Порівняльна педагогіка як наука 2 страница

За даними професора Д. Вілсона, принц Японії Томомі Івакура у 1871 —1873 рр. здійснив педагогічні мандрівки до Європи та Північної Америки з метою вивчення систем освіти. Супроводжував принца молодий службовець Міністерства освіти Японії Фудзімаро Танака, який після подорожі написав 15-томний звіт про особливості освітніх систем у дев'яти країнах світу, який також містив переклади документів, що регламентують стан і розвиток шкільництва у цих країнах.

У Чилі та Аргентині видатним освітнім діячем, знавцем зарубіжної педагогічної проблематики був Домінго Аугустіно Сарміенто який проаналізував та описав стан освіти у Франції, Прусії, Нідерландах, США.

Українські та російські дослідники закордонної освіти. В Україні та Росії систематичне вивчення зарубіжних систем освіти започаткував К. Д. Ушинський (1824 — 1871). У 50-х роках XIX ст. педагог перекладав для вітчизняних журналів матеріали зарубіжної педагогічної преси, а в 60-х — здійснив «педагогічну мандрівку» до Західної Європи. Результатом цієї подорожі стало написання низки робіт, зокрема відомої праці «Про народність у громадському вихованні» (1857), де подано докладні описи систем народної освіти Франції, Великої Британії, Німеччини, Швейцарії, Північної Америки, а також розкрито специфіку організації й діяльності навчальних закладів у кожній із цих країн. К. Д. Ушинський був прихильником запозичення досвіду, формування і розвитку загальнолюдських цінностей. Водночас він зауважував, що кожен народ має йти своїм шляхом, оскільки спільної системи виховання для всіх народів не існує не тільки на практиці, а й в теорії... У кожного народу своя особлива національна система виховання, а тому запозичення одним народом в іншого виховних систем неможливе. Історію та мораль народу педагог вважав найважливішими джерелами, які визначають особ­ливий характер національного виховання. Він наголошував, що єдиним ідеалом досконалості для християнських народів є християнство і християнська мораль, яка становить основу загальнолюдських моральних цінностей, що мають свої націо­нальні вияви у кожного народу. Порівнюючи освітні системи країн Західної Європи з вітчизняною, К. Д. Ушинський рекомендував запроваджувати класну систему викладання замість предметної, методи наочного навчання, систематичне вивчення рідної мови як основного предмета навчання у народній школі, систему підготовки вчителів, систематичну освітню підготовку жінок тощо.

Елементи порівняльного аналізу зарубіжної та вітчизняної школи відображено у працях лікаря, педагога, громадського діяча М. І. Пирогова (1810—1881) «Університетське питання», «Листи з Гейдельберга» (1863). Аналіз зарубіжного досвіду не був самоціллю цих робіт, основну увагу автор приділяв питанню виходу з кризи вітчизняної школи. Саме це мав на меті і Л. М. Толстой (1828 — 1910), виїжджаючи за кордон після першої спроби роботи у Яснополянській школі.

У 60-х роках XIX ст. тільки в одному журналі «Педагогічний збірник» було опубліковано десятки ґрунтовних робіт (Д. М. Семенов «Звіт про педагогічну подорож до Німеччини і Швейцарії» (1866); М. П. Померанцев «Німецькі та американські школи» (1868); М. X. Вессель «Училищні системи Пруссії, Австрії, Швейцарії і Франції» (1869) та ін.).

Матеріали про школи та вищі навчальні заклади країн Заходу систематично публікувались у педагогічних журналах «Початкова школа», «Учитель», «Журнал для виховання», «Журнал Міністерства народної освіти», а також у суспільно-політичній періодиці. Тільки за 1894 р. було надруковано 362 книжки і статті, присвячені дослідженню проблем роз­витку зарубіжної освіти.

