Історико-канонічна декларація Архієрейського Собору у п ц Київського Патріархату 1 страница

Додаткова

Основна

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Аньшин В. М. Инвестиционный анализ [Текст]: учебное пособие /
В. М. Аньшин; Академия н/х при Правительстве РФ. – М.: Дело, 2002. –
280 с.

2. Богатин Ю. В. Инвестиционный анализ [Текст]: учебное пособие /
Ю. В. Богатин, В. А. Швандар. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2000. – 287 с.

3. Верба В. А. Проектний аналіз [Текст]: підручник / В. А. Верба,
О. А. Загородніх; КНЕУ. – К.: КНЕУ, 2000. – 322 с.

4. Майорова, Т. В. Інвестиційна діяльність [Текст]: навчальний посібник /
Т. В. Майорова. – К.: ЦУЛ, 2003. – 376 с.

5. Пересада А. А. Інвестиційний аналіз [Текст]: навчально-методичний посібник для самост. вивч. дисц. / А. А. Пересада, С. В. Онікієнко,
Ю. М. Коваленко; Мін-во освіти і науки України, КНЕУ. – К.: КНЕУ, 2003. – 134 с.

6. Бардиш Г. О. Проектний аналіз [Текст]: підручник / Г. О. Бардиш; Мін-во освіти і науки України, НБУ, Львівський банківський ін-т. – [2-ге вид., стереот]. – К.: Знання, 2006. – 415 с.

7. Бланк И. А. Инвестиционный менеджмент [Текст] / И. А. Бланк. –
К.: ИНТЕМ ЛТД: Юнайтед Лондон Трейд Лимитед, 1995. ‑ 448 с.

8. Липсиц И. В. Инвестиционный проект: методы подготовки и анализа [Текст]: учебно-справочное пособие / И. В. Липсиц, В. В. Коссов. – М.: БЕК, 1996. – 304 с.

9. Савчук В. П. Анализ и разработка инвестиционных проектов [Текст]: учебное пособие / В. П. Савчук, С. И. Прилипко, Е. Г. Величко; КНЭУ, Днепропетровская гос. металлургическая академия Украины. – К.: Абсолют-В: Эльга, 1999. – 304 с.

Додаток А

Зразок оформлення титульної сторінки

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Кременчуцький НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ МИХАЙЛА ОСТРОГРАДСЬКОГО

Зал. книжка ______________

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З навчальної дисципліни «ІНВЕСТИЦІЙНИЙ АНАЛІЗ»

Варіант №________

Факультет економіки і управління

Напрям 6.080101 – “Геодезія, картографія та землеустрій”

Студент ___________________

Група ___________________

Роботу перевірив

____________________________

Кременчук 20____

Методичні вказівки щодо виконання контрольних робіт з навчальної дисципліни «Інвестиційний аналіз » для студентів заочної форми навчання за напрямом 6.080101 – «Геодезія, картографія та землеустрій”

Укладач к.е.н., доц. Л. А. Квятковська

Відповідальний за випуск зав. кафедри д.е.н., проф. О. І. Маслак

Підп. до друк.________. Формат 60х84 1/16. Папір тип. Друк ризографія.

Ум. друк. арк. _____. Наклад ______ прим. Зам.№________. Безкоштовно.

Видавничий відділ

Кременчуцького національного університету

імені Михайла Остроградського

вул. Першотравнева, 20, м. Кременчук, 39600

«КИЇВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ –
ПОМІСНА УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА»

ІСТОРИКО-КАНОНІЧНА ДЕКЛАРАЦІЯ
АРХІЄРЕЙСЬКОГО СОБОРУ
УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ

З метою роз’яснення позиції Української Православної Церкви Київського Патріархату щодо канонічного статусу нашої Церкви, її поглядів на ситуацію в українському православ’ї, шляхів припинення існуючого розділення Православної Церкви в Україні та утвердження єдиної Помісної Української Православної Церкви, на підставі Священного Писання та Священного Передання, канонів та історичного досвіду буття Вселенської Православної Церкви Архієрейський Собор УПЦ Київського Патріархату проголошує цю історико-канонічну Декларацію.

