Розв’язання проблем економічної ефективності освіти

У розвинутих країнах світу прогрес освіти безпосередньо пов’язаний з потребами сучасного етапу розвитку суспільства на основі знань і високоефективних технологій. Структурні зміни у господарстві призводять до змін професійно-кваліфікаційного складу населення. Постійно збі­льшується чисельність інженерно-технічного, адміністративного пер­соналу і робітників, які працюють за межами матеріального виробниц­тва – у науці, культурі, освіті, охороні здоров’я, адміністративному апараті.

Для соціально-економічної ситуації, що склалася у сучасному світі, властивим є попит на інтелектуальні професії. Вони стають масовими, розмиваються чіткі ко­рдони між фізичною і розумовою працею. Змінюється зміст самого по­няття „кваліфікований робітник”. Якщо у минулому під високою ква­ліфікацією розуміли передусім доведені до високого рівня досконалості вузькопрактичні навички ремісничого типу, то тепер висока кваліфікація робітника передбачає володіння широким колом загальнокультурних і професійно-технічних знань, комунікативних та підприємницьких умінь.

Нині суспільством визначені основні вимоги, що висуваються до працюючої людини:

- високий рівень загального розвитку;

- критичне мислення, уміння приймати самостійні рішения;

- бажання й уміння здобувати нові знання, переучуватися;

- уміння працювати в групі, комунікабельність.

Якщо промислова революція минулого століття потребувала ліквідації неграмотності і широкого розвитку початкової освіти, то сучасна НТР вже в середині XX ст. об’єктивно висунула вимогу створення системи масової середньої освіти, а в кінці XX ст. – масового залучення молоді до різних видів післясередньої освіти. Природно, що питання підвищення освітнього рівня і перепідготовки кадрів стали сьогодні складовою частиною планів модернізації виробництва і створення нових технологій.

В умовах зростання ролі освіти в суспільстві та становлення інформаційної цивілізації особливої актуальності набула проблема ефективності освітньої діяльності, тобто визна­чення оптимальних вкладень у сферу освіти, їх відповідності отриму­ваним та очікуваним результатам, визначення внеску у ВНП освітньої сфери (тієї чи іншої її ланки), зростання заробітної платні залежно від освітнього рівня тощо. Оцінювати ефективність, раціональність витрат на освіту потрібно на підставі таких критеріїв, як економність, продуктивність і результативність.

Економність характеризує затратну, ресурсну сторону ефективності.За цим критерієм витрати мають бути мінімальними. Продуктивність визначається як співвідношення обсягів продукції або послуг з величиною затрат на їх виробництво. Результативність свідчить про відповідність затрат і досягнутих результатів конкретним цілям. Якщо при оцінці продуктивності увага концентрується на окупності витрат, то при аналізі результативності – на мірі адекватності одержаних результатів певним потребам суспільства.

Економність, продуктивність і результативність є, по суті, різними аспектами ефективності, між якими виникають суперечності. Наприклад, продуктивність може зростати за рахунок великого обсягу освітньої діяльності, тоді як з погляду результативності доцільно було б його обмежити. За різкого скорочення державного фінансування сфери освіти більшість навчальних закладів змушені перейти на самозабезпечення. Підвищення ефективності їх діяльності передбачатиме різні заходи залежно від того, які критерії будуть взяті за основу.

Якщо мета освітніх закладів полягатиме в простому зниженні витрат, то вони вдаватимуться до зменшення заробітної плати викладачів, оскільки це найвагоміша затратна стаття освіти. У такому разі вагомим виявиться лише кількісний результат – зменшення витрат незалежно від випуску.

За умови, якщо навчальні заклади дбатимуть про підвищення продуктивності освітньої діяльності, то вони оберуть інший шлях. Приміром, ті з них, що знаходяться на бюджетному фінансуванні, можуть знизити на 20% затрати на одного студента, якщо збільшать їх чисельність удвічі. Але таке зростання продуктивності не обов’язково означатиме підвищення результативності. Адже, якщо збільшення випуску фахівців даного профілю відповідає потребам суспільства, то такий захід є виправданим, але якщо його задовольняє попередня чисельність фахівців, то надмірний випуск спеціалістів може спровокувати негативні наслідки.

Наприклад, протягом тривалого часу державні програми розвитку осві­ти у країнах Заходу базувалися на прогнозах, що мали метою визна­чення конкретних потреб національного виробництва у робочій силі на наступні роки. При цьому одне з головних завдань планування поляга­ло у тому, щоб запобігти „переобучуваності” населення. Згодом питан­ня було поставлене по-іншому: виникла ідея так званого кваліфікацій­ного запасу, тобто підготовки такої кількості кваліфікованих кадрів, яка може бути надмірною у сучасних умовах, але у перспективі дасть можливість розвивати високотехнологічне виробництво. Однак у 90-х роках, коли навіть найбагатші країни відчули значний дефіцит державних бюджетів, актуальною стала проблема економії коштів, у тому числі й в освітній сфері. Тому концепція створення „кваліфікацій­ного запасу” все більше переходить у розряд теоретичних міркувань [14].

