Голод 1921—1923 рр. в Україні, його причини і наслідки. 27 липня 1990 р. Сенат Республіки Польща прийняв ухвалу з приводу проголошення Україною власного державного суверенітету

27 липня 1990 р. Сенат Республіки Польща прийняв ухвалу з приводу проголошення Україною власного державного суверенітету. В цьому документі, зокрема, відзначається: «Поляки, які свободу і незалежність Вітчизни вважають своїми основними цінностями, цілком розуміють той переломний момент в історії України, – сусіда, з яким бажають жити як рівні і близькі собі народи, а також розвивати співпрацю у всьому...» ^[1].

Одним із наслідків більшовицької політики "воєнного комунізму" стало падіння продуктивності праці населення, різке скорочення посівних площ, зниження обсягу сільськогосподарського виробництва і, як результат, загострення дефіциту продуктів харчування. Водночас великі райони Південної України, Поволжя та Північного Кавказу охопила посуха. Розпочався голод 1921—1923 рр.

Лихо.зростало: у грудні 1921 р. голодувало 12% населення України, в січні 1922 р. — 20, а в травні — вже 48 %, тобто не менше 10 млн. осіб. Особливо болісно цей голод відбився на дітях. В Україні в червні 1922 р. голодувало до 2 млн. дітей. Нерідко вони залишалися безпритульними навіть за живих батьків. Матері, які втрачали надію на порятунок дітей, залишали їх у дитячих будинках або просто на вулиці. Газети повідомляли про відчай людей, які харчувалися сурогатами й були доведені внаслідок голодного психозу до людоїдства.

Становище ускладнювалося тим, що в кризових ситуаціях більшовики визначали свою політику, зважаючи на єдиний критерій: як би не послабити власної диктатури. Тому перевага в продовольчому постачанні надавалася промисловим районам, а не голодуючим у сільській місцевості. Згуртовані й голодні робітничі колективи були набагато не безпечнішими, ніж розпорошені селяни.

Проте не до всіх селян більшовицький уряд ставився однаково. За словами відомого історика С. Кульчицького, поволзьким селянам і біженцям з Поволжя н Україні надавалася хоч якась допомога, нерідко за рахунок України. Але про голодуючих українських селян держава забула. Газетам було заборонено висвітлювати становище у південних губерніях України. Було опрацьовано й техніку замовчування голоду в Україні. 4 серпня 1921 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло резолюцію, що не потребує пояснень: "Вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти заклик До боротьби з голодом в Росії від боротьби з неврожаєм на Україні.

Замовчування продовольчої кризи на Півдні України дало можливість використовувати хлібні ресурси лише для голодуючих РСФРР. Для них вилучались навіть мізерні зернові запаси неврожайних українських губерній. У Росію спрямовувалися майже всі надходження від кампанії допомоги голодуючим іноземних благодійних організацій. Тільки в грудні 1921 р., коли продовольчі ресурси України було значною мірою виснажене, а на Півдні зросла смертність від голоду, центральний уряд послабив податковий тягар. Завдання щодо вивезення українського хліба до РСФРР було зменшено я 57 до 27 млн. пудів (1 пуд = бл. 16 кг). Водночас уряд УСРР дістав дозвіл оголосити частину потерпілих від посухи губерній республіки голодуючими, але без надання їх населенню пільг, якими користувалися голодуючі Росії, тобто повного звільнення від податку і продовольчого забезпечення за рахунок загально федеративного продовольчого фонду. Республіканські органи влади могли допомагати українським голодуючим, але лише за рахунок внутрішніх коштів і за умови переважного забезпечення голодуючих РСФРР. На початку січня 1922 р. голові Раднаркому УСРР дозволили звернутися за допомогою до міжнародних організацій.

Свою допомогу голодуючим запропонувала православна церква. Але більшовицьке керівництво, побоюючись зростання церковного авторитету, відкинуло її. Водночас більшовики вирішили скористатися ситуацією, щоб ослабити вплив церкви на населення та поповнити свої фонди. їхній вождь В. Ленін у "суворо таємному" листі членам політбюро ЦК РКП(б) писав: "...Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церковних цінностей з найскаженішою і нещадною енергією і не зупиняючись перед придушенням якого завгодно опору... чим більшу кількість представників реакційної буржуазії і реакційного духовенства вдасться нам я цього приводу розстріляти, тим краще. Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на кілька десятків років ні про який опір вони не сміли й думати..."

Підрахунки фахівців переконливо підтверджують, що у 1921—1922 рр. хлібний дефіцит степових губерній України становив майже 25 млн. пудів. Водночас до РСФРР було вивезено 27 млн. пудів зерна. Наступного року ситуація повторилася. Крім того, восени 1922 р., незважаючи на голод, партійно-державне керівництво Росії зробило перші спроби експорту хліба. Як наслідок, голод у південних губерніях України тривав аж до сер. 1923 р.

Була ще одна причина трагедії 1921—1923 рр. Посиливши руйнівну та спустошливу дію посухи численними конфіскаціями продовольства, Москва фактично вперше апробувала голод як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху в українському селі. Знешкодити його каральними акціями не вдалося. Тому вперше було запроваджено терор голодом. Конфіскуючи продовольчі рештки навіть у селян південних губерній, більшовики допомагали природному лихові впоратися із селянським повстанським рухом, небезпідставно вважаючи, що голод здолає повстанців краще, ніж каральні експедиції.

