Українське шкільництво в діаспорі

Украї́нське шкільни́цтво в діа́спорі — україномовне шкільництво, зазвичай зорганізоване духовенством та інтелігенцією для дітей емігрантів та біженців, які опинялися з різних причин поза історичною батьківщиною.

Зміст [сховати]

1 Історія

2 США

3 Канада

4 Бразилія

5 Аргентина

6 Австралія

7 Країни Європи

8 Інші країни

9 Див. також

10 Література

Історія[ред. • ред. код]

Першими поселеннями поза українськими землями були Банко (середина 18 ст.) і Срем (19 в.) на території нинішньої Юґославії. Тут при греко-католицьких парафіях поставали початкові школи (найстарші з них у с. Руський Керестур і Коцура та в м. Новий Сад). Учителі здебільшого приїжджали з Закарпаття, звідки також одержувано до 1919 року підручники. Деякі початкові школи зберегли навчання місцевою бачвансько-руською говіркою під час королівського уряду Юґославії та за угорської окупації за другої світової війни. Після 1945 уряд соціалістичної Юґославії відкрив для української меншості в Бачці початкові школи (тепер їх 6) та 1 гімназію (Руський Керестур) бачванськоруською мовою, для яких держава видає підручники. У Боснії, де живе значно менше українців, у 1960-х роках уведено для українських дітей в сербо-хорватських школах навчання української мови як предмету. Для цих шкіл останнім часом видають підручники.

США[ред. • ред. код]

За океаном українські емігранти почали закладати власне шкільництво, коли постали перші релігійно-громадські осередки на нових місцях поселення. У США перша українська доповнююча школа постала при греко-католицькій церкві в Шамокіні (Пенсильванія) у 1893, а згодом виникли й інші: у 1894 було 6 таких шкіл. Ці школи були призначені для навчання української грамоти; вчителями були дяки-вчителі, іноді й священики. Навчання відбувалося поза нормальними годинами в американських публічних школах, а приміщення й підручники були незадовільні. Більшу увагу звернув на українське шкільництво після 1907 єпископ С. Ортинський, який заснував у Філядельфії школу-інтернат та почав видавати підручники для мережі церковних доповнюючих шкіл.

З 1920-х років за єпископа К. Богачевського Українська Католицька Церква почала закладати при більших парафіях цілоденні приватні школи: в 1940 їх було 12 у Філядельфійському екзархаті; в 1965 у 3 українських католицьких єпархіях було 33 початкові і 5 середніх шкіл, у яких вчилося разом 9 тисяч учнів. У 1965 у 2 закарпатських греко-католицьких єпархіях було 33 початкові і 3 середні школи з 7,5 тисяч учнів. У 1970-х pp. І. приватних (кат.) шкіл в США значно зменшилося, зокрема при українських парафіях; у Філядельфійській митрополії 1985 було 28 початкових і 5 середніх шкіл з 4 370 учнями, а в Пітсбурзькій (закарпатській) — 18 шкіл і 2 650 учнів. У цих школах навчання відбувається англійською мовою, а українська мова і культура, іноді релігія — українською мовою (у закарпатських школах лишилося тільки навчання східного обряду).

Українознавча освіта краще поставлена в суботніх школах українознавства, що їх ведуть «Рідні Школи», об'єднані в централі опікунів шкіл українознавства, або товариства молоді під наглядом Шкільної Ради при Українському Конгресовому Комітеті Америки (УККА) (заснована 1953). Усіх цих шкіл у 1960-х роках було понад 50 (більшість мала лише нижчі класи, а деякі — 11 клас, цебто давали середню українознавчу освіту з матурою). 1985 шкіл було 30 (з них 19 повних з матуральними класами), у яких навчалося 2100 учнів. Навчання відбувається українською мовою (є і двомовні) по 5—6 годин тижнево. Шкільна Рада видає власні підручники або користується виданими в інших країнах (Канада, Австралія). Українська Православна Церква має власну мережу недільних шкіл релігії та українознавчих шкіл (1986—87 всіх шкіл 34, деякі дуже малі). При консисторії Української Православної Церкви в США діє також Шкільна Рада. Якщо 1965 приблизно 18 тисяч дітей було охоплено якоюсь формою українознавчого навчання (у тому числі й релігії), то 1985 це число впало до 8 тисяч.

