Модульного контролю № 1 3 страница

Найвідоміші представники соціалістичного напряму політичної думки України першої половини XX ст. — Михайло Грушевський і Володимир Винниченко.

Михайло Сергійович Грушевський (1866—1934) — історик, громадський і політичний діяч, патріот свого народу — походив із давньої, відомої ще з XVIII століття, але бідної родини Грушів (пізніше Грушевських), що мешкала в Чигиринському повіті на Київщині. Його батько здобув вищу духовну освіту, але не прийняв висвячення, тому працював учителем греко-католицької гімназії в Холмі. Тут 17 вересня 1866 р. і народився Михайло.

М. Грушевський навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету (1886—1890), після закінчення якого був рекомендований для роботи на кафедру загальної історії Львівського університету, де читав курс історії України. У цей час зблизився з І. Франком.

З 1908 р. діяльність М. Грушевського переноситься до Києва. Перша світова війна застає його в Карпатах. У середині листопада 1914 р. дістався Києва, але зазнав арешту, відбував заслання в Симбірську, Казані, а потім у Москві. Заслання перервала Лютнева революція.

Обраного заочно головою Української Центральної Ради М. Грушевського було викликано телеграмою до Києва, куди він прибув 13 березня 1917 р. Водночас із виконанням обов'язків голови Центральної Ради, вплив М. Грушевського на яку був цілковитим, він пише низку статей і брошур про поточні політичні питання, зокрема: «Хто такі українці іі чого вони хочуть?», «Звідки пішло українство?», «Якої ми хочемо автономії і федерації?», «Українська Центральна Рада та її універсали».

Михайло Грушевський досить детально окреслив головні риси того ладу, до якого мають прагнути українці. Голова Української Центральної Ради М. Грушевський, як і більшість українських соціалістів, дивився на Україну як на країну насамперед селянську. Для нього поняття «українство» і «селянство» були майже синонімами. Він вважав, що в Україні інша база соціальної революції, ніж у Росії чи на Заході. А отже, соціальна й політична роль селянства буде визначальною в Україні дуже довго, а може, й завжди.

М. Грушевський вважав, що треба все робити для розвитку різноманітних культур в Україні, не загострювати стосунків ґвалтівною українізацією, але й не поступатися принципом української державності та статусом української мови як мови державної.

Характеризуючи модель майбутнього суспільно-політичного устрою, вчений виходив із конституційних постулатів М. Драгоманова й Кирило-Мефодіївців, але значно збагатив їх із урахуванням нових досягнень вітчизняної, російської та світової культури. Головними конституційними ідеями вченого є: децентралізація держави, широка національна чи територіальна автономія. (Як стверджував Грушевський, ідею поліційно-бюрократичного устрою треба відкинути й будувати правління на широких основах самоврядування, залишаючи міністерській адміністрації тільки функції загального контролю, координування й заповнювання тих прогалин, які можуть виявитися в діяльності органів самоврядування), парламентське правління; поділ влади не лише по горизонталі, а й по вертикалі; чітке визначення державного характеру національних окраїн, їхніх територій, прав і свобод людини та громадянина.

Грушевський вважав, що в конфліктах народу із владою провина лежить на боці влади, бо інтереси трудового народу — це найвищий закон усякої громадської організації, й коли в державі трудовому народові недобре, це його право обрахуватися з нею.

Разом із тим М. Грушевський вважав себе переконаним федералістом, рішуче відкидав будь-які звинувачення в сепаратизмі й націоналізмі, але наголошував, що майбутня Українська держава має будуватися на основі домінантного українського національного елемента. Особливу увагу вчений приділяв територіальному поділу України. На його думку, наявний поділ на повіти й губернії непридатний для реалізації засад демократичного самоврядування. Оптимальним варіантом має бути утворення округів із населенням приблизно до 1 млн. чоловік, спроможних організувати «справу санітарну, шляхів, сільськогосподарську, і земельну, і промислову, і культурну».

Жовтнева соціалістична революція та практика російського більшовицького уряду змінили погляди М. Грушевського. Він перейшов до ідеї національної незалежності й суверенітету України, свідченням чого став прийнятий очолюваною ним Українською Центральною Радою 9 (22 січня) 1918 року IV Універсал, який проголосив Україну самостійною народною республікою. Однак і після цього вчений підгримував ідею федералізму.

23. Консерватизм як напрям розвитку української політичної думки в першій половині ХХ століття.