Отже, причинами голоду 1921—1923 рр., який, за приблизними оцінками, коштував Україні від 1,5 до 3 млн. жертв, у т. ч. 70 % новонароджених дітей, були: 1) післявоєнна розруха; 2) неврожай, спричинений посухою 1921 р.; 3) політика воєнного комунізму, насаджувана більшовиками; 4) примусове вивезення українського хліба в Росію та експорт його за кордон; 5) використання московським урядом голоду як ефективного засобу придушення антибільшовицького повстанського руху в Україні.

6.3. Конституційний процес в Україні. Конституція України 1996 р

Конституційний процес в Україні в кінці 80-х – першій половині 90-х років.

У житті суспільств і держав конституції відіграють особливу роль. Це найвищий правовий акт, закон над законами, перспектива розвитку соціальних і політичних відносин, гарант забезпечення прав і свобод людини та громадянина.

Вже на кінець 80-х років, у процесі здійснення політики «горбачовської перебудови», стало ясно, що Конституція УРСР 1978 р. не відповідає перспективі демократичного розвитку суспільства. А тому не випадково, що вже в цей період до неї були внесені окремі зміни, які стосувались скасування ст. 6 Конституції щодо монопольної влади Комуністичної партії, дозволу висувати кандидатів у депутати виборцями на їх зборах та проведення виборів на альтернативній основі. Це мало велике значення для демократизації українського суспільства і дозволило вперше за всю історію обрати до складу Верховної Ради депутатів, які представляли різні політичні сили.

16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка, як передбачалось, повинна була стати фундаментом нової Конституції. Окремі депутати пропонували затвердити Декларацію як «Малу конституцію». Однак прокомуністичне налаштована більшість Верховної Ради з цим не погодилась.

Та все ж її положення мали ключове значення для України. По-перше, Декларація проголосила державний суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах», заклавши підвалини української незалежності ще за умов перебування у складі колишнього СРСР. Було закріплено ряд нових положень, які стосувались запровадження принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження її національним багатством; дію на території республіки законів СРСР лише в частині, що не суперечить законодавству України.

Декларація визначила загальну стратегію розвитку правової системи держави, ключовим елементом якої є Конституція. В жовтні 1990 р. Верховна Рада України створює Конституційну комісію, яка повинна була розробити концепцію нової Конституції.

Це було доволі складне завдання, адже Україна в цей час мала лише обмежений суверенітет, а союзні структури продовжували діяти і вчинювати тиск на республіку.

Однак уже на листопад 1991 р. було підготовлено перший проект Конституції України. Та драматичні події кінця 1991 р. і здобуття Україною незалежності радикально вплинули на зміну низки його положень. Прийнявши Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р., наша держава зробила остаточний вибір свого розвитку.

Вже на кінець січня 1992 р. Конституційна комісія розробила оновлений проект, який після правової експертизи та дебатів у стінах парламенту за рішенням Верховної Ради України був винесений на всенародне обговорення.

Воно відбувалося з 15 липня по 1 грудня 1992 р. за участю близько 200 тис. громадян України. В ході обговорення висловлювались пропозиції щодо чіткого законодавчого закріплення переваги інтересів людини над інтересами держави, закріплення повноважень різних гілок влади тощо.

З урахуванням результатів обговорення до запропонованого проекту було внесено відповідні зміни. 26 жовтня 1993 р. доопрацьований варіант за постановою Верховної Ради було вирішено опублікувати в засобах масової інформації.

Наприкінці 1993 - на початку 1994 р. Україною пройшла хвиля політичних баталій, пов'язаних спочатку з виборами До Верховної Ради, а згодом - Президента України. За таких умов питання щодо прийняття нової Конституції відійшло на другий план.

Лише з вересня 1994 р., за зверненням Президента України про необхідність продовження конституційного процесу, формується новий склад Комісії з розробки проекту Конституції, її співголовами стали Президент України і Голова Верховної Ради. Відкриваючи засідання Комісії 17 листопада 1994 р., Президент України Л. Кучма підкреслив, що в Україні поновлено Процес конституційної реформи, який було зупинено майже на рік. Комісія визнала за необхідне взяти за основу проект Конституції в редакції від 26 жовтня 1993 р.

Зважаючи на складнощі в опрацюванні нової Конституції, незбалансованість дій різних гілок влади, Президент України 3 грудня 1994 р. запропонував Верховній Раді конституційний законопроект про владу та органи місцевого самоврядування. Увага акцентувалась на тому, що ефективне функціонування економіки можливе лише за наявності сильної державної влади, яка б здійснювала управління державним сектором економіки, забезпечувала керівництво недержавним сектором, сприяла ефективному проведенню приватизації та структурної перебудови всього господарського комплексу. Однак цей документ не було прийнято.

Основні етапи конституційного процесу в Україні

Конституційний процес— процес вироблення і прийняття конституції держави.

