Валютно-фінансова політика держави

План

Тема 8. РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНИХ ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВИХ ВІДНОСИН

Контрольні запитання і завдання

1. Яку роль відіграють іноземні інвестиції для розвитку України? Які існують умови їх залучення в економіку України?

2. Дайте визначення міжнародних і регіональних валютно-фінансових організацій.

3. Які основні напрямки економічної і фінансової діяльності Групи Світового банку та МВФ та мета їх створення?

4. Що являє собою Група Світового банку? Які його складові?

5. Охарактеризуйте Участь України В МВФ.

6. Які головні завдання Міжнародний банк реконструкції та розвит­ку (МБРР), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародної фінансової корпорації (МФК), Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій (БАГІ), Міжнародний центр врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС)?

7. Чому особливе місце серед кредитів міжнародних фінансових організацій Україні посідають запозичення від Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР)?

8. Які є форми вивезення капіталу?

9. Чим відрізняються прямі і портфельні іноземні інвестиції?

10. Які особливості існують особливості залучення іноземних інвестицій в економіку України?

11. Визначте поняття вільна економічна зона та офшорна зона, їх види і типи.

12. Які існують основні пріоритетні галузі діяльності у ВЕЗ і ТПР?

13. Визначте загальні принципи та стратегію розвитку СЕЗ в Україні.

1. Валютно-фінансова політика держави

2. Валютні обмеження та валютні ризики

3. Стратегічні напрями вдосконалення системи регулювання міжнародних фінансів

4. Основні напрями вдосконалення діяльності міжнародних фінансових інституцій

Ключові терміни: валютне регулювання, облікова (дисконтна) політика, політика кредитної рестрикції, девізна політика, валютний демпінг, девальвація, ревальвація, валютні обмеження, валют­ні ризики, мультивалютні за­стереженя

Література: 1, 22, 23, 28, 29, 33, 35, 37, 39, 40, 41, 44, 46

Валютне регулювання — одна з форм державного регулюван­ня міжнародних економічних відносин, спрямована на регулювання міжнародних розрахунків і порядку здійснення операцій з валютою та валютними цінностями з метою урівноваження платіжних ба­лансів, зміни структури імпорту або його обмеження, скорочення платежів за кордон, концентрації валютних ресурсів у руках держави.

Системи національного регулювання грошово-валютних відно­син мають дуже давню історію. Воно розпочиналося, як правило, з впровадження заборони вивозу золота з країни. Поступово це регу­лювання поширилось на інші валютні цінності, у тому числі на платіжні засоби та цінні папери: акції й облігації. З уведенням оборотності валют валютне регулювання в деяких розвинутих краї­нах було скасоване, в інших — значно послаблене.

Валютне законодавство розвинутих країн визначає коло валютних операцій, які можуть підлягати валютному регулюванню. У більшості випадків вони поділяються на операції, пов'язані з міжнародним рухом капіталів, зовнішньою торгівлею, міжнародними борговими відносинами, операціями із золотом та іншими валютними ціннос­тями, та операції, пов'язані з розвитком таких сфер міжнародних відносин, як туризм, інші форми спеціальних міждержавних виплат.

Валютне регулювання забезпечується спеціальною системою пра­вових норм і засобів. Деякі спеціалісти-правники розглядають цю систему як самостійний інститут права (у зарубіжній літературі його називають "валютним правом").

У розвинутих країнах ринкової економіки валютне регулюван­ня здійснюється або міністерствами фінансів (у більшості країн), або центральними емісійними банками (Велика Британія, Данія), або спеціальними урядовими установами (Франція, Італія).

У системі державного регулювання економічного життя кожної країни виділяють сукупність заходів, які вживаються центральними банками у сфері грошового обігу і валютних відносин з метою впли­ву на купівельну спроможність грошей, валютні курси та на економіку загалом, що становить сутність певної валютної політики держави. Ця політика здійснюється переважно у двох формах: обліковій (дис­контній) та девізній.

Облікова (дисконтна) політика означає зміну облікової ставки центрального банку з метою регулювання валютного курсу шляхом впливу на рух короткострокових капіталів. В умовах пасивного пла­тіжного балансу центральний банк підвищує облікову ставку і цим самим стимулює приплив іноземного капіталу з країн, де цей рівень нижчий. Цей приплив короткострокових капіталів поліпшує стан платіжного балансу, створює додатковий попит на національну ва­люту, таким чином сприяючи підвищенню її курсу.

При значному активному сальдо платіжного балансу, що буває досить рідко, центральні банки відповідних країн вдаються до про­тилежних дій. Вони знижують облікову ставку і тим самим стиму­люють відплив іноземного й національного капіталу з метою змен­шення активного платіжного сальдо. За цих умов зростає попит на іноземну валюту, зростає її курс, а курс національної валюти відповідно падає.