Третій період — перші наукові дослідження та створення інституційної бази в галузі порівняльної педагогіки — початок XX ст. і до Другої світової війни. Західні компаративісти Дж. Бередей, Д. Н. Вілсон, X. В. Даел пов'язують його з появою праці М. Седлера «Яку практичну цінність може мати ознайомлення із зарубіжними системами освіти» (1900).

Створення організацій, які займаються порівняльно-педагогічними дослідженнями. На думку російських дослідників Б. Л. Вульфсона та 3. А. Малькової, перетворення порівняльної педагогіки на самостійну галузь наукового знання почалося в 20-х роках XX ст., що пов'язано з процесами її інституалізації.

У цей період створюються перші міжнародні й національні наукові та інформаційні організації і установи, головними функціями яких були:

• збирання, систематизація та узагальнення фактів і явищ, що відображали розвиток теорії і практики освіти в різних країнах світу;

• підготовка звітів і доповідей про стан освіти загалом та в окремих регіонах і країнах;

• встановлення зв'язків між різними педагогічними товариствами та організаціями;

• проведення міжнародних педагогічних конгресів, симпозіумів, конференцій;

• організація зарубіжних поїздок педагогів і діячів просвіти;

• видавнича та пропагандистська діяльність, випуск періодичних видань тощо.

У 20 —30-х роках XX ст. в різних країнах світу створено низку міжнародних і національних наукових та інформаційних організацій і установ:

• 1919 р. — Міжнародну асоціацію освіти (МАО) у Нью-Йорку;

• 1923 р. — Міжнародний інститут при педагогічному коледжі Колумбійського університету (МІКУ);

• 1925 р. — Міжнародний інститут інтелектуального співробітництва (МИС) у Парижі і відділ зарубіжної педагогіки німецького Центрального інституту виховання (ЦІВ);

• • 1925 р. — Міжнародне бюро просвіти (МБП) у Женеві (з ініціативи відомого швейцарського педагога Е. Клапареда). Бюро встановлювало зв'язки між науково-педагогічними установами і відомствами освіти різних країн; організовувало міжнародні педагогічні конференції, закордонні поїздки педагогів і діячів освіти. При МБП, яким упродовж багатьох років керував видатний психолог Ж. Піаже, з 1927 р. видавалися щоквартальник «Педагогічна документація та інформація» і серія «Дослідження та огляди з порівняльної педагогіки», з 1933 р. — «Міжнародний щорічник з питань освіти». У 1946 р. було створено спеціалізовану установу з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) Організації Об'єднаних Націй (1945), для якої проблеми освіти завжди були пріоритетними. З 1969 р. Міжнародне бюро просвіти офіційно ввійшло до складу ЮНЕСКО. Під егідою ЮНЕСКО і сьогодні проводять наукові конференції та семінари, присвячені проблемам розвитку порівняльної педагогіки.

• З 50-х років XX ст. у багатьох країнах функціонують дослідницькі центри порівняльної педагогіки: Інститут міжнародних педагогічних досліджень (ІМПД) у Франкфурті-на-Майні (ФРН); Міжнародний центр педагогічних досліджень (МЦПД) у Севрі (Франція); Інститут порівняльної педагогіки (ІПП) у Зальцбурзі (Австрія); Інститут теорії та історії педагогіки (ІТІП) АПН СРСР (з 1957 р. — сектор сучасної школи і педагогіки за рубежем) та ін.

• Крім того, в університетах США, Великої Британії, Німеччини, Японії організовуються кафедри порівняльної педагогіки, виникають національні товариства. Перше таке товариство створене в 1956 р. у США, невдовзі вони з'явилися в багатьох країнах Західної Європи, Японії (1964), Канаді (1967), Кореї (1968), Індії (1979), Китаї (1979).

• Найбільшим регіональним об'єднанням стало створене в 1963 р. (після установчої європейської конференції у Лондоні в 1961 р.) Європейське товариство порівняльної педагогіки (ЄТПП).

