Закономірності існування політичної системи. 2 страница

Обов’язковість закону для державної влади забезпечується системою гарантій, які виключають адміністративну сваволю. До них належать:

• відповідальність уряду перед представницькими органами;

• дисциплінарна, цивільно-правова або кримінальна відповідальність посадових осіб держави будь-якого рівня за порушення прав і свобод конкретних осіб, за перевищення влади, зловживання службовим становищем та ін.

Формами контролю з боку громадськості за виконанням зобов’язань державних структур можуть бути референдуми, опитування, звіти депутатів перед виборцями і т. д.

На тих же правових засадах ґрунтується й відповідальність особистості перед державою. Особистість погоджується на певні обмеження й зобов’язується підкорятися загальним постановам держави. Види юридичної відповідальності стосовно особистості, що порушила правові норми: карна, адміністративна, цивільна, дисциплінарна, матеріальна.

4) Поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову. Цей принцип має на меті виключити монополізацію влади в руках однієї особи, органа або соціального прошарку й забезпечити відповідність всієї системи публічної влади вимогам права і їхнього послідовного дотримання.

Система «взаємостримування і взаємопротиваг», установлена в конституції, законах, являє собою сукупність правових обмежень у відношенні конкретної державної влади: законодавчої, виконавчої, судової.

Так, щодо законодавчої влади використовується досить жорстка юридична процедура законодавчого процесу, що регламентує основні його стадії. У системі противаг важливу роль покликаний грати президент, що має право застосувати відкладене вето при поспішних рішеннях законодавця. Діяльність конституційного суду також можна розглядати як правостримуючу, тому що він має повноваження блокувати всі антиконституційні акти.

Відносно виконавчої влади використовуються обмеження відомчої нормотворчості, заборони на прийняття нею актів, що Зачіпають такі відносини, які повинні бути врегульовані тільки законом. Сюди можна віднести строки президентської влади, імпічмент, вотум недовіри уряду, заборону відповідальним працівникам виконавчих органів обиратися до складу законодавчих структур, займатися комерційною діяльністю.

Для судової влади теж є правообмежувальні засоби, закріплені в конституції, процесуальному законодавстві: презумпція невинності, право на захист, рівність громадян перед законом і судом, гласність процесу, відвід суддів і т. ін.

5) Наявність ефективних форм контролю й нагляду за здійсненням законів. Механізм контролю за дією законів повинен включати: а) використання комплексних засобів (економічних, правових, соціально-психологічних, моральних та ін.);

6) застосування цільових комплексних програм реалізації законів; в) систематичний контроль за виконанням законів і застосування мір заохочення й санкцій; г) аналіз причин порушення законності; д) оцінку — за певними показниками — ефективності дії галузей, правових інститутів, окремих або багатьох законів, їхніх норм; е) аналіз впливу законності на динаміку регульованої сфери громадського життя.

41. ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ – (лат. partis – частина) добровільне та організаційно оформлене об’єднання громадян, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.

Зрозуміти демократичну політику без організації політичних партій неможливо. Їхня діяльність глибоко проникає в політичне життя суспільства. Роль партій в житті суспільства є цілком очевидною. Вони є своєрідним механізмом врегулювання політичних конфліктів, визначають характер і напрямок політичного процесу, забезпечують зв'язок суспільства і держави.

Для багатьох роль партій в сучасній конкурентній політиці є подібною до ролі корпорацій в сучасній конкурентній економіці. Більшість вчених, експертів, професійних політиків при розгляді феномену політичних партій погоджуються з наступними положеннями: 1) партії – це організації, 2) партії займаються забезпеченням діяльності урядових лідерів, 3) партії займаються забезпеченням громадської політики, 4) партії найбільш політично активні під час виборів, 5) партії відіграють тривалу роль у політичному житті.