Найвпливовішим представником українського консерватизму й водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М. Драгоманова вважається В'ячеслав Липинський (1882—1931). В. Липинський народився в селі Загуренець Володимирського повіту на Волині. Його сім'я належала до земельної шляхти роду Мазовецьких. Закінчивши Першу Київську гімназію, служив у російському війську. Потім вступив до університету в Кракові, де вивчав агрономію, а пізніше — історію на філософському факультеті. Історію й соціологію продовжував вивчати в Женевському університеті. Під час Першої світової війни служив офіцером у російській армії. У 1918—1919 pp. був послом Гетьманського уряду та УHP у Відні. Від червня 1919 р. В. Липинський перебував в еміграції в Австрії.

В. Липинському належать численні історичні та політологічні праці, зокрема: «Шляхта на Україні», «З подій па Україні», «Україна на переломі». У класичному політологічному творі — «Листах до братів — хліборобів» — узагальнені досвід і філософія історії України-Руси протягом тисячолітнього періоду її існування, пропонуються логічна схема й теорія державності.

В той час, коли всі політичні діячі були федералістами та соціалістами, В. Липинський виступив як самостійник і монархіст. Він гостро переживав невідповідність свого світогляду модним на той час політичним ідеям. Двічі за життя В. Липинський змінював свої погляди: один раз у бік демократії (перед Першою світовою війною), вдруге — на користь конституційної монархії (наприкінці життя).

Політична концепція В. Липинського будується на аналізі державного досвіду гетьмансько-козацьких часів і високої етнічної культури хліборобської спільноти. Ідеал державності вбачається в спадкоємній монархії, очолюваній гетьманом. Витоки української державності Липинський виводив із діяльності Богдана Хмельницького. Суспільний устрій, за В. Липинським, мав бути такий: сильна влада зосереджується в руках однієї особи, яка очолювала б державну оборону й через кабінет міністрів — державну адміністрацію. Її влада обмежується двома законодавчими палатами: нижча — з'їзд Рад окремих земель, що представляє інтереси територій, вища — трудова Рада, державна представляє інтереси праці.

В. Липинський виступав за встановлення правової монархії в традиційній формі гетьманату. Такий державний устрій докорінно відрізняється і від московської централізації, яка спирається на нічим не обмежену владу монарха й терор, і від польської монархії, де король завжди був маріонеткою шляхти.

В. Липинський наголошував, що географічне положення України, спільне історичне минуле, спільні економічні інтереси вимагають, щоб ми, як зовсім окрема та суверенна Українська національна держава, утворили тісний мілітарний та економічний союз із Росією та Білоруссю і спільно з ними шукали собі союзників у Європі.

Одне з визначальних положень концепції В. Липинського полягає в тому, що державу можна будувати з ініціативи провідної верстви або аристократії. Це є ідентичне поняттю «еліта», яким дослідник не користувався. Саме ця верства здатна повести за собою пасивну більшість. Без теоретичного та практичного розв'язання цієї проблеми навіть найкращі орієнтації не допоможуть стати нацією і державою, стверджував Липинський. Провідники нації повинні мати матеріальну силу, більшу, ніж будь-яка інша група в нації. Оскільки ж «на багнети можна спертись, але на них не можна сидіти», то другою необхідною умовою успішної діяльності еліти є її моральний авторитет та законна підстава існування в очах своєї нації.

За В. Липинським, тільки власна держава, побудована українською нацією на своїй етнічній території, врятує її від економічного розпаду й кривавої анархії. Головна орієнтаці

24. Ідеї націоналізму в творчості українських мислителів першої половини ХХ століття.

Ідея незалежної української державності була центральною не тільки в представників консервативного напряму української політичної думки. Значну увагу обґрунтуванню цієї ідеї приділяли також ідеологи націоналістичного напряму, найвідомішим представником якого є Дмитро Донцов (1883-1973).

Біографія Дмитра Донцова читається як цікавий роман. У 12 років він залишився без батьків. Завдяки дідові закінчив у Мелітополі реальне училище, вчився на юридичному факультеті Санкт-Петербурзького університету. У столиці Російської імперії Донцов брав активну участь у житті української студентської громади, став членом УСДРП, у 1905 році — у самий розпал Першої революції — його заарештували й перевели в Лук'янівську в'язницю в Києві.

