Характеристика зон радіоактивного забруднення

В процесі виробництва глинозему утворюютьсячервоні шлами, що містять оксиди заліза, кальцію та ін. Вони використовуються в цементній промисловості, в чорній металургії, сільському господарстві. Оскільки вони містять такі компоненти, як золото, галій, скандій, ітрій та інші, то можуть розглядатися як техногенне родовище цих корисних копалин. На сьогоднішній день на Миколаївському глиноземному заводі освоєна технологія вилучення галію із алюмінатних розчинів.

Відходи збагачення використовуються для виготовлення щебеню і піску як заповнювачі бетонів, для будівництва дамб, доріг та ін. Через складові шлами при повторному збагаченні можуть бути отримані марганцеві і залізорудні концентрати. Вони можуть розглядатися як резервна сировина.

Таблиця 11.2

ВИКОРИСТАННЯ ВТОРИННОГО РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ВІДХОДІВ МІНЕРАЛЬНОЇ СИРОВИНИ В УКРАЇНІ, ТИС. Т (2002 Р.)

Види відходів	Обсяги накопичення	Обсяги утворення	Обсяги використання	Рівень використання, %
щодо обсягів утворення	щодо обсягів накопичення
Шлаки доменні	40 000	13 336		58,8	19,6
Шлаки сталеплавильні	92 000				10,2
Шлаки феросплавні	17 000		547,3	51,6	3,2
Золи і шлаки теплоелектростанцій	393 000			20,4	0,4
Породи вуглевидобутку і шлами вуглезбагачення	400 000	39 516		9,2	0,9
Шлами залізовмісні	14 000			87,8	29,9
Шлами червоні (глиноземні)	35 000		44,1	3,5	0,1
Фосфогіпс	40 000	2725,4	17,2	0,6	0,04

Найбільш багатотоннажними відходами чорної металургії, що знайшли масове використання, є металургійні шлаки і залізовмісні шлами. Основними видами продукції, що виготовляється із них, є гранульований шлак (що використовується у виробництві цементу), щебінь для будівництва, зворотний продукт для металургії, шлакове борошно (як меліорант), шлакова вага. Крім того, при переробці шлаків вилучається метал, що повертається на переплав у основне виробництво.

Залізовмісні відходи металургійних підприємств, що утворюються при очистці газів і стічних вод, використовуються на цих же підприємствах як домішки в агломераційну шихту. Вони також придатні для виробництва цементу.

Золи і шлаки теплових електростанцій знайшли масове застосування в будівництві і виготовленні будівельних матеріалів, зокрема у виробництві бетонів, цементу, пористих заповнювачів та ін. Поруч з виготовленням будматеріалів намічається їх використання для вилучення вуглецю, кольорових та інших металів, які вони містять у відносно підвищених концентраціях. Перспективним є вилучення феросиліцію для чорної металургії. Вартість отриманого матеріалу в 3 рази нижча, ніж на феросплавних заводах.

Відходи вуглевидобутку і вуглезбагачення в масових масштабах використовуються для закладки виробленого простору шахт, виготовлення будівельних матеріалів.

Щодо відходів вуглезбагачення, які часто містять до 20 і більше відсотків вуглецю, то найбільш перспективним є їх викорис­тання як палива за спеціальними технологіями. Одним з ефективних напрямів їх використання є також виготовлення керамічної цегли, де вони використовуються як паливно-мінеральні домішки. Поряд із заощадженням первинної сировини їх застосування дає значну економію палива (до 80 %).

Наявність низки цінних компонентів у складі ресурсного потенціалу відходів визначає інвестиційну привабливість окремих об’єктів. Важливим аспектом реструктуризації металургійної галузі має стати розвиток вторинної металургії. Передумовою для цього є наявний в Україні металофонд. Проведені оцінні роботи на окремих об’єктах накопичення відходів дають підстави очікувати їх віднесення до категорії техногенних родовищ, кольорових, рідкісних, благородних металів та деяких інших видів мінеральної сировини. Наприклад, відходи Микитівського ртутного комбінату містять ртуть, сурму, миш’як, літій, золото, срібло.

