Лекція 3.Поняття фінансової інфраструктури 2 страница

Повноцінне функціонування фінансового ринку та фінансової системи у цілому можливе тільки за умови наявності повної й достовірної інформації щодо діяльності окремих суб’єктів. В системі інформаційного забезпечення фінансової діяльності важливу роль відіграють суб’єкти, що спеціалізуються на відповідних функціях. Аудиторські фірми, здійснюючи незалежний контроль, засвідчують правильність ведення бухгалтерського обліку і фінансової звітності. Вони мають надати підтвердження зацікавленим особам (інвесторам, органам державного регулювання, фінансовим інституціям, партнерам), що оприлюднені звіти тих суб’єктів, які мають розкривати інформацію про свою діяльність, відображають реальний стан їх справ. Без такої впевненості у фінансових взаємо­відносинах завжди буде присутня невизначеність. Інформаційні агеїщії збирають, систематизують і розповсюджують через різноманітні канали (друковані засоби та електронні мережі) інформацію щодо стану економіки та фінансів окремих країн і суб’єктів. В умовах інформаційного суспільства доступ до неї гарантується усім зацікавленим юридичним та фізичним особам, а приховування інформації розглядається як порушення принципу рівних прав і рівних можливостей.

Рейтингові агенції провадять оцінку та порівняльну характеристику окремих фінансових інституцій та інструментів, тобто дають можливість зорієнтуватися у безмежному просторі фінансової інформації і прийняти вірне інвестиційне рішення. Важливе значення в оцінці поточної ситуації та прогнозуванні тенденцій розвитку економіки та фінансової системи відіграє фінансова аналітика, яка може представлятися як у публічній формі (статті та огляди у засобах масової інформації), так і виконуватися па замовлення окремих суб’єктів.

Окремі суб’єкти обслуговуючої інфраструктури можуть надавати послуги з організації фінансової діяльності. Консалтингові фірми надають консультативну допомогу певним суб’єктам стосовно різних сторін їх діяльності (оптимізація оподаткування, визначення способу і джерел фінансування, розробка й супроводження інвестиційних проектів, оптимізація інвестиційного портфеля тощо). Безумовно, кожний суб’єкт може й самостійно вирішувати подібні завдання, але іноді краще довірити справу професіоналам. Ріелтерські контори здійснюють незалежну оцінку майна чи нематеріальних активів, наприклад, при наданні їх у заставу під отримані кредити. Бюро кредитних історій з метою виявлення й попередження недобросовісних дій та шахрайства у сфері кредитування накопичує інформацію про позичальників, фіксуючи їх порушення та заборгованість.

Таким чином, як бачимо, усі суб’єкти й управлінської, й інсти- туційпої, й обслуговуючої фінансової інфраструктури відіграють дуже пітливу роль у забезпеченні надійного та ефективного функціонування фінансової системи. Відсутність окремих суб’єктів чи неналежне вико­нання ними відповідних функцій негативно позначається та дієздатності цієї системи та економіки.

3. Інструментальне наповнення фінансової інфраструктури.

Інструментальне наповнення фінансової інфраструктури складається із двох частин: фінансові інструменти управлінської та інституційної ін­фраструктури та інструментарій обслуговуючої інфраструктури. Фінансові інструменти являють собою відображення фінансових відносин, тобто їх характерною ознакою є забезпечення руху грошових потоків. Інструмента­рій обслуговуючої інфраструктури пов’язаний з організаційним та інфор­маційним забезпеченням фінансових відносин. Його призначення, врахо­вуючи важливість інформації у стабільному і врівноваженому розвитку економіки та фінансової системи, полягає у створенні належних умов для використання фінансових інструментів.

Термін «фінансові інструменти» наразі досить широко вживається в теорії та на практиці у двох контекстах. По-перше, у якості інструментів здійснення фінансової політики держави, за допомогою яких відбувається вплив на темпи і пропорції соціально-економічного розвитку країни. їх су­купність, що включає засоби фіскальної та монетарної політики, формує механізм макроекономічного регулювання. По-друге, як інструменти фон­дового ринку — види цінних паперів, що обертаються на ньому. Обидва ці підходи відображають дещо звужений підхід, коли тільки окремі явища характеризуються як інструменти. У зв’язку з цим виникають окремі пи­тання. Скажімо, чому державні трансферти, наприклад, дотації чи субсидії визнаються як інструменти фінансової політики, а страхові виплати ні? Чому корпоративні облігації всіма економістами прийнято визнавати фі­нансовими інструментами, а банківські кредити не завжди? З метою усу­нення цих неузгодженостей у контексті функціонування фінансової інфра­структури дефініція «фінансові інструменти» має вживатися у широкому розумінні як форма прояву змісту самих фінансів. Це конкретні форми фі­нансових відносин (компоненти фінансової системи), що відображаються у русі грошових потоків і охоплюють усю сукупність фінансів.