У 1908 році Донцов емігрував до Галичини, яка входила до складу Австро-Угорської імперії. Саме там почалася його еволюція — від марксизму до націоналізму: «Актуальним не заклик самостійності — адже мріяли колись наші українці про самостійну Україну в єднанні з Росією. Актуальний більш реальний, більш конкретний — скоріше здійсненний! — заклик відриву від Росії, розторгнення будь-якого з'єднання з нею — повний політичний сепаратизм». Від цієї тези Донцов не відійшов ані на крок протягом усього життя.

У 1917 році у Львові здобув ступінь доктора юриспруденції, у період гетьманату — виконував обов'язки голови Українського Телеграфного Агентства в Києві. Протягом 1919—1921 pp. — шеф Українського пресового бюро при посольстві УНР у Берні (Швейцарія). З 1922 р. — у Львові займається літературною роботою. У 1939 р. емігрував за кордон, жив у Німеччині, Чехословаччині, Франції. У 1947 р. оселився в Канаді, де викладав українську літературу в Монреальському університеті.

Квінтесенцією теоретичних розробок Д. Донцова став його твір «Націоналізм» (1926 p.), де визначено головні вимоги інтегрального націоналізму (інтегральний націоналізм розглядає всі без винятку явища суспільного життя через призму національних інтересів): воля до життя, влади, експансії; романтизм і догматизм. Романтизм — це захоплення катастрофою, що принесе нове, а догматизм «з'явиться в супроводі категоричного наказу, безоглядного послуху».

Якщо Україна хоче вийти зі стану провінції, — стверджує Д. Донцов, — то вона має витворити в собі, крім волі до влади, ту велику, всеобіймаючу ідею, ідею опанування духовного, економічного й політичного нації. Ініціативна меншість має підпорядкувати собі власний народ і змусити його до агресії проти інших. Узагальнювальний висновок: життя — це боротьба, у якій панує закон соціального дарвінізму, або виживання найпристосованіших. Це стосується й націй — сильніші нації мають перемогти слабших і накинути їм свій спосіб життя. Невіддільною частиною ідеології Д. Донцова було поняття «творчого насильства» (підкорення натовпу елітарній меншості), яке ця ініціативна меншість має застосувати до несвідомих.

Д. Донцов намагався ідеологічно обґрунтувати українську самостійницьку політику: внутрішню (виховання на засадах західної культури) й зовнішню (повна сепарація від Росії). Росіянам, доводив Донцов, природно притаманні абсолютизм і правовий нігілізм, тоді як Україна за своєю культурою, засадами в соціальному й політичному житті залишалася з Європою. Д. Донцов вважав, що політичний сепаратизм є можливим і відповідає українському народові та має спрямовуватися проти російської державності. Слід відірватися від Росії, позбутися будь-якої злуки з нею. Призначення України — бути аванпостом захисту культури Заходу від російського впливу. У цьому він убачав зміст української національної ідеї.

Ідеї Дмитра Донцова мали величезний вплив на молодь у міжвоєнний період (надто у 30-і роки) та стали світоглядною основою для виникнення (в 1929 р.) і зростання впливу Організації Українських націоналістів (ОУН). До речі, її членом сам Донцов так ніколи й не був.

У праці «Заповіт борцям за визволення», написаній наприкінці життя (1949 p.), В. Винниченко висловив однозначно негативне ставлення до націоналізму Д. Донцова, оцінюючи його ідеологію як фашистську, ворожу українському народові, як особливий різновид тоталітаризму.

Отже, на початку XX ст. були спроби розв'язати проблеми національного відродження на ґрунті соціалістичних перетворень. Поряд із цим помітні й намагання розв'язати цю проблему за допомогою монархізму й націоналізму.

25. Націонал-демократичний напрям розвитку української політичної думки в першій половині ХХ століття.

26. Поняття політичної ідеології, її рівні та функції.

ідеологія будь-якої соціальної групи, партії, еліти, навіть державна ідеологія тоталітарного режиму — це система ідеологічних форм суспільної свідомості, що виступають і як відносно самостійні форми духовного життя, і як синтетична форма на базі їх взаємодії. Тобто, ідеологія претендує на системне відображення сутнісних сторін соціальної дійсності як загальна форма класової або групової свідомості та самосвідомості.