Розширення ресурсних можливостей за рахунок відходів має виходити з визначення їх ресурсної цінності і технологічних мож­ливостей їх залучення у виробництво, обґрунтування напрямів та шляхів найбільш ефективного використання відходів, створення на основі ресурсно-технологічних передумов територіально-виробничих комплексів із замкненими ресурсними циклами тощо. При цьому важливе значення має надаватися розробленню та виконанню відповідних державних, регіональних, галузевих програм, які спрямовуються на вирішення найважливіших екологічних і ресурсних проблем, створення нових підходів до вирішення проблем відходів та засобів їх реалізації.

РЕГІОНАЛЬНІ ЕКОЛОГІЧНІ
ПРОБЛЕМИ УКРАЇНИ

12.1. Сутність просторових
екологічних проблем

Україна переживає глибоку екологічну кризу, яка пов’язана з надмірним антропогенним навантаженням на її територію. Усі екологічні проблеми незалежно від того, якими галузями вони породжені, нерозривно пов’язані з певною територією. Це завжди просторові проблеми. Їх глибина залежить від структури економіки на тій чи іншій території, від комплексу провідних галузей господарства, розвиток яких обумовлений наявністю відповідних природних ресурсів. А ці ресурси вкрай нерівномірно розподілені по регіонах. Звідси велика строкатість у антропогенному навантаженні на ту чи іншу територію.

Інтенсивна людська діяльність, нераціональне природокористування, нехтування законами природи спричинили глибокі, часто незворотні зміни в навколишньому природному середовищі як в масштабах планети, так і окремих ландшафтів та екосистем.

Економіці України притаманна висока питома вага ресурсоміст­ких та енергомістких технологій, впровадження й нарощування яких здійснювалося найбільш «дешевим» способом — без будівництва відповідних очисних споруд. Це стало можливим за відсутності ефективно діючих правових, адміністративних та економічних механізмів природокористування, законодавства з охо­рони довкілля.

Основними джерелами забруднення природного середовища України є хімічна, металургійна, гірничовидобувна галузі промис­ловості, атомні та теплові електростанції, цукрові заводи, автотранспорт, сільськогосподарське виробництво, водномеліоративні системи тощо. Тому просторова диференціація екологічного стану території України відбиває виробничу спеціалізацію регіонів, яка є головним чинником формування регіональних відмінностей за видами і концентраціями забруднювальних речовин, ступенем антропогенної перетвореності і забрудненості ландшаф­тів, напруженості екологічного стану.

Екологічні проблеми проявляються на трьох рівнях: загальнодержавному, регіональному і локальному. На загальнодержавному рівні слід відзначити забруднення окремих компонентів природи, розбалансування соціально-економічних функцій ландшафтів; неузгодженість розвитку різних видів меліорацій; нераціональне використання природних, перш за все мінеральних, ресурсів. Регіональні проблеми — це водогосподарські меліорації Полісся і Півдня України; агрохімічні меліорації, відсутність науково обґрунтованого використання різноманітних ресурсів Карпат і Криму в умовах альтернативності та ін. До локальних проблем можна віднести техногенні перевантаження природного середовища в населених пунктах, промислових центрах тощо. Серед цих проблем в Україні основними є наступні:

· зменшення запасів корисних копалин (вичерпання ресурсів, зниження їх якості і розмаїття, небезпека порушення середовища внаслідок добування корисних копалин тощо);

· зміна структури земельних ресурсів внаслідок вилучення земель під несільськогосподарські потреби і забудову, а також через розвиток негативних процесів у ландшафтах (ерозії, абразії, карст, суфозії та посідання ґрунтів, підтоплення, заболочення тощо);

· зниження родючості ґрунтів внаслідок вимивання гумусу, засолення, підтоплення, забруднення важкими металами, пестицидами та іншими речовинами;

· зменшення запасів і забруднення поверхневих та підземних вод внаслідок посиленого водозабору, скидання забруднюючих речовин у водні об’єкти в процесі виробництва і ведення комунального господарства;

· забруднення атмосферного повітря і зміна його складу внаслідок промислових та інших викидів у атмосферу;

· скорочення розмаїття рослинного і тваринного світу та зміни в його генофонді;

· зменшення біологічної продуктивності ландшафтів;

· погіршення гігієнічних і санітарно-епідеміологічних умов життєдіяльності людини та існування живих організмів.