Сукупність використовуваних фінансових інструментів залежно від способу їх регламентування поділяється на дві групи: встановлені на зако­нодавчій основі та визначені на підставі угод між двома суб’єктами. До першої групи відносяться інструменти фіскальної політики, що використо­вуються у сфері державних фінансів (податки і збори, внески і відрахуван­ня, державні позики, кошторисне фінансування, державні інвестиції й тран­сферти, державні пенсії та допомоги) та монетарної політики (регулювання грошової маси, девальвація, ревальвація). Державні фінансові органи та центральний банк використовують ці інструменти, засновуючись на нормах і положеннях діючого законодавства. Безумовно, маючи повноваження за­конодавчої ініціативи, вони можуть певного мірою впливати на нього при розробці тих чи інших законопроектів.-Але після їх прийняття вони, як і усі інші суб’єкти мають дотримуватися норм законів. У цьому контексті варто підмітити, що інструменти фіскальної політики, з одного боку, не мають належної мобільності при їх використанні. Але, з іншого боку, це забезпе­чує певну стабільність у функціонуванні фінансової системи, дозволяючи суб’єктам господарювання та домогосподарствам чітко організовувати й планувати свою діяльність. Інструменти монетарної політики більш мобі­льні, що визначається незалежністю центрального банку.

Другу групу складають інструменти ринкового типу, які встановлю­ються на підставі угоди між двома суб’єктами: страхові внески і виплати, недержавні пенсії та допомоги, банківські депозити і кредити, лізинг і фак­торинг, цінні папери (акції, облігації, векселі, деривативи та ін.). Фінансове законодавство стосовно їх використання визначає тільки загальні засади, а конкретні умови встановлюються угодою між двома суб’єктами. Ця угода, у свою чергу, відображає як узгодження інтересів двох сторін, так і ситуа­цію на відповідному ринку, тобто ринкові інструменти є досить мобільни­ми й дієвими.

Використання фінансових інструментів пов’язане із відповідними ва­желями, що визначають характер їх дії. У першу чергу це ті нормативи і ставки, що визначають їх обсяги, а також умови проведення тих чи інших фінансових операцій. За допомогою важелів встановлюється характер дії окремих інструментів.

Фінансові інструменти використовуються у двох напрямах: забезпе­чувальному та регулюючому. Забезпечувальне полягає у тому, що за їх до­помогою реалізується суспільне призначення фінансів, що полягає, як від­мічалося раніше, саме у грошовому забезпеченні потреб окремих суб’єктів. Без відповідного інструментарію суб’єкти інституційної інфраструктури не в змозі виконувати покладені на них функції. Суть регулюючого характери­зується тим, що відображаючи через рух грошових потоків взаємозв’язок двох суб’єктів, вони виступають засобами їх взаємного впливу один на од­ного. Фінансовий інструментарій є досить стабільним, окремі види фінан­сових інструментів використовуються з давніх давен, наприклад, податки і кредит. Водночас розвиток фінансової теорії та практики супроводжується появою все нових і нових інструментів — лізинг, похідні цінні папери та інші. Важелі, за допомогою яких приводяться у дію відповідні інструменти (ставки і нормативи, порядок і умови), є більш мобільними. Найпершою реакцією па зміну ситуації у фінансовій системі та економіці є їх коригу­вання — зміна ставок оподаткування, процентних ставок за кредитами і депозитами, умов кредитування, випуску цінних паперів, здійснення валю­тних операцій тощо. Охарактеризуємо у такому контексті інструментарій фінансової інфраструктури.