• Всесвітня рада товариств порівняльної педагогіки (1970) постійно організовує представницькі міжнародні конгреси (Оттава, 1974; Лондон, 1977; Токіо, 1980; Париж, 1984; Ріо-де-Жанейро, 1987; Монреаль, 1989; Прага, 1992; Сідней, 1996; Кейптаун, 1998; Сеул, 2001). Президент Всесвітньої ради товариств порівняльної педагогіки — професор Торонтського університету Девід Н. Вілсон.

• У 60 — 90-х роках XX ст. в Росії та Україні створюються лабораторії порівняльної педагогіки: Лабораторія порівняльної педагогіки Московського державного педагогічного інституту (1966); Львівська громадська лабораторія порівняльної педагогіки; Спеціальна науково-дослідна лабораторія порівняльної педагогіки при Київському інституті педагогіки і психології професійної освіти (КІПППО) та ін.

Розроблення методологічних і теоретичних проблем порівняльної педагогіки. З 20-х років XX ст. розпочинається розроблення методологічних і теоретичних проблем порівняльної педагогіки вченими-компаративістами про­відних країн світу.

США. У 1910 р. вийшла у світ книга А. Флекснера «Університети Америки, Англії і Німеччини», у 1911 р. — праця Ж. Брауна «Підготовка вчителів середніх шкіл у Німеччині і США». До найвідоміших робіт цього періоду належать праці педагога-теоретика І. Кендла — «Дослідження у сфері порівняльної педагогіки» (1933), «Нова ера в освіті — порівняльне дослідження» (1955), «Методологія порівняльної педагогіки» (1959) тощо. З 1925 по 1944 роки він очолював редакцію журналу «Міжнародний щорічник освіти» (Колумбійський університет), в якому було опубліковано його праці: «Дослідження у галузі порівняльної педагогіки» (1933) та «Національні основи освіти» (1937). У них І. Кендл проаналізував у порівняльному плані стан освіти в шести країнах — США, Великій Британії, Франції, Німеччині, Італії і СРСР, називаючи їх міжнародними педагогічними лабораторіями; зокрема, переконливо показав кореляцію між рівнем економічного розвитку і рівнем грамотності населення тієї або іншої країни. Педагог вважав, що вирішення освітніх проблем залежить від соціально-політичних умов і культурних традицій.

Велика Британія. Англійський компаративіст Н. Хенс — автор понад 300 публікацій, у 1929 р. в Лондоні видав у світ монографію «Принципи освітньої політики», де на основі фактологічного матеріалу кількох країн у порівняльному плані проаналізував найважливіші соціально-політичні проблеми розвитку освіти. Найбільш значною працею з компаративістики Н. Хенс вважав «Порівняльну педагогіку: дослідження освітніх чинників і традицій» (1949), в якій виокремив три найважливіші групи чинників, що впливають на розвиток освіти:

• до першого чинника належать — раса, мова, природні умови, економіка;

• до другого — релігія (католицизм, протестантизм тощо);

• до третього — ідеологія (гуманізм, соціалізм, націоналізм).Особливу увагу Н.Хенс приділяв чинникам раси й національності. Як уродженець України (народився в Одесі, де закінчив гімназію та університет; у 1918 — 1919 рр. був співробітником Одеського міського відділу освіти), він виявляв інтерес до освіти в нашій країні. У 1930 р. Н. Хенс спільно з іншим емігрантом — філософом і педагогом С. Гессеном — опублікував у Лондоні працю «Освітня політика в Радянській Росії». У 1962 р. в журналі «Огляд порівняльної педагогіки» надрукував статтю «Ушинський — зачинатель порівняльної педагогіки в Росії».

Німеччина. Методологічні проблеми порівняльної педагогіки докладно розроблялися німецьким професором Ф. Шнайдером, зокрема у монографіях «Рушійні сили педагогіки народів. Вступ у порівняльну педагогіку» (1947), «Концепції в порівняльній педагогіці» (1955), «Європейське виховання» (1959).