З-поміж еколого-економічних систем різного рівня (планета, континент, його частина, океан, країна) найбільш активною і динамічною є регіональна система. Це пов’язано з тим, що регіон (область) є одночасно об’єктом управління. На цьому рівні найбільш повно проявляються екологічні проблеми суспільства, став­ляться вимоги до екологізації виробництва і раціонального природокористування. Саме регіон поєднує конкретні пункти розмі­щення продуктивних сил, підприємства-забруднювачі і підприємства-природокористувачі, які є елементами його економічної структури. Крім цього, дія структурного фактора найбільш інтенсивно виявляється в межах окремого регіону: в стані його екології, ринку праці, демографічній ситуації, здоров’ї та добробуті населення.

Структура і масштаби регіонального виробництва визначають характер та обсяги забруднень, вектор і глибину впливу на природне середовище. Тобто структура економіки регіону — це один з важливих факторів екологічної ситуації, розвитку регіональних еколого-економічних систем. Тому при її формуванні поряд з іншими необхідно використовувати екологічний підхід, пов’язаний з гармонізацією структурних і природних факторів.

Простежується пряма залежність між масштабами і структурою регіонального виробництва, з одного боку, та забрудненням навколишнього середовища, — з другого. Безумовно, найбільшими забруднювачами є регіональні системи з потужним промис­ловим комплексом загальнонаціонального значення. Це, перш за все, старопромислові регіони — Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Харківська області, загальна частка яких у промисловому виробництві України становить майже 56 %, а у забрудненні природних поверхневих водних об’єктів — 71, у тому числі водами, що скидаються без очищення, — 75 %. В цих регіонах викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами в загальному їх обсязі в Україні сягають 80 %. Високу питому вагу у забрудненнях мають регіональні про­мислові комплекси Полтавської, Сумської, Миколаївської областей, хоча за обсягами промислового виробництва вони займають шосте, дванадцяте й одинадцяте місця. Розміри їх шкоди навколишньому середовищу в загальнонаціональних масштабах дещо менші: у скиданні забруднених зворотних вод у природні поверх­неві об’єкти частка цих районів становить лише 4 %.

Викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря значною мірою пов’язані з роботою транспорту та потужністю транспортних комплексів. Специфіка цієї галузі така, що обсяги виробництва тут менш диференційовані за регіонами, але й вони, як правило, знаходяться у прямій залежності від потужності всього виробничого комплексу регіону.

До найбільших забруднювачів атмосферного повітря пересувними засобами відносяться транспортні системи Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської, Львівської, Одеської, Харківської областей та м. Києва. Внесок їх у загальний обсяг виробництва галузі у 2000 р. становив майже 60 %, а у викидах шкідливих речовин пересувними засобами — 52 %. До потужних забруднювачів повітря пересувними засобами відносяться також Автономна Республіка Крим і Полтавська область.

Отже, забруднення атмосферного повітря має виражений регіональний характер. Його формуванню сприяють чинники як структурного, так і технологічного характеру: застосування фізич­но й морально застарілого обладнання в галузях матеріального виробництва та послуг; використання у виробництві технологій і речовин, заборонених у більшості країн світу; перевантаження територій виробничими об’єктами.

Разом з тим не можна пов’язувати забруднення території лише із промисловим виробництвом і роботою транспорту. Негативний вплив на природне середовище має така галузь сфери послуг, як житлово-комунальне господарство. Це насамперед стосується Луганської області, де частка цієї галузі у структурі регіонального виробництва досягала у 1999 р. 6,7 %; Львівської і Дніпропетровської — відповідно 6,5; Автономної Республіки Крим і Харківської області — 6,2 та Чернівецької — 6,1 %. Наявність на цих територіях розвинутого комплексу житлово-комунального господар­ства пояснюється високою урбанізованістю території та розташуванням індустрії відпочинку і оздоровлення, що пов’язане з їх при­родно-кліматичними умовами. Зокрема, це стосується Криму.
Фактор структури регіонального виробництва сприяє формуванню зон, які потребують посиленого державного екологічного контролю.

