Політичний маркетинг 2 страница

Офіційною частиною команди кандидата після його реєстрації є довірені особи, які мають юридичні повноваження представляти кандидата у відносинах з виборчими комісіями, органами влади та засобами масовці інформації. Українське законодавство 1994 р. дозволяло кандидатові в президенти мати до 30 довірених осіб, кандидатові в мери та губернатори (голови відповідних рад народних депутатів) — до 10, кандидатові в депутати парламенту — до 5, а кандидатові до місцевих органів влади — до 3 довірених осіб.

Функціонально команда кандидата має мати такі структурні підрозділи (розглянемо на прикладі передвиборного штабу 42-го Президента США Б. Клінтона): групи політичного аналізу, преси, планування, поширення матеріалів, підготовки статей і виступів, роботи зі штатами, організації масових заходів, служба редагування вже підготовлених виступів і заяв (у складі психологів, прав-ників, мовників та інших спеціалістів), а також «бригада швидкого реагування» (її завданням є організація відгуків на події, заяви та дії конкурентів).

Під час організації виборів бажано утворити неформальні групи підтримки:

— група прихильників у складі популярних представників творчої та наукової інтелігенції може діяти як «фігура ретранслятора»;

— група організаційно-методичного та наукового забезпечення у складі психологів, спеціалістів з політичного менеджменту й маркетингу, засобів масової інформації, художників і поліграфістів, прихильників; покликана розробляти необхідні матеріали, рекомендації та зразки наочної агітації;

— група швидкого реагування — оперативно вивчає громадську думку з метою дослідження динаміки рейтингу популярності кандидата, окремих положень його програмних настанов та особливостей формування політичного іміджу.

До початку передвиборчої кампанії слід мати об'єктивну інформацію для аналізу політичної ситуації в країні, виборчому окрузі:

— історичні та географічні особливості округу;

— соціально-демографічна характеристика округу;

— соціально-економічна структура, стан її розвитку,

проблеми та перспективи розвитку промисловості, сільського господарства, сфери послуг та ін.;

— транспортна мережа;

— діяльність політичних партій, громадських організацій, груп тиску, неформальних структур;

— карта округу з межами виборчих дільниць, кварталів, вулиць з кількістю виборців;

— політичні традиції голосування виборців на попередніх виборах, референдумах, опитуваннях громадської думки;

— наявність впливових осіб (неформальних лідерів);

— найвпливовіші засоби масової інформації, їх адреси, телефони;

— досьє на конкурентів.

Основні положення стратегії виборчої кампанії базуються на результатах аналізу політичної ситуації. Якщо перший стратегічний крок (вибір округу) здійснено, слід вдатися до таких процедур:

— порівняти сильні й слабкі сторони кандидата і його опонентів з урахуванням політичної ситуації в окрузі та країні загалом;

— проаналізувати демографічну, історичну, географічну, економічну, соціальну ситуацію у виборчому окрузі;

— визначити принципово важливі питання для виборців певного округу і сформулювати у своїй програмі відповіді на них;

— сформулювати основні принципи виборчої кампанії та засоби їх реалізації (стратегію й тактику організації виборів).

При виробленні програми кандидата слід врахувати:

— програма має містити відповіді на найактуальніші для виборців проблеми;

— структура її може бути довільною, але здебільшого в ній має бути до дев'яти змістових блоків;

— виробляючи програму, спочатку до неї вносять «все, що треба», а потім відкидають «все, що можна»;

— виклад і поліграфічне відтворення програми мають урахувати рівень загальної, політичної та психологічної культури виборців.

На цьому етапі бажано передбачити, якими слабкими місцями можуть скористатися конкуренти, намагаючись створити негативний імідж програмі та кандидатові. Водночас слід передбачати ймовірні тенденції розвитку інтересів, політичної культури виборців.

Стратегія виборчої кампанії здебільшого базується на таких елементах:

— декларування причетності до певної політичної партії, передвиборчого блоку, владної структури, політичного лідера тощо;

— створення міжособистісних контрастів кандидатів;

— створення ідеологічного контрасту кандидатів;

— ставка на базову проблему;

— формування позитивного іміджу кандидата;

— створення негативного іміджу конкурентів;

— утворення передвиборчих коаліцій;

— ставка на владні структури;

— ставка на суспільно-політичні структури;

— ставка на засоби масової інформації;

— деморалізація конкурентів.

