Мажоритарна виборча система. 2 страница

120. Концепції етнічності в політичній науці (примордіалізм, інструменталізм, конструктивізм).

1.Примордіалістська концепція етнічності. Вперше термін "примордіальні зв'язки" вжив Бдуард Шилз в 1957 р. Англомовний термін "primordial" означає прадавній, першопочат-ковий, первісний. Примордіалістська концепція етнічності остаточно сформувалася в 60-х роках XX ст. завдяки працям Кліффорда Ґірца.
2. Інструменталістська концепція етнічності. Латинське слово "instrumentum" означає "знаряддя". Інструменталізм виникає в 70-х роках XX ст. в США як реакція на неспроможність примордіалізму пояснити пожвавлення національних рухів в сучасному світі. Цей напрям ще називають теорією ситуативної, або мобілізованої, етнічності. Представником цієї теорії є Брік Гобсбаум, основні положення теоретичної концепції якого висвітлено у праці "Нації і націоналізм після 1780 року".
3. Конструктивістська концепція етнічності. Латинське слово "construction" означає "побудова". Конструктивізм — це своєрідна спроба поєднати два попередні підходи трактування етнічності. Вони не заперечують примордіальності (первинності) етнічних спільнот, але подальший їх розвиток розглядають через призму соціальної структури суспільства.

121. Політичні конфлікти: сутність, типи, причини виникнення та методи подолання.

Міжнаціональний конфлікт, з одного боку, є специфічним конкретно-етнічним виразом загальносоціальних суперечностей, а з іншого — власне національним (тобто етнічним) конфліктом, хоч і детермінованим соціальними суперечностями. Доведення суперечностей до конфлікту є дуже небезпечним, оскільки в ньому сконцентрована велика руйнівна сила. Пояснюється це передовсім тим, що намагання кожної зі сторін — учасниць конфлікту — “дістати перемогу” неминуче наштовхується на протидію протилежної сторони. Прикладом цього можуть слугувати події на Кавказі, в Таджикистані, у колишній Югославії тощо. Суть науково обгрунтованої національної політики в Україні — постійний баланс загальнодержавних, загальнолюдських інтересів усіх народів і етнічних груп, які тут проживають. Проте в національній політиці будь-якої багатонаціональної держави можливі і вияви націоналізму. За всієї багатоманітності конкретних виявів він має чітку ознаку: визнання власної національної винятковості та протиставлення своєї нації іншим. Націоналізм — це намагання забезпечити панівне становище своєї нації, задовольнити її інтереси без урахування інтересів інших народів або навіть за рахунок їхнього обмеження. Ясна річ, що націоналізм одних може тільки породжувати націоналізм інших. У національній політиці слід чітко розрізняти підвищення національної самосвідомості й націоналізму. Підвищення національної самосвідомості — це природний і закономірний наслідок економічного і культурного прогресу народів. Національне життя не визнає насилля. Як не можна штучно пришвидшити хід етнічного розвитку людства, зігнати нації до однієї “купи”, так не можна штучно зводити паркан між націями, консервувати відмінності між ними. І те, й інше однаково небезпечне й однаково трагічне.

122. Політична модернізація: сутність, етапи, типи і шляхи. Про­блеми політичної модернізації українського суспільства.

ПОЛІТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ – це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від одного типу політичної системи до іншого.

Характерною особливістю політичної модернізації є диференціація політичної структури (інституціоналізація), яка передбачає формування розгалуженої мережі соціально-економічних, політичних та інших інститутів суспільства, спрямованих на забезпечення стабільності й соціального порядку. Розвивається вона через удосконалення (осучаснення) традиційних інститутів, які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності, а також через формування нових.

ЕТАПИ ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ.

1-й етап (50-ті – початок 60-х років ХХ ст.) – зародження концепцій політичної модернізації.

На цьому етапі такими теоретиками, як У. Ростоу, Д. Аптер, Г. Алмонд, Д. Пауелл, було розроблено основні постулати теорії модернізації, а саме:

– універсалізм, тобто розуміння процесу модернізації як лінійного, що має однакові стадії та етапи в усіх країнах;

– технологічний детермінізм, тобто визнання прогресу в економіці та технології основою суспільного розвитку та модернізації (оскільки вони призводять до підвищення рівня життя та вирішення соціальних проблем);

– вестернізація, тобто запозичення країнами, що нещодавно звільнилися від колоніальної залежності, політичного устрою і політичної культури західних країн, насамперед США;

– критика основних характеристик традиційних суспільств (низька здатність до динаміки та адаптації).

