Теорія модернізації суспільства, їх види та стрижневі ідеї

Перехід від однієї якості суспільства до іншої отримав назву модернізації, яку пов’язують передусім із зародженням і розвитком капіталізму, поширенням цінностей і досягнень. Існує широке тлумачення модернізації. Вона може трактуватися і як наукова теорія, і як процес вдосконалення суспільства. Модернізація – процес і механізм забезпечення здатності соціальних систем до вдосконалення. Поширеним є лінійне тлумачення модернізації як процесу трансформації суспільства від до індустріального доіндустріального, а потім до постіндустріального стану, який супроводжується кардинальними змінами в економічній, політичній, соціальних сферах. У соціології розрізняють два види модернізації: органічну та неорганічну. Органічна модернізація відбувається завдяки ресурсам власного розвитку,

підготовлена внутрішньою еволюцією суспільства (п ре хід Англії від феодалізму до капіталізму). Вона починається не з економіки, а з культури та зміни суспільної свідомості.

Неорганічна модернізація є реакцією на досягнення розвиненіших країн, формою «наздоганяю чого розвитку» з метою подолання історичної відсталості. Наприклад, Росія неодноразово намагалася наздогнати розвинуті країни (петровські реформи XVIII ст., сталінська індустріалізація, 30-х років ХХ ст., хрущовська 60-х років ХХ ст., горбачовська перебудова 1985 р.). Така модернізація, як правило, здійснюється завдяки залученню закордонного досвіду, інвестицій, імпорту обладнання і патентів, відповідними змінами у соціальній та політичній сферах. Однак, в Японії за короткий час вона трансформувалася в органічну. Неорганічна модернізація починається з економіки та політики, а не з культури, її принципи не встигають охопити більшість населення, тому не мають достатньої підтримки. Саме такий вид модернізації властивий пострадянським країнам. Теорія «модернізації» містить такі стрижневі ідеї:

а) розвинутою може вважатися тільки та країна, яка має значний рівень індустріалізації, стабільний економічний розвиток, віру суспільства у силу раціонального наукового знання як основу прогресу, високий рівень та якість життя, розвинуті політичні структури, вагому частку середнього класу в структурі населення;

б) суспільства, які не відповідають зазначеним вище критеріям, належать або до «традиційних», або до «перехідних»;

в) зразком розвинутості є західні країни (саме тому теорію модернізації інколи називають теорією «вестернізації»);

г) модернізованість, розвинутість – комплексний феномен, який має технологічні, політичні, економічні, соціальні, психологічні аспекти; основою модернізації є науково-технічний і технологічний прогрес.

Пізніше виникла теорія «запізнілої модернізації», її автори виходять з того що існує лінійний прогрес і поступовість стадій розвитку суспільства. Відповідно доіндустріальна фаза змінюється індустріальною, а потім – постіндустріальною. А запозичення «раціональних» соціально-економічних моделей найрозвинутіших країн, не підкріплене відповідними соціальними інститутами, структурами, соціальними якостями людини, призводить до «ірраціанально-індустріального» суспільства, яке поглинає більше соціальних ресурсів, ніж приносить соціальної віддачі.

Усі ці аспекти важливі при аналізі трансформаційних процесів в українському суспільстві. Слід брати до уваги й те, що: • «запізніла модернізація» може поставити суспільство у зовнішню залежність;

• модернізація може бути успішною за умов швидкого і поступового зростання

чисельності середнього класу, його високої соціальної мобільності; • успіх модернізації залежить від організаційних зусиль центральної влади, її

вміння локалізувати, блокувати соціальні конфлікти.

В Україні набуття державної незалежності відбувалося одночасно із соціальним трансформуванням, перетворення суспільних структур з авторитарно-бюрократичних на демократичні, плюралістичні. Незалежність часто сприймалася однобічно – як відокремленість від тодішньої спільності, а не як самостійність власного суспільного врядування, спрямованого на радикальне оновлення глибинних засад суспільного життя. Комплекс об’єктивних чинників, а також грубі помилки у суспільному врядуванні зумовили глибоку економічну кризу, зниження рівня життя людей, загострення соціальних проблем, занепад моральності. Усе це спричинило соціальну аномію. Український соціум перебуває у стані так званого посттоталітарного синдрому. Його особливість полягає у гіпертрофовано запобігливому, підневільному, властивому авторитарно-тоталітарному суспільству ставленні мас до влади і у владній інерції еліти розпоряджатися, контролювати та регулювати розвиток суспільства. На думку американських політологів К. Фрідріха та З. Бжезинського, посттоталітарний синдром характеризують:

а) переважання ролі окремих інтересів над загальним (раніше було навпаки);

б) встановлення ідеологічного вакууму;

в) протести населення проти насильства та ігнорування

натиску згори (як наслідок масового терору);

г) демілітаризація суспільства (противага мілітаризації економіки, політики, свідомості за радянських часів);

д) інформаційний плюралізм.

Серед вітчизняних вчених відсутня єдина думка щодо сутності українського суспільства і напряму його трансформації. За словами соціолога А. Гальчинського, Україна поступово просувається до так званого соціалізованого капіталізму (Японія, Швеція). За іншими оцінками, сутністю українського суспільства є феодалізований капіталізм, який «поєднав у собі модернізовані відносини позаекономічного примусу, неринкові зв’язки як ознаки-атрибути феодальної системи з економічною між індивідуальною і міжкорпоративною конкуренцією та вільним ринком як ознаками класичного, ліберального капіталізму» (Є. Суїменко). Отже, модернізація є однією з необхідних умов становлення нового світового порядку. В її основі лежить визнання головною закономірністю соціального розвитку постійної зміни, ускладнення політичних, економічних і культурних структур та їхніх функцій відповідно до потреб раціонального та ефективного функціонування суспільства.

Дата добавления: 2015-05-24