Якщо стратегія кампанії покликана дати відповідь на запитання «що треба робити?», то тактична частина плану має дати відповідь на запитання «як?» і «коли?».

Реалізація тактичних аспектів виборчої кампанії пов'язана з розв'язанням таких проблем:

— добір і організація роботи «апаратної» команди;

— складання графіка роботи кандидата (виступи перед виборцями, записи промов на телебаченні, радіо, зустрічі з впливовими людьми тощо.);

— стеження за діями конкурентів й організація протидії;

— підготовка та організація виступів кандидата в ЗМІ (тексти, зовнішність, форми подачі матеріалів);

— створення рекламної друкованої, відеопродукції;

— організація проблем матеріально-фінансового, транспортного забезпечення кампанії;

— налагодження контактів з громадськістю, суспільно-політичними структурами та впливовими людьми в окрузі.

Усі ці питання мають вирішуватися одночасно конкретними виконавцями з команди кандидата.

У політичне, інформаційно розвинених країнах існує можливість використовувати під час виборчих кампаній найсучасніші технології політичної комунікації. До них належать кабельне телебачення, відеотехнології, відео-продукція, телеконференції, «свідчення» відомих людей про кандидата, репортажі про його діяльність тощо.

Менеджмент правлячої команди

Ефективність соціального управління залежить від інформаційно-управлінської моделі, технології прийняття рішень, соціально-психологічних ролей учасників правлячої команди, розподілу функцій в її апараті тощо. Поняття «правляча команда» охоплює апарат управлінського органу — від адміністрації президента до суб'єкта господарювання. У демократичній державі не менш важливими є спілкування уряду з громадськістю, ЗМІ («паблік рілейшнз»).

На діяльність правлячої команди впливають різноманітні організаційно-технологічні, інформаційні та соціо-психологічні чинники.

Організація роботи урядової структури передбачає формування інформаційних потоків, спрямованих до центру прийняття рішень. Дбаючи про повноту і вичерпність інформації, слід передбачити систему фільтрування несуттєвих відомостей.

Інформаційна система виконує такі функції:

— попереджувальну (відстеження тривожних для соціально-політичної системи подій;

— освітню (фіксація фактів разом з коментарями фахівців);

— прогнозну (передбачення можливих явищ, процесів, ймовірні форми впливу на них).

Керівництво роботою владних структур (адміністрація президента, уряд, міністерства, відомства тощо) передбачає формування структури управління, налагодження інформаційних потоків, відпрацьовування моделі та процедур прийняття політичних, економічних та інших рішень,,

Процес ухвалення політичного, урядового, іншого рішення передбачає такі етапи:

— збір, опрацювання та інтерпретація інформації;

— виокремлення альтернативних проектів рішень;

— вибір на основі ухвалених процедур остаточного, варіанта з наявних альтернатив;

— реалізацію на практиці прийнятого рішення;

— контроль за виконанням рішення;

— коригування (у разі потреби) рішення.

На думку соціопсихологів (А. Джордж), існують три основні моделі прийняття рішень: формальна, змагальна та колегіальна.

Формальна модель ґрунтується на чіткій ієрархії системи комунікації та процедур проходження інформації.

Змагальна модель передбачає альтернативні інформаційні потоки і відповідні проекти рішень. Вона відкрита для будь-яких альтернатив, незалежно від адресатів і каналів її надходження. Колегіальна модель потребує колективної праці в пошуках найоптимальнішого проекту рішень. Колегіальні команди формуються незалежно від соціального статусу, належності до організаційних структур працівників апарату. У змагальній моделі зберігається певна ієрархія, хоча інколи санкціонується надходження альтернатив із середньої ланки до центру прийняття рішень без погодження з чиновниками вищого рівня.

