Які завдання інтернаціонального виховання?

У системі морального виховання чільне місце посідають патріотичне й інтернаціональне виховання.

Патріотизм ( від гр. patriotes — батьківщина) — любов до своєї батьківщини, відданість своєму народу, гордість за свій народ, прагнення захистити його надбання, продовжити примноження його загальнолюдських і національних морально-духовних цінностей. Патріотизм проникає в усе, що пізнає, робить, до чого прагне і що любить особистість. Як зазначав В.О. Сухомлинський, патріотизм як діяльна спрямованість свідомості, волі, почуттів діалектично пов'язаний з освіченістю, етичною, естетичною й емоційною культурою, світоглядною стійкістю, творчою працею. Виховання патріотичної свідомості, почуттів і переконань неможливо відокремити від складного цілісного процесу формування особистості.

Джерелами патріотичного виховання є рідне слово батька і матері, колискова пісня, культ Матері та Батька, рідна оселя, садиба, батьківщина і Батьківщина, героїчне минуле народу, життєдіяльність історичних постатей народу (політичних діячів, вчених, письменників, діячів мистецтва і культури), конкретна діяльність особистості щодо матеріального та культурного збагачення своєї країни.

В арсеналі діяльності з патріотичного виховання підростаючого покоління є багато засобів і методів впливу. Однак головне — це включення кожної особистості в конкретну діяльність з творення й примноження багатства і краси своєї Вітчизни.

Патріотичне виховання є передумовою формування почуттів інтернаціоналізму. Український поет В. Сосюра писав: "Неможна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну!""

Інтернаціоналізм (від лат. inter — між + natio — народ) передбачає поважне ставлення до інших народів, їх історії, культури, традицій, мови, прагнення до взаємодопомоги. Інтернаціональне виховання здійснюється в процесі всієї життєдіяльності особистості в сім'ї, дошкільних і шкільних та професійних навчально-виховних закладах, у процесі безпосередньої участі людини в стосунках з представниками інших націй. Велика роль у вихованні почуттів інтернаціоналізму належить літературі та засобам масової інформації. Знання історії, культури, звичаїв і побуту інших народів сприяє формуванню моральної культури взагалі і культури інтернаціональних почуттів зокрема. Це особливо суттєво, коли український народ вибудовує демократичну державу, громадянами якої є представники багатьох національностей.

16.9. Яке місце у системі становлення моральності особистості займає дисциплінованість?

Дисциплінованість, організованість людини — суттєва ознака її моральної вихованості і культури взагалі.

Дисципліна (від лат. diaciplina — вчення, виховання, розпорядок) — певний порядок поведінки людей, що забезпечує узгодженість дій у суспільних стосунках, обов'язкове засвоєння й виконання особистістю встановлених правил.

Основи дисциплінованості людини формуються, як і переважна більшість моральних якостей, з раннього дитинства.

A.C. Макаренко, приділяючи особливу увагу вихованню дисциплінованості, наголошував: "Дисципліну не треба розглядати як засіб виховання. Дисципліна є результат виховного процесу, результат насамперед зусиль самого колективу..."1 Переважаюча сила дисциплінованості окремої особистості, певного колективу та суспільства в цілому полягає в тому, що саме це створює моральний клімат захищеності окремої людини. Особливо важливе значення це має в дитячому віці.

Основою дисципліни є діалектичне поєднання переконування з метою формування свідомості та розумної вимогливості. Це суттєва передумова оволодіння вміннями й звичками моральної поведінки. A.C. Макаренко дотримувався думки: "Коли б хто-небудь спитав, як би я міг в короткій формулі визначити суть мого педагогічного досвіду, я б відповів, що якомога більше вимоги до людини і якомога більше поваги до неї"1.

Технологія виховання дисциплінованості окремої людини та колективу досить зрозуміла: вихователь знайомить вихованця з правилами і нормами, яких треба дотримуватись залежно від соціальних потреб, створює оптимальні умови для свідомої діяльності особистості в рамках правил і норм, а головне — забезпечує постійний контроль за поведінкою вихованців шляхом чітких вимог.

Формування дисциплінованості — процес досить тривалий і потребує від вихователя наполегливості й терпіння.

В.О. Сухомлинський підкреслював: "Свідома дисципліна — це насамперед активність, ініціатива, а не пасивне підкорення людини певним правилам, нормам, які часто мають характер заборони"2.