І. ЦЕРКВА

[Вірую] в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву.
9 член Символу віри
«Так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3:16). Церква є очолене Самим Сином Божим Ісусом Христом зібрання покликаних (гр. екклісіа) до спільноти Господньої осіб, які почули Благу вість (гр. Євангеліє), як заклик Господа до спасіння, увірували в Ісуса Христа і пішли за Ним.
Суттєві властивості Церкви Христової – це ті властивості, втрата яких спільнотою означає, що це вже не Христова Церква, а щось інше. У Символі віри вказані чотири суттєвих властивості Церкви – єдність, святість, соборність і апостольство. Усі інші властивості Церкви є похідними від цих чотирьох.
«Свята Соборна і Апостольська Церква є Церква Єдина, є цілісний містичний організм – Тіло Христове. … Оновлена, безгрішна і обожнена людська природа, що перебуває у Христі та отримує від Нього нове життя, і є Єдина Церква. Єдність Церкви, є аксіома вчення про Церкву, самозрозуміла кожному християнину». Мета Церкви – єднання людини з Богом. «Сутність Церкви можна виразити одним словом – єдність».
«Єдність Церкви, як її якісна характеристика, відрізняє Церкву від усіх інших видів об’єднання людей, бо Церква – не просто спільнота однодумців; єдність у церковному розумінні не є тільки згуртованість і однодушність. Церковна єдність передбачає зміну самого образу буття людської природи, його преображення з індивідуалістичного виживання у єднання за образом Осіб Пресвятої Тройці» (Катехізис).
Для правильного розуміння цієї природної єдності Церкви є основоположні слова Первосвященницької молитви Спасителя: «Я явив ім’я Твоє людям, яких Ти дав Мені від світу; вони були Твої, і Ти дав їх Мені, і вони зберегли слово Твоє. Освяти їх істиною Твоєю; слово Твоє є істина. Не за них же тільки благаю, але й за віруючих у Мене за словом їхнім. Щоб усі були єдине: як Ти, отче в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас єдине, – щоб увірував світ, що Ти послав Мене. І славу, яку Ти дав Мені, Я дав їм: щоб були єдине, як і Ми єдине; Я в них, і Ти в Мені; щоб вони були звершені в єдності, і щоб зрозумів світ, що ти послав Мене і полюбив їх, як полюбив Мене» (Ін. 17:6,17,20-23).
Виходячи з цих слів можемо стверджувати, що:
- через гріх люди втратили первинний безпосередній зв’язок із Богом, який вони до гріхопадіння мали в раю, а Ісус Христос словом і діяннями відновив цей зв’язок, явивши людям Свого Небесного Отця з’єднав земне з небесним;
- кожна людина, яка приймає, зберігає та виконує Христове Євангеліє, як слово істини, освячується Богом;
- до цієї спільноти освячених належать не тільки ті, хто чув Євангеліє безпосередньо від Христа, тобто Апостоли, але й усі, хто правильно вірують за словом їхнім;
- єдність спільноти віруючих має ту саму містичну, духовну природу, що і єдність між Отцем і Сином, основу якої складає любов, бо «Бог є Любов» (1Ін. 4:16).
З цим розумінням єдності Церкви узгоджується те, що Церква для нас не стільки видимий предмет знання, скільки містичний предмет віри. У Символі віри ми сповідуємо свою віру в Єдину Церкву, тим самим стверджуючи, що власна природа Церкви та спосіб збереження її єдності – містичні, таємничі й невидимі, бо «віра є здійснення очікуваного і впевненість у невидимому» (Євр. 11:1). Тому Східна Православна Церква не приймає латинського вчення про єдину Церкву, як обов’язково видиму організацію на чолі з Римським єпископом, як її видимим главою. Тільки Господь Ісус Христос є вічним і незмінним «главою Церкви, яка є тіло Його, повнота Того, Хто наповнює все у всьому» (Еф. 1:22-23), а тимчасовими видимими главами Церкви є єпископи, які «правдиво навчають слову [Господньої] істини» (Літургія).
В реаліях українського церковного життя спостерігається бажання підмінити поняття містичної єдності Церкви адміністративною єдністю з Московським Патріархатом. Проголошується, що адміністративне підпорядкування Московському Патріархату є необхідною умовою належності до Вселенської Христової Церкви, що тільки через адміністративне підпорядкування Московському Патріарху відбувається єднання Української Православної Церкви з іншими Помісними Православними Церквами.