Політичний досвід свідчить, що передвиборча команда не завжди стає правлячою. І не лише тому, що, вигравши вибори, президент, враховуючи політичні реалії, сформує уряд не тільки із своїх прибічників. Щоб залучити на свій бік не лише більшість тих, хто проголосував за нього, а й більшість членів суспільства (це не тотожні поняття за будь-якої виборчої процедури), він нерідко залучає до правлячого кабінету представників інших політичних сил, звичайно, за їхньої готовності підкорятися командній стратегії.

Під час створення правлячої команди (центру ухвалення управлінських рішень) беруть до уваги внутрішні (що випливають з передвиборчих угод з політичними силами) та зовнішні (пов'язані з намаганнями розширення соціальної бази підтримки) аспекти, користуючись при цьому професійними, політичними та психологічними критеріями. Відтак постає питання про співвідношення у складі команди політичних і кар'єрних чиновників (апаратників), щодо якого універсальної формули не існує. А на конкретну конфігурацію конкретної команди впливають суспільно-політична ситуація, окремі соціальні групи та їхні лідери.

На ефективність роботи кабінету особливо впливають психологічні чинники, які реалізуються через міжособи-стісні стосунки членів команди. Відсутність порозуміння, нездорова морально-психологічна атмосфера може спаралізувати роботу навіть високопрофесійної, політич-но збалансованої команди. Насамперед варто проаналізувати розподіл соціопсихологічних ролей у команді, потурбуватися в разі його незбалансованості про корекцію міжособистісних стосунків у ній.

Будь-який керівний колектив передбачає рольовий розподіл: голова, секретар, генератор ідей, аналітик, організатор, інформатор, психолог.

Голова формулює стратегію, визначає завдання кабінету, пріоритети діяльності, розподіляє обов'язки між членами команди, психологічно мобілізує їх на реалізацію генеральної лінії. Секретар організовує практичне втілення стратегічної лінії команди, контролює дотримання дисципліни виконання планів, об'єднує ідеї в один закінчений проект і домагається його реалізації. Генератор ідей, маючи найвищий рівень інтелекту і найрозвиненішу фантазію, є постачальником ідей, пропозицій, проектів рішень. Аналітик оцінює альтернативи, аналізує проекти рішень. Організатор раціоналізує виконавчий процес, доводить його до завершення. Нерідко разом із секретарем здійснює контрольні функції. Інформатор є постачальником нових ідей, цікавих фактів завдяки високим комунікативним здібностям і розгалуженим міжособистісним контактам. Психологгармонізує міжособистісні стосунки, цементує команду на емоційній основі, вгамовує пристрасті та підтримує ініціативу.

Знання й аналіз сильних і слабких рис кожного члена кабінету з урахуванням їх функціональних обов'язків і соціопсихологічних ролей дає змогу оптимально використовувати потенціал кожного щодо забезпечення ефективної роботи кабінету.

Розглянутий розподіл ролей е умовним. Окремі особи часто поєднують рольові функції в найрізноманітніших їх співвідношеннях. Єдине, надмірна кількість у команді «голів» і «генераторів ідей» може призвести до безплідних дискусій і розколу.

Демократичне суспільство передбачає зростання ролі й впливу масової свідомості на центри прийняття рішень. А масова свідомість членів суспільства відповідно формується під впливом інформації урядових структур про їхню діяльність.

У роботі з мас-медіа органи влади повинні дотримуватися таких правил:

— інформувати, орієнтуючись на громадськість;

— подавати новини в доступній формі;

— найважливіші новини повідомляти на початку зустрічі з пресою;

— не сперечатися з журналістами;

— давати (по можливості) прямі відповіді на прямі запитання;

— казати правду, навіть якщо це важко зробити;

— за неможливості відповісти, чесно зізнатися в цьому, пообіцявши зробити це іншим разом;

— не збирати на зустріч журналістів за відсутності інформаційного приводу;

— мати «домашні заготовки» щодо запитань і відповідей на них;

— виробити стандарти спілкування з представниками ЗМІ;

— вести постійний моніторинг повідомлень ЗМІ з актуальних питань;

— завжди на завершення розмови акцентувати на ключовій проблемі розмови, позаяк останнє запам'ятовується найкраще.

А головне — не випустити ситуацію з-під контролю, діяти впевнено, переконливо.