Облікова політика — це традиційний метод регулювання валют­ного курсу. Але в сучасних умовах ефективність цього методу знач­но зменшилася за рахунок інтенсивних процесів інтернаціоналізації господарського життя і негативного впливу дорогих кредитів на розвиток національних економік.

Політика кредитної рестрикції ("дорогих грошей") викорис­товується, як правило, в умовах стрімкого промислового буму та зро­стання господарської активності. її мета — перешкодити процесові активного використання кредиту господарськими суб'єктами та за­гальмувати промисловий бум, який часто призводить до "перегріву економіки" і перевиробництва товарів.

Політика кредитної експансії ("дешевих грошей"), навпаки, спрямована на стимулювання кредитних операцій у розрахунку на те, що більш сприятливі умови кредитування будуть спонукати до господарської активності, зростання виробництва і залучення іно­земного капіталу.

Ліберальна політика кредитної експансії спричиняє зниження валютного курсу, і навпаки, політика кредитної рестрикції породжує тенденцію до підвищення валютного курсу.

Девізна політика спрямована на регулювання валютного курсу шляхом купівлі та продажу іноземної валюти (девіз). У сучасних умовах девізна валютна політика часто набирає форми валютної інтервенції — прямого втручання центрального банку в операції з іноземною валютою на валютних ринках при одночасному введенні обмежень у сфері валютних операцій на внутрішньому ринку.

При використанні девізної валютної політики у разі падіння курсу національної валюти центральний банк країни продає на валютних ринках, як правило, значні суми іноземної валюти, що приводить до зростання курсу національної валюти щодо іноземної, та навпаки, скуповування іноземної валюти веде до падіння курсу національної.

Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу валюти на заниженому рівні шляхом валютного демпінгу — знецінювання національної валюти з метою масового експорту то­варів за цінами, нижчими за світові.

Валютний демпінг використовується для експорту товарів шля­хом застосування спеціальних занижених валютних курсів, які відоб­ражають зовнішнє знецінення валюти у розмірах, що перевищують знецінення грошей на внутрішньому ринку країни, яка експортує товари та послуги. При валютному демпінгу експортер, навіть за високого рівня витрат виробництва, реалізуючи свої товари на зовнішніх ринках за цінами, які нижче світових, може одержати досить вигідний прибуток у валюті тієї країни, куди експортується товар. Найчастіше валютний демпінг здійснюється в умовах мно­жинності валютних курсів, при використанні так званих вільних курсів та інших спеціальних занижених курсів для певного виду товарів, послуг та операцій.

Валютний демпінг безпосередньо впливає на торговельно-еконо­мічні відносини відповідних країн. Так, занижений валютний курс підвищує конкурентоспроможність фірм певної країни на світових ринках та сприяє розширенню експорту товарів і послуг. Однак зани­ження валютного курсу призводить до зростання внутрішніх цін, країна вивозить більше товарів і послуг на відповідну одиницю імпорту, що порушує еквівалентність міжнародного обміну на шкоду цій країні.

Традиційними методами валютного регулювання є девальвація і ревальвація, які хоч і меншою мірою, ніж це було за часів дії золото­монетного стандарту, але все одно застосовуються в практиці сучасних грошово-валютних відносин. Сутність дії цих двох протилежних явищ полягає у відповідному зниженні або підвищенні валютного курсу.

До скасування офіційного вмісту золота у валютах девальвація означала зменшення в законодавчому порядку металічного вмісту національної грошової одиниці або зниження офіційного курсу ва­люти певної країни щодо золота чи срібла, а після скасування — зниження курсу національної валюти щодо іноземних валют.

Ревальвація — офіційне підвищення вартості валюти, що вира­жається у зростанні її золотого вмісту (система золотомонетного стан­дарту), або в підвищенні її курсу щодо інших валют. За механізмом впливу на економічні процеси ревальвація протилежна девальвації.

На відміну від девальвації ревальвація порівняно рідкісне яви­ще в валютно-фінансовому світі. Це пояснюється тим, що країна, яка здійснює ревальвацію своєї валюти, ставить себе в менш вигідне по­ложення у сфері зовнішньої торгівлі, припливу іноземного капіталу і розвитку міжнародного туризму порівняно з іншими країнами.

Традиційно ревальвація використовується для боротьби з інфля­ційними процесами, оскільки, стримуючи зростання грошової маси в обігу, дещо затримує зростання внутрішніх цін.

Ревальвація також здійснюється з метою стримування зростан­ня активності сальдо торговельного балансу. Оскільки вона сама по собі ставить країну, що вдається до ревальвації, в менш вигідне становище на світовому ринку, то часто здійснюється під тиском інших країн, які мають найактивніші зовнішньоекономічні зв'язки з цією країною.

Дата добавления: 2015-05-24