Загалом найбільш забруднені території розташовані в районах Придніпров’я, Донбасу, Причорномор’я, Полісся, Чернівецької області, а також у великих містах. Разом вони охоплюють площу майже 61 тис. км² (10,1 % загальної площі країни). До умовно чис­тих слід віднести центральну частину країни та невелику частину прибережної смуги Криму. В цілому умовно чисті та помірно забруднені території складають відповідно близько 50 і 150 тис. км², або 8,1 та 24 % території держави. Водночас майже 50 % території України відносяться до сильно забрудненої та забрудненої, а саме: 117 і 224,4 тис. км² відповідно (рис. 12.1).

На екологічний стан країни суттєво впливають її географічні особливості, які значною мірою обумовлюють структуру економіки. Так, наявність на її території нижньої течії Дунаю і Дніпра та інших річок сприяло розміщенню вздовж їх течій великої кількості потужних особливо екологічно небезпечних промислових підприємств хімічної та металургійної галузей з незавершеним технологічним циклом, а також сільськогосподарських підприємств, міст та інших населених пунктів із застарілими або недосконалими каналізаційними системами.

Рис. 12.1. Забрудненість природного середовища

Відтворення природних ресурсів має просторовий характер, що й зумовлює пріоритетність територіального підходу до створення економічного механізму раціонального природокористування, спрямованого на вирішення регіональних проблем соціально-економічного змісту. Визначення кожної структури, яка сприятиме створенню такого механізму, є позитивним кроком до забезпечення сталого розвитку територій і країни в цілому. Базовими у цьому зв’язку є мікрорівневі структури, які формуються на етапі створення і розміщення підприємств.

Важливо враховувати, що екологічна криза в Україні в часі і просторі збігалася з глибокою економічною кризою, внаслідок чого вони взаємно посилюють одна одну і ускладнюють їх подолання. Для розв’язання екологічних проблем необхідні великі ресурси, але економіка, яка переживає системну кризу, не може забезпечити країну такими ресурсами. З іншого боку, екологічна криза негативно позначається на економіці держави, виснажуючи її своїми гострими проблемами. Розірвати це замкнуте коло, незважаючи на виняткову важливість обох складових, можливо лише на ділянці економіки, спираючись на пожвавлення, а пізніше і на економічне піднесення, крок за кроком вирішувати екологічні проблеми та долати екологічну кризу на найбільш вражених нею територіях і в країні в цілому.

Вирішення завдань поліпшення екологічного стану територій України слід починати в першу чергу з запровадження системи природоохоронних заходів у тих регіонах, де сьогодні екологічна ситуація найбільш напружена і які мають суттєве соціально-економічне значення для нашої держави.

12.2. Регіони підвищеної екологічної напруги

У березні 1998 р. Верховна Рада України затвердила «Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки». Цей документ на державному рівні проголосив довгострокову стратегію розв’язання екологічних проблем України.

В умовах великих екологічних проблем різного рівня, їх склад­ності та вкрай обмежених ресурсів для вирішення до національних пріоритетів охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів віднесено: гарантування екологічної безпеки ядерних об’єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС; поліпшення екологічного стану басейнів рік України та якості питної води; стабілізація та покращання екологічного стану в містах і промислових центрах Донецького і Придніпровського регіонів; запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх екологічного стану.

Восени 1990 р. Верховна Рада України прийняла Постанову, якою всю територію України було оголошено зоною екологічного лиха. Насправді ця постанова мала лише світоглядний характер, привертала увагу до гострих і численних екологічних проблем України. І в цьому полягає її виключно важливе методологічне значення. Жодних практичних заходів, в тому числі і додаткового фінансування на оздоровлення довкілля вона не передбачала. В цьому ж руслі була прийнята Постанова про оголошення мораторію на будівництво і введення в дію нових енергоблоків на атомних електростанціях України. Треба зауважити, що ця постанова пізніше була визнана помилковою, оскільки загальмувала розвиток енергетики, зокрема атомної енергетики в Україні на кілька років і цим завдала відчутної шкоди економіці держави. Пізніше в 1993 р. вона була скасована, а мораторій відмінено. Проте з того часу зрушень в атомній енергетиці країни майже не сталося. Хіба що вивели з експлуатації без компенсації потужності Чорнобильської АЕС.

