР побудовані основисоціалістичного суспільства; у міру просування до соціалізму класоваборотьба буде загострюватися, «хто не з нами - той проти нас»; СРСР - оплотпрогресивної громадськості всього світу; «Сталін - це Ленін сьогодні».

Найменший відступ від цих простих істин каралося: «чистки», виключенняз партії, репресії були покликані зберегти ідейну чистоту громадян. Культ Сталіна як вождя суспільства був чи не найважливішим елементом тоталітаризму 30-х рр.. Репресії були тим самим знаряддям, за допомогою якого тоталітарна суспільство розправлявся не тільки з реальною, але і з передбачуваноїопозицією, вселяло страх і покірність, готовність, жертвувати друзями іблизькими.

Терор мав і економічнезначення: на будівництвах перших п'ятирічок працювали мільйони ув'язнених,вносячи свій внесок в економічну могутність країни. У суспільстві склаласядуже непросте духовна атмосфера. З одного боку, багатьом хотілосявірити, що життя стає краще і веселіше, що труднощі минуть, азроблене ними залишиться назавжди - у світле майбутнє, яке вони будуютьдля наступних поколінь. Звідси ентузіазм, віра, надія на справедливість,гордість від участі у великому, як вважали мільйони людей, справі. З іншогобоку, панували страх, відчуття власної меншовартості,незахищеності, затверджувалася готовність беззаперечно виконувати дані кимосьто команди.

2. Фашизм.

Одну з крайніх форм тоталітаризму представляє фашистський режим,який перш за все характеризується націоналістичною ідеологією,уявленнями про перевагу однієї нації над іншими (панівноїнації, раси панів і т. д.), крайньою агресивністю. Фашизм грунтувався нанеобхідність сильної нещадної влади, яка тримається на загальномупануванні авторитарної партії, на культ вождя.

Як різновид фашизму виступає націонал-соціалізм, який нерідкорозглядають як окрему форму тоталітарного режиму.

Фашизм - правоекстремістські політичний рух, що виник вобстановці революційних процесів, які охопили країни Західної Європи післяпершої світової війни і перемоги революції в Росії. Вперше він був встановленийв Італії в 1922 р. Італійський фашизм тяжів до відродження величі Римськоїімперії, встановленню порядку, твердої державної влади. Фашизмпретендує на відновлення або очищення "народної душі", забезпеченняколективної ідентичності на культурному або етнічному грунті. До кінця 30-хроків фашистські режими утвердилися в Італії, Німеччини, Португалії, Іспаніїта ряді країн Східної та Центральної Європи.

Фашизм, як правило, грунтується на націоналістичної, расистськоїдемагогії, яка зводиться в ранг офіційної ідеології. Метоюфашистської держави оголошується охорона національної спільноти, рішеннягеополітичних, соціальних завдань, захист чистоти раси.

Головна посилка фашистської ідеології така: люди аж ніяк не рівні передзаконом, владою, судом, їх права та обов'язки залежать від того, до якоїнаціональності, раси вони належать. Одна нація, раса при цьому оголошуєтьсявищої, основною, що веде в державі, у світовому співтоваристві а томугідною кращих життєвих умов. Інші нації або раси, якщо й можутьіснувати, то всього лише як неповноцінні нації, раси, вони в кінцевомурахунку повинні знищуватися. Тому фашистський політичний режим - це, якправило, людиноненависницької, агресивний режим, що веде в підсумку достраждань перш за все свого народу. Але фашистські режими виникають упевних історичних умовах, при соціальних розладах суспільства,зубожіння мас. В їх основі лежать певні суспільно-політичніруху, які впроваджуються націоналістичні ідеї, популістськігасла, геополітичні інтереси і т. п.

Мілітаризація, пошук зовнішнього ворога, агресивність, схильність дорозв'язування воєн і, нарешті, військова експансія певним чиномвідрізняють фашизм від інших форм тоталітаризму.

Для фашистського режиму характерні опора на шовіністичні колавеликого капіталу, злиття державного апарату з монополіями, військово -бюрократичний централізм, який веде до занепаду ролі центральних тамісцевих представницьких установ, зростання дискреційних повноваженьвиконавчих органів Державної влади, зрощення партій профспілокз державним апаратом, вождизм. При фашизмі відбувається руйнуваннязагальнолюдських правових і моральних цінностей, росте свавілля,спрощується каральні процедури, озлоблюються санкції і вводятьсяпревентивні заходи, руйнуються права і свободи особи, збільшуєтьсячисло діянь, що визнаються злочинними. Держава при фашизмі неймовірнорозширює свої функції і встановлює контроль над усіма проявамисуспільному та особистому житті. Знищуються або зводяться нанівецьконституційні права і свободи громадян. Відносно інших прав громадянчасто допускаються порушення з боку влади і відкрито демонструєтьсязневагу до прав особистості, на противагу їм підкреслюютьсядержавні пріоритети, засновані на «великою», «історичної»національну ідею. Протиставлення інтересів держави і громадянинавирішується на користь державних інтересів, часто помилково понятих іпроголошених. Фашизм харчується націоналістичними, шовіністичнимизабобонами, помилками. Він використовує зберігаються національніструктури в суспільстві для досягнення своїх цілей, для нацьковування однихнацій на інші. Фашистське право - це право нерівності людей першвсього за критерієм їх національної приналежності.

Дата добавления: 2015-05-23