Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Стан освіти в Україні в складі Російської імперії




На кінець ХУ111ст. Україна ще зберігала самобутність та високий рівень освіти. Крім академії в Києві, були ще школи на Лівобережжі, засновані представниками церковної влади на зразок київської, школа в Новгороді-Сіверському та Харківська колегія (академія), яка до відкриття Харківського університету (1805) була головним освітнім центром Слобожанщини. У Переяславі відкрито семінарію, що у XVIII ст. стала освітнім центром Полтавщини (тут Григорій Сковорода почав свою педагогічну діяльність). Слов’янська семінарія, відкрита в Полтаві (1779) (в 1786 р. переведена до Катеринослава), що обслуговувала землі колишнього Запоріжжя (з неї вийшов І.Котляревський). Усі ці чотири школи були організовані на зразок Київської академії; в усіх них були (з незнач­ними змінами) ті самі класи, що й в академії: фара, інфама, граматика, синтаксис, піїтика, риторика, філософія. Чернівецька та Переяславська семінарії в першій половині XVIII ст. не навчали філософії та богослов’я, через те учні для доповнення освіти мусили після риторики їхати до Києва або Харкова. Певний час у Харківській колегії був клас малювання та мистецтва. Мови німецьку та фран­цузьку, як і грецьку, викладали в них не завжди.

З початку Х1Хст. все більше проявляються риси централізації та уніфікації освіти за загальноімперським зразком. Система шкіл діяла за Статутом 1804р. Початкова освіта здійснювалася парафіяльними (однорічними, сільськими), повітовими (дворічними, міськими) училищами. На Правобережній Україні до придушення Польського повстання 1830-1831рр. вони були у віданні католицького духовенства. З 1864р. почати створюватися земські школи. Це були сільські школи з три- і чотирирічним строком навчання, які фінансувалися земствами. Діяли також школи сільські, міністерські, фабричні, залізничні та ін.

Середню освіту здобували в гімназіях, перші з яких відкрилися в Харкові, Чернігові, Катеринославі (1805), Новгород-Сіверському, Полтаві (1808), Херсоні (1814). Освіта в гімназіях була класичного типу з вивченням одної або двох давніх мов. Відповідно до прийнятого 1864р. Статуту було започатковано реальні восьмикласні гімназії (замість повітових училищ), які 1872р. перетворено на реальні училища, випускники яких мали право вступу лише на природничі факультети університетів. Для дівчат освіта була обмеженою. У Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1828), Керчі (1835), Києві (1838) діяли інститути шляхетних дівчат – закриті привілейовані заклади для дворянок з вузькостановим характером виховання й навчання. Середня освіта була недоступною для широких верств населення України внаслідок високої плати за навчання.

Осередками вищої освіти були, насамперед, університети. Цар, даючи дозвіл на їх відкриття, опікувався, у першу чергу, російськими інтересами, які відверто висловив міністр освіти С.Уваров, характеризуючи завдання нових університетів: “поширювати російську освіту й російську національність на спольщених землях Західної Росії”1.

Перший український університет відкрився у Харкові (1805) за ініціативою місцевих просвітницьких кіл (засновник В.Каразін). У 1834 р. було відкрито Київський університет. Усупереч сподіванням московського царату, він став видатним науково-навчальним і освітянським центром, провідником української культури та центром формування національної самосвідомості українського народу.

Навчальними закладами підвищеного типу були: Рішельєвський ліцей (для дітей аристократії) в Одесі (1817), який перетворено на Одеський (Новоросійський) університет (1865); гімназія вищих наук (для дітей незаможного дворянства) у Ніжині (1820), реорганізована в Історико-філологічний інститут (1875).