2-й етап (друга половина 60-х – початок 70-х років) – критика теорії модернізації.

Один з відомих суспільствознавців того часу Р. Бендікс у 1967 році звернув увагу на те, що оскільки модернізація в Європі (зокрема, в Англії та Франції) спиралась на певні традиції суспільства, то протиставляти традиційність та сучасність не є коректним. Це дало поштовх для виникнення шквалу критики на адресу ранніх теорій модернізації.

3-й етап (початок 70-х – друга половина 80-х рр. ) – відхід від євроцентризму.

Характерні риси етапу:

– поява більш виважених ідей, заснованих на різноманітних чинниках політичного, соціального та економічного розвитку (зокрема, на такому чиннику, як політична культура та її особливості);

– зосередження уваги на проблемі стабільності політичного розвитку як передумові соціального та економічного прогресу.

Процес політичної модернізації проявляє себе, перш за все, у трьох основних сферах:

– політичній системі;

– політичній культурі;

– політичній поведінці.

123. Головні принципи сучасної міжнародної політики та міжнарод­ного права.

Принципи сучасних міжнародних відносин:

•поваги до державного суверенітету та суверенної рівності

•незастосування сили чи погрози силою

•непорушності кордонів і територіальної цілісності держав

•мирного врегулювання спорів

•невтручання у внутрішні справи

•поваги прав людини і основних свобод

•рівноправності і права народів розпоряджатися своєю долею

•співробітництва між державами

•сумлінного виконання міжнародних зобов'язань

124. Основні тенденції світового політичного процесу.

Сукупну діяльність народів, держав та їх інститутів, соціальних спільнот та їхніх організацій і рухів, що мають певні політичні цілі в галузі міжнародного життя, називають світовим політичним процесом. Його складовими є політична діяльність ООН та інших міжнародних організацій та їх органів; політичні акції регіональних, міжрегіональних та міждержавних об'єднань, а також відповідних недержавних організацій; зовнішньополітична діяльність суверенних держав, партій та громадських організацій.

125. Суб’єкти світового політичного процесу.

Суб'єкти політики — це соціуми, а також створені ними установи, організації, чия активна практична діяльність спрямована на перетворення політичної та інших сфер життєдіяльності людини як відповідних об'єктів політики.
Суб'єкт політики, таким чином, передбачає: наявність самих соціумів та їх організацій, здатних до політичної діяльності і створених з цією метою; певні цілі їхньої діяльності; цілеспрямовану активність; виявлений інтерес; взаємозв'язок, взаємодію з об'єктом політики.

126. Міжнародні та регіональні організації як суб’єкти світового політичного процесу. Роль і місце в них України.

Міжнародні міжурядові організації (англ. International Intergovernmental Organization (IIGO's)), найчастіше асоціюються із терміном Міжнародні організації — об'єднання трьох або більше незалежних держав, їхніх урядів, інших міжурядових організацій, спрямоване на вирішення певних спільних питань чи організації проектів. Уряди діють від імені своєї держави і представляють її інтереси, дотримуючись поваги її суверенітету.

Ознаки:

1.членство 3 і більше країн.

2.наявність установчого міжнародного договору;

3.постійні органи і штаб-квартира

4.повага суверенітету членів-держав;

5.невтручання у внутрішні справи

6.встановлення порядку, прийняття рішень і їх юридичної сили;

Класифікація

За предметом діяльності — політичні, економічні, кредитно-фінансові, з питань торгівлі, охорони здоров'я, культури та ін.

За колом учасників — універсальні, регіональні.

За порядком прийому нових членів — відкриті, закриті.

За цілями та принципами діяльності — з загальною компетенцією, зі спеціальною компетенцією.

За кількістю членів — всесвітні, групові.

127. Держава як основний суб’єкт міжнародних політичних відносин.

Держава -- це, насамперед, апарат влади, знаряддя економічного. політичного та ідеологічного керівництва суспільством.

Місце держави як визначального елемента політичної організації суспільства і центрального суб'єкта (актора) міжнародних відносин визначається її призначенням у суспільстві. Вона виступає як:

- політична організація громадянського суспільства;

- носій політичної влади в суспільстві;

- представник усього населення на даній географічній території;

- форма політичного панування, що виражається у прийнятті владних рішень, які стосуються всього суспільства й обов'язкові для виконання всім населенням;

- джерело всього політичного в суспільстві, його стрижневий елемент;

- виразник загального інтересу;

- інструмент реалізації загальної волі в суспільстві;

- творець загальних цілей у суспільстві;

- основний стабілізатор суспільного життя;

128. Зовнішня політика, її цілі, функції та засоби.