У зв’язку з цим ми відкидаємо будь-які спроби видати адміністративну єдність з певним визнаним церковним центром, як головну умову визнання належності до єдиної Христової Церкви. Приналежність Київського Патріархату до Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви визначається правильним і православним сповіданням істини, переданої Господом Ісусом Христом через Апостолів всім, хто вірує в Нього, а не адміністративною єдністю з Московським або іншим Патріархатом. Всі, хто належать до Київського Патріархату, належать до істинної Христової Церкви – в першу чергу в силу того, що Київський Патріархат визнає та сповідує словом і діянням ту саму православну християнську віру і ті самі істинні догмати, що і вся Повнота Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви.
Церква називається Апостольською, хоч вона бере свій початок не від самих Апостолів, а від Господа нашого Ісуса Христа. Не Апостоли створили Церкву, і не вони є її Главою. Апостол Павло в посланні ясно говорить: «Хіба Павло розп’явся за вас? Чи в ім’я Павлове ви хрестилися?» (1Кор. 1:13). Тому благодатна єдність Церкви (у тому числі апостольське преємство її ієрархії) у більшій мірі походить від Єдиного Духа Святого, Який діє в Церкві, від єдності віри, єдиного розуміння Священних Писання і Передання, єдності Традиції - духовної, богослужбової, богословської і так далі. Церква називається Апостольською тому, що через Апостолів прийняла віровчення, а не тільки преємство хіротоній, а також тому, що зберігає ту саму віру, яку мали апостоли. Юридичне (отже - раціональне) розуміння єдності Церкви, більше як єдності та безперервності ланцюжка хіротоній, характерне швидше для католицької, ніж для православної еклезіології. Тому, цінуючи та зберігаючи апостольське наступництво у хіротоніях, Київський Патріархат свідчить, що благодатність його життя залежить в першу чергу від Самого Духа Святого, який безперервно діє в Церкві та «дише, де хоче» (Ін 3:8), а не там, де Йому вказують люди.
Ніким не доведено, що у Київському Патріархаті проповідується не єдине для всієї Православної Церкви віровчення, а єресь. Навпаки, чільний представник Московського Патріархату митрополит Смоленський Кирил у своєму листі до глави УГКЦ кардинала Любомира Гузара, опублікованому 10 липня 2006 р., визнає, що громади Київського Патріархату на Львівщині (а відтак – і всі громади) є «православними за віросповіданням».
Київський Патріархат категорично відкидає спроби приписати йому сповідання якоїсь іншої «Церкви», паралельної з існуючою Вселенською Христовою Церквою. Ми визнаємо, що, відповідно до Священного Писання і Символу віри, Церква Христова є тільки одна і єдина, до якої належать усі Помісні Православні Церкви, в тому числі УПЦ Київського Патріархату, як одна з них. Видимою ознакою незмінності цього сповідання є те, що Предстоятель Київського Патріархату за кожною Божественною літургією поминає в належному порядку імена та титули всіх діючих Предстоятелів інших Помісних Православних Церков, окрім Патріарха Московського, як винуватця розколу Української Православної Церкви.
Київський Патріархат є Помісною Православною Церквою, яка звершує своє служіння в Україні для віруючих усіх національностей, а не тільки для українців. Так само і в країнах Діаспори до парафій Київського Патріархату належать не тільки українці. Тому Київський Патріархат відкидає будь-які звинувачення у тому, що він є «націоналістичною церквою» у тому розумінні, що він збудований виключно за національним принципом.
Любов до своєї Батьківщини та її народу (патріотизм) є природним виконанням Христової заповіді любові до ближнього. Тому Київський Патріархат займає патріотичну позицію, всіляко сприяючи утвердженню державної незалежності України. З волі Божої, мирно, без пролиття крові та насильства, український народ шляхом самовизначення проголосив свою державну незалежність. Тому, дотримуючись правил 17 Четвертого та 38 Шостого Вселенських Соборів, які зазначають, що «громадянським та земельним розподілам нехай слідує і розподіл церковних справ», тобто, що церковно-адміністративний устрій повинен відповідати устрою державному, а також дотримуючись 34 Апостольського правила, яке говорить, що «єпископам всякого народу належить знати першого серед них, і визнавати його, як главу», спираючись на волю Помісного Собору УАПЦ 5-6 червня 1990 р. та Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. Українська Православна Церква проголосила свою автокефалію – повну адміністративну незалежність при збереженні повної єдності віровчення, богослужіння та церковного устрою з усіма Помісними Православними Церквами.