Дата	Подія
Жовтень 1990 р.	Утворення Конституційної комісії
Червень 1991 р.	Схвалення Верховною Радою концепції нової Конституції України
Липень 1992 р.	Винесення на всенародне обговорення офіційного проекту Конституції України
Жовтень 1993 р.	Подання на розгляд Верховної Ради доопрацьованого проекту Конституції України
Листопад 1994 р.	Утворення нової Конституційної комісії (очолили Л. Кучма та О. Мороз)
8 червня 1995 р.	Укладення Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України
20 березня 1996 р.	Винесення на розгляд Верховної Ради України проекту нової Конституції України
28 червня 1996 р.	Прийняття V сесією Верховної Ради України Конституції України
16 квітня 2000 р.	Всеукраїнський референдум за народною ініціативою з питань, що торкалися змін до Конституції
Осінь 2003 — весна—осінь 2004 р.	Спроби ВРУ затвердити зміни до Конституції України
8 грудня 2004 р.	Прийняття законопроекту про внесення змін і доповнень до Конституції України, які передбачають зміну і перерозподіл владних повноважень вищих органів влади

Помітною рисою суспільного життя незалежної України було політичне протистояння Президента та Верховної Ради. Президент прагнув створити сильну виконавчу владу, здатну ефективно працювати в умовах наростаючої економічної кризи. Верховна Рада, лякаючи загрозою диктатури, фактично прагнула зберегти свої повноваження, в тому числі і право втручатися у вирішення конкретних економічних питань, безпосередньо керувати територіями. Вказане протистояння серйозно ускладнювало вирішення першочергових проблем життя держави.

Це змусило Президента 31 травня 1995 р. прийняти Указ про проведення опитування громадської думки з питань довір'я громадян України Президенту і Верховній Раді.

У відповідь на це Верховна Рада наклала на даний Указ вето та запропонувала Президенту до 8 червня 1995 р. подати на розгляд кандидатури до складу Кабінету Міністрів.

Такий сценарій подій затягував на тривалий час вирішення життєво важливих для України конституційних питань. За цих умов Л. Кучма взяв ініціативу у свої руки.

2 червня Президент підтвердив рішення провести опитування. В цей же день відбулась його зустріч із лідерами 8 фракцій, які підтримали ідею підписання Конституційної угоди Президента та Верховної Ради.

Проведення опитування створювало потенційну загрозу розпуску Верховної Ради, рейтинг якої, за даними соціологічних опитувань, на цей час був досить низьким. Водночас це посилювало політичну напругу і опосередковано впливало на економіку, все суспільне життя.

За таких умов Президент України та Голова Верховної Ради виявили політичну мудрість та, відмовившись від протистояння, підписали 8 червня 1995 р. Конституційний договір.

Укладання договору стало важливим компромісом. Він мав діяти до прийняття нової Конституції України з метою подальшого забезпечення розвитку і успішного завершення конституційного процесу в Україні.

Втілення в життя положень Конституційного договору створило належну правову базу для діяльності органів виконавчої влади, президентської адміністрації. Значно розширилося коло їхніх повноважень та вплив на економічні й суспільні процеси. Президент України визнавався главою держави і главою виконавчої влади. Він особисто призначав склад Кабінету Міністрів та прем'єр-міністра. Вже 8 червня 1995 р на посаду прем'єр-міністра України було висунуто Є. Марчука, який тривалий час працював в органах державної безпеки, а з жовтня 1994 р. виконував обов'язки віце-прем'єра.

Тривала робота над Конституцією, до якої були залучені кращі фахівці. З метою вивчення та узагальнення альтернативних проектів 19 червня 1995 р. було створено робочу групу Конституційної комісії. Результатом її діяльності стала підготовка погодженого проекту Конституції України.

11 березня 1996 р. співголови Конституційної комісії — Президент України та Голова Верховної Ради — підписали завершений проект.

Проте, він не став основою політичної консолідації. Незважаючи на пропозиції Л. Кучми прийняти цей документ за основу, Верховна Рада направила його на вивчення та аналіз до постійних комісій.

На початку травня 1996 р. постановою Верховної Ради була створена депутатська Тимчасова спеціальна комісія з доопрацювання проекту Конституції на чолі з М. Сиротою. До роботи в ній були залучені представники різних депутатських груп і фракцій. Обговорення 17—18 червня 1996 р. у Верховній Раді доопрацьованого Комісією проекту було безрезультатним. Заперечення викликали вже перші положення про статус української мови, державні символи тощо. Запропоновані зміни фактично вихолощували основний зміст документа. За визнанням багатьох політиків, конституційний процес в Україні в цей час не просто затягувався, а зайшов у глухий кут.

У цій ситуації Президент України 26 червня 1996 р. оприлюднив Указ про проведення 25 вересня Всеукраїнського референдуму щодо прийняття Конституції України. На референдум передбачалось винести проект Основного Закону, підготовлений Конституційною комісією і прийнятий за основу більшістю депутатів Верховної Ради у березні 1996 р.

Цей крок Президента, що міг призвести до розпуску Верховної Ради, змусив її шукати компроміс і прискорив конституційний процес. 28 червня 1996 р. після 2 діб напруженої безперервної роботи Верховна Рада України прийняла Конституцію України — Основний Закон нашої суверенної держави.