У радянські часи в Україні розвиток вищої освіти здійснювався в основному в рамках економічної потреби. Тобто план прийому і випуску знаходився у відповідності до прогнозованої потреби економіки в спеціалістах.

Загальновідомо, що проблеми економічної ефективності освіти мають внутрішні протиріччя. З позицій вузького економічного функ­ціоналізму кількісне розширення освітньої системи, що не відповідає конкретним кон’юнктурним вимогам виробництва, є, щонайменше, марним, а у деяких умовах навіть шкідливим (відволікаються фінансові і людські ресурси від раціонального їх використання), завдає шкоди розвитку економіки. Але при більш широкому погляді стає очевидним, що підвищення освітнього рівня населення об’єктивно відповідає магістральним напрямам розвитку економіки, навіть якщо конкретний зміст праці певної частини робітників поки що не вимагає від кожного з них теоретичних знань у обсязі повної серед­ньої та післясередньої освіти [14].

Економність й продуктивність характеризують економічний аспект ефективності, тобто величину затрат, а також її співвідношення з одержаним продуктом, тобто ефектом. Результативність відображає соціально-економічний аспект ефективності, а саме – відповідність результатів діяльності соціальним та економічним цілям суспільства.

Більшість науковців вважають, що ефективність освітньої діяльності може мати внутрішній та зовнішній аспекти. Внутрішня, або виробнича ефективність, характеризує продуктивність і результативність виробництва освітніх послуг з позицій галузі освіти, її внутрішніх цілей і завдань. Зовнішня ефективність, або ефективність обміну, виражає міру відповідності „вироблених” навчальними закладами результатів вимогам і цілям суспільства.

Важливість підвищення ефективності функціонування освітньої системи зумовлюється не тільки її безпосередньою цінністю для людини, а й тим, що видатки на освіту є інвестиціями з наступною віддачею, яка може набувати форми індивідуального або суспільного доходу. У даному випадку йдеться про економічний аспект ефективності. Індивідуальна віддача відбувається протягом усього життя з підвищенням продуктивності праці суб’єкта. Базова освіта сприяє залученню людей в процес виробництва, зростанню заробітної плати, а відтак і збільшенню середнього класу. Суспільна віддача від затрат на освіту, врешті-решт, виявляється в зростанні сукупних макроекономічних показників: ВНП, ВВП, національного доходу тощо.

Проблеми залежності позитивних змін у якості навчання від динаміки фінансування освітньої сфери активно досліджують американські вчені. В ході експерименту дослідники дійшли до наступного висновку про те, що не існує чітко визначеної та систематичної взаємозалежності між асигнуваннями на шкільну освіту та рівнем учнівської успішності, а також про те, що витрати на освіту в окремо взятій країні не повинні перевищувати 7% ВНП. З огляду на це, резерви підвищення результативності освітньої сфери потрібно шукати в чомусь іншому (якість навчальних програм, методик навчання, введен­ня загальнонаціональних програм освіти, підвищення відповідальності вчителів та директорів шкіл за результати навчання тощо).

Найважливішими чинниками, що впливають на економічну ефективність освіти, американські фахівці вважають обсяг аси­гнувань на одного учня; зарплатня вчителів; освіта вчителів; досвід вчителів; результати шкільного тестування тих, хто став учителем; се­редня кількість учнів у класі; коефіцієнт кількості учнів на одного вчи­теля; адміністративні витрати; матеріально-технічне забезпечення на­вчального процесу.

У контексті вирішення проблеми економічної ефективності освіти важливим є питання, яку частину приросту національного прибутку складає підвищення освітнього рівня працівників. На сьогодні не існує однозначної і твердої відповіді на це запитання. Існуючі розрахунки базуються на спрощених уявленнях про причинно-наслідкові зв’язки між економікою та освітньою системою. Тривалий час панували погляди, згідно з якими рівень розвитку освіти безпосе­редньо визначає стан економіки держави. Але чис­ленні дослідження доводять, що розвиток освіти, передусім загальної, не веде авто­матично до росту продуктивності праці та підвищення ефективності виробництва, оскільки кваліфікація робітника залежить не тільки від його освітнього рівня, а й від таких чинників, як виробничий стаж, вік, індивідуальні особливості, здоров’я. На ставлення людей до праці впливають і націо­нальні традиції, ментальність тощо [14].

Фахівці вважають, що між витратами на освіту та їх економічною віддачею іс­нує хронологічний розрив у 10-15 років, а витрати стають еко­номічно рентабельними лише за умови, що випускники навчальних за­кладів мають реальну можливість застосувати отримані знання на прак­тиці.

Розрахункам соціально-економічної ефективності освіти повинно передувати проведення моніторингу в цій сфері. Йдеться про збір і використання кількісних вимірів освітніх послуг, що надаються в країні. Одержані статистичні дані стануть базою для визначення наступних рівнів ефективності: економічної та соціально-економічної.

Зовнішня ефективність освіти, що полягає у здійсненні впливу на сталий розвиток суспільства, тісно пов’язана з її внутрішньою ефективністю. Хоча вони можуть бути відносно незалежними і мати власні самостійні значення, розривати їх неприпустимо: ефективність освітньої діяльності повинна розглядатися в єдності зовнішнього і внутрішнього аспектів.