16.10. Яке місце в системі морального виховання займає статеве виховання? Статеве виховання — це процес оволодіння підростаючими поколіннями моральною культурою у сфері взаємин статей, формування у них потреб керуватися в стосунках осіб протилежних статей нормами моралі. Статеве виховання передбачає розв'язання таких завдань: • формування високих моральних якостей юнаків і дівчат; • виховання культури дружби, кохання, інтимних почуттів; • формування наукових знань про біологічні та соціальні проблеми розвитку представників обох статей, особливостей поведінки чоловіка й жінки; • виховання почуттів материнства, батьківства, відповідальності за продовження роду людського; • ознайомлення з особливостями етнічної культури в царині кохання, сім'ї; • формування у молоді критичного ставлення до тенденцій "масової культури" щодо питань кохання, сім'ї, взаємин людей протилежних статей, які не адекватні особливостям національної культури і загальнолюдським моральним цінностям; • пізнавання, відновлювання й оберігання національних моральних цінностей в царині кохання, культу материнства й дітонародження та належне ставлення до продовження роду. В Україні, як зауважував Г. Ващенко, молоді люди, як правило, одружувались за взаємною згодою. В основі одруження лежали почуття симпатії й кохання. Якщо до цього ще й узяти порівняно високу інтелігентність українця, то стане зрозумілим, що родинне життя в Україні мало в собі багато високих духовних елементів, а не зводилося до моментів фізіологічних і здобування засобів до існування. Кохання набувало високих моральних рис. Перевага в ньому духовних елементів над фізіологічними вела за собою стриманість у статевих стосунках: "їх жінки бувають чесні понад міру", — пише про українок мандрівник Цисар Маврикій. — Стриманості відповідає друга висока моральна риса — вірність у коханні і в родинному житті... За статевою мораллю пильно стежило праукраїнське суспільство й суворо засуджувало як порушення цнотливості, так і зраду в родинному житті"1. Любов як категорія етики належить до загальнолюдських морально-духовних цінностей. Любов до людини взагалі, до ближнього, до жінки завжди визначала оцінку особистості, її дій та вчинків. Апостол Павло у першому посланні до коринфян склав Гімн про любов: "Любов над усе! Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любові не маю — то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий! І коли маю дар пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, — то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю* — то пожитку не матиму жодного! Любов довго терпить, любов милосердствує, любов не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає!" Отже, говорячи про проблеми статевого виховання, передусім необхідно формувати у вихованців культ любові як незрівнянної цінності людського духу, оскільки від любові народжується все прекрасне на землі: діти, поезія, неперевершені твори образотворчого мистецтва, краса людського буття у всіх його гранях. Любов — це діамант, що прикрашає буття найвищого творіння природи — Людини. Треба всілякими засобами допомогти кожному юнакові та дівчині, аби вони не збилися на манівці легковажного ставлення до Любові, прагнення задовольнити свої фізіологічні бажання всупереч духу Любові. Процес статевого виховання не є прохідним епізодом на шляху формування особистості. Вія, по відношенню до дитини, розпочинається по суті з того часу, коли мати відчує під своїм серцем своє дитя. Ставлення до нього як до святості — початок виховання в дівчинки чи хлопчика почуттів любові до мами й тата. А потім — перше прикладання малюка до грудей, перші посмішки, самостійні кроки... — і все до світу любові. У сухумському зоопарку вчені провели експеримент: у мавпи забирали на тривалий час щойно народжених діток. Вигодуваних штучно, їх повертали матерям. Проте самки не приймали дітей. У них зник материнський інстинкт. Коли такі мавпенята підростали, самі ставали матерями, то зовсім залишали новонароджених діток. Варто виділити напрями роботи сім'ї та школи щодо розв'язання завдань статевого виховання. Зокрема в сім'ї має панувати: • турбота про правильний фізичний розвиток дитини, формування в неї достатніх санітарно-гігієнічних навичок; • виховання любові до батьків, старших і молодших членів сім'ї; формування культу Матері; • створення оптимальної морально-духовної атмосфери для забезпечення джерел соціального успадкування дитиною моральних цінностей; • ознайомлення дітей з особливостями фізіологічного розвитку і врахування їх у своїй діяльності; • виховання почуттів дружби і кохання до осіб протилежної статі; • підготовка дочки й сина до сімейного життя, формування відповідальності за створення сім'ї; • виховання відповідальності у юнаків та дівчат за свої вчинки та дії в стосунках з особами протилежної статі; • формування у дітей з раннього віку відрази, критичного ставлення до різних негативних проявів у сфері стосунків між людьми протилежної статі, як аморальності, гріховності. Для того щоб процес статевого виховання дітей у сім'ї був результативним, потрібна висока моральна і психолого-педагогічна культура самих батьків. Красиве, морально багате подружнє життя батьків — найкраща школа для дітей. Значну роботу в справі статевого виховання дітей має здійснювати школа, зосереджуючи увагу на таких аспектах: • формування у вихованців наукового розуміння проблем статі, продовження роду як природної закономірності розвитку живої природи, в тому числі людини; • ознайомлення у процесі вивчення окремих дисциплін з особливостями конституції та анатомо-фізіологічного розвитку людини з означенням статі; • формування моральних якостей дружби, поваги у стосунках між хлопчиками й дівчатками, юнаками і дівчатами; • формування ідеалу кохання; • виховання відповідальності юнаків і дівчат за створення сім'ї, продовження роду людського, соціальної відповідальності за сім'ю.