Розвиток порівняльної педагогіки в Росії та Україні (з початку XX ст. до Другої світової війни). На початку XX ст. в Росії вийшли друком монографічні праці П. Г. Межуєва «Освіта у Франції» (1900), «Школа і суспільство в Америці» (1902), «Сучасна школа в Європі та Америці» (1912), які містили порівняльні характеристики шкільних систем у західних країнах. У цих роботах порушується нова на той час проблема економічної ефективності освіти.

Великий фактичний матеріал містили праці Є. Янжула «Американська школа. Нариси методів американської педагогіки» (1901) та П. Капніста «Історичний нарис розвитку середньої освіти в Німеччині» (1900). Головну увагу в роботі Капніста приділено ролі класицизму в змісті гімназичної освіти. Проте автор вийшов за межі розгляду цієї конкретної теми і у вступному розділі показав важливість вивчення зарубіжної школи і педагогіки для розвитку вітчизняної освіти.

В СРСР в 20-х роках XX ст., коли йшов інтенсивний процес створення принципово нової системи освіти, вивченню зарубіжного педагогічного досвіду приділялася велика увага. Найбільший інтерес викликала американська школа, оскільки на той час вона об'єктивно відігравала роль головної педагогічної лабораторії Заходу. Школі та педагогіці США було також присвячено змістовні роботи Н. Ільїна, Е. Гуро, І. Ф. Свадковського, Б. Комаровського, М. Бернштейна.

Розвиток компаративістики на початку XX ст. в Україні проходив під впливом педагогічної думки О. Ф. Музиченка, С. А. Ананьїна, Я. Ф. Чепіги та Є. Ф. Русової.

О. Ф. Музиченко (1878—1940) звернувся до вивчення зарубіжного педагогічного досвіду під час стажування на кафедрі педагогіки Єнського університету в під керівництвом професора В. Рейна — відомого представника експериментальної педагогіки, який продовжив дослдження Й. Гербарта щодо дитячих інтересів та етапів навчання. Результатом цієї поїздки стало написання таких робіт: «Монізм і школа» (1908), «Звіт про спеціальні заняття педагогікою у закордонному відрядженні» (1909), «Філософсько-педагогічна думка і шкільна практика в сучасній Німеччині» (1909), «Сучасні педагогічні течії у Західній Європі та Америці» (1912). У своїх дослідженнях О. Ф. Музиченко глибоко аналізує різні течії західноєвропейської реформаторської педагогіки, виявляючи себе прихильником ідей вільного виховання. Як теоретик методу комплексного ви­вчення педагог написав низку статей з цього питання, зокрема «Проблема комплексності у Німеччині і у нас» (1924), де показав позитивні та негативні сторони порівняльного аналізу в школах різних країн.

С. А. Ананьїн (1875 — 1942) у своїх працях активно використовував метод порівняльного аналізу зарубіжних та вітчизняних педагогічних концепцій. У дисертації «Інтерес за вченням сучасної психології і педагогіки» (1915), монографії «Трудове виховання, його минуле і сучасність» (1924) та інших працях він робить спроби систематизувати і класифікувати педагогічні ідеї, підходи зарубіжних і вітчизняних педагогів відповідно до теми дослідження. С. А. Ананьїн одним із перших в Україні (1929) розробив курс лекцій з історії педагогічних течій, який вирізнявся ґрунтовністю та логікою викладу матеріалу.

На початку XX ст. найвагоміший внесок у розвиток української компаративістики зробила С. Ф. Русова (1856—1940).Її звернення до проблем зарубіжної педагогіки було успішним завдяки чудовому знанню французької, німецької і англійської мов. Провідною метою аналізу зарубіжного педагогічного досвіду був розвиток українського шкільництва. На думку педагога, для розбудови школи потрібно стимулювати творчий розвиток учительства, основою якого має стати озна­йомлення з прогресивним зарубіжним педагогічним досвідом та піднесення загальнокультурного рівня педагогів.

