Суть, структура та функції політичної діяльності

Політичну діяльність політологія трактує як одну з багатьох типів діяльності в суспільній сфері. У широкому розумінні це сукупність дій окремих осіб, груп, націй щодо реалізації своїх політичних інтересів із приводу завоювання, утримання і використання влади або впливу на неї. Це також дії, пов'язані з намаганням удосконалити або змінити політичний і соціально-економічний лад. Крім того, політична діяльність стимулює політичну систему на зміни в інтересах різних верств.

Функції суб'єктів політичної діяльності поділяються стосовно рівнів та видів. Базові суб'єкти виконують функції самоусвідомлення, визначення власних інтересів, формування і діяльності громадсько-політичних структур; надання їм підтримки через масові акції. Вторинні суб'єкти виконують подібні функції до базового рівня. Функції ж безпосередніх суб'єктів політики (третій рівень) більш конкретизовані - прийняття політичних рішень, консолідація суспільства, подолання конфліктів, організаційна діяльність, боротьба за самозбереження.

До структури політичної діяльності входять:

- об'єкти (політична влада, політико-владні структури);

- суб'єкти (політичні партії, суспільні рухи, лідери, державні службовці);

- процес діяльності (конкретні окремі дії).

Процес політичної діяльності проходить такі стадії: а) визначення мети, б) політичне прогнозування; в) політичні рішення; г) політична мобілізація; ґ) реалізація цілей, коригування тактики; д) контроль; є) підведення підсумків; є) визначення нової стратегії.

Рівні політичної діяльності виділяють за місцем суб'єктів у політичній ієрархії:

- елітарний рівень пов'язаний із регулюванням діяльності стосовно самих себе, суспільних груп, основних сфер суспільного життя;

- рівень масової участі здійснюється через різні форми і структури: право контролю народу за діяльністю владних структур, який формулює свої вимоги на індивідуальному та груповому рівнях.

За кількістю суб'єктів виділяють таку політичну діяльність:

- індивідуальна: особисті акції протесту, індивідуальний відкритий прояв незгоди, самостійна протестна відставка політика;

- колективна: спільні індивідуальні дії з незначним ступенем організації (стихійні демонстрації, перекриття руху транспорту);

- групова: основними суб'єктами такої діяльності є суспільні групи, класи, верстви із значною організацією, чіткою програмою дій (повстання, політичний страйк);

- загальносуспільна (еволюція, визвольна боротьба, національний рух).

Політичну діяльність класифікують також за основною спрямованістю:

- на здобуття влади або розширення владних повноважень;

- на вдосконалення, підвищення ефективності або заміну владних структур;

- на зміну або модифікацію політичних курсів, напрямків розвитку політичної системи, суспільства в цілому.

Політичну діяльність характеризують як раціональну, коли суб'єкт дії має чітке уявлення про цілі й методи їх досягнення, та ірраціональну, якщо суб'єкти не досягають мети через намагання втілити свої догматичні схеми чи утопічні ідеї. Політичні дії розглядають як творчі та інерційні. До перших відносять ту діяльність, яка вносить у політику прогресивні зміни, нову динаміку. До других - дії, які зберігають існуючий стан, нічого нового не вносять у розвиток політичної системи. Політична наука поділяє діяльність на стихійну й організовану. Однак у реальній політичній боротьбі завжди співіснують дії свідомі (продумані) й елементи непередбачених і неконтрольованих дій.

14. Структура і співвідношення державних органів влади в умовах призедентської республіки. Призидентська республіка США.