Прийняття нової Конституції стало важливою віхою у новітній українській історії. Конституція складається з преамбули, 114 розділів, в яких об'єднана 161 стаття, та перехідних положень. Новий Основний закон — це політико-правовий документ, який визначає підвалини та шляхи розвитку українського суспільства.

Конституція закріплює основні принципи української демократичної, соціальної і правової держави, в якій людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, безпека визнаються найвищою цінністю. Однією з основних засадничих ідей нової Конституції є те, що саме держава функціонує для людини, а не навпаки. Український народ є джерелом влади, яку він реалізує через відповідні органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Конституція закріплює принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову та їх незалежність одна від одної. Основою зовнішньої політики України, згідно з Основним Законом, є забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з усіма країнами світу.

Конституція базується на кращих досягненнях вітчизняного та зарубіжного законодавства, враховує набутий історичний досвід та знаходиться на рівні кращих конституцій Європи. Вперше в історії конституційного законодавства України в ній наголошується на тому, що норми Конституції є нормами прямої дії, а звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується.

Основний Закон України регулює значно ширше коло суспільних відносин порівняно з попередньою Конституцією. Зі 161 статті Конституції 48 міститься в другому розділі «Права, свободи та обов'язки громадянина», який акумулює зміст таких важливих, визнаних усім світом міжнародно-правових актів, як Загальна декларація прав людини, Декларація про право на розвиток, Концепція про права дитини тощо. Це дозволило значно розширити систему прав і свобод людини і громадянина в Україні, наповнити Конституцію новим демократичним змістом, наблизити державу до світових стандартів щодо їх захисту.

Відповідно до Основного Закону Україна є унітарною, соборною державою. Вона є національною за своїм походженням, оскільки її утворення відбулося на основі здійснення українською нацією, усім українським народом права на самовизначення

Важливим питанням будь-якої Конституції є питання влади. Основний Закон України визначає, що єдиним її джерелом в Україні є народ. Це свідчить про демократичний характер держави, народ якої може вільно висловити своє ставлення до влади на виборах та референдумах.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада. Вона, окрім законотворчих, має значні повноваження у сфері державного будівництва та призначення на ключові посади в державі.

Президент України за Конституцією є главою держави і виступає від її імені. Він обирається прямим всенародним голосуванням терміном на п'ять років. За новою Конституцією Президент України має значні повноваження в соціально-економічній сфері, забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави, є гарантом державного суверенітету і територіальної цілісності, представляє державу в міжнародних зносинах.

Головним органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів, який очолює прем'єр-міністр України. Кабінет Міністрів за новою Конституцією має значно більше функцій і повноважень, ніж раніше. Вони пов'язані з формуванням та витратами державного бюджету, забезпеченням рівних умов розвитку для всіхформ власності. Уряд здійснює управління об'єктами державної власності, забезпечує обороноздатність, безпеку та громадський порядок у державі. Виконавчу владу в областях, районах здійснюють обласні державні адміністрації.

Судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України і судами загальної та галузевої юрисдикції. Відповідно до світової практики повноваження судової влади значно розширені.

Важливі функції покладено на Прокуратуру України. Конституція закріпила територіальний устрій України та визначила принципи місцевого самоврядування.

Суттєвий вплив на суспільно-політичні процеси в республіці справили «Перехідні положення» нової Конституції України. Головним серед них стало визначення чітких термінів виборів до Верховної Ради (березень 1998 р.) та Президента України (жовтень 1999 р.).

Прийняття нової Конституції України поставило відповідальні завдання у сфері державотворення, приведення чинного законодавства, структури органів влади у відповідність з Основним Законом.

Процес ефективної реалізації конституційних положень стримувала відсутність необхідних законодавчих актів. На березень 1997 р. з 60 першочергових конституційних законів було прийнято всього два. Не були прийняті життєво важливі закони про Кабінет Міністрів, державні адміністрації та місцеве самоврядування. Натомість розроблялись альтернативні проекти, які ставили за мету «підправити», а то й перекроїти Конституцію.

Проте, попри всі складнощі, державотворчі процеси тривали, и нова Конституція стала їх базою.