С. Ф. Русова приділяла значну увагу розвиткові дошкільної та початкової освіти за кордоном. Свідченням цього є її статті «Народна початкова освіта в Бельгії» (1910), «Нова школа» та ґрунтовні праці «Дещо з філософії виховання», «Значення соціальної психології для виховання». Їй належать переклади праць американського філософа і педагога Г. Горна «Філософія освіти», французьких педагогів Е. Реріха «Філософія виховання» та П. Дюбуа «Педагогічні завдання».

1906—1908 У працях «Французькі літні колонії для школярів» (1914), «Республіка молоді в Америці» (1914), «Песталоцці-Фребелевський будинок у Берліні» (1910) С. Ф. Русова обрала предметом своїх порівняльно-педагогічних досліджень аналіз різних освітньо-виховних установ. Слід зауважити, що вели­чезний порівняльно-педагогічний потенціал творчої спадщини С. Ф. Русової не був використаний у радянські часи, тому потребує подальшого дослідження.

Про інтерес до вивчення зарубіжного досвіду у ті роки свідчить програмна промова першого наркома освіти України Г. Ф. Гринька «Наш шлях на Захід», складена ним після відвідування Німеччини, Чехословаччини та Австрії. У поїздці брав участь також редактор щойно створеного журналу «Шлях освіти» М. Аскерман, який підготував та видав німецькою мовою брошуру «Справа виховання та освіти в Українській Соціалістичній Республіці». Стаття була схвально сприйнята німецькою педагогічною громадськістю. Журнал підтриму­вав постійні зв'язки із зарубіжними педагогічними організаціями, чому сприяв приїзд німецьких педагогів (Гейне, Ланге,Фішера) та заснування в Берліні товариства «Друзі справи виховання та освіти в Радянській Україні». Наприкінці 1927 р. журнал мав 113 зарубіжних кореспондентів (серед яких був і видатний французький педагог С. Френе), на його сторінках висвітлювалося освітнє життя у 33 країнах світу, було надруковано 458 матеріалів із 22 країн, видано інформаційний бюлетень «Lа Vоуо de Кlегіgо» міжнародною мовою есперанто. У роботі журналу брав активну участь український компаративіст професор А. Г. Готалов-Готліб, автор статті «Системи народної освіти Німеччини, США, Франції та Англії». Ще в 1900 р., перебуваючи в Парижі на Всесвітній виставці, він читав лекції для педагогів із Росії про народну освіту у Великій Британії, Франції, Німеччині, США.

У 40-х - на початку 50-х років XX ст. порівняльно-педагогічні дослідження в СРСР набули форми критики педагогіки і шкільної політики капіталістичних країн на тлі гучних ідеологічних кампаній і запеклої боротьби проти «космополітизму» і «низькопоклонства» перед Заходом. Про запозичення будь-яких позитивних аспектів зарубіжного досвіду не могло бути й мови, про що свідчать назви праць: «Школа США на службі імперіалістичної реакції», «Педагогіка Дьюї на службі сучасної американської реакції», «Монтессорі на службі американсько-англійського імперіалізму» тощо.

Четвертий період — період активізації розвитку методології науки (за Д. Вілсоном) - друга половина 50-х - 70-ті роки XX ст.

Велика Британія. Професор Лондонського університету Б. Холмз (1920 — 1993) у своїх працях «Проблеми в освіті: порівняльний підхід» (1965), «Порівняльна педагогіка: деякі питання методу» (1981) сформулював та обґрунтував проблемний принцип у порівняльно-педагогічних дослідженнях. На його думку, зіставлення освітніх систем різних країн — це лише перший етап роботи, який має інформативний характер. Найефективнішим є метод, що передбачає вибір кількох важливих проблем (на основі попереднього вивчення фактичного матеріалу), які потребують глибокого зіставного аналізу на матеріалі різних країн. У подальшому розвитку освітніх систем країн світу потрібно вирішити такі проблеми: а) демократизація середньої школи; б) співвідношення індивіду­альної свободи із соціальною відповідальністю в умовах педагогічного процесу; в) принципи і методи професійної підготовки педагогічних кадрів тощо.