Зовнішня політика — це діяльність держави й інших політичних інститутів суспільства по здійсненню своїх інтересів і потреб на міжнародній арені.
До найважливіших функцій зовнішньої політики держави належать:
1. Оборонна—протидія будь-яким проявам агресії з боку інших держав, захист прав та інтересів країни і її громадян за кордоном.
2.Представницько-інформаційна — має подвійне призначення: інформування свого уряду про положення й події в тій або іншій країні й інформування керівництва інших країн про політику своєї держави. Ця функція відіграє важливу роль у формуванні правильних уявлень про місце держави в розміщенні сил на міжнародній арені й дає можливість проведення реалістичної зовнішньої політики.
3. Переговорно-організаторська — спрямована на встановлення й зміцнення торгово-економічних, науково-технічних, культурних та інших зв’язків з різними державами.
У своїй зовнішньополітичній діяльності держави переслідують такі основні цілі:
• Захист державного суверенітету проти зовнішніх намірів і постійну турботу про безпеку країни.
• Збереження цілісності державної території.
• Створення зовнішніх умов, сприятливих для економічного співробітництва, культурних зв’язків з іншими країнами, розвиток іноземних інвестицій, туризму й т. ін.
• Вплив на зовнішнє оточення, контроль за небажаними відносно даної держави діями, їхня нейтралізація.
• Внесення свого вкладу в побудову стабільних міжнародних відносин, заснованих на фундаменті міжнародного права.

129. Напрями і пріоритети зовнішньополітичної діяльності України.

На даному етапi можна визначити такi три основнi напрями зовнiшньої полiтики України:

· розвиток двостороннiх мiждержавних вiдносин;

· європейська iнтеграцiя;

· багатостороння дипломатiя.

У двостороннiх вiдносинах прiоритетними є два напрями дiяльностi української дипломатiї:

· вiдносини з сусiднiми країнами;

· стосунки з стратегiчно важливими партнерами та впливовими державами свiту.

Європейська iнтеграцiя в першу чергу означає:

· подальше полiтичне та iнституцiйне зближення з ЄС та еволюцiйне просування до кiнцевої мети

· iнтеграцiї України до Європейського Союзу;

· адаптування українського законодавства до норм ЄС та Ради Європи як ключовий iнтеграцiйний елемент;

· поглиблення вiдносин України з НАТО як однiєю з основних складових всеохоплюючої системи європейської стабiльностi та безпеки.

В рамках багатосторонньої дипломатiї можна видiлити такi прiоритетнi напрями зовнiшньополiтичної дiяльностi:

· забезпечення ефективної участi держави у дiяльностi мiжнародних органiзацiй;

· налагодження ефективного регiонального та субрегiонального спiвробiтництва, посилення ролi України в регiональних та субрегiональних органiзацiях, форумах i об'єднаннях;

130. Поняття геополітики. Вплив географічних чинників на життєдіяльність української держави.

Геополітика (від грец.γη — земля + πολιτική — мистецтво управління державою) — політологічна концепція, що вбачає у політиці засадничу, визначальну роль географічнихфакторів: просторове розташування країни, розмір території, наявність чи відсутність, обмеженістьприродних ресурсів, клімат, кількість населення.

131. Основні концепції геополітики.

Геополітика (від грец.γη — земля + πολιτική — мистецтво управління державою) — політологічна концепція, що вбачає у політиці засадничу, визначальну роль географічнихфакторів: просторове розташування країни, розмір території, наявність чи відсутність, обмеженістьприродних ресурсів, клімат, кількість населення.
Геополітика — наука, яка розглядає вплив географічних чинників на внутрішню й особливо зовнішню політику держав і націй. Однак таке тлумачення вже не є актуальним. На сьогодні є цілий ряд наукових шкіл, які по-своєму трактують цей термін. Різні розуміння сутності геополітики можна об'єднати у 2 групи: 1) традиційне (класичне), 2) сучасне (розширене).