Розвиток у Російській імперії початкової освіти після скасування кріпацтва (1861) пов’язаний з прискореним процесом фабрично-заводського виробництва, упровадженням промислових технологій і наукових досліджень у промисловість і сільське господарство. Ці соціально-економічні умови об’єктивно вимагали підготовки численної армії кваліфікованих працівників, що стало важливою передумовою масової підготовки вчительських кадрів. З цією метою в Україні (60-х роках Х1Хст.) були відкриті вчительські семінарії – педагогічні навчальні заклади для підготовки вчителів народної (початкової) школи, перші з яких були в Коростишеві та Острозі Волинської губернії, у Вовчанську Харківської губернії. За їх створення боровся К.Ушинський, його послідовники Н.Корф та М.Драгоманов. Розроблений Ушинським “Проект учительської семінарії” (1861), що являв собою план, наукове обґрунтування змісту та процесу підготовки вчителів, було покладено в основу діяльності семінарій. Навчання тривало 3-4 роки, приймали осіб, які закінчили двокласні початкові училища. 1870р. було прийнято положення про вчительські семінарії. При Харківському (1811) та Київському (1834) університетах були організовані трирічні вчительські інститути, які пізніше з’явилися також у Феодосії (1872) та Глухові (1874).

Зростанню національної самосвідомості українського народу сприяла поява у 50-х роках Х1Хст. недільних шкіл (працювали в неділю і святкові дні), організованих кращими представниками української інтелігенції з метою надання початкової освіти дітям і дорослим. Одна з перших була заснована в Полтаві (1858), у Києві (1859) відкрито три школи для робітників і ремісників. Найвідомішою була організована (1870) Х.Алчевською Харківська жіноча недільна школа, що проіснувала близько 50 років. В умовах заборони української мови недільні школи стали зародком національної школи, засобом збереження освітянських традицій української школи.

 

Стан освіти на українських землях імперії Габсбургів1

Після приєднання Галичини до Австрійської імперії, що на цей час була в апогеї свого розквіту (1772), рівень освіти в Західній Україні почав поліпшуватися завдяки реформам, розбудовано школи, модернізовано методи на­вчання. Відбувається декілька шкільних реформ у 1777 р. за наказом Марії Терезії, а 1781р. – реформи Йосипа II. Політична обстановка у Х1Хст. характеризується українсько-польською конфронтацією в Галичині та українсько-мадярською на Буковині. На початку XIX ст. під впливом польських кіл постійно обмежувалося українське шкільництво.

Після короткого періоду полегшення стану української освіти, пов’язаного з буржуазно-демократичною революцією 1848р. (знято заборону на викладання української мови в школах, організовано приватні українські школи) продовжується політика національного пригнічення. З особливою рішучістю вона проводилася в освітній справі. Після 1867р. польська мова була провідною у Львівському університеті та всіх професійно-технічних закладах. Цілковитої полонізації зазнали також гімназії. На цей час у провінції налічувалося 96 польських і лише 6 українських гімназій. У початкових школах польських класів було втроє більше, ніж українських.

На землях Східної Галичини й Буковини впроваджувалася загальноімперська система освіти. Початкова освіта здійснювалася в парафіяльних (церковних) школах, пізніше з’явилися тривіальні (народні) та головні початкові школи. Іноді українську мову в цих школах вивчали за латинським шрифтом. З 1867р. обов’язковим стало вивчення польської мови. У другій половині Х1Хст. виникає новий тип початкової двомовної школи – утраквістична школа, де основні предмети викладалися польською мовою, а всі інші – українською. Усі початкові школи поділялися на сільські та міські. Програма навчання в сільській школі була настільки примітивною, що не давала можливості для продовження освіти.

Середня ланка освіти була репрезентована класичними гімназіями та реальними школами з польською мовою навчання. Велику роль відігравала українська церква, яка протистояла германізації та полонізації освіти. Для парафіяльних шкіл у цей час видаються читанка, катехізис, буквар. У другій половині Х1Хст. українське духовенство виборює право нагляду за школами.

Полонізація освіти викликала активне протистояння української інтелігенції. Так, у лекційних залах Львівського університету, озброєні палицями, українські та польські студенти вели між собою справжні бої. Досягненням було відкриття у Львівському університеті кафедри української мови (1851) та кафедри української історії на чолі з М.Грушевським (1898).

Наростання національного руху українців за часів імперії Габсбургів сприяло розвитку педагогічної думки та організаційному оформленню українського культурно-освітнього руху.