Для вишколу вчителів Шкільна Рада при УККА влаштовує щорічно краєві, регіональні учительські конференції, семінари, двотижневі учительські курси тощо. У 1960-х pp. Шкільна Рада при УККА спільно з АНТШ вела Педагогічні курси, що згодом співпрацювали з Українським Вільним Університетом (УВУ) у Мюнхені. УВУ провадить вишкіл учителів українознавства на щорічних літніх курсах.

Учителі були організовані в учительських громадах.

Про дошкілля — див. Дошкільне виховання.

При СКВУ діє Світова Координаційна Виховно-Освітня Рада (СКВОР), яка координує виховно-освітні справи всієї діяспори в західному світі.

Канада[ред. • ред. код]

Українські школи почали закладати в Канаді з кінцем 19 століття: місцеве законодавство в західних степових провінціях сприяло двомовним школам — і їх масово відкривали в фермерських районах на початковому (1- або 2-класному) рівні. Звичайно ці школи були однокімнатними та за числом учнів малочисельні; разом їх було приблизно 250 у трьох степових провінціях (Манітоба, Саскачеван, Альберта) Канади. Згодом, зі зміною в політиці уряду по лінії канадизації емігрантів за Першої світової війни, двомовні англо-українські школи було закрито.

Незважаючи на їх тимчасовість, уряд Манітоби відкрив у 1905 Українсько-руську учительську семінарію (англ. Ruthenian Training School) для підготовки вчителів для двомовних шкіл у Вінніпезі (згодом її перенесено до Брендону), яка свого часу випустила таких учителів із 120. Двомовних учителів готували також тимчасово засновані педшколи Альберти й Саскачевану.

Після Першої світової війни української мови і українознавства можна було навчати лише у приватних школах: деякі з них діяли при українських католицьких парафіях як цілоденні школи, інші діяли як доповнюючі — у вільні від навчання дні. Останні організувалися при церквах або культурних і громадських організаціях під традиційною фірмою центральних освітніх установ «Рідна школа» або новітньою — «Українська школа».

Із цих Українська Православна Церква Канади утримувала переважно т. зв. недільні школи: у системі цих шкіл навчалося в 1958 році 18 тисяч дітей (650 учителів), але це число значно зменшилося до 9 тисяч у 1981 році(ледве 10 % усіх дітей шкільного віку) з 510 учителями. Здебільшого це школи початкового рівня; існують ще в більших містах скупчення головно післявоєнної еміграції школи середньошкільного рівня (т. зв. курси українознавства з матурою), в котрих в 1980-х учащало близько 1 200 учнів.

Конгрес Українців Канади намагається координувати організацію, діяльність та програми цих шкіл через крайову (заснована 1971) та провінційні шкільні ради. Крім шкіл, що діють протягом року, в Канаді головним чином церкви і молодіжні організації засновують літні школи і табори для освічення українських дітей та включення їх у місцеву українську громаду.

У Канаді Українська Католицька Церква відкриває щораз більше т. зв. сепаратних шкіл (приватні цілоденні школи, підтримувані урядом) з подовженим днем, у яких додатково вивчають українську мову й культуру. У 1985 році 4 такі школи діяли в Торонто. Натомість, у степових провінціях за бажанням батьків у 1970-х роках постала можливість розвинути двомовне навчання в державних школах на початковому та середньошкільному рівнях. У цих школах ведеться навчання англійською й українською мовами різних предметів (останньою — українознавства та гуманітарних дисциплін, музики, фізкультури тощо).

У 1985 році двомовні школи в Альберті відновили свою діяльність — і охоплювали понад 3 тисячі учнів. Двомовне навчання в Альберті почалося у 1971-му, Саскачевані у 1974-му і Манітобі 1978-му роках.

Деяку українознавчу інформацію давали учням середніх і вищих шкіл українські бурси, т. зв. інститути, що їх почали засновувати в більших містах ще в 1920-х років.; тепер діють 3 православні і 2 католицькі інститути (Едмонтон, Саскатун і Торонто). Отці редемптористи східного обряду вели середню школу типу малої семінарії (Колеґія св. Володимира в Роблині, Манітоба), а в Онтаріо короткочасно діяли в 1960 — 70-х роках середні хлоп'яча (Торонто) і дівоча (Анкастер) школи. З 1950-х років можна було добровільно вивчати українську мову в західних провінціях Канади.