Геополітика це мистецтво і практика використання політичної влади над певною територією. Традиційно, цей термін застосовувався в основному в плані впливу географії на політику, але його використання розвинулася за останні сто років достатньо, щоб охопити ширший зміст. У наукових колах, вивчення геополітики припускає аналіз географії, історії та соціальних наук з урахуванням просторової політики і моделей на різних рівнях (від рівня держави на міжнародному).

Геополітика — це цілеспрямована діяльність суб'єкта міжнародних відносин у контексті всього спектра зовнішніх і внутрішніх факторів, що дають змогу цьому суб'єкту здійснювати контроль над простором із метою реалізації своїх життєво важливих інтересів.^{[ Джерело? ]}

Геополітика — це одна з галузей зовнішньої політики. Вона поділяється на ряд окремих підгалузей. Політика балансу сил — запобігання домінування в міжнародній системі одного, або групи держав. Отто фон Бісмарк з цього приводу висловився надзвичайно вдало: «Вся політика може бути зведена до формули — постарайся бути серед трьох у світі, де править крихкий баланс п'яти держав. Це єдиний справжній захист проти формування ворожих коаліцій»

132. Україна в сучасному геополітичному просторі: виклики і перспективи.

Сучасні виклики перед Ук­раїною мають різні рівні розвитку та якості впливу. По-перше, українська нація і країна мають розбалансовану, навіть розірвану ідентичність (між націоналізмом і малоросійством, проросійським цивілізаційно-культурним імперством). По-друге, наша держава не має стійких і тривалих історичних тра­дицій (це зумовлює масову орієнтацію на чужі політико-правові вартості і загальну хаотичну громадянську поведінку). По-третє, наші нація і культура постали на цивілізаційній межі між Європою і Євразією, і це систематично провокує світоглядні, духовні, ціннісні і моральні розлами в українському. По-четверте, українська нація (принаймні останніх три століття) історично розвивається без своєї стійкої еліти, яка або асимілювалася в чужі культури, або винищувалася імперськими сусідами. По-п’яте, у ширшому геополітичному і цивілізаційному контексті українська ідея є слабкою і хиткою через загальну недоформованість її органічного цивілізаційного простору – Середньої. По-шосте, сучасна епоха глобалізації застала Україну з вищеописаними проблемами власного самоорганізовування, а її виклики вимагають від кожного народу велетенських мобілізаційних зусиль політичного, морального, інтелектуального, культурного характеру, таких зусиль, які наразі українська недоструктурована, недогартована нація виявити не може. Звідси – загальна розгубленість в українському суспільстві, розростання в ньому примітивного космополітизму, апатризму, відсутність самостійницької політики глибшого сенсу, розвиток психології клієнтизму (цивілізаційного наймитства), культурної вторинності, вульгарного масовізму.

133. Глобальні проблеми сучасності та шляхи їх вирішення.

Екологія: деградація земель — екологічні проблеми сучасності — озонові діри — парниковий ефект — проблема регулювання промислових викидів — проблеми руйнування екосистем — екологічні лиха — проблеми геоактивності — проблеми геліоактивності — проблеми світового господарства

Економіка: Вичерпання факторів виробництва — глобальна конкурентноспроможність — економічна парадигма — Інтеграція та дезінтеграція господарських ринків (інтеграційні утворення в Європі, Азії, Америці) — затратні виробництва — нові моделі економічного розвитку — перерозподіл блага між традиційними та новими економіками — Ресурсний потенціал сучасної цивілізації — Сталий розвиток

Енергетика: Енергетична криза — проблема безпеки АЕС, нових енергоблоків та наслідки виведення АЕС з експлуатації — Аварії на атомних електростанціях (Японія, 1997, 2011)

Здоров'я: контроль народжуваності та демографічні програми у країнах, що розвиваються — СНІД — старіння людини — санітарно-ветиринарний контроль проти пандемій та їх загроз (грип пташиний, грип свинячий)

Космос та космічні технології: космічне сміття та забруднення космосу — Ноосферно-космічна цивілізація

Озброєння: контроль озброєнь — контроль атомних технологій («Атомний клуб»)

Природа: межі розуміння природи — самозародження речовини

Політика: взаємопристосування господарських механізмів та інституціональних структур на міждержавному і міжнародному рівнях — гармонізація національної й міжнародної економічної політики — уніфікація господарського законодавства

Промисловість: Постіндустріальна модель розвитку — Третя промислова революція

Суспільство: гіпотеза другого демографічного переходу — експорт демократії — зближення націй (асиміляційний характер глобалізації) — перенаселення — продовольча проблема — соціально-економічний розвиток — цивілізаційний розвиток — технологічна революція