16.11. У чому полягає зміст екологічного виховання в системі формування моральних цінностей особистості?

Людина є невід'ємною частиною природи. її життєдіяльність повною мірою залежить від благополуччя природного середовища. Проте XX ст. характеризувалося різкими порушеннями рівноваги природного середовища. Це зумовлено передусім некерованим вибухом науково-технічної революції. Дивно, але комахи, земноводні, звірі та інші живі істоти не руйнують природного середовища, "розумно" ставляться до використання багатств природи (повітря, флори й фауни). На жаль, homo sapiens з неймовірним варварством ставиться до дарів природи.

При вході в один із зоопарків США висить дзеркало, а під ним застерігаючий напис: "Подивись у дзеркало! Ти побачиш у ньому найбільш шкідливе створіння на Землі — людину. Вона знищує те, що не створювала сама — річки, ліси, звірів і птахів. У нашому зоопарку живуть ті представники фауни, які поки що збереглись на Землі, хоча багато з них уже занесені до Червоної книги. Подумай про це, людино. І зупинись!"

Щороку із планети виймається понад 100 млрд т сировини, з них лише 1—3 % йде на виготовлення корисних речей, а 97— 99 % — у відходи, які отруюють природу. Вчені-екологи вимальовують сумну картину на початок третього тисячоліття: якщо процеси руйнації природного середовища не зупинити — почнуться перші кроки природної катастрофи. Виявилось, що індустріальна цивілізація — це цивілізація-хижак, яка поїдає себе і планету.

Отже, у сфері морального виховання постає нова проблема — екологічного виховання людини.

Екологія (від гр. eikos — оселя + логія) — розділ біології, який вивчає стосунки тварин, рослин, мікроорганізмів, людини між собою і з навколишнім природним середовищем. В останні десятиріччя почала розвиватись соціальна екологія, яка займається питаннями стосунків людини з природним середовищем у всій його різноманітності.

Екологічне виховання передбачає оволодіння людиною знаннями в царині екології та формування в неї моральної відмові дальності за збереження природного довкілля і розумного співіснування з ним.

Система екологічного виховання не може бути лише відрізком у житті людини, адже це невід'ємна частина її культу* ри. Тому впродовж всього життя має відбуватися процес становлення й удосконалення культури життя людини в природному середовищі, аби дотримуватися рівноваги та науково доцільних вимог симбіозу.

Основні напрями екологічного виховання — це система життєдіяльності сім'ї, виховний вплив дитячих дошкільних виховних закладів, діяльність загальноосвітньої школи та позашкільних виховних закладів, навчання у професійних освітніх закладах, професійна діяльність людини, вплив засобів масової інформації тощо.

У процесі екологічного виховання можна застосовувати різні форми: екскурсії, бесіди, ігри, уроки, практичну природоохоронну діяльність, конференції, диспути, колективні творчі справи та ін.

Для формування екологічної культури педагоги використовують різні засоби: усну народну творчість, природне середовище, кінофільми, науково-популярну літературу, телевізійні програми та ін.