Разом з тим старі екологічні проблеми, прив’язані до окремих територій республіки, залишилися. Більше того їх розв’язання ускладнилося через глибоку економічну кризу, а отже, відсутність фінансових та матеріальних ресурсів.

Найбільш загрозлива екологічна ситуація, підвищені екологічні ризики характерні насамперед для регіонів, що постраждали внаслідок радіаційного забруднення через аварію на Чорнобильській атомній електростанції; для індустріального Придніпров’я та Донбасу, Чорного та Азовського морів, особливо їх північно-західної зони, Карпат і Полісся та зони регіонів півдня України, на території яких свого часу широкого розмаху набуло зрошувальне землеробство з його численними екологічними проблемами. Крім названих просторових екологічних проблем, чимало складних екологічних ситуацій є і в інших регіонах України, зокрема в Східному, Подільському та Центральному регіонах. Нижче розглядаються території, які вважаються найбільш техногенно наван­таженими.

Регіони, що постраждали від аварії на ЧАЕС, займають більше 7 % території, 15 % лісів і 5 % сільгоспугідь України, є територіями, розвиток яких з 1986 р. визначається цілим комплексом обмежень екологічного і соціального плану. Однак саме екологічні і соціальні пріоритети розвитку забруднених територій з потужним природно-ресурсним і людським потенціалом були та повинні залишатися надалі основою державних, регіональних і галузевих програм їх реабілітації та відновлення нормальних умов життєдіяльності населення.

В результаті катастрофи на четвертому блоці Чорнобильської АЕС, яка трапилась 26 квітня 1986 р., в навколишнє середовище було викинуто більше 300 МКі радіонуклідів, що порівняно із вибухом порядку 400 атомних бомб, одна із яких 6 серпня 1945 р. була скинута на японське місто Хіросіму. Радіоактивного забруднення зазнало біля 50 тис. км² території України, де проживало більше 2,4 млн. жителів в 2218 населених пунктах. Далі радіоактивне забруднення розповсюджувалось по території України в залежності від напряму та швидкості вітру, інтенсивності випадання атмосферних опадів, особливостей ландшафтно-кліматич­них умов місцевості тощо. У відповідності з рівнем радіоактивного забруднення потерпіла від аварії територія України поділяється на 4 категорії (табл. 12.1).

Спостереження за радіаційною обстановкою на території України показують, що за 17 років після аварії на Чорнобильській АЕС в результаті природних процесів та прийнятих заходів з дезактивації території, що зазнала радіоактивного забруднення, відбулося багаторазове зниження радіоактивності.

Вміст радіонуклідів у водах р. Прип’ять не перевищують 1,1 Бк/дм³, тобто утримуються в межах норми. У непроточних і слабо проточних водоймах 30-кілометрової зони ЧАЕС вміст 90 Sr становив 28,5-31,9 Бк/дм³, що є нормою для даного об’єкта. У 2000 р. гідрометеорологічні умови 30-кілометрової зони відчуження не призвели до ускладнення радіаційної ситуації на водних об’єктах зони та дніпровської водної системи. Максимальний (520 Бк/м³) та середньорічний (225 Бк/м³) вміст 90 Sr у водах р. Прип’ять на ділянці м. Чорнобиля були найнижчими за весь післяаварійний період, а 137 Cs (відповідно 380 та 106 Бк/м³) — одними з найнижчих.

Чорнобильська катастрофа з її довготривалими медико-біоло­гічними, економічними та соціальними наслідками створила в Україні ситуацію, яка наближається до рівня глобальної екологіч­ної катастрофи. Зона екологічного лиха, яка сформувалася навколо Чорнобильської АЕС, стосується насамперед 30-кілометрової зони. Головним джерелом небезпеки тут залишається об’єкт «Укрит­тя», в якому зосереджено небезпечні радіоактивні речовини та ядерні матеріали, радіоактивність яких становить близько 20 млн кюрі. У 30-кілометровій зоні зберігається в тимчасових непристосованих сховищах велика кількість радіоактивних відходів.

