Політична доктрина лібералізму

Політична доктрина консерватизму.

Виникнення консерватизму як ідейно-політичної течії пов´язане з епохою Просвітництва і Великою французькою революцією XVIII ст., які ознаменували початок епохи краху феодалізму й настання капіталізму.
Родоначальником консерватизму був англійський політичний діяч, філософ і публіцист Едмунд Берк (1729—1797), який у своїх численних працях засуджував Французьку революцію. Його книга «Роздуми про революцію у Франції» (1790) стала своєрідною Біблією консерватизму. Головна ідея книги — традиціоналізм, схиляння перед святістю традицій. Раціональним ідеям просвітництва Е. Берк протиставляє традиції, дотримуватись яких, на його думку, значить чинити відповідно до природного ходу явиш, вікової мудрості, яка акумульована в традиціях.

Таким чином, ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму, висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою революцією, засновники консерватизму протиставили погляд на суспільство як на органічну й цілісну систему. Реалізація цих ідей, гадали вони, передбачає знецінення успадкованих від предків традицій, бездумне руйнування моральних і матеріальних цінностей суспільства. А тому існуючим інститутам потрібно віддавати перевагу перед навіть найдосконалішими теоретичними схемами.

Лібералізм зародився як ідеологія буржуазії у XVII ст. і остаточно оформився як ідейно-політична доктрина до середини XIX ст. Зародження й розвиток капіталістичного способу виробництва вимагали ліквідації історично віджилих феодальних суспільних відносин, усунення перешкод вільному підприємництву, приведення у відповідність з новими виробничими відносинами політичної надбудови.
Проголошення свободи найвищою цінністю означало визнання природної рівності людей, вимагало ліквідації будь-яких станових привілеїв, обмеження абсолютизму державної влади. Обмеженню державного абсолютизму слугує поділ влади на три відносно самостійних гілки — законодавчу, виконавчу й судову, ідея якого була висунута спочатку Дж. Локком, а згодом всебічно обгрунтована Ш.-Л. Монтеск´є.

Сучасний лібералізм не є однорідним ідейно-політичним ученням. Зусилля щодо оновлення лібералізму, пристосування до нових історичних реалій зумовили появу багатьох його різновидів, у тому числі національних.

-Один з цих напрямів, особливо у крайніх його виявах, тяжіє до лібертаризму (від франц. liberte — свобода). Для нього характерні абсолютизація індивідуальної свободи, заперечення втручання держави в економіку й соціальні відносини, прихильність до вільного ринку.
-Другий напрям сучасного лібералізму за своїми найбільш загальними рисами займає проміжне становише між консерватизмом і соціал-демократизмом. Грунтуючись на таких цінностях класичного лібералізму, як свобода, власність, вільна економічна діяльність, цей напрям водночас визнає необхідність втручання держави в економіку й соціальні відносини, забезпечення соціальних прав людей, через що дістав назву соціального лібералізму.
Таким чином, у сучасному світі існують два напрями лібералізму: соціальний і консервативний. Головна відмінність між ними полягає в тому, шо перший визнає необхідність державного регулювання соціально-економічних процесів, а другий, навпаки, прагне до всілякого обмеження втручання держави в суспільне життя.

43. Політична доктрина соціал-демократизму.
Цей термін почали використовувати з другої половини XIX ст. для означення робітничих партій та їхніх прихильників, які у своїй діяльності наголошували на боротьбі за демократизацію суспільного життя і відрізнялися від робітничих партій, які дотримувались революційних методів діяльності.

Багато марксистських робітничих партій європейських країн називали себе соціал-демократичними, зокрема Німецька соціал-демократична партія, яка виникла у 1875 р. Внаслідок поширення виборчого права у другій половині XIX ст. на більшість дорослих чоловіків, серед яких основну частку становили робітники, європейські робітничі партії почали брати активну участь у парламентських виборах, відповідно їхні фракції – у парламентській діяльності.

Подальше розмежування двох напрямів у робітничому русі відбулося після Жовтневої революції 1917 р. у Росії, коли прихильники революційних методів діяльності, згідно з досвідом більшовицької Росії, почали використовувати щодо себе назву "комуністи", а прихильники демократичних (реформістських) методів боротьби за соціалізм стали називатися "соціалістами" та "соціал-демократами

Соціалісти визнавали засади представницької демократії, брали на себе зобов'язання неухильно їх дотримуватися. Вони наголошували на неузгодженості демократії й прагнули її подолати, розширити демократію шляхом дозволених методів та засобів.

Дата добавления: 2015-05-24