ІІ. КАНОНИ

Внутрішня єдність Церкви має і свої зовнішні прояви:
- єдність православної віри, сповідання одного й того ж Символу віри;
- єдність таїнств і богослужіння;
- єдність ієрархії, церковного устрою, єдність церковних канонів (Катехізис).
Київський Патріархат сповідує передану через Апостолів православну віру та сформульовані Вселенськими Соборами догмати, у тому числі Символ віри; вчить про таїнства і богослужіння та звершує їх так само, як і вся Повнота Православної Церкви; має однаковий з іншими Помісними Церквами устрій свого життя, визнає всі канони Православної Церкви та додержується їх. Київським Патріархатом не введено нічого нового ні у віровчення, ні у практику звершення таїнств і богослужіння, ні у канонічний порядок життя Церкви. Зовнішньою ознакою цього є сповідання віри та присяга, які перед звершенням хіротонії здійснює кожен обраний на єпископа. Текст сповідання віри та архієрейської канонічної присяги ідентичний з текстом, який вживається, наприклад, у Московському Патріархаті, окрім назви Помісної Церкви та титулу її Предстоятеля. Тому за всіма ознаками Київський Патріархат належить до Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви.
«Обов’язковими для Помісних Церков є основи канонічного устрою, які спираються на догматичне вчення. Важливість канонів пояснюється ще й тим, що вони є виявом волі або згоди всієї Церкви, мають на меті єдність Церкви, її добрий стан та зростання. Але, говорячи про обов’язковість канонів, необхідно мати на увазі наступну важливу обставину. Канони не є догматами, а свого роду застосуванням догматичних начал до місцевих умов життя, які змінюються. Канони досить точно визначають, у чому полягає самостійність Помісних Церков. Вимагаючи повної єдності у питаннях віри, вони надають повну свободу у області адміністративній».
Як можна бачити з попереднього розгляду, канони (церковні закони або правила) є зовнішньою огорожею життя Церкви, а не змістом її віри та внутрішнього життя. Православна Церква живе і єднається в єдине тіло Христове не через канони, а вірою та дією благодаті Божої. Саме тому серед ознак єдності Церкви канони посідають останнє місце.
Священне Писання відрізняє дію Божественної благодаті, яка освячує людину та єднає її з Богом, від дії закону, який оберігає людину від падіння у зло. «Для чого ж тоді закон? Він був даний пізніше заради злочинців… Бо коли б даний закон міг животворити, тоді б воістину праведність була від закону… Тому закон був вихователем, який вів нас до Христа, щоб нам виправдатися вірою; коли ж прийшла віра, то ми вже не під вихователем. Бо всі ви – сини Божі через віру в Христа Ісуса» (Гал. 3:19,21,24-26). «Ділами закону не виправдається перед Ним ніяка плоть; бо законом пізнається гріх. Тепер же, незалежно від закону, з’явилася правда Божа, про яку свідчать Закон і Пророки, правда Божа через віру в Ісуса Христа у всіх і на всіх, хто вірує, бо нема різниці, тому що всі згрішили і позбавлені слави Божої, виправдовуються даром, благодаттю Його, через відкуплення у Христі Ісусі» (Рим. 3:20-24). Російський філософ В.С. Соловйов писав: «Право є найнижча межа, певний мінімум моралі, для всіх обов’язковий». Завдання права, вважав він, «не в тому, щоб світ, який лежить у злі, перетворився у Царство Боже, а в тому, щоб він до часу не перетворився у пекло».