Виявлення системи критеріїв і показників ефективності освітньої діяльності дає змогу дослідити, який вплив, з погляду економічної і соціальної ефективності, справляють заходи та напрями, що впроваджуються навчальними закладами. Розгляд лише показників витрат в цьому плані не має сенсу, оскільки конкретна високовитратна діяльність може бути дуже ефективною, а низьковитратна – малоефективною і збитковою. Наприклад, підвищення ефективності витрат на заробітну плату здатне призвести до зростання інтенсивності праці вчителів чи викладачів, збільшення їх навантаження.

Країни світу за рівнем економічного, інтелектуального та науково-технічного розвитку відрізняються одна від одної. Якщо сьогодні розвинуті країни переходять до постіндустріального типу економіки, то значна більшість людства ще довго залишатиметься в рамках аграрної та індустріальної його моде­лей. У розвинутих країнах характерним є поширення на освіту законів ринкової економіки, що призводить безпосередньо до розвитку приватизації та обмеження державних і громадських функцій у сфері освіти. Така ситуація характеризується активізацією позицій неолібералізму в економіці. Освіта починає розглядається як приватне бла­го, товар за який треба платити. Між освіт­німи установами, що „виробляють” та „продають” цей товар встановлюються відносини конкуренції. Фахівці вважають, що така ситуація призведе до недемократичних тенденцій у освіті.

Зрушення в державному фінансуванні від вищого до нижчого рівнів і впровадження реформ, спрямованих на підвищення конкурентності у сфері освіти, спричинюють загострення ситуації в плані справедливості, рівності доступу до освіти. Досвід реформ, здійснених у цій сфері в багатьох країнах світу, засвідчив, що вони не завжди сприяли підвищенню якості та справедливості освіти. Водночас далеко не всі країни вдавалися до скорочення її державного фінансування. Наприклад, у Республіці Корея основні зміни в освітній галузі полягали в зменшенні розміру класу, підвищенні заробітної плати вчителям, скороченні загальної кількості робочих годин на місяць. У результаті зарплата вчителів початкової та середньої школи втричі перевищує середній дохід на душу населення і вдвічі – середній дохід робітників, зайнятих у виробництві. За цими показниками Корея випереджає більшість країн світу, включно з Японією і США. Модель розвитку освіти цієї та інших південно-азіатських країн орієнтована на збільшення ресурсів освіти на основі економічного зростання, постійне скорочення співвідношення учень/учитель. Натомість модель структурних зрушень, що пропонує Світовий банк, передбачає зменшення вартості навчання через зниження зарплати вчителів і збільшення класів [10].

Запровадження стратегії вільного ринку в освітню сферу призвела вже з початку 80-х років XX ст. до перегляду у ряді розвинутих країн програм державної підтримки професійної та вищої освіти, освіти дорослих. У розробленому Інститутом політики вищої освіти (США, березнь 1998 р.) докумен­ті „Проект вищої освіти для нового тисячоліття. Вартість, ціна, продуктивність” наголошується на необхідності переведення оцінки економічної ефективності освіти з площини суто приватної вигоди у соціальну площину.

Природно, що роль освіти в розвитку суспільства не можна зводити тільки до її впливу на зростання економічного потенціалу країни. Вона виконує й дуже важливі соціальні функції, пов’язані, зокрема, з розподілом і впливом на людей. Забезпечення такої ролі освіти в період бюджетної економії разом із зростанням результативності освітньої діяльності вимагає підвищення її зовнішньої і внутрішньої ефективності.

Економічна ефективність освіти несе з собою наступні суспільні інтереси: підвищення загальної суми сплачуваних податків; більш висока продуктивність праці; більш високий рівень споживання; більша гнучкість працівника у разі необхідності зміни виду діяльності; менша вірогідність звернення за фінансовою допомогою до державних фондів. Приватні – більш висока заробітня платня та прибутки; вищі гарантії зайнятості; більш високий рівень фінансових заощаджень; кращі умови праці; персональна професійна мобільність.

Створення сучасної економіки, розвиток соціальної інфраструктури, сфери культури потребує висококваліфікованих кадрів. Саме у цій галузі розрив між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, достатньо великий. Кількість наукових працівників та інженерів у сфері дослі­джень та експериментальних розробок на мільйон жителів у розвину­тих країнах у 25-30 разів більша, ніж у країнах, що розвиваються. Протиріччя проблеми в тому, що у ряді цих країн системи середньої та вищої освіти за кількісним розширенням випе­реджають розвиток тих сфер трудової діяльності, які потребують кваліфікованих фахівців, не зважаючи на те, що значну частину таких фахівців складають іноземці. Як результат багато випускників навчальних закладів стають безробітними. Подібну ситуацію називають парадок­сальною формулою: „надмір висококваліфікованих кадрів при їх неста­чі”. Вона є характерною для Індії, Пакистану, Філіппін, деяких країн Латин­ської Америки [9].

Дата добавления: 2015-05-23