Зовнішня Політика Незалежної України

Державотворчі процеси в Україні після здобуття незалежності відбувались, як уже зазначалось, за вкрай складних і несприятливих умов, пов'язаних насамперед з важким тягарем проблем, отриманих у спадщину від СРСР. Головною з них була та, що Україна, як і інші республіки колишньої радянської імперії, не мала скільки-небудь серйозного досвіду власного національногодержавотворення. Швидкий прорив до суверенітету та незалежності певною мірою був несподіванкою для українського суспільства. Природно, що це не могло не позначитись на формуванні зовнішньополітичних засад та інституцій нашої держави. 3 кінця 40-х і до середини 80-х pp. усунення УРСР від скільки-небудь серйозної участі у світовій політиці набуло ще більших масштабів. Фактично чи не єдиним міжнародним форумом, де УРСР час від часу могла нагадувати про себе, залишилася ООН. Однак і за такої ситуації українські дипломати робили все можливе для того, щоб відстоювати національні інтереси своєї республіки. Мабуть, найбільш сприятливі умови для пожвавлення зовнішньополітичної сфери за радянської доби виникли завдяки горбачовській «перебудові». У цей час у роботі зовнішньополітичного відомства УРСР з'явилося чимало нового. Поновилася практика двосторонніх відносин. УРСР поступово виходила за межі діяльності тільки ООН, її органів чи спеціалізованих установ. Уперше за весь радянський період делегація УРСР на 45-й сесії Генеральної асамблеї ООН працювала за директивами, затвердженими Радою Міністрів республіки. Швидке визнання державної незалежності України десятками країн світу певною мірою породжувало ілюзію того, що труднощі, пов'язані з перехідним періодом, будуть розв'язані безболісно й у короткий термін. Але надії на те, що «Захід нам допоможе», танули на очах. Ускладнювалися відносини з Росією. Політичні партії й рухи України обстоювали різні, нерідко полярні позиції в питаннях зовнішньої політики. Основним документом, що визначав принципові засади розбудови державотворчих процесів, у тому числі й у сфері зовнішньої політики, став Акт проголошення незалежності України, прийнятий 24 серпня 1991 р. Виходячи з цього документу, Верховна Рада України 2 липня 1993 р. схвалила «Основні напрямки зовнішньої політики України». У них, зокрема, наголошується, що неодмінною умовою розбудови незалежної Української держави є її активне та повномасштабне входження до світового співтовариства. Торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на власні фундаментальні загальнонаціональні інтереси, а саме: стратегічні й геополітичні, пов'язані з національною безпекою України та захистом її політичної незалежності; економічні, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове господарство; регіональні, субрегіональні, локальні. Зовнішня політика України має спрямовуватися на її утвердження й розвиток як незалежної демократичної держави, на збереження її територіальної цілісності та недоторканності кордонів, на включення національного господарства у світову економічну систему, на поширення у світі образу України як надійного й передбачуваного партнера. Що стосується основних підвалин, на яких має здійснюватись зовнішня політика України, то ними є: відкритість зовнішньої політики, співробітництво з усіма заінтересованими партнерами, уникнення залежності від окремих держав чи груп держав; засудження війни як знаряддя національної політики, прагнення до вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирнимизасобами; додержання принципів взаємоповаги, рівноправності, невтручання у внутрішні справи інших держав; відсутність територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання територіальних претензій до себе; дотримання міжнародних стандартів прав людини, принципу неподільності міжнародного миру й міжнародної безпеки, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, засудження практики подвійних стандартів у міждержавних стосунках. Важлива складова формування та реалізації зовнішньої політики України - це визначення її основних напрямів, пріоритетів і функцій. Головними напрямами зовнішньої політики України є: розвиток двосторонніх відносин; участь у європейському співробітництві; розбудова відносин у рамках СНД; участь у роботі ООН, інших міжнародних організацій. Кожен з цих напрямів має комплекс пріоритетів, що зумов