МІСЦЕ ПАРТІЙ У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА – вони є одним з найважливіших компонентів політичного процессу суспільства. Як суб’єкт формування владних відносин, партії великою мірою визначають характер і спрямування політичного процесу, стратегію і тактику боротьба за владу, її утримання, політичну стабільність суспільства. Завдяки політичним партіям здійснюється прямий та зворотний зв'язок між суспільством і державою. Це важливий інститут громадянського суспільства, завоювання й утримання влади, форма управління суспільством, при якій боротьба партій за владу виступає як механізм використання розбіжності інтересів, інакомислення в цілях суспільного прогресу.

Ознаки:

Перше, політична партія - це суспільне об'єднання, головною метою участі якого в політичному процесі є здобуття і здійснення (чи участь у здійсненні) державної влади в рамках конституції і діючого законодавства. Це головна кваліфікаційна ознака політичної партії, що виражає саму S сутність і відрізняє від всіх інших видів суспільних об'єднань неполітичного характеру (різного роду союзів, асоціацій, клубів, фондів і т.д.).

Друге, політична партія — це організація, що об'єднує індивідів на основі спільності політичних поглядів, що знаходять своє втілення в програмі, яка намічає основні напрямки політики держави та добровільності об'єднання у організаційну структуру.

Третє, політична партія—це об'єднання, що діє на постійній основі та має формалізовану організаційну структуру. Вона визначається законодавством більшості країн і відрізняє політичні партії від політичних рухів, тимчасових і вузьких по своєму складу об'єднань, що також можуть брати участь у політичному житті.

42. Тип партії — це поняття, що включає в себе найбільш істотні ознаки групи політичних партій.

Типологія партій може будуватися за різними критеріями.

Відповідно до характеру внутрішньої організації партії класифікують як кадрові й масові.

Кадрові партії звичайно невеликі за своїм чисельним складом, але в них існує тверда дисципліна й чітко виражена організаційна структура. їхнє завдання полягає в тому, щоб у період виборів забезпечити підтримку кандидатам від партії з боку більшості виборців у конкретному окрузі. Це досягається підбором професійних партійних кадрів, здатних ефективно організувати й провести виборчу кампанію.

Типові риси кадрової партії:

• невелика чисельність членів партії;

• олігархічний характер партії, тобто в неї входять в основному депутати, міністри, сенатори, керівники різного рангу — люди, що професійно займаються політикою;

• наявність апарата, що обслуговує вищі керівні органи партії;

• відсутність сильних організацій на місцях;

• відсутність механізму офіційного прийому до партії й інституту обов’язкових членських внесків;

• електоральний характер, тобто партія пожвавлює свою діяльність головним чином під час виборів.

Типовий приклад кадрових партій — партії демократів і республіканців у США. До даного типу належить більшість європейських партій консервативної орієнтації.

Масові партії— це великі організації, які мають складну внутрішню структуру й високий ступінь ідеологізованості. Свою соціальну базу вони формують в основному з нижчих верств населення. Як правило, це партії комуністичної, соціалістичної й соціал-демократичної орієнтації.

Типові риси масової партії:

• висока чисельність;

• формалізована партійна структура, побудована на основі виборів знизу догори;

• упорядкована діяльність широкої мережі низових організацій;

• тісний і постійний взаємозв’язок між членами партії;

• чітка дисципліна, члени партії не тільки платять внески, але й активно беруть участь у справах партії;

• крім електоральної діяльності велике значення надається масово-політичній та ідейно-виховній роботі;

• акцент робиться на рекрутуванні нових членів, організації кампаній у зв’язку з різними політичними подіями, проведенні дискусій з різних теоретичних і практичних проблем і т. д.

За методами і засобами діяльності розрізняють партії авангардного й парламентського типу.

Партії авангардного типу використовують у своїй діяльності засоби й методи, які перебувають на. межі або поза законом. До них належать: силовий натиск на органи влади, страйки, пікетування, фізичне насильство й терор і т. ін.