Інструментарій фіскальної політики. Серед засобів фіскальної по­літики основним, найбільш універсальним та дієвим фінансовим інструме­нтом виступають податки. Це пояснюється тим, що на відміну від решти інструментів, вони носять практично всеосяжний характер — зачіпають майже усіх юридичних осіб та практично все дієздатне населення. Податки встановлюють рівень державної централізації ВВП, який на даний час ко­ливається в різних країнах в межах 30-50%, та пропорції розподілу й пере­розподілу доходів юридичних і фізичних осіб. В сучасних умовах податки виступають основним методом формування доходів держави. Так, їх пито­ма вага в доходах бюджету сягає 90-95%. Це надійні, стабільні й регулярні надходження, що обумовило їх широке застосування.

Не менш важливим є регулюючий аспект використання податків дер­жавою. Встановлюючи форми й рівень оподаткування доходів юридичних і фізичних осіб, держава формує певну систему економічних інтересів у суспільстві. За їх допомогою можна стимулювати одних суб’єктів (чи пев­ні сфери діяльності) й стримувати інших. Вони визначають рівень чистих доходів підприємств та громадян і, відповідно, рівень споживання. Таким чином, за допомогою даного інструменту держава може надійно і цілесп­рямовано впливати на вирішення перш за все основної проблеми регулю­вання суспільного виробництва — встановлення рівноваги між сукупним попитом і пропозицією. В умовах надмірного пожвавлення виробництва і зростання пропозиції держава, може стримувати цей процес збільшенням рівня оподаткування юридичних осіб. Навпаки, вирішення завдання сти­мулювання попиту, а відтак і виробництва, засновується на зниженні рівня оподаткування, насамперед, фізичних осіб.

Варто зауважити, що податки це надзвичайно потужний та дієвий ін­струмент фінансового впливу, а тому його використання має бути вкрай обережним. Так, один з найвідоміших економістів сучасності П. Самуєль- соі-і вказує, що «фіскальна політика являється дуже сильною зброєю.... Це подібна атомній бомбі, надто потужна зброя, щоб дозволити окремим осо­бам і урядам грати з нею»^[1].

Враховуючи таку важливу забезпечувальну та регулюючу роль подат­ків, держава змушена постійно вирішувати непросту дилему їх викорис­тання. Досліджуючи світовий досвід фіскального регулювання ринкової економіки, В. М. Суторміна, В. М. Федосов і В. Л. Андрущєнко відміча­ють, що «відбувається безупинне створення податкової системи як прагма­тичного компромісу між дійовим заохоченням приватної господарчої ініці­ативи і достатнім фіскальним забезпеченням державної діяльності».

Використовуючи податки як досить надійні, ефективні й цілеспрямо­вані фінансові інструментами, держава, водночас, не може ігнорувати пев­ну непередбачуваність їх дії. Це пов’язано з тим, що вони відображають дуже складну й багатомірну гаму різнонаправлених інтересів, а тому абсо­лютно повно і точно передбачити наслідки їх впливу неможливо. Однак це зовсім не означає, що ці наслідки, по-перше, абсолютно непередбачувані, а, по-друге, що їх можна ігнорувати. Такі прогнози і розрахунки при вста­новленні певних податків та механізму їх справляння вкрай необхідні для того, щоб уникнути негативних наслідків.

Водночас, використання податків як інструментів фіскальної політики має суттєві обмеження. Оскільки вони є вкрай важливими елементами роз­подільних відносин у суспільстві, то встановлюються виключно на законо­давчій основі. Цс обумовлює складності у їх використанні для вирішення нагальних поточних проблем. Відповідно, податки є переважно інструмен­тами реалізації стратегічних, а не тактичних завдань. Крім того слід врахо­вувати, що суперечності між законодавчою та виконавчою гілками влади (як це має місце в нашій державі) можуть надовго затягнути прийняття окремих податкових законів. Так, наприклад, в Україні до цього часу не прийнято закон про податок на нерухоме майно, який передбачено Зако­ном «Про систему оподаткування», більше десяти років йде безрезультативне обговорення різних варіантів проектів Податкового кодексу.

Дія податків як фінансових інструментів засновується на використанні таких важелів як ставки оподаткування, пільги та санкції, порядок обчис­лення і сплати. Рівень податкових ставок має урівноважувати інтереси дер­жави і платників податків. їх використання як важелів податкового регулю­вання засновується на двох протилежних принципах податкової політики: стабільності і гнучкості. Принцип стабільності важливий не тільки з огляду на забезпечення надійної основи для стягнення податків. Важливо також виявити регулюючу дію кожного податку та його ставки. Принцип гнучко­сті вимагає можливості вносити зміни у ставки відповідно до ситуації, що склалась. Однак, для того, щоб вносити зміни в ставки, треба бути впевне­ним, що на основі діючих досягти необхідних результатів неможливо.