Тому спроби представників Московського Патріархату оголосити канони і норми церковного права основою життя Церкви, її «Конституцією», близькі до фарисейського лжевчення. Фарисеї шукали виправдання через буквальне виконання приписів Закону Божого та передань старців, але Священне Писання ясно свідчить, «що людина виправдовується вірою, незалежно від діл закону» (Рим. 3:28), що закон лише сприяє людині на шляху до спасіння, але на спасає її.
Старозавітній Закон був даний Самим Богом, але Спаситель говорить, що багато з його норм були дані через жорстокосердість людей. Тож, якщо благодать, отримувана через віру, ставиться вище Богоодкровенного Закону, то тим більше ознака єдності у вірі стоїть незрівнянно вище, ніж єдність у тлумаченні та застосуванні канонів, які однакові для всієї Православної Церкви.
Практика представників Московського Патріархату вживати посилання на канони, як на доказ вірності свого негативного ставлення до Київського Патріархату, є прямим наслідування практики фарисеїв, які свої беззаконні дії обгрунтовували посиланням на закон: «Ми маємо закон, і за законом нашим Він повинен умерти» (Ін. 19:7). «Хіба увірував у Нього хтось з начальників або з фарисеїв? Але цей народ, що не знає закону, проклятий він» (Ін. 7:48-49). Подібно до фарисеїв представники Московського Патріархату не бажають навіть вступати з представниками Київського Патріархату в богословський діалог: «Никодим, один з них, який приходив до Нього вночі, говорить їм: хіба закон наш судить людину, якщо раніше не вислухають її і не дізнаються, що вона робить? На це сказали йому: чи й ти не з Галілеї?» (Ін. 7:50-52). Подібно до фарисеїв представники Московського Патріархату вважають себе єдиним авторитетним джерелом тлумачення канонів: «Ти Його ученик, ми ж Мойсеєві учні. Ми знаємо, що з Мойсеєм говорив Бог; а про Цього ж не знаємо, звідки Він… У гріхах ти весь народився, і чи ти нас учиш? І вигнали його геть» (Ін 9:28-29,34).
Київський Патріархат визнає всі канонічні правила, авторитет яких визнаний Повнотою Православної Церкви, та застосовує їх у практичній розбудові церковного життя. Київський Патріархат категорично відкидає звинувачення на його адресу у «неканонічності», детальне обгрунтування чого наводиться у цій Декларації. Богослів’я та церковне право не знають поняття і не застосовують термінів «канонічна Церква» та «неканонічна Церква», які введені у вжиток представниками Московського Патріархату з метою виправдовувати свої незаконні дії, розпалювати релігійну ворожнечу й ненависть проти Київського Патріархату.