Спеціальний аналіз ідеології як системи ідеологічних форм суспільної свідомості (форма тут виступає як тип змісту) і як рушійної сили суспіль­ного розвитку є засобом упорядкування уявлень про ідеологію в цілому, подолання поглядів на ідеологію як на щось нерозчленоване, конгломе­ратне, без чіткої специфікації складових елементів. Тут важливо підкрес­лити, що конкретні, специфічні форми ідеології діалектично взаємопо­в'язані та перебувають у стані принципової взаємної відповідності, хоч ця відповідність і може змінювати свою конфігурацію.

Традиційно провідною ідеологічною формою вважається політична, яка частіше зветься політичною ідеологією. В цій формі ідеології найбільш чітко проглядається як структура ідеології взагалі, так і усіх інших ідеологічних форм — економічної, правової, моральної, естетичної, релігійної тощо. Тому на її прикладі ми покажемо як структуру ідеології в цілому, так і інших ідеологічних форм суспільної свідомості. Тобто, погляд на політичну ідеологію можна перенести і на верхній рівень (на ідеологію в цілому) та на однопорядкові форми ідеології.

Кожен політичний рух, соціально активна верства, група, навіть держава прагнуть мати політичну оцінку дійсності в теоретичній формі, програму політичного розвитку на перспективу. Теорія дійсно наукової політичної ідеології повинна відповідати реаліям в країні і світі, спиратись на факти і висновки, які випливають з вивчення цієї реаль­ності суспільними науками. Це ж стосується і конкретних теорій та доктрин, які входять до ідеології. Вірно сформульовані теорії, док­трини, гіпотези слугують теоретичною підвалиною організацій­них і пропагандистських стратегій та дій.

Політична ідеологія являє собою конкретно-історичне системне відображення істотних аспектів політичної дійсності і виступає формою класової, групової, станової політичної свідо­мості й самосвідомості, системою ідей, гіпотез, концепцій, ідеалів, гасел, програм, в яких відображені корінні політичні, а отже, й економічні інтереси соціальних спільностей і груп, їх практичні позиції в політичній сфері стосовно інших соціальних спільностей, груп і держави, оцінка місця даних суб'єктів політики в суспільному житті, а також погляди на хід політичного розвитку і на відображення цього розвитку в політичних ідеологіях інших суб'єктів політики.

Дана характеристика суті політичної ідеології дає можливість виділити три аспекти її розгляду:

а) як специфічної ділянки формування та функціонування
соціального знання;

б) як засобу групового та класового усвідомлення і перетворення
політично/реальності;

в) як ідеологічного стимулу політичної активності.

Особливість організації (субординації) структурних компонентів полі­тичної ідеології визначається її об'єктивними основами — суспільною необ­хідністю, потребами, інтересом та структурою ідеології як системної ціліс­ності. Ідея, гіпотеза, концепція, теорія, ідеал, гасло, програма — важливі структурні елементи розвинутих політичних ідеологій.

Сучасні політичні ідеології
Ідеологія	Базові цінності	Політичні пріоритети	Політичні пріоритети
Комунізм	— рівність — народо­владдя	- суспільна власність — інтернаціоналізм — тотальне державне регулю­вання економіки - «експорт ідеології» за межі країни	- КПРС (1917-1991), компартії Куби, Китаю, В'єтнаму, Італійська компартія (1946-1992), Компартія Російської Федерації (з 1990 p.), Компартія України (з 1991) та ін.
Соціал-демократія	- свобода - справед­ливість - солідарність	— рівність усіх форм власності — захист прав та інтересів меншин — значна роль державного регулювання економіки: підвищення податків з високих доходів, розши­рення соціальних програм, націоналізація	- Соціал-демократичні партії Німеччини, Італії, Швеції, Данії, України - Соціалістичні партії Франції, Іспанії, України - Демократична партія праці Литви та ін.
Лібералізм	- свобода	- приватна власність - захист прав та інтересів меншин - мінімізація державного регулювання економіки: зменшення податків, скорочення соціальних програм, приватизація	- «Фідес» Угорщини, «Унія Вольності» Польщі, Ліберальна партія Великобританії, Демократична партія США, Ліберально-демократична партія України
Консерватизм	— сім'я — релігія — мораль	- приватна власність - мінімізація втручання держави в економіку - підвищена увага до армії, готовність відстоювати національні інтереси сило­вими методами	- Християнсько-демократична партія ЦСЗ, Об'єднання на підтримку республіки Франції, Консервативна партія Велико­британії, Ліберально-демократична партія Японії, Республіканська партія США, Християнсько-демо­кратична партія України
Націоналізм	— нація — релігія · — мораль	- приватна власність, сприяння розвиткові інших форм власності - захист прав та інтересів меншин - помірковані, толерантні відносини з іншими країнами	— Національно-демократичні партії та угруповання (Франція, Польща, Україна та ін.)
Фашизм (крайній націоналізм)	- раса	— приватна власність — расизм — вимоги виселення емігрантів — силова експансія у зовн­ішній політиці — пріоритет військово-промислового комплексу	- Національний фронт Франції, Італійський соціальний рух та ін.