люються національними інтересами України, турботою про збереження загального миру й рівноправного співробітництва. Основними пріоритетами та функціями зовнішньої політики України відповідно до її загальнонаціональних інтересів і завдань є: забезпечення національної безпеки; створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки; сприяння науково-технічному прогресу в Україні, розвитку її культури та освіти; участь у вирішенні глобальних проблем сучасності; інформаційна функція; зв'язки з українською діаспорою. Практична реалізація зовнішньої політики України забезпечується під керівництвом Президента України Кабінетом Міністрів України, Міністерством закордонних справ, іншими центральними органами державної виконавчої влади на основі Конституції України. Зовнішня політика України - як з огляду її розробки, так і в плані реалізації - пройшла два етапи: перший - від серпня 1991 р. до середини 1994 р. і другий - від середини 1994 p. і до цього часу. Перші кроки на зовнішній арені, досягнення, а також труднощі та проблеми у царині міжнародних відносин пов'язані з періодом президентства Л. Кравчука. МЗС України очолив А. Зленко. Впродовж трьох місяців Україну як незалежну державу визнали понад 140 країн світу. Одними з перших заявили про це Польща, Канада, СІПА, Італія, Бельгія, Індія, Японія, Китай, Австралія, країни Латинської Америки, Скандинавії та ін. Протягом 1992-1993 pp. Україна вступає у безпосередні дипломатичні зв'язки із США, Канадою, Польщею, Німеччиною, Францією, Китаєм, Росією, Казахстаном, державами Балтії, Скандинавії та ін. У липні 1992 р. відбувся візит Президента України до Франції, під час якого Україна приєдналась до паризької «Хартії для нової Європи», був підписаний договір про дружбу та співробітництво між двома країнами, У цей період Україна стала членом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, згодом - ОБСЄ), багатьох міжнародних організацій, зокрема Світового банку, Міжнародного Валютного Фонду. Виникало, однак, і чимало гострих проблем. Однією з них стало виконання нашою державою своїх зобов'язань щодо практичної реалізації без'ядерного статусу. Серйозне занепокоєння викликав і стан україно-російських взаємин. Після здобуття незалежності період ситуативної близькості закінчився, відносини між двома державами стали погіршуватись. Iукраїнські, й російські політики чимало робили для того, щоб дві найбільші слов'янські країни, що виникли на пострадянському просторі, ворогували між собою. Господарські стосунки між ними нерідко характеризувались як «економічна війна». Антиукраїнські заяви та навіть рішення, що приймалися свого часу в стінах російської Державної Думи з так званого «кримського питання», тільки посилювали напруженість. Важливою подією першої половини 1994 р. стало підписання 14 січня тристоронньої угоди між Україною, США та Росією про виведення стратегічної ядерної зброї з України. 3-7 березня український президент відвідує США, де підписує заяву про дружбу та співробітництво між двома країнами. Першою з посткомуністичних країн Східної Європи Україна приєднується до програми співробітництва з НАТО «Партнерство заради миру». A23 березня 1994 р. Президент Л. Кравчук підписує у Брюсселі договір про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом. Однак ці кроки не змінили загальної ситуації: на межі 1993-1994 pp. Україна опинилась у вкрай складному міжнародному становищі. З таким вантажем зовнішньополітичних проблем наше суспільство підійшло до президентських виборів, що відбулись у липні 1994 р. Новий Президент України Л. Кучма проголосив про свій намір суттєво скоригувати зовнішню політику. Міністром закордонних справ України став Г. Удовенко. Був зроблений наголос на тому, що відтепер вона буде концептуально визначеною, багатовекторною, прагматичною й зваженою. Першим важливим кроком нового керівництва на шляху утвердження нового образу України на міжнародній арені стало рішення Верховної Ради України від 16 листопада 1994 р. про приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Зміни на краще відбулись в україно-американських відносинах. Розгорнулась активна робота з їх динамізації та поглиблення. 20-24 листопада 1994 р. Президент України перебував з державним візитом у США. Тут було обговорено широке коло питань, що становили значний інтерес для обох країн. 11-12 травня 1995 р. відбувся офіційний візит Президента СПІА Б. Клінтона до України, який закріпив позитивні тенденції у розвитку україно-американських відносин. Сьогодні дві країни вийшли на рівень стратегічного партнерства. Активізувалися наші взаємини з Канадою. Ця країна має значний пакет програм економічного співробітництва з Україною щорічною вартістю близько 20 млн. доларів. Одним із важливих пріоритетів зовнішньої політики України є європейський напрям. Головним досягненням тут стало прийняття України у листопаді 1995 р. до Ради Європи. Дедалі більш динамічними стають стосунки з Німеччиною, Великобританією, Францією, Італією, Австрією, Бельгією, Фінляндією, Норвегією, Швейцарією. Предметом особливої уваги української зовнішньої політики є розбудова відносин із державами Центральної та Східної Європи, насамперед - з Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Румунією. Із цими країнами нас об'єднують геополітична близькість, спільність або схожість проблем, посталих після краху тоталітарно-комуністичної системи. Перспективними напрямами зовнішньої політики України є Близький Схід і Африка. Чимало економічних та політичних інтересів пов'язує нашу державу з такими країнами, як Ізраїль, Туреччина, Єгипет, Ліван, Іран, Кувейт, ПАР. Активізується латиноамериканський напрям зовнішньої політики України. Із 33 самостійних держав цього регіону першою визнала державну незалежність України Аргентина. Динамізуються наші відносини з Мексиканськими Сполученими Штатами, Кубою, Бразилією, Чилі, Венесуелою тощо. Увага нашої зовнішньої політики спрямована також на розбудову відносин із державами Азійсько-Тихоокеанського регіону, що нині перетворюється на один із головних економічних та політичних центрів сучасного світового розвитку. Дуже корисним для України є досвід Китаю й так званих «тихоокеанських драконів» — Південної Кореї, Сінгапуру, Тайваню, а також неоіндустріальних країн «другої хвилі» - Таїланду, Малайзії, Індонезії, В'єтнаму. Належне місце у поглибленні взаємовідносин України з державами АТР відводиться Японії, а також Індії. Важливий пріоритет зовнішньої політики України - розбудова відносин з нашим основним стратегічним партнером - Росією. Після президентських виборів 1994 р. в Україні, незважаючи на зусилля української сторони, вони залишались складними. «Економічна війна» між двома державами не вщухала. Серед російських політиків і в засобах масової інформації Росії практично не зникала тема Криму й Севастополя. 