Запитання. Завдання

1. Розкрийте особливості менеджменту в різних сферах людської діяльності.

2. Визначте межі допустимих дій у створенні негативного іміджу суперника під час виборчої кампанії.

3. Що таке маніпулювання суспільною свідомістю і як воно виявляється у політичній сфері?

4. Сформулюйте основні вимоги до організації роботи правлячої команди.

Теми рефератів

1. Формування і функціонування політичного лідерства в демократичному суспільстві.

2. Основні напрями роботи з пресою групи підтримки кандидата на виборах.

3. Технологія політичного менеджменту в суспільствах перехідного типу.

Література

Бебик В. М. Основи теоретичної та практичної політології. — К., 1994.

Бебик В. М. Політичний маркетинг і менеджмент. — К., 1996.

Зимичев А. Психология политической борьбы. — К., 1992.

Казмиренко В. П. Социальная психология организаций. — К., 1993.

Комаровский В. Типология избирателей//Социологические исследования. — 1990. — № 1.

Молодцов А. Формирование руководящей группы с учетом особенностей социотипов// Персонал. — 1992. — № 2.

Обозов Н., Щекин Г. Психология работы с людьми. — К., 1991.

Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина української держави. — К., 1995.

Трофимов М. Политическое лидерство//Социально-политические науки. —

Фишер Р., Юри У. Переговоры без поражения. — М., 1991.

6.5. Політичне прогнозування

Специфіка, підстави й засади політичного прогнозування

Принципи та методи політичного прогнозування

Етапи вироблення прогнозу і критерії його ефективності

________________________________________

Людство завжди прагне якомога більше знати про своє майбутнє, його зацікавленість прогнозами має сильні життєві мотиви. Реалізації прагнень сприяє прогностика — наука, що охоплює методологію дослідження динаміки та перспектив розвитку різноманітних процесів і явищ суспільного життя. Позаяк від рівня прогнозування залежить ефективність планування та управління, політичне керівництво вбачає у науково обґрунтованих прогнозах одну з гарантій передбачуваного розвитку конкретних подій і суспільно-політичних процесів загалом.

Специфіка, підстави й засади політичного прогнозування

Прогнозування є своєрідним випереджальним відображенням дійсності, а здатність до нього — елементом інтелектуальної діяльності, однією з головних функцій свідомості особистості. Стимулює його багатогранна дійсність, яку людина прагне пізнати, подивившись очима розуму у майбутнє (Платон). Таке знання важливе і для прийняття політичних рішень. Адже будь-яка ситуація завжди певною мірою невизначена, і цілком природним є намагання людини знизити рівень цієї невизначеності.

У перехідних суспільствах рівень невизначеності значно зростає, а відсутність бачення майбутнього лякає, сковує ініціативу громадян. Тому суб'єкт політичного процесу, дбаючи про якнайширшу підтримку в суспільстві, особливе місце відводить у своїх програмах моделюванню майбутнього та шляхів його досягнення. На державному рівні постійно відпрацьовують десятки різних програм. Щоб оцінити їх з точки зору оптимальності, використовують прогноз (грец. prognosis — передбачення).

Політичне прогнозування — наукове дослідження (передбачення) перспектив конкретного політичного суб'єкта, політичної ситуації та політичного процесу загалом.

У політології розрізняють політичне прогнозування як наукове дослідження конкретних перспектив політичної ситуації і як практику вироблення прогнозів. Прогноз є науково обґрунтованим судженням про можливі стани об'єкта в майбутньому, про альтернативні шляхи і терміни його забезпечення. Прогнозування охоплює спеціальні наукові дослідження конкретних процесів, явищ, подій з метою отримання якісно інших знань — тих, що характеризують перспективи об'єкта дослідження.

Прогноз необхідний для уникнення небажаних результатів розвитку подій, забезпечення перебігу їх у бажаному напрямі. Прогноз як нове знання існує у таких формах:

— знання про невідомі на момент прогнозування властивості об'єктів реальної дійсності;

— знання про властивості не існуючих на момент прогнозування об'єктів.