27. Назвіть основоположні принципи класичних буржуазних ідейно-політичних доктрин.

Лібералізм (від лат. liberalis — вільний) зародився як ідеологія буржуазії в XVII ст. й остаточно оформився як ідейно-політична докт­рина до середини XIX ст. Зародження і розвиток капіталістичного способу виробництва вимагали ліквідації історично віджилих феода­льних суспільних відносин, усунення перешкод вільному підприємни­цтву, приведення у відповідність із новими виробничими відносинами політичної надбудови. В основі лібералізму як ідеологічного обґрун­тування назрілих суспільних перетворень лежать ідеї таких видатних мислителів, як Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, І. Кант, А. Сміт, Б. Констан, І. Бентам, Дж. Мілль та ін.

Біля витоків лібералізму стояв Дж. Локк, який обґрунтовував ідеї суспільного договору і природного права. Згідно з першою держава є результатом угоди між людьми. За цією угодою люди передають дер­жаві частину своїх прав, але є такі права, що належать їм від наро­дження і не можуть бути відчужені. До них належать передусім право на життя, свободу і власність. Ідея індивідуальної свободи є централь­ною в лібералізмі. Саме свобода стимулює пошук шляхів досягнення успіху, підприємливість, новаторство, тобто все те, що притаманне буржуазії.

Ідея індивідуальної свободи знайшла свій подальший розвиток, зо­крема, у працях Б. Констана. Він розрізняв свободу політичну і грома­дянську (особисту). На його думку, народи Стародавніх Греції та Риму знали лише політичну свободу, яка полягала у їхньому праві брати безпосередню участь у колективному здійсненні політичної влади. Проте людина за таких умов не знала особистої, громадянської свобо­ди, бо вся її життєдіяльність жорстко регламентувалась державою. Громадянська свобода, яка проявляється в незалежності приватного життя індивіда від політичної влади і наявності у нього низки особис­тих прав, з'являється лише у нових народів.

Проголошення свободи найвищою цінністю означало визнання природної рівності людей, вимагало ліквідації будь-яких станових привілеїв, обмеження абсолютизму державної влади. Обмеженню державного абсолютизму служить поділ влади на три відносно само­стійні гілки — законодавчу, виконавчу й судову, ідея якого була вису­нута спершу Дж. Локком, а згодом всебічно обґрунтована Ш. Мон- теск'є.

В економічному відношенні лібералізм передбачав усунення цехо­вої регламентації, позаекономічних форм залежності й повну підпри­ємницьку свободу. Остання ґрунтується на приватній власності й про­являється у вільній конкуренції власників на нерегульованому ринку. Держава має керуватися принципом laissez faire (фр. — дозвольте дія­ти); вона не повинна втручатись в економіку, а покликана виконувати лише роль «нічного сторожа» (А. Сміт), тобто охороняти мир і спокій громадян. Тим самим чітко розмежовувались громадянське суспільст­во й держава, яка розглядалася як неминуче зло.

Основоположні ідеї і принципи класичного лібералізму були сфо­рмульовані у французьких Декларації прав людини і громадянина 1789 р. й Конституції 1791 р., в американських Декларації про незале­жність 1776 р. і Конституції 1787 р. Прихильниками лібералізму були «батьки-засновники» США Т. Джефферсон і Дж. Медісон.

На початку XIX ст. поняття лібералізм ввійшло до європейського суспільно-політичного лексикону. Як найменування політичного угруповання воно вперше з'явилось 1812 р. в Іспанії, де «лібералами» називали групу делегатів-націоналістів у кортесах. Згодом увійшло до англійської і французької, а слідом за ними — до інших європейських мов. У XIX ст. в багатьох європейських країнах виникли ліберальні політичні партії, які функціонували вже не як аристократичні угрупо­вання чи політичні клуби, а як масові організації. У середині XIX ст. доктрина класичного лібералізму стала панівною в європейській і пів­нічноамериканській політичній думці, а ліберальні партії посідали провідні позиції в політичному житті західних країн.

