Непопулярність нового мистецтва

Серед багатьох геніальних, хоча й недостатньо розвинутих ідей геніального француза Гюйо, не можна обійти увагою його намір вивчати мистецтво з соціологічної точки зору. На перший погляд такий підхід може видатись непродуктивним. Розглядати мистецтво з точки зору його соціальних наслідків - це все одно, що робити висновки про редьку за гудиною або вивчати людину за її тінню. Соціальні ефекти мистецтва на перший погляд настільки випадкові, настільки віддалені від його естетичної суті, що незрозуміло, яким чином, починаючи саме з них, ми можемо проникнути у внутрішню суть стилів. Гюйо, поза сумнівом, не розвинув свій геніальний здогад. Його коротке життя і трагічний потяг до смерті не дозволили прояснити свою ідею і відрізнити видимі причини від прихованих, хоча можна наполягати на тому, що останні більш суттєві. Можна сказати, що з його книжки «Мистецтво з соціологічної точки зору» існує лише назва, все інше ще потрібно написати.

Плідність соціології мистецтва відкрилась мені несподівано, коли кілька років тому довелось писати про нову епоху в музиці, яка починається з Дебюссї. Я прагнув з граничною виразністю визначити відмінність стилів нової і традиційної музики. Проблема була суто естетичною, проте я зіткнувся з тим, що найкоротший шлях її вивчення починався з соціологічного факту: непопулярності нової музики.

Зараз мені хотілося б поговорити більш загально про всі види мистецтва, які досі існують у Європі. Це стосується нової музики, нового живопису, нової поезії й нового театру. Те, що кожна історична епоха постає як певне компактне ціле у найрізноманітніших своїх проявах, видається справді дивним і загадковим. Те [238] саме натхнення, той самий біологічний ритм пульсують у різних видах мистецтва. Саме про те не відаючи, молодий музикант прагне звуками реалізувати ті ж естетичні цінності, що і його колеги-сучасники - маляр, поет, драматург. І така ідентичність художнього змісту мусила неминуче призвести до ідентичних соціологічних наслідків. І справді, непопулярність сучасної музики збігається з непопулярністю всіх інших муз. Все молоде мистецтво непопулярне не випадково й епізодично, а цілком закономірно.

Можна було б сказати, що кожний новонароджуваний стиль проходить через стадію карантину. Пригадаймо битву навколо «Ернані» та інші сутички, пов'язані з появою романтизму. Але, без сумніву, непопулярність нового мистецтва - іншого ґатунку. Необхідно розрізняти те, що ще не стало популярним, і те, що завжди було непопулярним. Новий стиль потребує деякого часу, щоб завоювати популярність широких мас; він не популярний, проте не «антипопулярний». Прорив романтизму, на який часто посилаються, як соціологічне явище прямо протилежний сучасній ситуації у мистецтві. Романтизм дуже швидко завоював «народ», для якого старе класичне мистецтво завжди було чужим. Ворогом, з яким мусив боротися романтизм, була лише добірна меншина, міцно прив'язана до застиглих архаїчних форм «давнього стилю» у поезії. Саме твори романтиків першими після винаходу друкарства сягнули великих тиражів. Романтизм став переважно популярним стилем. До цього первістка демократії маси ставилися надзвичайно прихильно.

Новому мистецтву, навпаки, маси будуть завжди протистояти. Воно непопулярне за суттю, більше того, воно антипопулярне. Будь-який його витвір автоматично справляє досить цікавий соціологічний вплив на публіку. Він ділить її на дві групи: одну, дуже маленьку, складає невелика кількість прихильників; іншу, велику,- ворожа більшість. (Не беремо до уваги таку сумнівну групу, як сноби). Отже, витвір мистецтва виступає як соціальний агент, утворюючи дві антагоністичні групи з безформної маси юрби, розмежовуючи масу на дві різні касти.