Політика пільг теж є досить складною. Дієвість пільги визначається насамперед її кількісними параметрами та значенням для платника. Пільги можуть мати різні прояви. По-перше, за характером дії вони можуть відіг­равати урівноважувальну чи стимулювальну роль. Пільги урівноважувальної дії встановлюються для тих платників, які внаслідок використання єдиних для всіх ставок і порядку оподаткування опиняються в гірших умо­вах. Мета пільги — вирівняти чистий прибуток (доходи) різних платників (звісна річ, якщо диференціація доходів визначається об'єктивними, неза­лежними від зусиль платників, чинниками). Стимулювальні пільги навпа­ки, мають на меті збільшення чистих доходів платників, з метою стимулю­вання їх діяльності. По-друге, за об'єктом встановлення пільги поділяються на ті, що встановлюються по відношенню до окремих платни­ків (у т.ч. персонально) і до окремих елементів об'єкту оподаткування. По- третє, за терміном дії виділяються постійні і тимчасові пільги. Тобто, піль­ги — дуже важливий важіль податкового впливу, який багато в чому ви­значає роль і місце податків в системі фінансового регулювання.

Порядок обчислення і сплати, хоча і відображає начебто технічну сто­рону оподаткування, теж має важливе значення як для забезпечувальної, так і регулюючої дії податків. Насамперед це стосується визначення об’єкта оподаткування. Отримати певну величину надходжень від того чи іншого податку можна як за рахунок розширеного об’єкта оподаткування й знижених ставок, так і більш високих ставок при звуженому об’єкті опода­ткування. В Україні в останні роки практикували зниження податкових ставок при одночасному розширенні об’єкта оподаткування. Визначати та­кі дії як загальне зниження податкового навантаження можна лише за умови, що зменшення надходжень від зниження ставок перевищує їх збіль­шення за рахунок розширення об’єкта оподаткування. Подібна політика швидше характеризує переміщення податкового навантаження від одних платників до інших.

Збори за своєю сутністю і призначенням аналогічні податкам. Відмін­ності між цими платежами на користь держави полягають у механізмах їх справляння. Податки — це обов’язкові платежі нецільового, безоплатного (нееквівалентного) характеру, що мають регулярний характер (визначені терміни сплати) і вносяться самим платником до бюджету. Збори ж є, як правило, незначними за розміром платежами, що збираються уповноваже­ними особами в час та за місцем виникнення податкового зобов’язання (наприклад, ринковий збір), а окремі їх види можуть мати цільове призна­чення. Оскільки збори не дають відчутних надходжень, то їх забезпечува­льна роль другорядна, а регулювальне значення мало помітне. Відносно зборів використовуються ті ж важелі, що й до податків.

Внески і відрахування мають таке ж призначення, що й податки та збори — формування доходів держави. Але вони призначені під певні ви­датки (що визначається у їх найменуванні), тобто вони є платежами цільо­вого призначення. Внески надходять до державних цільових фондів і вико­ристовують виключно за встановленим призначенням, тобто виступають по суті цільовими податками. Відрахування мають цільове призначення за своїм змістом, але оскільки вони надходять до бюджету, то їх цільове ви­користання не гарантується.

Основною формою цільових платежів є внески до державних фондів соціального страхування. У фінансовій статистиці вони відносяться до складу податкової системи і враховуються при визначенні загального рівня податкового навантаження (відношення податкових надходжень до ВВП). У цих внесках превалюючим є їх чітко визначене забезпечувальне призна­чення — фінансування конкретних видатків. Саме за тим, наскільки повно реалізується це призначення, оцінюють дієспроможність внесків. Хоча ме­ханізм їх дії у цілому аналогічний податкам, що спрямовуються до бюдже­ту, їх регулювальні властивості виражені не так чітко, як у податків. Але вони можуть мати як позитивний, так і негативний вплив на економічні процеси. Якщо питома вага внесків у податковому навантаженні досить вагома, то й їх негативний вплив буде дуже відчутним, про що свідчать проблеми у нашій країні, пов’язані з ухиленням від сплати внесків до Пен­сійного фонду і фондів соціального страхування (виплата заробітної плати окремими суб’єктами здійснюється неофіційно — в конвертах — з метою приховування реальних розмірів фонду заробітної плати і зменшення суми внесків). Позитивний вплив має місце при накопичувальній системі пен­сійного страхування, коли сума майбутньої пенсії прямо залежить від на­копичених на персональних рахунках найманих працівників коштів, що стимулює їх до продуктивної діяльності і підвищує фінансову відповідаль­ність за власне пенсійне забезпечення.