3 року в рік відкладався візит Президента Б. Єльцина до України. Довго й важко йшли переговори про підписання широкомасштабного договору між двома державами. Зрушення на краще почались тільки у 1995 p., коли був парафований текст договору між Україною та Росією. Однак, як відомо, президентами обох держав цей документ був підписаний майже через два роки - 31 травня 1997 p. yКиєві. Відтоді розпочався новий етап в історії україно-російських відносин. Новим кроком на шляху їх поглиблення та розвитку став перший державний візит Президента України Л. Кучми до Москви у лютому 1998 р. Головний результат візиту - підписання договору про довгострокове економічне співробітництво між двома країнами терміном на 10 років. Ця угода є безпрецедентною, оскільки в рамках СНД не існує жодного аналогічного документу. Важливе місце у системі зовнішньополітичних пріоритетів України посідають відносини з країнами СНД. Україна, як відомо, була однією з держав, що стояла біля витоків заснування співдружності. Організаційні засади СНД визначаються кількома документами установчого характеру: Біловезькою угодою від 8 грудня 1991 p., Протоколом до неї, Алма-Атинською декларацієювід 21 грудня 1991 p., Статутом СНД, прийнятим 22 січня 1993 р. Ставлення України до СНД визначається її економічними та політичними інтересами, а також національним законодавством. 1 грудня 1991 р. Верховна Рада України ратифікувала Угоду про створення СНД, a20 грудня прийняла з цього приводу заяву, в якій наголошується, що Україна виступає проти перетворення СНД на нове державне утворення й заперечує надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права. Статут СНД не підписаний Президентом України й не ратифікований Верховною Радою. Отже, Україна не є членом СНД де-юре, а має особливий статус, що випливає з ратифікованої нею Біловезької угоди разом із згаданими застереженнями Верховної Ради. Крім того, Україна має асоційоване членство в Економічному союзі СНД. У той же час Україна не є учасницею Ташкентської угоди від 15 травня 1992 р. про колективну безпеку. Час, минулий з моменту створення СНД, переконливо засвідчив, що без радикального реформування цього утворення, без визнання всіма його членами принципу рівноправності й добровільності, перспективи СНД виглядають дуже проблематичними. Загалом Україна виходить із того, що найбільш доцільною формою співпраці в рамках СНД є двосторонні відносини, економічне та політичне співробітництво. Саме на цій основі розвиваються наші відносини з країнами - членами СНД. Особливий інтерес становлять для України взаємини з Азербайджаном, Грузією,,Туркменією, Узбекистаном — насамперед, в економічному сенсі, зокрема для розв'язання такої гострої для України проблеми, як проблема енергоносіїв. Чимало спільних економічних і політичних інтересів пов'язує Україну також із Казахстаном, Киргизією, Таджикистаном, Вірменією, Білоруссю, Молдовою. 13 липня 1996 р. Колегія МЗС затвердила план заходів у зв'язку з прийняттям Конституції України та реалізацією її положень у сфері зовнішньої політики. 15 липня 1996 р. з доповіддю «Стан та перспективи української зовнішньої політики» на засіданні керівного складу міністерства виступив Президент України Л. Кучма. Він, зокрема, зазначив, що з прийняттям Конституції України завершено формування правових засад зовнішньої політики нашої держави, що ефективність зовнішньополітичної діяльності має вимірюватися не тільки політичними дивідендами, а й практичною економічною віддачею. Заходи з удосконалення роботи МЗС України, підвищення його координуючої ролі мають не тільки сприяти поліпшенню якісних показників його діяльності, але й унеможливлювати втрату цілісності нашої зовнішньої політики, чимдалі вище підносити міжнародний авторитет країни. Одним із переконливих свідчень цього є постійне зростання кількості наших дипломатичних представництв за кордоном. Сьогодні Україна вже має дипломатичні та консульські представництва у 78 країнах на всіх континентах. У Києві діють 61 зарубіжне посольство, вісім представництв міжнародних організацій, два почесних консульства. У Харкові, Львові, Одесі, Ужгороді, Маріуполі, Сімферополі працюють 10 консульських установ іноземних держав і два представництва міжнародних організацій. Свідченням поваги міжнародної спільноти до України, високого авторитету її зовнішньополітичного відомства стало обрання міністра закордонних справ України Г. Удовенка головою 52-ої сесії Генеральної асамблеї ООН. У березні 1998 р. Г. Удовенко був обраний депутатом Верховної Ради України й відповідно до чинного законодавства прийняв рішення про вихід із. державної служби. Новим керівником українського зовнішньополітичного відомства став Б. Тарасюк. У цей час сталася низка подій, що засвідчили зміцнення міжнародних позицій України. Це стосувалось як її багатостороннього співробітництва, так і двосторонніх відносин. 