Серед вищих установ духовної освіти в Канаді находяться Колеґія св. Андрея (УПЦК) в Вінніпезі та Семінарія св. Духа (УГКЦ) в Оттаві. Більшість учителів українознавчих шкіл, у тому числі двомовних, набуває освіту на відділах славістики канадських університетів, де українська мова й література добре представлені: Оттава, Торонто, Вінніпеґ, Саскатун, Ріджайна, Едмонтон. Учителі Канади організовані в Об'єднанні Українських Педагогів.

Бразилія[ред. • ред. код]

Приблизно за того ж часу, що й у Канаді, почали організовувати власне Ш. укр. поселенці в Бразилії. Це були приватні доповнюючі школи по малих «колоніях» (іноді в приватних хатах), які деякий час давали якебудь знання грамоти дітям емігрантів. Церква і духовенство були єдиними організаторами цих шкіл. 1913 постав Шкільний союз для нагляду над цими школами, яких було 35 (їв самій муніципії Прудентополіс — 22) з 630 учнями. Між війнами діяло бл. 40 цих шкіл, але з приходом до влади націоналістичного уряду (през. Ж. Варґас) ці школи ліквідовано. Проте збереглися школи, керовані черницями (Сестри Служебниці), португальською мовою. Отці Василіяни відкрили 1935 сер. школу (Малу семінарію) в Прудентополісі. У 1970 — 80-их pp. Сестри Служебниці мали 32 початкові і 3 сер. школи, в яких українська мова вивчається як предмет. Крім цього, існують кінцетижневі, вечірні школи та літні (табори), якими керують організації, церкви та рел. згромадження (Сестри Катехитки).

Аргентина[ред. • ред. код]

В Аргентині першу українську школу засновано 1910 року вчителем з Києва Пилипом Баком, але тут українське шкільництво не розвинулося поза рівень додаткових шкілок для вивчення української мови. Існують тільки 4 початкові школи, що ними керують Отці Василіяни, в яких навчання відбувається іспанською мовою; останньо впроваджено українську мову як предмет. Товариство «Рідна Школа» в 1980-их pp. керувало близько 20 доповнюючими школами українознавства, ними піклувалися різні громадські організації: «Просвіта», «Відродження» і Спілка Української Молоді. Ці школи (на 1985) охоплювали заледве 300 дітей. При філії Українського Католицького Унту в Буенос-Айресі діють середні українознавчі курси (т. зв. гімназія).

Австралія[ред. • ред. код]

По другій світовій війні українське шкільництво розвинулося в Австралії. Як і в інших країнах, місцеві церкви, громади і молодіжні організації почали творити суботні українознавчі школи. Їх координували в окремих стейтах стейтові громадські централі — і заснована в 1956 Центральна шкільна рада. Число цих шкіл у 1960 (на рівні початкових і середніх) дійшло до 40 з понад 2-ма тисячами учнів, але в середині 1970-х років воно зменшилося вдвоє. У 1980-х роках знову дещо більше дітей ходить до цих шкіл. У більших школах є також 2-річні педкурси для підготови учителів. Центральна шкільна рада видала низку підручників; деякі з них вживаються і в школах Північної Америки.

Країни Європи[ред. • ред. код]

В сх. і центр.-евр. країнах, де перебували українці в діяопорі, поставали укр. школи, як тільки з'являлася достатня кількість дітей чи молоді. У Ґмюнді (дол. Австрія) за війни 1914—18 був табір для укр. виселенців з Галичини, в якому створено укр. початкову школу та гімназію. У таборах укр. полонених у Німеччині (1914–1918), що були під культ.-осв. опікою Союзу Визволення України, існували школи грамотности та разні курси й велася осв. праця серед полонених (Вецляр, Зальцведель, Раштат, Фрайштадт). У Чехії на поч. війни засновано початкову школу в Нуслях б. Праги для біженців з Галичини та гімназію (1917 — 18) в Свято-Божицькому таборі.