Франція. Значним явищем у французькій педагогічній літературі стала праця А. Вексліара «Порівняльна педагогіка. Методи і проблеми» (1967). У ній розглянуто методологічні основи порівняльної педагогіки як науки, міститься детальний історичний нарис розвитку порівняльної педагогіки. Спираючись на фактологічний матеріал різних країн, зокрема СРСР, він докладно проаналізував проблеми: а) демократизації освіти; б) теорії і практики планування та прогнозування в освіті.

Видатні французькі компаративісти М. Дебесс та Г. Міаларе опублікували спільну монографію «Порівняльна педагогіка» (1972), в якій ґрунтовно висвітлили основні методи порівняльно-педагогічних досліджень. На думку М. Дебесса, першорядного значення в порівняльних дослідженнях повинен набути історичний підхід. Тому й порівняльну педагогіку вони вважали частиною історії педагогіки.

Німеччина. Питанням порівняльної педагогіки приділяли особливу увагу провідні компаративісти О. Анвайлер, В. Міттер і Л. Фрьозе (уродженець України, який під час Другої світової війни потрапив до Німеччини). Німецька педагогічна компаративістика в 60 — 80-х роках найбільшу увагу приділяла теорії і практиці освіти в країнах Східної Європи і Радянського Союзу, особливо дослідженню біографії та творчої спадщини видатного педагога А. С. Макаренка. З цією метою було створено Міжнародний дослідницький центр «Макаренко-реферат», який опублікував понад 20 томів матеріалів макаренкознавчого характеру. Відомими німецькими макаренкознавцями були Л. Фрьозе та Г. Хілліг. З кожним роком авторитет і наукова значущість соціально-педагогіч­ної теорії А. С. Макаренка у ФРН та за рубежем зростали,сприяла цьому діяльність Магбурзької лабораторії, яка ознайомлювала німецьких педагогів з його теоретичними концепціями, практикою роботи, літературними творами.

Польща. Методологічні проблеми розробляли основоположник польської порівняльної педагогіки Б. Наврочинський, а також Б. Суходольський, Т. Вілех, Т. Пенхерський. У своїх працях вони визначали предмет, завдання і функції порівняльної педагогіки, аналізували специфіку зв'язку між методологією зіставних досліджень та державною освітньою політикою. СРСР. Активізація порівняльно-педагогічних досліджень почалась у 60-х роках, коли в країні відбулися певні демократичні зрушення. Великою мірою це завдячувало спів­робітництву вітчизняних педагогів-компаративістів зі спеціалістами Німеччини, Польщі, Болгарії, Угорщини, Чехословаччини. В цей час виходять друком праці А. А. Нусенбаума «Народна освіта в Індії» (1958) та І. Б. Марцинківського «Англійські паблік-скулз» (1966). Сектором (пізніше лабораторією) порівняльної педагогіки Інституту теорії та історії педагогіки АПН СРСР було проведено низку наукових досліджень з комплексних тем: «Система освіти у зарубіжних країнах», «Теорія і практика трудового навчання за рубежем», «Організація та основні напрями педагогічних досліджень в капіталістичних країнах». Співробітники лабораторії порівняльної педагогіки Московського державного педагогічного інституту підготували кілька наукових збірників статей. У 1977 р. М. О. Соколова, Е. Н. Кузьміна, М. Л. Родіонов видали перший і єдиний за радянських часів навчальний посібник «Порівняльна педагогіка».