Президент і уряд. Президентська влада, тобто величезний військово-бюрократичний апарат, очолюваний Президентом, являє собою в сучасних умовах найважливішу політичну установу, з допомогою якої монополістичний капітал США здійснює свою внутрішню та зовнішню політику. Конституція США наділила Президента широкими повноваженнями, чим поставила його на чолі так званої "виконавчої гілки влади". Однак конституційні повноваження є лише частиною влади, яку фактично отримав Президент, з початку епохи імперіалізму. За конституцією, Президентом може бути уродженець США, який досяг 35-літнього віку і проживає безвиїзно у межах США не менш як 14 років. Встановлено також, що Президент і Віце-президент не можуть бути мешканцями одного й того самого штату. Проте наряду з цими конституційними вимогами, які ставляться до кандидатів на посаду Президента, на практиці з'явилася ціла низка інших вимог. Практично кандидатом у Президенти може бути висунутий лише один з видатних політичних діячів двох головних партій. Президент обирається строком на чотири роки колегією виборців, тобто шляхом непрямих виборів. Кожний штат обирає стільки виборців, скільки сенаторів і представників відсилає до Конгресу. Загальне число виборців у країні, таким чином, дорівнює загальному числу членів обох палат Конгресу, плюс три виборці від Федерального округу Колумбія. Кожна партія у штаті висуває свій перелік виборців. Партія, що набрала більшість голосів, надсилає у виборчу колегію всіх виборців від штату. Підготовка до виборів Президента розпочинається приблизно за рік до голосування виборців, коли партії, починають добирати своїх кандидатів на вищу державну посаду. Навесні року президентських виборів у штатах проводяться первинні вибори (праймеріз), у ході яких висуваються кандидати на посаду Президента і Віце-президента від кожного штату, обираються кандидатури виборців, призначаються делегати на національний партійний Конвент. Вищого напруження виборча кампанія сягає в середині літа, коли збираються партійні Конвенти для висунення кандидатів на пост Президента і Віце-президента. Основна боротьба у ході роботи Конвентів розгортається навколо найбільш популярних кандидатів, яких у кожної партії є, як правило, два-три. Коли, нарешті, той чи інший кандидат набирає більшість голосів, його вважають "висунутим одностайно". Обравши кандидата на посаду Президента, Конвент у такому самому порядку обирає кандидата у Віце-президенти. Конституційна процедура обрання Президента — чиста фікція, оскільки у дійсності результат виборів вирішується в ході голосування за виборців. Та партія, яка спромоглася провести у виборчу колегію більшу кількість виборців, стане правлячою партією —- її ставленик перебуватиме у Білому домі чотири роки. Виборець не є незалежним. У силу традиції, що склалася, непорушною стала конституційна норма, за якою виборець голосує за кандидатів своєї партії (яка його обирала). За всю історію існування США не було випадку, щоб виборець зрадив свою партію і проголосував за іншого кандидата. Конституція говорить, що обраним вважається той кандидат, який набере абсолютну більшість голосів виборців. Якщо жоден кандидат не матиме більшості, то Президента обирає палата представників з числа трьох осіб президентського переліку, які набрали найбільшу кількість голосів. (Така процедура була застосована лише два рази: 1804 р. був обраний Джефферсон, 1824 р. — Адамс.) Президента, але з перших років існування США встановлений звичай, згідно з яким Президент не повинен займати свою посаду більш як двічі. Франклін Рузвельт порушив цю традицію: він обирався чотири рази підряд. У 1951 р. була ратифікована 29-та поправка до Конституції, відповідно до якої жодна особа не може бути обрана на посаду президента більш як два рази. Віце-президент є головою сенату (хоча останній обирає свого тимчасового голову) і спадкує президентську посаду в разі смерті чи відставки Президента. Президент може покладати на Віце-президента різні обов'язки. Президент США (практично не змінюваний) поєднує повноваження голови держави й голови уряду. Він керує величезним військово-бюрократичним апаратом і не несе ніякої відповідальності перед Конгресом. Кабінет складається із секретарів (міністрів), яких призначає Президент з "поради і згоди Сенату". Це означає, що сенат двома третинами голосів повинен затвердити призначений Президентом уряд, але фактично верхня палата Конгресу ніколи не відмовляє Президентові у затвердженні його пропозицій. Члени Кабінету (секретарі) не є членами Конгресу. Вони цілком і повністю підлеглі Президентові і працюють під його керівництвом. Нині до складу Кабінету входять 12 секретарів: державний секретар (міністр іноземних справ), міністр фінансів, міністр оборони, міністр юстиції (генеральний атторней), міністр транспорту, міністр внутрішніх справ, міністр сільського господарства, міністр торгівлі, міністр праці, міністр охорони здоров'я, освіти і соціального забезпечення, міністр житлового й міського будівництва. Окрім того, на запрошення Президента на засіданнях Кабінету присутні: американський представник в ООН, директор Адміністрації з іноземних операцій, директор Управління мобілізації, директор Бюро Бюджету, голова Комісії громадської служби, помічник Президента. У 1939 p., згідно з актом про реорганізацію, деякі центральні відомства, глави яких не входять до кабінету, були об'єднані у певну систему органів — виконавчий апарат при Президенті. У наш час до цього апарату входять центральні відомства: Бюро бюджету, Канцелярія Білого дому, Рада національної безпеки, Управління мобілізації для оборони, Рада економічних консультантів, Дорадчий комітет при Президенті з питань урядової організації, Центральне розвідувальне управління та інші.

Дата добавления: 2015-05-23