Для партій парламентського типу властиві методи й засоби діяльності в межах правових норм держави. Свої політичні платформи вони виражають через законні органи влади. Зовнішня діяльність таких партій зосереджена, насамперед, у парламенті й місцевих органах влади. Партії парламентського типу природно зацікавлені у збереженні стабільності існуючої політичної системи.

За місцем у системі влади виділяють правлячі й опозиційні партії.

Правлячі — це партії, що одержали за результатами виборів більшість місць у парламенті й сформували уряд.

Опозиційні — це ті партії, які перебувають в опозиції до уряду.

У демократичних державах опозиція представляє один з повноправних політичних інститутів, будучи невід’ємним елементом механізму стримування й противаг у політичній системі. Функції опозиції досить різноманітні. Насамперед, це основний канал вираження соціального невдоволення мас. Критикуючи офіційний курс уряду й беручи участь у законотворчому процесі, опозиційна партія має можливість домагатися принципових поступок і коректувати політику. Крім того, наявність опозиційний партій обмежує зловживання владою, перешкоджає порушенню громадянських і політичних прав і свобод населення. Представляючи альтернативні політичні програми, опозиційні партії дають громадянам можливість зробити власний вибір.

У політичному спектрі кожної країни розрізняються партії праві, ліві й центристські.

Традиція ділити політичні сили на «праві» й «ліві» бере свій початок із часів французької революції 1789 р., коли на засіданні французького парламенту праворуч від голови розташовувалися консерватори, що виступали за збереження монархії, ліворуч — радикали, які відстоювали ідеї загальної рівності. Помірні займали місця в центрі залу. Після цього правими стали називати послідовників збереження існуючого ладу, а лівими — прихильників радикальних змін.

Залежно від конкретної політичної ситуації «ліві» можуть стати «правими», а «праві» — «лівими».

43. Отже, до основних функцій партій належать:

— з´ясування, формулювання і обґрунтування інтересів великих суспільних груп, представлення цих інтересів на державному рівні;

— активізація та об´єднання великих суспільних груп;

— формування ідеології та політичних доктрин;

— участь у формуванні політичних систем, їх спільних принципів, компонентів;

— участь у боротьбі за владу в державі і формування програм її діяльності;

— участь у здійсненні державної влади;

— організація політичної боротьби, спрямування її в цивілізоване русло;

— інституціоналізація політичних конфліктів;

— формування громадської думки;

— політичне виховання суспільства або його частини;

— формування політичної еліти: підготовка й висунення кадрів для апарату держави, керівників громадських організацій, зокрема профспілок;

— рекрутування та соціалізація нових членів.

• політичне представництво соціальних інтересів; • соціальна інтеграція — узгодження соціальних інтересів через взаємодію політичних партій; • розробка ідеології, політичних доктрин і програм; • боротьба за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні; • участь у формуванні й діяльності всіх ланок державного апарату; • участь у розробці, формуванні і здійсненні політичного курсу держави; • політична соціалізація — сприяння засвоєнню індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, залученню його до політичної системи; • формування громадської думки; • політичне рекрутування, тобто залучення на бік партії якомога ширших верств населення як її членів, прихильників і виборців; • підготовка та висунення кадрів для апарату держави, партії, громадських організацій.

44.партійна система - це сукупність зв'язків і відносин між партіями, які претендують на володіння владою в країні.

Одними з найбільш деталізованих є типології партійних систем, запропоновані італійсько-американським політологом Дж. Сарторі та польським соціологом і політологом Є. Вятром. Дж. Типологія партійних систем Дж. Сарторі базується на якісних критеріях і охоплює:

1. Однопартійну систему, що має такі ознаки:

— існування тільки однієї легальної партії та заборона утворення інших;

— зрощення партійного апарату з державним;

— тоталітарний політичний режим.

2. Систему з гегемоністською партією — існує декілька партій, але одна є постійним політичним гегемоном.