Державні позики використовуються як джерело покриття бюджетного дефіциту та фінансування цільових інвестиційних проектів. їх забезпечу­вальна роль у формуванні бюджету обмежується можливостями держави у погашенні державного боргу, а тому відповідно лімітується. Так, згідно з Маастрихтською згодою країни ЄС мають дотримуватися обмежень сто­совно бюджетного дефіциту на рівні 2-3% від ВВП, а державного боргу — 60% до ВВП. Бюджетним кодексом України стосовно державного боргу встановлено таке ж обмеження — 60% до ВВП. Фінансування цільових ін­вестиційних проектів за рахунок державних позик досить поширене у сві­товій практиці, але поки що практично не використовується в Україні.

Важелями впливу в системі державних запозичень є процентні ставки, а також умови випуску і погашення. Хоча регулювальні властивості держа­вних позик відчутно слабші, ніж у податків і платежів податкового харак­теру, вони є далеко не другорядними. Так, процентна ставка за державними облігаціями відіграє роль своєрідного орієнтира на ринку цінних паперів та фінансового ринку в цілому (на світових фінансових ринках такою точкою відліку є цінні папери державного казначейства США, які вважаються без- ризиковими). Змінюючи рівень дохідності за своїми цінними паперами, держава може відповідно впливати на процеси ціноутворення на фінансові ресурси та активність фінансового ринку. Встановлюючи рівень дохідності, відповідні умови випуску та погашення цінних паперів, держава може зао­хочувати своїх позичальників до надання їй позик. Але, заохочуючи своє запозичення високими процентними ставками, держава повинна враховува­ти, що тим самим вона звужує потенціал приватних інвестицій. Тобто, встановлений рівень дохідності державних цінних паперів має бути обґрун­тований з усіх сторін можливого як позитивного, так і негативного впливу.

Надійність державних позик, як фінансового інструмента не досить висока. Неможливо точно спрогнозувати, чи вдасться державі залучити до­статні кошти і чи дозволить це відрегулювати дефіцит бюджету та грошо­вий обіг. Тому досягти цілеспрямованого впливу та передбачуваності їх дії досить важко — вони можуть сприяти вирішенню поточних проблем, але спровокувати значні проблеми у віддаленій перспективі. У цьому контекс­ті важливе значення мають характер та напрями використання коштів, отриманих від державних позик — вони можуть бути ефективними в осно­вному при спрямуванні на видатки розвитку.

Державні субсидії (субвенції, дотації) відображають зворотній подат­кам рух грошових потоків і на відміну від них мають селективний харак­тер— їх отримують не всі, а тільки окремі юридичні та фізичні особи. Державне субсидіювання має за мету фінансову підтримку з боку держави тим, хто внаслідок певних об'єктивних обставин не отримує достатніх вла­сних доходів. Визначення отримувачів і рівня субсидій завжди носить пев­ного мірою як об'єктивний, так і суб'єктивний характер. Забезпечувальна роль субсидій, субвенцій і дотацій залежить від фінансових можливостей держави та їх питомої ваги у доходах отримувачів. Для малозабезпечених громадян — отримувачів субсидій, як правило, їх роль досить відчутна, навіть при відносно незначних розмірах, а тому держава завжди намагаєть­ся надавати таку допомогу. Загалом, державні субсидії досить керований інструмент, який забезпечує достатню цілеспрямованість і передбачува­ність фінансового впливу.

Державне субсидіювання має пряму і непряму форми. Пряма існує у вигляді державних трансфертів — виділення окремим суб’єктам певної суми коштів з державного бюджету на неповоротній безоплатній основі. Непряма полягає у встановленні громадянам різних пільг — повне чи час­ткове звільнення від плати за певні товари і послуги. Але при цьому така форма доповнюється прямими трансфертами виробникам цих товарів і по­слуг, що втрачають частину доходів унаслідок подібної цінової і тарифної політики держави.