У 70 —80-х роках з'являються монографії з порівняльної і зарубіжної педагогіки, авторами яких були Ю. І. Коваленко («Виховання учнів у школах ФРН. Основні концепції та тенденції», 1975), Б. Л. Вульфсон, 3. А. Малькова («Сучасна школа і педагогіка в капіталістичних країнах», 1975), С. А. Тангян («Освіта і суспільний прогрес у країнах, що розвивають­ся», 1977), В. П. Борисенкова («Тропічна Африка: проблеми становлення національних систем освіти», 1979), Т. Ф. Яркіна («Критичний аналіз стану і тенденцій розвитку буржуазної педагогіки в ФРН», 1979), А. А. Барбарига, Н. В. Федорова («Британські університети», 1979), А. Н. Джуринський («Школа Франції. Традиції і реформи», 1983), а також В. П. Лапчинська, М. Д. Никандров, В. Я. Пилиповський, К. І. Салімова та ін. Автори цих праць аналізують основні напрями реформування освітніх систем у країнах з різним рівнем соціально-економічного розвитку, висвітлюють процеси модернізації змісту і методів навчання, характеризують різні педагогічні школи, співвідношення загальнолюдського та національного, загального та спеціального у вирішенні освітньо-виховних проблем. Поступово зменшується ідеологічне навантаження в оцінних судженнях щодо педагогічних здобутків іноземних держав і науковців.

П'ятий період — період теоретичних змагань (за Д. Вілсоном) — 80-ті роки XX ст. — початок XXI ст. Процес інституалізації триває: створюються нові національні товариства порівняльної педагогіки на Тайвані (1987), в Ізраїлі (1992), Сингапурі (1993), а також континентальна Асоціація азіатських товариств порівняльної педагогіки (1995).

У наукових колах обговорюється проблема правомірності порівнянь і зіставлення фактів, що стосуються певних процесів та явищ, що стали предметом дослідження. Обираючи об'єкти для порівняння, слід враховувати багато чинників, а саме: історичних, філософських, економічних, соціологічних, демографічних, культурних, релігійних, педагогічних.

Нині порівняльна педагогіка переживає пору розквіту: регулярно проходять європейські і світові конференції компаративістів; в усіх провідних країнах світу створено національні товариства порівняльної педагогіки; видаються міжнародні й національні журнали з проблем порівняльної педагогіки. В Україні та Росії на межі 80 — 90-х років у суспільствознавстві, зокрема й порівняльній педагогіці, склалася принципово нова ситуація, що дає можливість остаточно відійти від конфронтаційної риторики й апріорної ідеологічної заданості.

Росія. У багатьох публікаціях останніх років об'єктивно аналізуються стан і тенденції розвитку освіти; характеризується баланс успіхів і невдач реформ освіти за рубежем та в Росії (монографія «Реформи освіти в сучасному світі: глобальні і регіональні тенденції» (1995); збірники наукових праць «Методологічні проблеми порівняльної педагогіки» (1991), «Освіта у світі на порозі XXI століття» (1991), «Прогностичні моделі систем освіти в зарубіжних країнах» (1994); педагогічна періодика).

Серед видань кінця 90-х років слід відзначити такі: Б. Л. Вульфсон, 3. А. Малькова «Порівняльна педагогіка» (1996); А. Н. Джуринський «Розвиток освіти в сучасному світі» (1999); Г. Д. Дмитрієв «Полікультурна освіта» (1999); К. І. Салімова і Н. Додде «Педагогіка народів світу» (2001). У Росії при Академії освіти діє Рада з порівняльної педагогіки. Курс порівняльної педагогіки читається у вищих навчальних закладах, він є одним із найпомітніших у циклі психолого-педагогічних дисциплін.