За яким же розподільним принципом утворюються ці касти? Кожний витвір мистецтва викликає найрозбіжніші думки: комусь він подобається, комусь - ні; комусь [239] - менше, комусь - більше. Але ця розбіжність несуттєва, оскільки не є принциповою. Тільки випадкова прихильність нашої вдачі визначає, на чий бік ми станемо. Але якщо йдеться про нове мистецтво, розмежування відбувається на рівні значно глибшому, ніж індивідуальний смак. Справа не в тому, що більшості не подобається молоде мистецтво, а меншості - подобається. Справа в тому, що більшість маси не розуміють його. Старі театрали, що дивились «Ернані», дуже добре розуміли п'єсу Віктора Гюго і саме тому, що вони її розуміли, ця вистава їм не подобалась. Віддано додержуючись певних естетичних норм, вони почували відразу до нових художніх цінностей, яку їм пропонував романтик.

На мою думку, характерною рисою нового мистецтва «з соціологічної точки зору» є те, що воно розмежовує публіку на два класи: тих, хто його розуміє, і тих, хто не розуміє. Це означає, що одна група наділена органом розуміння, наявність якого заперечується в іншої,- тобто перед нами два різновиди людської натури. Нове мистецтво, вочевидь, призначене не для всіх, як романтизм - воно звернене до особливо обдарованої меншості. Звідси те роздратування, яке воно викликає у мас. Коли твір мистецтва людині не подобається, але є зрозумілим, вона відчуває свою вищість щодо нього і не має підстав обурюватись. Але коли неприязнь, яку викликає художній твір, є результатом нездатності його зрозуміти, то людина відчуває себе приниженою, і це невиразне відчуття неповноцінності повинно бути компенсоване обуренням як самозахистом. Однією лише своєю присутністю мистецтво молодих змушує пересічного буржуа відчути свою пересічність, нездатну зрозуміти таїнство мистецтва, сліпу й глуху до чистої краси. Проте дається взнаки столітнє схиляння перед масами й апофеозом «народу». Звиклі до вищості в усьому, маси відчувають себе ураженими в своїх «людських правах» новим мистецтвом - мистецтвом привілейованим, мистецтвом витончених почуттів та інстинктивного аристократизму. Маси чинять опір новим музам, де б вони не з'явилися.

Ось уже майже півтораста років маси претендують на те, що тільки вони становлять суспільство. Соціологічний ефект музики Стравінського або драми Піранделло полягає в тому, що вони змушують народ побачити [240] у собі «просто народ» - один із складників суспільної структури, інертну матерію історичного процесу, вториннний фактор духовного життя. З іншого боку, молоде мистецтво допомагає «кращим» побачити себе й подібних собі серед одноманітної юрби, осягнути свою місію небагатьох, які повинні протистояти більшості.

Вже недалекий той час, коли все суспільство, від політиків до митців, реорганізується за двома рангами: видатні й звичайні люди. Всі негаразди Європи минуться, і вона зцілиться в цьому новому і рятівному розбраті. Хаотичне, безформне, безлике становище без дисципліни й соціальної структури, в якому Європа існувала протягом останніх 150 років, не може тривати далі. За фасадом усього сучасного життя ховається прикра й глибока несправедливість - хибне припущення стосовно дійсної різності людей. Кожен наш крок серед людей, що закінчується болісним зіткненням, з очевидністю демонструє протилежне.

Якби це питання обговорювалося в сфері політики, пристрасті були б настільки розбурхані, що ніхто б нікого не зрозумів. На щастя, згадана цілісність духу в історичну епоху (про яку вище йшла мова) дозволяє цілком виразно побачити в новому мистецтві наших днів ті самі симптоми й сигнали до переоцінки моралі, що й у політиці, де їх затьмарюють ниці пристрасті.

Сказав-бо євангеліст: «Не будьте, як кінь, як той мул, нерозумні». Маси пручаються й не розуміють. Спробуймо навпаки: видобути з сучасного мистецтва його основний принцип, і тоді побачимо, в якому саме значенні воно непопулярне.

Дата добавления: 2015-05-24