3. Систему домінуючої партії — домінуюча партія демократично співіснує з іншими партіями.

4. Двопартійну систему, яка характеризується такими рисами:

— наявністю кількох політичних партій;

— існуванням двох партій, значно пріоритетніших за інші;

— формуванням складу уряду однією з двох партій, яка перемогла на виборах;

— впливовою опозиційною партією, яка програла вибори;

— демократичним політичним режимом.

5. Систему поміркованого (обмеженого) плюралізму:

— наявність у країні багатьох політичних партій;

— репрезентація в парламенті лише кількох партій;

— репрезентація в уряді деяких із представлених у парламенті партій;

— відсутність позасистемної опозиції;

— демократичний політичний устрій.

Залежно від механізму формування уряду вирізняють декілька варіантів системи обмеженого плюралізму:

— однопартійне правління — уряд формується партією, яка дістала абсолютну більшість голосів на парламентських виборах;

— двоблокова коаліція — уряд формується одним із двох блоків, що перемогли на виборах;

— мультипартійна коаліція — уряд формується з представників декількох партій на основі їх пропорційного представництва в парламенті за результатами виборів.

6. Систему крайнього (поляризованого) плюралізму:

— наявність багатьох політичних партій;

— гострота ідеологічного розмежування між ними;

— присутність серед опозиційних партій позасистемних;

— формування уряду партіями центру;

— наявність двосторонньої деструктивної опозиції;

— демократичний політичний режим.

7. Атомізовану партійну систему:

— наявність і незначна впливовість усіх партій;

— присутність серед опозиційних партій позасистемних;

— формування уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції;

— демократичний або авторитарний політичний режим. Існують два різновиди атомізованої системи:

— система крайнього плюралізму — уряд формується або на широкій коаліційній основі, або за позапартійними критеріями;

— авторитарна псевдопартійність — багато партій ведуть боротьбу, але реальна влада і контроль над ситуацією в країні перебуває в руках військової верхівки.

45.

46. Проблеми багатопартійності в Україні

Після Другої світової війни й аж до 1990 р. в Україні легально діяла тільки одна партія – КП(б)У – КПУ в складі ВКП(б) – КПРС. Лише 1989 р. на хвилі перебудови та національного відродження з’явилася альтернативна сила – Народний рух України за перебудову, проте він ще не був партією. Початком відродження багатопартійності став установчий з’їзд Української республіканської партії 29-30 квітня 1990 р., тому нині не тільки члени УРП “Собор”, а й усі політично небайдужі громадяни можуть привітати себе з ювілеєм.

Після цього партії в Україні стали з’являтися, немов гриби після дощу. В 90-х рр. кількість зареєстрованих партій обчислювали десятками, 2000 р. вона “перевалила” за сотню, а до 2002 р. перевищила 120. Ревізія, яку провів колишній міністр юстиції Олександр Лавринович, дозволила викреслити зі списку деякі спочилі в Бозі та мертвонароджені об’єднання, однак помаранчева революція, політична реформа та наближення парламентських виборів спричинили новий сплеск партійного будівництва. Отож тепер знову маємо 126 політичних партій, не рахуючи тих, котрі не зуміли переконати Міністерство юстиції в реальності свого існування.

Отже, що ми отримали за 17 років? Без сумніву, маємо багатопартійність, навіть забагатопартійність, але досі не маємо стабільної та ефективної партійної системи – однієї з необхідних підвалин сучасної демократії. Донедавна партії, попри свою чисельність, не були найважливішим сегментом політичної системи України, поступаючись іншим двом – олігархічному (фінансово-політичні угруповання, “клани” тощо) й адміністративному (т.зв. “партія влади”, для якої партійна приналежність не має особливого значення). Тому політичне життя України визначала не стільки відкрита конкуренція політичних партій, скільки закулісна боротьба й оборудки олігархів і “партії влади” (пишу в минулому часі, хоча не переконаний, що такі відносини назавжди відійшли в минуле. Блажен, хто вірує).