У прогнозуванні істотними є два аспекти: 1) пророкує, описує можливі, бажані або небажані перспективи, стани, рішення; 2) передбачає певне рішення завдяки усвідомленню стану проблеми, використанню інформації про можливі результати цілеспрямованої діяльності. На цій підставі у проблемі прогнозування виділяють два аспекти: теоретико-пізнавальний і управлінський (пов'язаний з можливістю прийняття на основі прогностичного знання певного рішення).

Прогнозування охоплює усі сфери життєдіяльності людей. Щодо суспільного розвитку одним з найважливіших є політичне прогнозування, об'єкт якого — політика (внутрішня і зовнішня), а предмет — пізнання можливих станів політичних подій, явищ, процесів. У зв'язку з цим розрізняють внутріполітичне і зовнішньополітичне прогнозування.

Внутріполітичне прогнозування. Охоплює всю внутрішню політику. Один з його аспектів пов'язаний з прогнозними оцінками конкретних політичних подій, є прикладним, реалізується в процесі політичної діяльності. Суб'єкт такого прогнозу — державні й політичні органи. Інший аспект стосується діяльності політичних інститутів, політичних процесів суспільства. Реалізує його науковий колектив, що спеціалізується на вивченні політичної системи суспільства.

Зовнішньополітичне прогнозування. Здійснює прогнози щодо суб'єктів, явищ і процесів у сфері міжнародних відносин і зовнішньої політики. Воно є джерелом всебічної інформації про загальну обстановку у світі, регіоні, країні, про тенденції, напрями розвитку і чинники, що стимулюють певні події, сприяє баченню нових можливостей суспільно-політичного розвитку. В прогнозуванні міжнародних відносин передусім зосереджуються на взаємовідносинах держав.

Політичне прогнозування є частиною практичної політики. Для впорядкування прогнозів вдаються до їх типологізації залежно від мети, завдань, об'єктів, характеру, періоду дії, засобів тощо. Основним при цьому є проблемно-цільовий критерій, який вказує на мету прогнозу. Відповідно розрізняють два типи прогнозів: пошукові й нормативні.

Пошуковий прогноз спрямований на визначення можливих станів політичного явища, процесу, події в майбутньому засобом екстраполяції, котрий дає змогу спостерігати тенденції за умовного абстрагування від рішень, здатних змінити ці тенденції. Мета його полягає у виявленні й уточненні перспективних проблем, що підлягають вирішенню засобами політичного управління. Такий прогноз відповідає на питання: що найвірогідніше відбудеться в суспільстві за існуючих соціально-політичних тенденцій?

Нормативний прогноз сприяє визначенню шляхів і термінів досягнення можливих станів об'єкта політичного прогнозування. Головне для нього — передбачити способи і час, необхідні для досягнення заздалегідь заданих норм, ідеалів, стимулів, мети. Такий прогноз відповідає на питання: якими шляхами досягти бажаного?

За періодом попередження (терміном, упродовж якого діє чи має діяти прогноз) розрізняють: оперативні (поточні), короткострокові, середньострокові, довгострокові й стратегічні прогнози. Ця градація прогнозів є відносною і залежить від характеру та мети прогнозу. У політичній сфері відповідно до характеру і темпів розвитку явищ прийняті такі часові параметри прогнозів: оперативні — до одного місяця; короткострокові — до одного року, середньострокові — до п'яти років; довгострокові — понад п'ять років (в межах п'ятнадцяти—двадцяти років); стратегічні — понад двадцять років.

Об'єктивна основа прогнозування політичних подій полягає в тому, що їхнє майбутнє приховане в теперішньому, тобто існує потенційно; нове міститься в старому (минулому), але тільки гіпотетичне, ймовірно. Тому для прогнозування майбутнього необхідне пізнання дійсності, точніше, можливостей, тенденцій, прихованих у політичній системі. Завдяки цьому науковий прогноз розкриває майбутнє (ще невідоме) політичної події, зумовлене її передісторією, а також станом на певний час.