Механізм прямого й непрямого субсидіювання у регулювальному контексті відчутно поступається оподаткуванню, оскільки податки — це вилучення зароблених юридичними і фізичними особами доходів, тоді як державні субсидії характеризують систему безповоротного та безоплатно­го фінансування. Різні види субсидіювання мають відмінні регулювальні властивості. Найменш дієвими є державні дотації, які виділяються на пок­риття збитків окремих підприємств, що викликані певною політикою дер­жави у сфері ціноутворення (наприклад, обмеження тарифів на житлово- комунальні послуги). Державні субсидії, що являють собою фінансову до­помогу окремим юридичним і фізичним особам, теж не надто дієвий засіб впливу. Вони можуть бути цільовими (на конкретні цілі) та не передбачати цільового використання. Безумовно, більш ефективними є цільові субсидії, оскільки, забезпечуючи конкретні потреби, впливають на поведінку отримувача. Державні субвенції є своєрідними цільовими субсидіями, що, як правило, надаються на умовах спільного фінансування — воли виділяються за умови, що їх отримувач забезпечить певну частку фінансування тих чи інших витрат власними коштами. Тобто, передумовою отримання субвенції є мобілізація власних можливостей. Важелями, які регулюють державні субсидії, є критерії та умови їх надання, які дозволяють урізноманітнювати напрями і характер впливу субсидіювання та досягати їх належної ефективності. У суспільстві постійно ведуться дискусії з приводу державної фінансової підтримки окремих суб’єктів. По-перше, кому їх надавати — виробникам певних товарів і пос­луг (за таких умов дотується практично все населення), чи окремим кате­горіям споживачів? По-друге, якщо окремим категоріям споживачів, то за якими крітеріями їх визначати? Так, в Україні домінує два підходи. Пер­ший - за особливі заслуги чи певний статус, наприклад, пільги інвалідам та учасникам Великої Вітчизняної війни. Другий, принцип малозабезпече­ності. Однак серед малозабезпечених можуть бути такі, що з об’єктивних причин не можуть отримувати достатні доходи, а можуть бути й ті, хто просто не хоче працювати. Невірно визначені критерії породжують невдоволення у суспільстві та замість того, щоб згладжувати суперечності між окремими верствами населення загострювати їх.

Державні песнії і допомоги виплачуються з державних пенсійного та фондів соціального страхування. їх забезпечувальний потенціал залежить від рівня оподаткування в частині внесків до цих фондів, які були охарактеризовані вище, та встановленої системи пенсійного й соціального страхування. Пенсійне забечпечення існує у державній та недержавній, обов’язковій чи добровільній формах на основі солідарної та накопичува­льної систем. Дсржавнс пенсійне страхування є обов’язковим і може здійснюватися на солідарній чи накопичувальній основі, тоді як недержавне, як правило, здійснюється у добровільній формі і є накопичувальним.

Солідарна система полягає у тому, що суспільство несе спільну відповідальність за пенсійне забезпечення непрацездатних громадян. Кошти, що концентруються у державному пенсійному фонді, є суспільною власністю, навіть якщо персоніфікований облік внесків по кожному найманому працівнику. Розмір призначених пенсій прямо не залежить від суми сплаченних внесків, хоча й пов’язується із заробітною платою, трудовим стажем та іншими показниками трудової діяльності. При солідарній систе­мі бюджет фонду формується і використовується щорічно за схемою: нинішнє покоління працюючих утримує нинішніх пенсіонерів. Відповідно, рівень внесків визначається співвідношенням між загальною сумою пенмійних виплат і фондом заробітної плати (в Україні, де використовується солідарна система, наразі розмір внесків роботодавців та найманих праців­ників складає в середньому 33 %). Тому рівень пенсійного забезпечення визначається рішерінями владних структур і залежить від співвідношення чисельності працюючих та пенсіонерів, а також від нинішнього стану еко­номіки.