Та й самі українські партії не завжди відповідають своїй суспільній ролі – гуртувати прибічників різних ідеологій і стратегій суспільного розвитку в боротьбі за владу для реалізації своїх програмних засад. 15 років тому творцями нових політичних партій були ідеалісти, які прагнули свободи, демократії, незалежності, “соціалізму з людським обличчям”, “народного капіталізму” або інших “ізмів”. Згодом настала доба “прагматиків”, не обтяжених вірою в ідеали. Нині програмно-політичних партій із визначеною ідеологією в Україні небагато, переважають партії харизматичних лідерів і надто т.зв. клієнтельські або кланово-олігархічні. Для останніх ідеологія не має особливого значення, вони побудовані на інших засадах, які нагадують стосунки в мафії: сильний і багатий патрон пропонує слабшому клієнтові протекцію та доступ до матеріальних благ (грошові винагороди, просування по службі, участь у приватизації тощо); клієнт, своєю чергою, надає підтримку патронові (виборчі голоси, лобіювання в парламенті). Їхня мета – не реалізація певної програми, а лише боротьба за доступ до влади та розподілу ресурсів. До цього типу належить більшість колишніх провладних партій, які успішно конвертували причетність до влади в матеріальні блага для своїх патронів і клієнтів. Саме тому їм так тяжко дається перехід в опозицію, адже жодного ідеологічного стрижня, крім бажання мати владу, в них немає.

Однак і вчорашні опозиційні, а тепер провладні партії аж ніяк не застраховані від перетворення на клієнтельські структури, тим паче, що й у них не бракує олігархів “другого ешелону”, які спішать дорватися до влади та ресурсів. Дружний похід чиновництва в “Народний Союз Наша Україна”, загравання олігархів із “Батьківщиною” та її лідером, міграція деяких об’єднаних “есдеків” у СПУ – тривожні симптоми.

Відтак вимальовується декілька завдань, які доведеться вирішувати українському політикуму на шляху до багатопартійної демократії європейського зразка: подолати нинішню атомізовану багатопартійність, коли ледь не кожен відправлений у відставку міністр або губернатор одразу ж береться формувати “під себе” нову політичну партію, щоб з її допомогою повернутися до влади; зробити партії справжніми суб’єктами політики, а не інструментами в руках бюрократичної касти й олігархів; шляхом природного добору (а не штучної селекції) утвердити п’ять-шість потужних партій, які представлятимуть конкуруючі стратегії суспільного розвитку, а не чиїсь персональні та групові інтереси; сформувати стабільну партійну систему, за якої дві коаліції право- та лівоцентристського спрямування періодично змінюватимуть при владі одна одну. Без виконання цих завдань політична реформа, яка переносить центр ваги з Президента на парламент, а отже, на політичні партії, призведе лише до чергового перерозподілу влади між кланами, а не до реального народовладдя.

48. ТОТАЛІТАРНИЙ РЕЖИМ – (лат. totalis – увесь, повний) – спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов'язковою ідеологією.

Передумовами виникнення тоталітаризму в політичній практиці є індустріальна стадія розвитку суспільства, наявність засобів масової інформації, колективістський світогляд, могутній державний апарат, особливості соціальної психології (певна ідеологічна та міжособистісна ситуація).

Критерієм тоталітаризму є поглинання державою сфери громадянського суспільства, відсутність плюралізму.

Характерним для нього є харизматичний тип лідерства з обов'язковою опорою на репресивний апарат. Лідерство за тоталітаризму має переважно індивідуалізований характер, навіть найближче оточення лідера значно дистанційоване від нього. У тоталітарних державах недопустимі будь-які форми несанкціонованих дій населення. Тоталітаризм вимагає від людини активних виявів лояльності й відданості режиму.

АВТОРИТАРНИЙ РЕЖИМ – (франц. autoritarisme, від лат. autoritas – вплив, влада) – характеризується зосередженням державної влади в руках однієї особи чи групи осіб або в одному її органі.