ІІІ. СОБОРНІСТЬ ЦЕРКВИ. ПОМІСНІ (АВТОКЕФАЛЬНІ) ЦЕРКВИ

Де Ісус Христос, там кафолична (соборна) Церква.
Ігнатій Богоносець

Церква Христова називається Соборною (Кафоличною) тому, «що вона не обмежується ніяким місцем, ні часом, ні народом, але заключає в собі істинно віруючих усіх місць, часів і народів» (Митр. Філарет Дроздов, «Пространний Катехізис»). Соборність Церкви є характеристикою як її в цілому, так і її частин. Соборність є властивістю, яка виявляє в будові церковного життя образ Триєдиного Бога. Бог єдиний, але кожна Божественна Особа є Бог, Який володіє всією повнотою Божественної сутності. Тому «Церква є кафолична, як у своїй сукупності, так і у кожній зі своїх частин. Повнота цілого – не сума її частин, бо кожна частина володіє тією ж повнотою, що й ціле». «Інакше кажучи, кожна помісна община володіє тією ж повнотою благодатних дарів, що і вся Церква в цілому, бо в ній у тій же повноті присутній Той самий Христос» (Катехізис).
Будучи єдиною за сутністю, Церква поділяється на ряд Помісних Православних Церков. Помісні Церкви Христові є зібрання тих, які не тільки «люблять один одного як ближніх, але також є співгромадянами Царства Христового, що спільно визнають повноту любові, яка виражена їхнім єдиним Главою, єдиним Господом, єдиним Учителем – Христом». Це не інші або протилежні Церкви, але тотожні одна одній, відділені не ідейно, але територіально, адміністративно. Засновуючи у різних країнах Помісні Церкви, Апостоли ставили у цих Церквах пастирів, яким надавали право керувати ними, самостійно влаштовувати їхнє внутрішнє життя, з урахуванням місцевих особливостей та умов. Таким чином самими Апостолами утверджувалися Церкви із самостійним управлінням. У Священному Писанні згадуються такі помісні Церкви, як Коринфська (1 Кор.), Солунська (1 Сол.), Галатійська (Гал.) Вавилонська (2 Пет. 5:13), а також Ефеська, Смирнська, Пергамська, Сардикійська, Філадельфійська, Лаодикійська (Одкр. 3) та інші.
Управління окремими Церквами було зосереджене у головних містах округів або провінцій, де існували єпископські кафедри. На прикладі своїх дій апостоли показували, що Вселенська Церква повинна керуватися собором ієрархів усіх Помісних Церков, а Помісна Церква – своїми ієрархами: «Архієреї, які керують Церквами, – говориться у «Православному сповіданні», – іменуються їхніми главами: це потрібно сприймати у такому сенсі, що вони є місцеблюстителі Христові, кожен у своїй області, і глави приватні».
Самостійність Помісних Церков має також і канонічне обгрунтування, яке є правильним розкриттям Божественного Одкровення та відображенням внутрішнього їхнього устрою, який склався історично. Так, 34-те Апостольське правило досить ясно говорить про адміністративну самостійність Помісних Церков: «Єпископам всякого народу належить знати першого серед них, і визнавати його, як главу, і нічого, що перевищує його владу, не творити без його розсуду; творити ж кожному тільки те, що стосується його єпархії та місць, які належать до неї. Але й перший нічого нехай не творить без розсуду всіх. І таким чином буде однодумність, і прославиться Бог о Господі у Святому Дусі, Отець, Син і Святий Дух». Каноніст Феодор Вальсамон зазначає, що «в древності всі митрополити єпархій були незалежні (автокефальні) і рукопокладали їх свої власні Собори». За зауваженням проф. С. Троїцького у час ІІ Вселенського Собору такими незалежними Церквами «були Церкви якщо не у всіх Римських провінціях (а їх було близько 100), то у всякому разі у всіх 14 діоцезах Римської імперії». Древні Помісні Церкви, маючи свою ієрархію, були незалежними у своєму внутрішньому устрої та управлінні. З часом такі незалежні Церкви стали іменуватися Автокефальними (від гр. «автос» – сам і «кефалі» – голова), тобто такими, що мають свого главу, своє управління, незалежне від іншої влади. Правила вселенської Церкви не тільки не допускають підпорядкування одних помісних Церков іншим, але навіть захищають їхню недоторканість.
Термін «Помісна Церква» має подвійне значення. З одного боку це кожна окрема спільнота християн (єпархія), очолена своїм православним єпископом. Але такій «Помісній Церкві» не може належати повнота і довершеність канонічного устрою, бо вона не володіє головною ознакою власної довершеної структури – незалежним Собором Архієреїв на чолі з першим єпископом, який є Предстоятелем Церкви. Залежність єпархії від Собору Архієреїв полягає також у тому, що саме Собор поставляє наступника померлому єпархіальному єпископу і без Собору таке поставлення неможливе. Тому більш повне та домінуюче значення має тлумачення Помісної Церкви, як Церкви Автокефальної, повністю адміністративно незалежної від інших Помісних Церков. Ознаками помісного (автокефального) статусу Церкви є наявність у ній щонайменше трьох єпископів, які складають її Архієрейський Собор. Згідно з 34 Апостольським правилом один з цих єпископів самостійно обирається Главою, Предстоятелем Церкви.
За видами адміністративної організації свого життя канони поділяють Церкви на три види: автокефальні (повністю адміністративно незалежні), автономні (частково адміністративно незалежні), адміністративно залежні єпархії. Будь-який інший статус, який не відображено в канонах (як, наприклад, «самостійності та незалежності в управлінні») є тимчасовим внутрішнім статусом, наданим Помісною Церквою її частині. Тому сукупність єпархій, яка не має статусу автокефальної або автономної Церкви, не може називатися Церквою в канонічно-адміністративному сенсі цього слова. Прикладом цього є «Українська Православна Церква» у складі Московського Патріархату, яка є не Автокефальною або Автономною Церквою, а сукупністю єпархій Російської Православної Церкви в Україні зі спеціальним статусом (див. Статут РПЦ, глава VIII, п. 17).