Технології: інформатизація (у глобальному вимірі) — машинна ера — обмеженість сучасних технологій — технологізація

134. Глобалізація: зміст, передумови та суперечливий характер

Глобаліза́ція (англ. globalization) — процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації. У вужчому розумінні — перетворення певного явища на планетарне, такого, що стосується всієї Землі. Основними наслідками глобалізації є міжнародний поділ праці,міграція в масштабах усієї планети капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних та технічних процесів, а також зближення культур різних країн. Це об'єктивний процес, який носить системний характер, тобто охоплює всі сфери життясуспільства. В результаті глобалізації світ стає більш зв'язаним і залежним від усіх його суб'єктів. Відбувається збільшення як кількості спільних для груп держав проблем, так і кількості та типів інтегрованих суб'єктів.

135. Міжнародний тероризм: його сутність, прояви та методи.

Тероризм — це метод політичної боротьби, який полягає у систематичному застосуванні нічим не обмеженого, не пов'язаного з військовими діями фізичного насильства для досягнення визначеної мети шляхом усунення політичних супротивників (вбивства політичних лідерів, військових або рядових громадян, вибухи, напади на банки, арсенали зброї, захоплення повітряних лайнерів, заручників тощо).

136. Україна і СНД: проблеми і перспективи.

Україна знаходиться у складі СНД уже 21 рік. Але протягом останнього часу уряд нашої країни, як ніколи, гостро поставив питання про доцільність перебування у СНД. Необхідно визначити чи є доцільним Україні знаходитись у складі співдружності чи це лише тягар для нашої економіки. Дане питання є достатньо неоднозначним і потребує ретельного аналізу.

З одного боку, нашій країні досить вигідно співпрацювати з країнами СНД. До них насприв'язує суміжне географічне положення, культурна спільність. У регіональному аспекті одним з пріоритетних напрямів у зовнішньоторговельній діяльності України є співробітництво з країнами СНД, що обумовлено історичними зв’язками, взаємопов’язаністю економік, подібністю економічних проблем. Розрив цих зв’язків означав би грандіозний спад в українській економіці, втрату величезних ринків, майже повну переорієнтацію цілих галузей промисловості. Навіть часткове здійснення таких змін

вимагає величезної фінансової допомоги з-за кордону, а отже - збільшення зовнішнього боргу країни.

З іншого боку, щороку Україна сплачує членські внески у СНД біля одного мільйона доларів. Сплачує і рік від року скаржиться на неефективність цієї структури.

137. Євроатлантична інтеграція України: виклики і перспективи.

Початок XXI ст. позначився загостренням низки глобальних проблем. Але водночас окреслились й унікальні можливості для побудови світу, вільного від ядерної загрози, екстремізму та ненависті, світу, де має бути забезпечено прогресивний розвиток, безпеку і процвітання всього людства.
Нині створюється нова архітектура міжнародної безпеки, головним імперативом якої є партнерство і співробітництво. Сьогодні жодна країна світу неспроможна гарантувати свою безпеку лише власними силами. У зв'язку з цим особливого значення набуває розширення Організації Північноатлантичного договору (НАТО) та Європейського Союзу (ЄС) як ключових міжнародних структур безпеки в Європі. В основі цього процесу лежить природне прагнення європейських держав до взаємної інтеграції.
У регіональному безпековому просторі навколо України сьогодні відбуваються масштабні інтеграційні процеси. З одного боку - ЄС та НАТО розширюють свої кордони та сфери впливу у Центральній та Південно-Східній Європі; з іншого - на пострадянському просторі активно утворюється Організація договору про колективну безпеку (ОДКБ), що формується у руслі взаємодії з актуальних питань боротьби з міжнародним тероризмом та Програми "Партнерство заради миру" (ПЗМ).
На тлі сучасних змін у системі міжнародних відносин для України було б нелогічним й надалі обмежувати свій внесок у зміцнення європейської безпеки тільки особливим партнерством з НАТО, дотриманням позаблокового чи нейтрального статусу.

138. ООН – міжнародна організація глобального масштабу, її основні органи та функції. Роль і місце України в ООН.

Організа́ція Об'є́днаних На́цій (ООН) — міжнародна організація, заснована 24 жовтня 1945 на конференції у Сан-Франциско на підставі Хартії Об'єднаних Націй. Декларованою метою діяльності організації є підтримання і зміцнення миру і міжнародної безпеки та розвиток співробітництва між державами світу.