Україна. Розвиток демократичних процесів, зростання духовного самовизначення українського народу, вплив нових інформаційних технологій в умовах посилення інтелектуалізації праці вимагають створення нової системи народної освіти, основаної на національно-культурних традиціях з урахуванням прогресивних досягнень вітчизняної і світової педагогіки. У 1971 р. в Українському науково-дослідному інституті педагогіки було створено групу педагогічної інформації, з 1972 р. — сектор, пізніше — лабораторію науково-педагогічної інформації під керівництвом Б. Ф. Мельниченка, з 1992 р. — лабораторію порівняльної педагогіки під керівництвом І. Г. Тараненко. Провідні напрями роботи лабораторії: подальший розвиток методології порівняльно-педагогічних досліджень; виявлення, аналіз тенденцій і закономірностей розвитку освіти й педагогічної думки в зарубіжних країнах. З 1972 по 1998 р. співробітники лабораторії (Н. В. Абашкіна, Е. П. Бережна, Н. М. Лавриченко, Б. Ф. Мельниченко, Г. В. Степенко, І. Г. Тараненко, Т. І. Тодоров та ін.) опублікували понад 300 праць. У 1995 р. лабораторія підготувала «Короткий енциклопедичний словник зарубіжних педагогічних термінів» і типову програму з курсу «Порівняльна педагогіка».

Послідовна багаторічна робота українських компаративістів з педагогічними матеріалами зарубіжжя, відрядження до навчальних закладів країн Європи, Азії, Африки та Америки, безпосередня презентація України на міжнародних педагогічних форумах сприяли приверненню уваги до вивчення та розв'язання проблем порівняльної педагогіки. Про це свідчать дослідження та праці з порівняльної педагогіки, опубліковані впродовж останніх років: «Система народної освіти в зарубіжних країнах на сучасному етапі» за заг. ред. Б. Ф. Мельниченка (1988, 1990); «Методологія і методика педагогічного дослідження. Постановка мети і завдань дослідження» (Е. П. Бережна, А. В. Клименюк, А. А. Калита, 1988); «Проблема диференціації освіти. Зарубіжна педагогічна хроніка» (1994), «Сучасні тенденції розвитку педагогічної теорії і практики за рубежем» (І. Г. Тараненко, 1991); «Нові технології навчання і виховання у сучасній зарубіжній школі» за заг. ред. Б. Ф. Мельниченка (1995); «Видатні педагоги світу. Зарубіжна педагогічна хроніка» (1997); «Професійна підготовка вчителів у Західній Європі: спільність та розбіжності» (Л. П. Пуховська, 1997); «Нові кон­цепції навчання і виховання у сучасній німецькій педагогіці», (Н. В. Абашкіна, 1995); «Освіта закордоння» (С. Сухорський, 1995); «Система підготовки педагогічних кадрів та підвишення їх кваліфікації у Німеччині» (В. А. Гаманюк, 1995); «Реформа вищої педагогічної освіти в Англії: передумови і тенденції розвитку (кінець 80 — початок 90-х років XX ст.)» (А. В. Паринов, 1995); «Філософія сучасної освіти» (В. С. Лутай, 1996); «Порівняльна педагогіка» (А. А. Сбруєва, 1999); «Порівняльна педагогіка» (І. М. Богданова, Н. І. Дідюсь, 3. Н. Курлянд та ін., 2000); «Педагогіка соціалізації: європейські абриси» (Н. М. Лавриченко, 2000) та ін.

У 1995 р. з ініціативи академіка АПН України О. В. Сухомлинської відновив свою діяльність науково-методичний журнал «Шлях освіти», який продовжує розвивати традиції часопису 20-х років XX ст. У журналах «Педагогіка і пси­хологія», «Рідна школа», «Дошкільне виховання», «Початкова школа», «Вища освіта в Україні» та інших педагогічних та методичних журналах публікуються матеріали порівняльно-педагогічного змісту. Це значною мірою сприяє входженню системи освіти нашої країни у світовий освітній простір.

Проблеми європейської інтеграції освіти України, розвиток вищої освіти (зокрема, підготовка та перепідготовка педагогічних кадрів), міжнародний досвід стандартизації освіти, проблеми гуманізації освіти, екологічна освіта, шляхи соціа­лізації особистості стали предметом особливої уваги у дослідженнях українських компаративістів початку XXI ст.

Дата добавления: 2015-05-24