IV. УМОВИ ДЛЯ ПРОГОЛОШЕННЯ АВТОКЕФАЛІЇ ЦЕРКВИ

1. УМОВИ
Загальновизнаним є факт, що канони Православної Церкви не дають прямого визначення способу проголошення автокефалії тієї чи іншої Церкви. Різні Помісні Церкви мають відмінні погляди на вирішення цього питання. Теми «автокефалія та спосіб її проголошення; автономія та спосіб її проголошення» внесені до каталогу тем майбутнього Всеправославного Собору, але відмінність поглядів на розв’язання цих питань є однією з причин того, що такий Всеправослваний Собор досі не зміг зібратися. Відсутність канонів, які визначають власне спосіб проголошення автокефалії, свідчить про те, що порушити їх неможливо. Тому кожна автокефальна Церква діє канонічно, якщо проголошення її автокефалії відбулося згідно із тими канонічними правилами, які опосередковано стосуються питання автокефалії, а також у відповідності до історичної традиції.
Автокефальною може бути лише та Церква, яка доросла до самостійного буття, має внутрішні можливості існувати незалежно від іншої церковної влади. Для цього потрібна наявність щонайменше трьох єпископів, два з яких, в разі смерті одного з ієрархів, можуть поставити його наступника. Автокефальною може бути лише та Церква, яка має достатню кількість пастирів і пастви, для того, щоб її служіння звершувалося нормально. Ще одним фактором для проголошення автокефалії є політична незалежність народу, серед якого відповідна Церква несе своє служіння. Під час прийняття рішення про автокефалію береться до уваги думка державної влади відповідної країни. Остання умова посідає визначне місце у справі проголошення автокефалії. Це знайшло своє відображення у канонах, які обгрунтовують участь державної влади в церковно-адміністративних справах. Видатні церковні історики професори В. Болотов та Є. Голубінський висловлюють думку, що взагалі церковно-адміністративні реформи, які не торкаються богоустановленої сторони церковного устрою, а лише адміністративно-церковних та міжцерковних відносин, можуть належати до компетенції зовнішньої, державної влади.
Визначним фактором проголошення автокефалії є спільна воля єпископату, духовенства і мирян відповідної Церкви, виражена через постанову Помісного Собору. Після прийняття соборного рішення про автокефалію воно проходить процес визнання з боку Матері-Церкви та інших Помісних Православних Церков. Підкреслимо той факт, що на основі канонічних правил та історичного досвіду Христової Церкви, автокефалія не надається, а визнається іншими Помісними Церквами. Право проголошення автокефалії, за наявності належних умов і підстав, однією з яких є відповідна державно-адміністративна незалежність, належить Собору Церкви, яка проголошує свою автокефалію, а право першою визнати цю автокефалію належить Матері-Церкві.