Головні органи ООН: Генеральна Асамблея (ГА), Рада Безпеки (РБ), Секретаріат (генеральний секретар обирається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки на 5 років), Міжнародний Суд, Економічна і соціальна рада; Рада з Опіки; штаб-квартира розташована у Нью-Йорку.

Україна була однією з держав — засновниць Організації і ста­ла повноправним членом ООН з дня її заснування.

Сучасними пріоритетними сферами діяльності ООН для України є:

— розробка ефективних підходів до зміцнення міжнародної та регіональної безпеки;

—більш повне залучення ООН до процесу роззброєння, зо­крема ядерного, зниження військового протистояння у різних ре­гіонах світу, проведення конструктивного діалогу з проблем кон­версії, участь у формуванні нових і зміцненні існуючих регіо­нальних структур безпеки, налагодження співробітництва з ними;

— використання досвіду ООН для розв'язання соціально-еко-номічних проблем, експертної допомоги в інтересах державного будівництва України, сприяння переходу до ринкової економіки;

—використання унікальних можливостей ООН для ведення діалогу з представниками інших держав.

Перебуваючи у вересні 1995 р. у Києві, Генеральний секретар ООН Бутрос Бутрос Галі зазначив: «У тому, що стосується Орга­нізації Об'єднаних Націй, роль України є унікальною і важли­вою. Я впевнений, що в найближчому майбутньому ми зміцнимо наші відносини, особливо у сфері інформації».

139. Основний зміст Всезагальної демократії прав людини (10.ХІІ.1948 р.).

Структуру «Загальної декларації» запропонував Рене Кассен у другому варіанті проекту. Кассен працював із першим варіантом, підготовленим Джоном Гамфрі. На організацію документа вплинув Кодекс Наполеона. Вона починалась із преамбули, де були окреслено загальні засади^[11]. Кассен порівнював Декларацію з портиком грецького храму ізфундаментом, східцями, чотирма колонами і фронтоном.

Статті 1 та 2 закладають фундамент, наголошуючи на принципах гідности, свободи, рівности й братерства. Сім абзаців преамбули проголошують причини виголошення «Декларації» і є сходинками до неї. Основний текст «Декларації» формує чотири колони. Перша колона (ст. 3-11) проголошує права індивіда, такі як право на життя й заборону рабства. Друга колона (ст. 12-17) проголошує права індивіда в громадянському й політичному суспільстві. Третя колона (ст. 18-21) проголошує духовні, публічні й політичні свободи, такі як свободу віросповідання й свободу асоціацій. Четверта колона (ст. 22-27) визначає соціальні, економічні й культурні права.

За моделлю Кассена останні три статті Декларації утворюють водограй, що зв'язує всю структуру в одне ціле. Ці статті присвячені обов'язкам індивіда перед суспільством і накладають заборону зловживання правами на шкоду тій меті, яку заклала в них Організація Об'єднаних Націй^[12].

140. Політичні права, свободи та обов'язки людини і громадянина.

1. Особисті права і свободи людини (громадянські, природні) безпосередньо пов'язані з сутністю людини, як фізичної особи:

- право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23 Конституції України);

- невід'ємне право на життя (ст. 27);

- право на повагу до гідності (ст. 28);

- право на свободу та особисту недоторканість (ст. 29);

- право на недоторканість житла (ст. ЗО);

- право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31);

- право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст. 32);

- право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33);

- право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34);

- право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).

2. Політичні права і свободи громадянина України пов'язані з взаємовідносинами особи і держави, особи і органів державної влади та місцевого самоврядування, особи і політичних партій та інших політичних інститутів держави і суспільства:

> право на об'єднання у політичні партії та політичні організації (ст. 36);

> право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському і місцевому референдумах (ст. 38);

> право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38);

^ право на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39);

3. Економічні, культурні, соціальні, екологічні та сімейні права людини:

- право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатом своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41);

- право кожного на підприємницьку діяльність (ст. 42);

- право на працю (ст. 43);

- право працюючих на страйк для захисту своїх економічних та соціальних інтересів (ст. 44);

- право працюючих на відпочинок (ст. 45);

- право громадян на соціальний захист (ст. 46);

- право кожного на житло (ст. 47);

- право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48);

- право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49);

- право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50);

Дата добавления: 2015-05-23