У пізнанні дійсності важливим є знання історії, («Хто не знає минулого, не володіє теперішнім, не достойний майбутнього», — гласить народна мудрість). Суспільство, яке знає своє минуле, інакше організовує своє сьогодення і майбутнє. Ця закономірність простежується на прикладі колишнього Радянського Союзу, коли в період гласності було відкрито інформацію про сталінізм, ГУЛАГ, репресії, голодомор, Чорнобиль. Це стало однією з причин колапсу СРСР, демократизації політичної системи. Тому одним з найдраматичніших напрямів політичної боротьби є боротьба за історичні знання.

Побачити в минулому майбутнє можна за допомогою законів розвитку об'єктів політичного прогнозу. Одним із них є закон причинності, який гласить, що вище має свою причину, тобто його породжують певні умови. Тому будь-яке пізнання вимагає усвідомлення причин явища. Знаючи їх, можна передбачити наслідки. А якщо для суспільства ці наслідки небажані, суб'єкти політики, усвідомивши це, мають час для пошуку можливостей нейтралізації цих причин.

Для успішного прогнозування на основі законів необхідне знання їхньої системи, механізму дії та використання. Хоча історія розвивається за об'єктивними законами, але творять її люди, прискорюючи або уповільнюючи її розвиток. Багато в чому це залежить від того, наскільки беруть до уваги ці закони. Ігнорування їх або невміння ними користуватися призводить до суб'єктивізму й авантюризму в політиці.

Процес пізнання законів надто складний, зумовлені законами відносини людей постійно змінюються. Наприклад, політичні відносини виявляються як політичні інтереси. Тому в механізмі соціально-політичних законів важливу роль відіграє такий об'єктивний чинник, як соціально-політичні інтереси, потреби та стимули, які постійно змінюються. У прогнозуванні важлива інформація про інтереси, потреби і стимули усіх верств населення. Суттєвим є й те, що закони, які діють у соціально-політичній сфері, виявляються як тенденції або можливості, не завжди втілюючись в дійсність. Це ускладнює вироблення прогнозу на основі закону суспільного розвитку. Тому якщо політичні претензії класу, соціальної групи враховують об'єктивний хід історії, політичні процеси розвиватимуться без суспільних потрясінь. Чим менше узгоджуються політичні інтереси з об'єктивними закономірностями розвитку, тим вища ймовірність непе-редбачуваних політичних конфліктів і потрясінь.

У цій справі важливо розрізняти механізм дії і механізм використання соціально-політичних законів. Механізм дії законів об'єктивний, функціонує незалежно від того, чи знають про нього люди і чи намагаються його застосувати. Механізм використання законів належить до суб'єктивних чинників. Адже використання законів є свідомим застосуванням знань, діяльністю відповідно до законів. Механізм дії законів і механізм їхнього використання різняться настільки, наскільки механізм дії є пізнаним і застосовується в плануванні, прогнозуванні, управлінні. З пізнанням і практичним застосуванням законів механізм використання законів поступово стає механізмом їхньої дії.

Механізм дії і використання законів складається з таких ланок:

— вироблення політики, заснованої на пізнаних законах;

— планування і прогнозування;

— виявлення і розв'язання суперечностей;

— залучення, активізація та організація людей для реалізації вимог законів і розв'язання суперечностей;

— використання конкретних форм і засобів реалізації вимог законів.

Сукупно ці ланки є прогностичною валідністю — якісною характеристикою точності передбачення подій.

Прогнозування є обов'язковою умовою механізму дії законів, передбачаючи цілеспрямовану діяльність людей. Для прогнозування політичних подій, процесів велике значення має знання політичної ситуації.

Об'єктивною основою прогнозування є також системне структурування політичного явища, процесу. Поняття «система» означає сукупність елементів, які, перебуваючи у зв'язках між собою, утворюють певну цілісність. Позаяксистема передусім є певною цілісністю, її властивості не збігаються із сукупністю властивостей її елементів. Крім того, система за своєю природою ієрархічна. Тому кожний її елемент можна розглядати як систему, а саму систему — як один із компонентів більш широкої системи.

Елементи політичної системи перебувають у постійному розвитку. Тому наскільки багатоманітне політичне життя суспільства, настільки багатоманітні й політичні процеси, кожен з яких є об'єктом прогнозування.

Дата добавления: 2015-05-23