2. НАЯВНІСТЬ УМОВ ДЛЯ АВТОКЕФАЛІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ
Державна незалежність України була проголошена 24 серпня 1991 р. та підтверджена на загальному референдумі 1 грудня 1991 р., коли понад 90% виборців проголосували за підтвердження Акту про державну незалежність України.
У 1990 р. Помісний Собор УАПЦ проголосив відновлення її діяльності в Україні. На підставі проголошення державної незалежності України 6-7 вересня 1991 р. Архієрейський Собор УПЦ (в підпорядкуванні Московського Патріархату) ухвалив рішення про скликання Помісного Собору УПЦ для розгляду питання про автокефалію УПЦ. Скликаний у відповідності до церковних канонів та Статуту УПЦ Помісний Собор, який проходив 1-3 листопада 1991 р. у Києво-Печерській лаврі, в якому взяли участь усі правлячі та вікарні архієреї УПЦ, делегати від усіх єпархій та монастирів, представники від кліру та мирян, одноголосно прийняв рішення про автокефалію Української Православної Церкви Собор також підтвердив обрання митрополита Філарета Предстоятелем УПЦ та відкинув усі звинувачення на його адресу, розповсюджені у засобах масової інформації.
Зараз Київський Патріархат очікує визнання автокефалії з боку Константинопольської Матері-Церкви, до якої в статусі Митрополії Українська Церква належала з 988 до 1686 р. Відповідні прохання про визнання автокефалії Київського Патріархату були надіслані до Константинопольського Патріархату від імені Помісних Соборів 1992 р. та 2001 р. Створений у 1589 р. Московський Патріархат не має права претендувати на звання Церкви-Матері щодо Української Православної Церкви, заснованої 988 р. Тим більше що всі його дії, вчинені протягом останніх 90 років у відношенні до Української Церкви, не принесли їй миру та єдності, бо були продиктовані прихованою «під видом священнодії пихою мирської влади» (8 правило ІІІ Вселенського Собору).

3. КОРОТКІ ВІДОМОСТІ ПРО СУЧАСНИЙ СТАН УПЦ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ
Автокефалія Української Православної Церкви проголошена у відповідності до вищенаведених принципів і не порушує канонів. На сьогодні єпископат УПЦ Київського Патріархату налічує близько 40 архієреїв, в Україні діють більше 4000 парафій об’єднаних у 29 єпархій у всіх областях нашої держави. Плідно функціонують Київська і Львівська Православні Богословські Академії, семінарії у Луцьку та Рівному, Богословський інститут в Івано-Франківську, Теологічне відділення Філософсько-Теологічного факультету Чернівецького Національного Університету. За соціологічними опитуваннями Київський Патріархат користується підтримкою понад 10 мільйонів чоловік дорослого населення України (для порівняння – Московський Патріархат в Україні підтримують близько 5 мільйонів чоловік). У грудні 2006 р. в столиці України Києві 52% опитаних віднесли себе до Київського Патріархату і тільки 8% - до Московського Патріархату.
Таким чином наявні всі фактори для проголошення автокефалії Православної Церкви в Україні, передбачені канонами та історичним досвідом Церкви. Більш докладно ці питання розглянуті нижче.

Дата добавления: 2015-05-24