Таблиця 12.1

Категорія зон радіоактивного забруднення	1. Зона відчуження	2. Зона безумовного (обов’язкового) відселення	3. Зона гарантованого добровільного відселення	4. Зона посиленого екологічного контролю
Критерії встановлення меж зон радіоактивного забруднення	Територія, з якої евакуйоване населення в 1986 р.	σCs>= 555 кБк м^2-σSr>= 111 кБк м^2-σPu>= 3,7 кБк м^2-де DЄФ> 5 мЗв год^-1	185<=σCs<= 555 кБк м^25,5<=σSr<= 111 кБк м^2-0,37<=σPu<= 3,7 кБк м^2-де DЄФ> 1 мЗв год^-1	37<=σCs<= 185 кБк м^20,74<=σSr<= 5,5 кБк м^2-0,185<=σPu<= 0,37 кБк м^2-де DЄФ> 0,5 мЗв год^-1
Число населених пунктів в зоні
Чисельність на­селення в зоні, тис. чол.	91,2
Правовий режим території зони	В межах зони забороняється: · постійне проживання; · діяльність з метою отримання товарної продукції; · транзитний проїзд усіх видів транспорту	Той же, що і в межах першої зони	Забороняється будівництво нових і розширення діючих підприємств	Забороняється будівництво нових і розширення діючих підприємств, які негативно впливають на здоров’я населення і навколишнє середовище. Забороняється бу­дівництво санаторіїв і будинків відпочинку
Основні міста, що входять в зону радіоактивного забруднення	Прип’ять, Чорнобиль	Народичі Житомир­ської області	Узин і Вишгород Київської обл., Овруч і Малин Житомирської обл., Дубровиця і Кузнецовськ Рівненської обл., Ладижин Вінницької обл., Канів Черкаської обл.	Чернігів, Ніжин, Остер і Прилуки Чернігівської обл., Біла Церква Київської обл., Сарни Рівненської обл., Жашків, Черкаси та Умань Черкаської обл.

Загальна площа сільськогосподарських угідь, забруднених радіонуклідами, складає 6,7 млн га, з них до 1Кі/км² — 5,6 млн га, 1—5 Кі/км² — 1,0 млн га, 5—15 Кі/км² — 100 тис. га, понад 15 Кі/км² — 27 тис. га. Зона відчуження займає 58 тис. га.

Найвище забруднення мають поліські області України, в яких, крім того, виникла низка екологічних проблем, обумовлених осушенням та інтенсивним використанням у сільському господарстві земель. 12 постраждалих від катастрофи областей України (74 адміністративних райони) належать до різних природно-господарських регіонів і володіють різним за структурою природно-ресурсним, соціально-економічним і людським потенціалом. В той же час помітна перевага земельних, водних, лісових та природно-рекреаційних ресурсів в інтегральному природно-ре­сурсному потенціалі областей відразу засвідчила першочергову вразливість від радіаційного забруднення таких сфер життєдіяльності суспільства, якими є сільське, лісове та водне господарство, рекреація — тобто сфер, які розвиваються на стику повноцінного використання природи та задоволення людських потреб і фактич­но виконують, крім інших, важливі еколого-соціальні функції. Після Чорнобильської катастрофи деякі регіони значною мірою втратили свій екологічний потенціал і є обмежено придатними для розвитку й розміщення насамперед вказаних вище сфер господарства.

Екологічні і соціальні пріоритети, які визначені для розвитку забруднених областей, означають не стільки повернення до традиційного для них землекористування, скільки його оптимальну зміну з метою нерозповсюдження радіонуклідів, їх закріплення і переорієнтацію розвитку певних галузей з урахуванням сьогоднішніх умов і потреб регіонів. Так, наприклад, поліська частина Житомирської, Київської, Чернігівської областей, що традиційно використовувалася населенням для потреб оздоровлення, відпочинку, полювання, рибальства і спортивних змагань, на сьогоднішній день вже не може використовуватися населенням для безпосереднього контакту з природою в обсязі, який потрібен такій великій агломерації, як Київська. В той же час слід позитивно сприймати пропозицію про створення на території зони відселення (а може, і поза її межами) радіоекологічного заповідника з метою проведення унікальних спостережень за станом природних процесів, тим більше що такий заповідник існує на території сусідньої Білорусі. Не можна не відзначити й виняткову роль лісу в локалізації забруднення в перші роки після аварії. Варто і сьогодні наголошувати на інтенсивному лісорозведенні і активізації лісомеліоративних заходів на забруднених територіях, але не з метою промислового лісокористування, а для нормалізації радіоекологічної ситуації і можливого повернення деяких площ до використання у сільському господарстві або залісення найбільш забруднених угідь. Все це означає, що розвиток окремих галузей не згортається повністю, а акценти у функціональному призначенні територій значно зміщуються. Наслідком цього повинна стати відповідним чином організована структура землекористування з домінантою на соціальних та екологічних пріоритетах розвитку.

