Милосердя і благодійність як культурно-історисні традиції соціально-педагогічної діяльності

Теорія і практика соціальної педагогіки зв'язані з історично-культурними, етнографічними традиціями й особливостями народу, залежать від соціально-економічного розвитку держави, спираються на релігійні і морально-етичні уявлення про людину і людські цінності.

Якщо говорити про соціальну педагогіку як область практичної діяльності, то необхідно чітко розмежовувати соціально-педагогічну діяльність як офіційно визнаний різновид професійної діяльності, з одного боку, і як конкретну, реальну діяльність організацій, установ, окремих громадян по наданню допомоги нужденним у ній людям, з іншої.

Соціально-педагогічної діяльності як професії, що припускає спеціальну підготовку людей, здатних надати кваліфіковану допомогу нужденним у соціальній, педагогічній і морально-психологічній підтримці дітям,донедавна в нашій країні не було. Що ж стосується реальної діяльності суспільства по наданню допомоги знедоленим дітям, то вона має глибокі історичні корені [4.21].

Треба сказати, що протягом усього розвитку людської цивілізації будь-яке суспільство так чи інакше зіштовхувалося з проблемою відносини до тих його членів, що не можуть самостійно забезпечити своє повноцінне існування: дітям, людей похилого віку, хворим, що мають відхилення у фізичному чи

психічному розвитку й іншим. Відношення до таких людей у різних суспільствах і державах на різних етапах їхнього розвитку було різним - від фізичного знищення слабких і неповноцінних людей до повної інтеграції їх у суспільство, що визначалося характерним для даного суспільства аксиологічною (ціннісною) позицією, тобто системою стійких переважних, значимих, що мають цінність для членів суспільства уявлень. Аксиологічна позиція, у свою чергу, завжди буває обумовлена ідеологічними, соціально- позиція, у свою чергу, завжди буває обумовлена ідеологічними, соціально-економічними, моральними поглядами суспільства.

Історія українського народу показує, що в його культурі ще в період родоплемінних відносин стали закладатися традиції гуманного, жалісливого відношення до немічних і знедолених людей і особливо - до дітей як найбільш беззахисних і уразливих серед них. З прийняттям на Русі християнства ці традиції одержали своє закріплення в різних формах милосердя і благодійності, що існували на всіх етапах розвитку українського суспільства і держави.

Незважаючи на те, що слова “благодійність” і “милосердя”, на перший погляд, дуже близькі за своїм значенням, вони не є синонімами. Милосердя -це готовність допомогти кому-небудь з людинолюбства, жалю, чи, по визначенню В. Даля, «любов на ділі, готовність робити добро всякому». Православна церква із самого свого заснування проголосила милосердя як один з найважливіших шляхів виконання основної християнської заповіді «розлюби ближнього як себе самого». Причому милосердя як діяльна любов до ближнього, через яку затверджувалася любов до Бога, повинно було виражатися не просто

в жалі, співчутті до стражденних, а в реальній допомозі ім. У давньоруському суспільстві практичне виконання цієї заповіді зводилося, як правило, до вимоги подавати милостиню нужденним. Надалі одержали розвиток і інші форми прояву милосердя, найбільш значима з який – благодійність [3.15]

Благодійність має на увазі надання приватними особами чи організаціями безоплатної і, як правило, регулярної допомоги нужденним людям. Виникнувши як прояв милосердного відношення до ближнього, благодійність стала сьогодні однієї з найважливіших складових громадського життя практично кожної

сучасної держави, що має свою юридичну базу і різні організаційні форми.Однак у кожній країні розвиток благодійності має свої історичні особливості.

Дата добавления: 2015-05-23