28. Дайте характеристику ідейно-політичним доктринам в робітничому русі.

Основними ідейно-політичними док-тринами, що відображають інтереси робітників і в цілому осіб найманої праці, є комунізм і соціал-демократизм як різновид соціалізму. Якщо головною ідеєю буржуазних ідейно-політичних доктрин — лібералізму й консерватизму — є ідея свободи, то головною ідеєю комунізму й соціалізму є ідея соціальної рівності, тобто рівності людей за їх становищем у суспільстві.

29. Ідейні засади політичного екстремізму (анархізм, фашизм, троцькізм)

Екстремізм — складне соціально-політичне та ідейно-психологічне явище. Найчастіше він виникає в середовищі тих соціальних верств, значення економічних і політичних функцій яких у суспільстві спадає й вони відчувають загрозу своєму соціальному статусові. Так, розвиток капіталізму призводить до витіснення дрібнотоварного виробництва з багатьох галузей, робить нестійким становище дрібного товаровиробника. Науково-технічний прогрес викликає зниження ролі в суспільному виробництві не лише некваліфікованої фізичної праці робітників, а й ручної майстерності ремісників. Зростання чисельності інтелігенції призвело до позбавлення багатьох її представників, особливо масових професій (учителів, інженерно-технічних працівників тощо), колишнього привілейованого становища в суспільстві. Такі зміни соціально-економічного становиша можуть спричинити поширення переконань, які заперечують увесь наявний суспільний порядок, домінуючу систему цінностей, породжувати настрої радикалізму і спрямованої проти всіх групової агресії.

В ідеологічно-доктрипальному відношенні для екстремізму характерне вибіркове користування тими цінностями, шо містяться в доктринах основних класів. Ідеологічна і класова орієнтація є критерієм поділу політичного екстремізму. Ті рухи, які апелюють до цінностей праці, заперечують експлуатацію, прагнуть до соціальної рівності й адресують свою ідеологію робітничому класові, визначаються як «ліві». Рухи, що адресують свою ідеологію класам власників засобів виробництва, орієнтуються на приватну власність, соціальну нерівність, визначаються як «праві». Основними різновидами лівого екстремізму є анархізм і троцькізм, а головним різновидом правого екстремізму — фашизм. Ознайомлення з їх ідейними засадами має важливе значення для розуміння політичних процесів, особливо в перехідних суспільствах, нестабільність яких є сприятливим грунтом для появи політичного екстремізму в різноманітних формах..

30. Дайте характеристику особливостей ідеологічного розвитку в Україні.

в Україні ідеологічні чинники відіграють значну роль у політичній боротьбі політичних партій за владу. Для виборців ідеологія є важливою, адже її наявність та сильна артикуляція полегшує здійснення демократичного вибору. Цей чинник у перспективі спонукатиме партії до врахування необхідності більш чіткої артикуляції ідеологем, та відповідної їх теоретичної розробки для ідеологічної ідентифікації. В Україні на сьогоднішній день представлені ідеології лібералізму, соціал - демократії, комунізму, консерватизму тощо.

Ідеологія „всеосяжних" партій або легітимізує підтримку влади, або легітимізує опозиційну політичну діяльність. В Україні зберігається партійна система поляризованого плюралізму, де присутні політичні партії сильної політичної артикуляції. Причому, як свідчать дані соціологів, в українському суспільстві переважають егалітаристські та патерналістські ціннісні орієнтири, що становлять собою підґрунтя для розвитку соціального популізму та корпоративізму. Найбільші шанси трансформуватися сьогодні у „всеосяжну" партію має Партія регіонів. Після президентських виборів 2010 року ця політична сила володіє 80% посад у системі місцевої виконавчої влади, більшістю у порівнянні з іншими політичними силами в системі органів місцевого. Що стосується найближчої у часі перспективи, варто зазначити, що подальша монополізація політичного життя в Україні, яка руйнуватиме модель розподілу влади, утвореної на базі конституційних змін 2004 року, та за рахунок посилення адміністративного чинника, здатна створити умови для трансформації Партії регіонів у „всеосяжну" партію. Це у свою чергу може призвести до перетворення системи поміркованого плюралізму, що склалася в Україні в останні (2005-2010 роки), на систему 1,5 партій, де домінуюча партія претендує на статус „всеосяжної". Такий хід подій може поставити під питання успіх усіх демократичних перетворень в Україні за роки незалежності.

Дата добавления: 2015-05-24