4-5 червня 1998 р. в Ялті відбулася зустріч глав держав та урядів країн-учасниць Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС), де з промовою виступив Президент України Л. Кучма. Було вказано на важливість поглиблення процесів регіонального економічного співробітництва для України як однієї з найбільших причорноморських держав. Свідченням зміцнення міжнародного авторитету України стало її запрошення 12 червня 1998 р. до Лондона на зустріч міністрів закордонних справ країн «Великої сімки», у ході якої обговорювалася ситуація, що склалась у Південно-Східній Азії внаслідок проведення Індією та Пакистаном ядерних випробувань. Учасники зібрання наголошували, що Україна, а також ті держави світу, які добровільно позбулися ядерної зброї, тим самим зробили значний внесок у зміцнення міжнародної безпеки та стабільності. З погляду поглиблення українсько-польських відносин важливе значення мала зустріч президентів двох країн 26-27 червня 1998 р. у Харкові. Л. Кучма та А. Кваснєвський мали також зустріч з представниками ділових кіл України та Польщі. 8-9 липня 1998 р. на запрошення Президента України Л. Кучми з нагоди першої річниці підписання Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО з офіційним візитом у Києві перебував Генеральний секретар НАТО X. Солана. Широке коло питань двостороннього співробітництва було обговорено під час візиту 22-23 липня 1998 р. до України віце-президента США А. Гора. Було підписано низку спільних українсько-американських документів. Американська сторона підтвердила незмінність свого курсу на підтримку демократичної, незалежної України. Важливою подією в українсько-французьких відносинах став перший державний візит Президента Франції Ж. Ширака в Україну 2-4 вересня 1998 р. У рамках візиту було підписано міжурядові угоди про співробітництво в галузі мирного використання атомної енергії, а також у сфері науки та освіти, ядерної безпеки. Свідченням незмінності України європейському вибору став самміт Україна — ЄЕС, що відбувся 16 травня 1998 р. у Відні. Після київського самміту Україна - ЄЕС (5 вересня 1997 р.) Віденський самміт став другою зустріччю керівників України та Євросоюзу на найвищому рівні. Просуваючись на європейському напрямку, Україна надзвичайно важливого значення надавала подальшому поглибленню відносин з одним із основних своїх стратегічних партнерів — Росією. Важливим кроком у цьому відношенні став робочий візит міністра закордонних справ України Б. Тарасюка 18-19 листопада 1998 р. до Москви. Було обговорено широке коло питань двостороннього співробітництва. Мова йшла, зокрема, про договірно-правове оформлення українсько-російського кордону, про подальший розвиток торгівельно-економічного співробітництва на 1998-2007 pp., про участь двох держав у побудові нової архітектури європейської безпеки та ін. Визначною подією у двосторонніх відносинах України з Канадою став офіційний візит до Києва прем'єр-міністра Канади Ж. Кретьєна. Це був перший із часу набуття нашою державою незалежності офіційний візит глави канадського уряду. Центральною політичною подією візиту стало прийняття Україною принципового рішення про заборону протипіхотних мін. Вагомою стала економічна складова візиту: було підписано низку комерційних угод та проголошено про започаткування спільних економічних проектів загальною вартістю 163 млн. доларів. У ході візиту було підписано 7 угод, що відкривають нові можливості для поглиблення українсько-канадського економічного співробітництва. Важливим кроком на шляху підтвердження вірності України європейському вибору, поглиблення її відносин із Францією стало проведення 1 березня 1999 p. yПарижі міжнародної конференції «Україна, Велика Європа, євроатлантична безпека: виклики XXIст.», в якій взяли участь представники Великої Британії, Місії України при НАТО, США, Німеччини, Російської Федерації та ін. Активну позицію займає Україна у розв'язанні придністровської проблеми. Із цих питань 20-24 березня 2000 p. yКиєві за ініціативи України відбулося засідання Круглого столу, в якому взяли участь провідні спеціалісти у галузі міжнародного й конституційного права, конфліктологи з України, Російської Федерації, Молдови, Австрії, Великої Британії, США, Франції, а також Придністров'я. Зазначалося, що досяг нуті домовленості та прийняті у ході самміту рішення стали основою подальшого переговорного процесу між Кишиневом і Тирасполем. У жовтні 2000 р. в керівництві українського зовнішньополітичного відомства сталися зміни: замість Б. Тарасюка на посаду міністра закордонних справ України було призначено А. Зленка. Новий керівник українського зовнішньополітичного відомства свій перший закордонний візит зробив до Росії. Симптоматичним, мабуть, є і те, що лише протягом перших 5 місяців своєї роботи на новій посаді він 6 разів зустрічався зі своїм московським колегою. З усіх поглядів Росія є та має залишатись одним із головних, визначальних пріоритетів зовнішньої політики України. Важливою подією в українсько-російських відносинах стала також зустріч Президента Л. Кучми та Президента В. Путіна 12 лютого 2001 p. yДніпропетровську, під час якої особлива увага була приділена співробітництву двох країн в економічній сфері. Підводячи підсумки зовнішньої політики України з моменту проголошення її незалежності до початку XXIст., маємо зазначити, що за цей час попри всі негаразди та проблеми було досягнуто вагомих результатів. Головним з них, безумовно, є те, що Україна відбулася як незалежна держава, як загальновизнаний суб'єкт міжнародних відносин. У політичному сенсі наша держава користується авторитетом ініціативного, самодостатнього і конструктивного учасника міжнародного життя. Свідченням цього був, зокрема, вступ України до Ради Європи, активна участь у миротворчих операціях, утвердження України як одного з регіональних лідерів, її участь у Центральноєвропейській ініціативі, ОЧЕС, Раді держав Балтійського моря, обрання непостійним членом Ради Безпеки ООН, головування України у цьому поважному міжнародному органі тощо. Говорячи про проблеми та перспективи української зовнішньої політики, слід насамперед наголосити, що сприяння піднесенню міжнародного іміджу України - справа й завдання не тільки зовнішньої політики. Остання не може існувати відірвано від політики внутрішньої. Heтільки зовнішня політика має ефективно працювати на внутрішню, але й остання має працювати на зовнішню політику. Це одна з головних передумов ії ефективності, а, отже, й зміцнення міжнародного авторитету нашої держави.