При накопичувальній системі розмір пенсії визначається сумою внес­ків, накопичених на персональних рахунках, які є власністю даної особи. За такого підходу фактично кожний громадянин визначає свій рівень майбут­нього пенсійного забезпечення, обираючи відповідну схему сплати внесків та отримання пенсії. Розмір внесків при цій системі залежить: від співвід­ношення між потенційним часом перебування на пенсії та трудовим стажем; від розміру пенсії, яку отримуватиме пенсіонер (на рівні прожиткового мі­німуму чи отримуваного доходу); від величини доходів, які будуть отримані від інвестування тимчасово вільних на період їх накопичення коштів. Ска­жімо, якщо громадянин бажає отримувати в майбутньому пенсію на рівні його нинішніх доходів від роботи за найманням, а співвідношення між імо­вірним часом перебування на пенсії та трудовим стажем складає 1: 3, то на його рахунок ним та роботодавцем має сплачуватися 33,3% від його заробі­тної плати, а з урахуванням того, що за рахунок доходів від інвестування кошти на персональних рахунках у середньому подвоюються, розмір внес­ків може бути зменшений удвічі; тобто складати близько 17%. Якщо при цьому врахувати певні ризики, що мають бути забезпечені у період пенсій­ного страхування, то отримуємо 18-20%, тобто той тариф, іцо на даний час використовується у більшості розвинених країн світу.

Порівняння двох охарактеризованих систем засвідчує значну перевагу накопичувального пенсійного страхування. У забезпечувальному контексті воно, з одного боку, є набагато дешевшим, а з іншого, формує дієспро- можну систему пенсійного забезпечення громадян, за умов якої відпадає потреба у соціальному захисті пенсіонерів через охарактеризовану перед цим систему державного субсидіювання. У регулювальному контексті на­копичувальна система формує відповідну систему інтересів у суспільстві, заставляючи кожного громадянина піклуватися про свою фінансово забез­печену старість. Натомість солідарна система веде до викривлення суспі­льної моралі. Як, наприклад, в Україні не намагаються боротися із неофі­ційною виплатою заробітної плати у конвертах поки що добитися відчутних зрушень не вдається.

Система соціального страхування в різних країнах суттєво різниться за своїми напрямами. В Україні вона наразі охоплює три фонди: на випа­док безробіття; від нещасних випадків на виробництві; на випадок тимча­сової страти працездатності та пологів. Законодавством передбачалося створення також фонду обов’язкового медичного страхування, але до реа­лізації цього завдання так і не наблизилися. У забезпечувальному контексті ці фонди відіграють важливу роль, формуючи систему страхового захисту ніл нкігіапіїх подій. Регулювальна роль даних фондів і виплат теж може бу- іи індчуі мою. Наприклад, виплати на народження дитини можуть позити­внії шііішшти на вирішення демографічних проблем.

Н;іжелями впливу в системі пенсійного та соціального страхування є поря док та умови призначення і виплати пенсій — пенсійний вік, трудовий стаж, від яких залежить розмір пенсії, пільги для певних катего­рій працівників тощо. Встановлюючи певні правила, держава може заохо­чуй,і ги перетік робочої сили у певні галузі економіки, сфери діяльності.

Враховуючи важливість пенсійного забезпечення для громадян, ці важелі впливу є досить потужними засобами фінансового нпшжу на суспільство.

Державні інвестиції спрямовуються на фінансування конкретних ін- інч пщійгшх проектів за рахунок бюджету чи цільових державних запозик і державні видатки носять, як правило, вибірковий характер — вони примішуються туди, куди залучити приватні інвестиції вкрай складно.

При цьому державні інвестиції є досить надійним, цілеспрямованим та пе­редбачуваним інструментом фінансового впливу. Вони засновуються на чітких і наперед визначених критеріях відбору інвестиційних проектів, умовах і порядку проведення тендерів з вибору виконавців.

Основною проблемою державного інвестування є забезпечення ефек- ішіпості використання коштів. Як відзначає Ш. Бланкарт, держава має проводити закупівлі товарів, робіт та послуг на максимально вигідних умовах, оскільки це відображає прагнення всіх платників податків до еко­номного витрачання державних коштів. Проте на практиці не рідким буває і марнотратство, і надання привілеїв певним групам інтересів, і корупція. При цьому недостатньо обмежуватись зобов’язанням державних службових парламентаріїв і членів уряду дотримуватись максимально вигідних умон необхідне запровадження правил, які б обмежували свободу їхніх дні, спрямованих на задоволення власних інтересів.

Дата добавления: 2015-05-23