Залежно від цілей виокремлюють різні види авторитаризму, наприклад, авторитаризм стабілізаційний, метою якого є збереження існуючого ладу, чи альтернативний, властивий країнам, які відкинули демократичні засади розвитку суспільства. Найчастіше авторитаризм встановлюється в країнах, які переходять від тоталітаризму до демократії.

Влада за авторитаризму сконцентрована в руках правлячої еліти, виборча система пристосована до рішень виконавчої влади, демократичні принципи не є абсолютною цінністю, значний обсяг влади перебуває в руках силових структур, принципи законності та конституційності практично завжди спотворюються. Авторитарними країнами були в різні історичні періоди Радянський Союз та Італія.

ДЕМОКРАТИЧНИЙ РЕЖИМ (грец. demokratia, від demos – народ і kratos – влада) означає “народовладдя”. Поняття “демократія” використовують на позначення типу політичної культури, певних політичних цінностей, політичного режиму. У вузькому розумінні “демократія” має тільки політичну спрямованість, а в широкому – це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації. Класичне визначення демократії дав А. Лінкольн – правління народу, обране народом, для народу.

Найраціональніше розуміти демократію як форму політичної самоорганізації суспільства, що означає певну дистанцію між державою та суспільством. За демократії немає місця застою, ідеологія не заступає демократичні цінності, плюралізм є джерелом влади, забезпечений абсолютний примат суверенітету народу.

За демократії політичні рішення завжди альтернативні, законодавча процедура чітка й збалансована, а владні функції є допоміжними. Демократії властива зміна лідерів. Лідерство може бути як індивідуальним, так і колективним, але завжди має раціональний характер.

Одним із головних принципів демократії є багатопартійність. У політичному процесі завжди бере участь і опозиція, яка виробляє альтернативні політичні програми й рішення, висуває своїх претендентів на роль лідера.

Сутнісними ознаками демократії є електоральні (лат. elector – виборець) змагання, можливість розподілу інтересів, націленість на консолідацію суспільства.

Демократія завдяки виборам має дати дорогу найгіднішим представникам еліти, має оберігати суспільство від людей, які довго перебувають при владі, запобігати надмірній концентрації влади.

Демократія, в сучасному розумінні, покликана забезпечити оптимальне поєднання економічної ефективності, соціальної справедливості, свободи підприємництва, соціальної рівності тощо.

ЛІБЕРАЛЬНИЙ РЕЖИМ – ідея індивідуальної свободи є головною. Відповідно до неї ліберальна демократія на перший план ставить громадянську свободу як незалежність особистого життя індивіда від політичної влади. Забезпечення громадянської свободи ґрунтується на реалізації передусім особистих прав і свобод індивіда: права на життя й недоторканність особи, права на свободу і на спротив насильству, права на власність і вільну економічну діяльність, свобод приватного життя – недоторканності житла, таємниці листування, свободи пересування й вибору місця проживання тощо. Наявність в індивіда політичних прав і свобод надає йому можливість брати участь у здійсненні державної влади, впливати на державу з метою задоволення особистих і спільних інтересів і потреб.

ЗМІШАНИЙ ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ – тип політичного режиму, який поєднує в собі ознаки різних політичних режимів. Серед них слід виокремити два найпоширеніших:

Посттоталітарний політичний режим – є перехідним від тоталітаризму до демократії. Характеризується формуванням демократичних інститутів, зокрема багатопартійності, з поступовим зменшенням державного контролю над суспільно-політичними процесами та лібералізацією економіки (країни колишнього СРСР).

Посткомуністичний політичний режим – є перехідним від авторитарного до демократичного політичного режиму (колишні соціалістичні країни Східної Європи)

47. ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ – система методів і засобів здійснення політичної (державної) влади, що визначають характер політичного життя в країні, рівень політичної свободи.