Екологічні проблеми басейну Дніпра. Ріка Дніпро з притоками забезпечує водою низку областей Росії, Білорусі, а також є основним джерелом водопостачання України. Водні ресурси Дніпра складають близько 80 % водних ресурсів України. Середній багаторічний об’єм стоку в гирлі становить 53,9 км³/рік. Максимальний стік у 1933 р. склав 71,5, мінімальний у 1921 р. — 19,0 км³. Із середньорічного об’єму стоку Дніпра близько 32 % формується на території Росії, до 31 % — Білорусі.

Басейн Дніпра займає 49 % території України, де зосереджено 42 % населення країни, 45 % її промислового потенціалу. Дніпро забезпечує водою не тільки водоспоживачів у межах власного басейну. Він є головним, а подекуди і єдиним джерелом водопостачання великих промислових центрів півдня і південного сходу України. З урахуванням водопостачання окремих регіонів через канали Дніпро-Донбас, Дніпро-Кривий Ріг, Каховський, Північно-Кримський водними ресурсами Дніпра користується майже 2/3 господарського потенціалу країни.

Основним джерелом поверхневих вод є річки. У басейні Дніпра налічується 15 380 приток різного порядку, загальна довжина яких становить 67156 км. Збудовано 504 водосховища із загальною площею водного дзеркала 767 км² та об’ємом акумульованої води 43,8 км³. Майже ніде у водоохоронних зонах не витримується режим господарювання. Землі цих зон розорюються до урізу води. Тут розміщуються тваринницькі ферми, літні табори для худоби, пункти для приготування розчинів мінеральних добрив та пестицидів. Це призводить до того, що водоохоронні зони майже повсюдно не виконують відведену їм роль буфера на шляху забруднень, а часто навпаки, самі перетворюються на джерело забруднень.

Територія басейну Дніпра зазнає значного антропогенного навантаження: на 60 % розорана, на 35 % сильно еродована. Після Донбасу це один з найбільш урбанізованих регіонів України. 4/5 території басейну зазнало трансформації первинного природного ландшафту у зв’язку з будівництвом гідротехнічних споруд, штучних водойм. Водосховища змінили гідрологічний режим Дніпра, стали одним з основних факторів погіршення якості води, призвели до поширення негативних геологічних процесів.

У 2001 р. у р. Дніпро потрапило 685,9 млн м³ забруднених зворотних вод. З цими водами надійшло 1,2 тис. т нітритів, 31,4 тис. т нітратів, 462,4 т нафтопродуктів, 1129,0 т фенолів, 30,2 тис. т завислих речовин, 329,8 тис. т сульфатів, 450,9 тис. т хлоридів. Найбільшими забруднювачами водних об’єктів басейну Дніпра є комунальне господарство, чорна та кольорова металургія, коксохімія, сільське господарство.

Екологічне оздоровлення басейну Дніпра є одним з найважливіших пріоритетів державної політики у галузі охорони та відтворення водних ресурсів. 27 лютого 1997 р. Верховною Радою України затверджена «Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води». Основною метою програми є відновлення і забезпечення сталого функціонування Дніпровської екосистеми, якісного водопостачання, екологічно безпечних умов життєдіяльності населення і господарської діяльності та захисту водних ресурсів від забруднення і виснаження. Особливістю Національної програми є комп­лексне вирішення екологічних проблем басейну: від створення правової бази та економічного механізму реалізації програми до виконання конкретних природоохоронних заходів у 20 її пріоритетних напрямах.

Дата добавления: 2015-05-24