Найвидатнішим представником його в Західній Україні був письменник, один із перших професійних учених-педагогів Олександр Васильович Духнович (1803-1865), який зробив визначний внесок у розвиток освіти на Закарпатті. Працюючи після закінчення Ужгородської гімназії та духовної семінарії домашнім учителем, викладачем гімназії, священиком, будив думку про необхідність поширення освіти як основи духовного життя люди­ни, стверджуючи, що дитина стає особистістю, людиною тільки тоді, коли здобуває освіту й виховання. Написав буквар "Книжица читальная для начинающих" (1847), підручник з географії "Краткий землепис для молодих русинів" (1831), "Сокращенную грамматику письменного русского языка" (1853), посібник для вчителів "Народная педагогія в пользу училищ й учителей сельских" (1857).

О.Духнович виступав за створення нових шкіл, розширення їх мережі, залучення до навчання в них усіх дітей, стояв на позиціях традиційного українського просвітительства, вважаючи, що за рахунок поширення освіти можна значно поліпшити суспільство.

Забезпечити повноцінне тілесне й духовне зростання дітей може народна школа, головне завдання якої – виховання високоморальної, працьовитої, доброчесної людини. Саме тому серцевина педагогіки О.Духновича – ідея народності. Школа має бути доступною всім дітям і слугувати інтересам народу, навчати рідною мовою.

Обстоюючи реальні знання, дбав про розвиток пізнавальних можливостей. Дотримувався дидактичних принципів: наочності, доступності й посильності, активності в навчанні, ґрунтовності та міцності знань тощо.

Суть виховання (духовного, фізичного й трудового) убачав у реалізації принципу природовідповідності, який розглядався ним як розвиток позитивних природних задатків з урахуванням вікових особливостей дітей.

Джерелами й засобами морального вдосконалення дітей вважав вітчизняну історію, народні пісні, звичаї, гідні для наслідування приклади дорослих, доцільно підібрані заохочення та покарання тощо.

У процесі виховання, на думку О.Духновича, повинен мати місце широкий вибір методів впливу в гармонійному їх поєднанні, бо "слова вчать, а приклади приваблюють". Наводячи сентенцію про те, що "діти розбещених батьків теж розбещеними бувають, а розбещений учитель всіх дітей розбещеними зробить і замість доброчесності розплодить злонравність і розбещеність у цілому суспільстві", педагог сподівається на усвідомлення дорослими свого призначення в родині, школі, загалом у житті.

Важливу роль у зростанні громадянина О.Духнович надавав народному вчителю - просвітителю народу, який повинен всебічно знати й розвивати особистість учня. Вважав учителя особою, яка ростить і формує патріота свого народу й краю. Для цього треба використовувати: поетичне слово, історичні твори і бувальщину, народну пісню, що викликає любов до рідного краю тощо.

Освітня діяльність О.Духновича сприяла значному поширенню освіти, відродженню національної системи виховання українського народу. Над реалізацією ідеї народності виховання працювали його земляки Іван Андрійович Ставровський (1822-1878), Олександр Іванович Павлович (1819-1900), вважаючи освіту й школу важливим засобом поліпшення життя людини й суспільства. Працюючи сільськими вчителями, вони дбали про виховання дітей у дусі народності, формування в них працьовитості, людяності, національної свідомості. І.Ставровський у праці "Педагогия" (1846р.) розробив методику розвитку тілесних та духовних сил дитини, підкреслюючи органічний зав'язок між ними.

Послідовниками О.Духновича були також Маркіян Шашкевич (1811-1843) – поет-“будитель”, член освітньо-видавничого товариства “Руська трійця”, борець за відродження української мови; Григорій Врецьона ( 1839-1901) – педагог та освітній діяч, редактор і видавець “Шкільної Часописі” у Львові, фундатор стипендіального фонду для незаможної української молоді; Юрій Федькович ( 1834-1888) – організатор системи освіти на Буковині, прихильник нової дидактики та жіночої освіти, автор “Букваря”; Августин Волошин (1874-1946) – громадсько-політичний діяч Закарпаття, директор ужгородської учительської семінарії, редактор і видавець української газети “Наука”.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-24; Просмотров: 1182; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.016 сек.