Поняття “політичний режим” охоплює порядок формування представницьких установ, становище та умови діяльності політичних партій, правовий статус особистості права та обов’язки громадян, порядок функціонування каральних і правоохоронних органів, співвідношення й регламентацію дозволеного та забороненого.

ОЗНАКАМИ ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ – є вживані процедури та способи організації установ влади і врядування, стиль прийняття публічних, тобто загальних і обов'язкових для всіх, рішень, відносини між державою і громадянами.

Важливою характеристикою політичного режиму є його легітимність (legitimus – законний). Легітимним є той політичний режим, який встановлений законним шляхом і спирається на закони.

ЗАКОНОМІРНОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ. Політичний режим формується спонтанно, внаслідок спільних зусиль багатьох суб’єктів політичного процесу і не може бути встановлений конституціями або іншими законами. Його функціонування залежить:

– від розвитку інститутів влади;

– відносин власності;

– співвідношення політичних сил у суспільному організмі;

– від соціальної структури суспільства;

– протиріччям між ступенем централізації й автономізації влади;

– політичної стабільності в суспільстві;

– від співвідношення законодавчої, виконавчої і судової влади, центрального уряду та місцевого самоврядування;

– становища й ролі громадських організацій і партій;

– правового статусу особи;

– особистості загальнонаціонального лідера та особливостей правлячої еліти;

– історичних і соціокультурних традицій;

– політичної культури населення;

49. ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ УКРАЇНИ залишається змішаним, а сааме посттоталітарним – перехідним від тоталітарного до демократичного.

Головними проблемами, які суттєво стримують процес демократизації політичного режиму, зумовлюють низьку ефективність гілок влади та вимагають якнайшвидшого вирішення є такі:

Відсутність чіткого конституційного розмежування повноважень гілок влади та вищих владних інститутів. Насамперед це стосується порядку формування та припинення діяльності парламентської коаліції, підстав припинення повноважень Кабінету Міністрів, процедури здійснення деяких кадрових призначень тощо.

Недостатність законодавчого врегулювання зазначених питань, особливо тих, що зачіпають інтереси різних владних інститутів, створює постійну політичну напругу та можливість зловживання владними повноваженнями з боку окремих органів влади та посадових осіб.

Політизація конституційного процесу. Йдеться про те, що політична реформа або внесення змін до Конституції різними політичними суб’єктами сприймаються переважно крізь призму власних, переважно короткострокових політичних інтересів, та залежно від їх нинішнього статусу (перебування у владі або опозиції). Така ситуація унеможливлює стратегічне планування суспільного розвитку, зокрема розробку й впровадження такої моделі політичної системи, яка б найкраще відповідала національним інтересам України на довгострокову перспективу.

Неспроможність судової гілки влади відігравати роль неупередженого арбітра у конфліктах між іншими гілками влади. Об’єктивними причинами цього є незавершеність судової реформи в країні, відсутність реальної незалежності судової влади від інших її гілок. Політичні сили часто розглядають судові інститути як засіб вирішення політичних спорів всупереч принципам верховенства права та неупередженості судочинства.

Високий рівень патерналізму. Держава продовжує надмірно втручатися в усі сфери суспільного життя, намагаючись регулювати не лише соціально-економічні відносини, а й розвиток елементів громадянського суспільства. Це призводить до обмеження участі громадян в управлінні державою, а відтак до послаблення суспільної довіри до влади.

Відсутність єдиного розуміння політичними силами змісту національних інтересів України та спільного бачення шляхів їх втілення. На жаль, ідеологія державотворення часто підміняється кон’юнктурними політичними гаслами, що неспроможні спродукувати національну ідею та консолідувати країну.

З огляду на це, перспективи розвитку політичної системи України полягають у подальшому вдосконаленні усіх її елементів, зокрема шляхом реалізації нового етапу конституційної реформи.

50.

Дата добавления: 2015-05-23