Згодом у таборах інтернованих вояків УГА в Чехії (1919–1926) діяло сер. і фахове Ш.: у Німецькому Яблонному, Йозефові та Ліберці (гімназії, семінарія, торг. школи та різні фахові курси). Далі (1925–1945) діяла в Чехії (Прага, потім перенесена до Ржевніц і Модржан) Українська гімназія в Чехо-Словаччині і високі школи: Український Вільний Університет, Український Високий Педагогічний Інститут ім. Драгоманова в Празі та Українська Господарська Академія в Подєбрадах.

Повноцінна система укр. Ш. для укр. меншости в Чехо-Словаччині розвинулася після 1945 (див. стан до 1970 в ст. Пряшівщина). Після досить бурхливого розвитку укр. шкіл в 1940-их pp. (з рос..або українською мовою викладання) та переведення їх адміністративним шляхом у сер. 1950-их pp. на українську мову навчання (без належної підготови учителів, дітей і батьків) почався занепад укр. Ш. на Пряшівщині. На подобу савєцького шкільного закону 1959 словацький уряд ухвалив закон про вільний перехід (вибір мови навчання батьками) на словацьку мову навчання. Під різними впливами багато батьків перевело дітей на словацьку мову, у висліді чого 3/4 шкіл змінили мову навчання. Бувши учнями формально словацьких шкіл (кол. укр.), діти могли на бажання батьків вивчати й рідну (укр.) мову. У висліді цих змін у 1972 — 73 шкільному р. діяло в Сх. Словаччині лише 40 укр. шкіл з 2770 дітьми (1953 211 заг.-осв. шкіл з 8 400 учнями). У 150 школах зі словацькою мовою навчання викладали українську мову як предмет для 10 тис. учнів. Разом бл. 13 тис. молоді були охоплені навчанням української мови.

З сер. шкіл після чергової реорганізації їх під кін. 1960-их pp. діяли такі школи, в яких вчилися діти укр. національности: 1 гімназія (в Пряшеві) була з українською мовою навчання, а 3 гімназії з словацькою і укр., при чому мова, література, історія й географія велися українською мовою, а ін. предмети словацькою; у всіх цих школах навчалося 432 учні (всіх учнів укр. національности 1972—73 було 614, але в дійсності значно більше, бо то був час, коли багато українців при переписах записували як словаків). На той самий час у 8 фахових сер. школах з словацькою мовою навчання вчилося 920 українців (тут існували паралельні класи для української мови, літератури й історії). Тепер діють у Сх. Словаччині 3 типи шкіл щодо мови навчання: 1) початкові і сер. школи з українською мовою навчання (словацька тільки як предмет), 2) словацькоукр. школи, у яких гуманітарні предмети викладаються переважно українською мовою, а природописні та точні науки — словацькою, і 3) словацькі школи, в яких для дітей за бажанням батьків викладається українська мова як предмет.

нші країни

З ін. країн укр. діяспори в Китаї існували в 1920-их pp. укр. початкова школа і гімназія в Харбіні. В СРСР поза УРСР за революції та в 1920-их pp. діяло укр. нижче та сер. Ш. на Зеленому Клині, до поч. 1930-их pp. у деяких м. і с. з укр. більшістю в Середньо-Азійському Степовому Краю (Сірий Клин), у Сибіру, на Курщині і Донеччині. Тут українізація шкіл щойно почалася та її увірвано в 1930-их pp., також на Кубані, де за революції покладено основи під укр. школи.

Після 1934 сов. влада ліквідувала всі укр. школи поза УРСР, і вони (поза тим, що за другої світової війни евакуйовано деякі укр. школи на сх.) вже не відновилися. Сьогодні для млн укр. населення СССР поза укр. респ. немає жадної укр. школи і навчання української мови.

Див. також ст. про галузеву освіту: Військова освіта, Духовна освіта, Економічна освіта, Жіноча освіта, Заочне навчання, Лісова освіта, Медична освіта, Мистецька освіта, Музична освіта, Партійна освіта в СРСР, Педагогічна освіта, Політехнічна освіта, Правнича освіта, Професійна освіта, Санітарна освіта, Сільсько-господарська освіта, Театральна освіта; див. ст. Педагогіка і хронологічну таблицю Освіта, наука, техніка.

Дата добавления: 2015-05-24