Принципи виховання

№ 50

Принципи виховання — керівні положення, які відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту, організації і методів виховного впливу.

Вони є узагальненою системою вимог, які охоплюють усі аспекти виховного процесу, відображають результати виховної роботи.
Процес виховання ґрунтується на принципах:
1. Цілеспрямованість виховання. Початком будь-якої діяльності, зокрема виховної, є визначення мети. Педагог відповідно до мети своєї діяльності повинен спрямовувати всю виховну роботу. Маючи мету, він вчасно зможе побачити недоліки у вихованні, скоригувати виховний процес.
2. Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю учнів. Педагогічне керівництво зумовлене недостатнім життєвим досвідом молодої людини, а виховання творчої особистості можливе лише за умови поєднання зусиль вчителя з самостійністю, творчістю, ініціативою і самодіяльністю учнів.
Різноманітна діяльність учнів — основа виховання. Діяльність — трудова, пізнавальна, художньо-творча — розвиває соціальну активність, ініціативу. Стимулюючи розвиток самостійних починань учнів, вчитель дбає, щоб у їх поведінці органічно поєднувались слово і діло, відповідальність за результати справи. Цього можна досягти за безпосередньої участі учнівських колективів у плануванні справ, усвідомлення їх необхідності і значення, залучення їх до організації справ, оцінювання їх результатів.
3. Повага до особистості дитини, поєднана з розумною вимогливістю до неї. Повага до людини передбачає гуманне ставлення до неї. Вона є стрижнем взаємин між учителем і учнями.
Відома формула А. Макаренка “Якомога більше вимоги до людини і якомога більше поваги до неї” виражає суть цього принципу, який реалізується у стосунках між учителем та учнями, між колективом педагогів і колективом учнів, між учнями. Виховне значення педагогічної вимогливості полягає в тому, щоб стимулювати або припиняти, гальмувати певні вчинки учнів. Вимоги можуть бути прямими і непрямими. Прямі вимоги педагога повинні бути позитивними, стимулювати цілком певні вчинки; непрямі — можуть бути позитивними (прохання, довіра, схвалення), нейтральними (порада, гра, натяк, умовна вимога) і негативними (погроза, недовіра, осуд).
Вимоги вчителя (колективу педагогів) стають особливо ефективними тоді, коли вони спираються на здорову громадську думку учнівського колективу і підтримуються нею. За таких умов громадська думка стає одним із засобів подолання негативних рис окремих учнів (проявів індивідуалізму, егоїзму, інших відхилень від норм і правил співжиття).
Розумна педагогічна вимогливість не має нічого спільного з приниженням гідності учнів. Антипедагогічними у взаєминах учителя з учнями є також адміністрування, використання погроз, силових методів, а також поблажливість, потурання примхам учнів.
4. Опора на позитивне в людині. Виховання передбачає опору вихователя на хороше в людині, його довіру до здорових намірів і прагнень учнів.
Зосередження тільки на негативних рисах характеру і поведінки учнів деформує виховний процес, заважає формуванню позитивних рис особистості. Не можна лише дорікати учневі за недоліки, бачити в ньому тільки негативне. Це може створювати в нього однобоке уявлення про себе, про свої людські якості, взагалі про свою гідність.
Принцип опори на позитивне в людині ставить серйозні вимоги до організації життєдіяльності учнів, потребує створення здорових стосунків між учителями та учнями продуманого змісту навчально-виховних занять, їх форм і методів.
5. Урахування вікових та індивідуальних особливостей учнів. Одне із завдань педагога — бачити неповторність, творчу індивідуальність кожної дитини, виявляти, розкривати, плекати у неї неповторний індивідуальний талант. Тому кожен педагог, вихователь повинен знати і враховувати індивідуальні особливості дітей, їх фізичний розвиток, темперамент, риси характеру, волю мислення, пам'ять, почуття, здібності, інтереси, щоб, спираючись на позитивне, усувати негативне в їх діяльності та поведінці.
6. Систематичність і послідовність виховання. Ефективність виховного процесу залежить від послідовності, безперервності педагогічних впливів на учнів. Йдеться про систему педагогічних впливів, яка забезпечує формування в кожного учня світогляду, переконань, ідеалів, інтересів, морально-вольових рис, навичок і звичок правильно орієнтованої поведінки, цілісної особистості.
Рівень розвитку суспільно значимих якостей в учнів молодшого, середнього і старшого віку різний. Саме тому важлива послідовність, узгодженість, систематичність планомірність педагогічних впливів, підпорядкованих меті, принципам, завданням, змістові, формам і методам виховної діяльності загалом. У вихованні треба спиратися на набутий учнями життєвий досвід, закріплювати його в уміннях, навичках і звичках правильної поведінки.
7. Єдність педагогічних вимог школи, сім'ї та громадськості. За результати виховання підростаючого покоління відповідає не тільки школа, а все суспільство. Дитина виховується не тільки в сім'ї та школі. На неї впливає багато інших чинників, у тому числі й недостатньо контрольованих. Оскільки “усім складним світом навколишньої дійсності дитина входить у численні стосунки, кожен з яких неминуче розвивається, переплітається з іншими стосунками, ускладнюється фізичним і моральним зростанням самої дитини”, виникають не тільки істотні виховні резерви, а й певні труднощі. Розумні, стійкі та єдині вимоги до дітей з боку різних соціальних інститутів посилюють педагогічний вплив на них, підвищують ефективність виховного процесу.
8. Єдність свідомості й поведінки. Поведінка людини — це її свідомість у дії. Як суспільний продукт, свідомість формується в процесі суспільної практики.
Особливе значення єдності свідомості й поведінки як принципу виховання полягає в тому, щоб світогляд набув для кожного учня суб'єктивного смислу, став переконанням, поєднанням зі знаннями і практичними діями. Виховання єдності свідомості й поведінки — складний і суперечливий процес. Він не є автономним, відірваним від обставин життя, зовнішніх впливів, серед яких можуть бути й негативні.
Між усвідомленням того, як треба діяти, і звичною поведінкою існує певна суперечність, нейтралізувати яку можна з допомогою звичок і традицій поведінки.
9. Народність. Передбачає єдність загальнолюдського і національного. Національна спрямованість виховання передбачає вивчення рідної мови, формування національної свідомості, любові до рідної землі і свого народу, прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщини, традицій і звичаїв усіх народів, які населяють Україну.
10. Природовідповідність. Враховує багатогранну і цілісну природу дитини: анатомо-фізіологічні, психологічні, вікові, генетичні, національні, регіональні особливості. Нехтування або лише часткове врахування природи дитини не дає змоги ефективно використати виховні можливості, натомість породжує нерозвиненість задатків, нахилів, талантів учнів, невикористання засобів пізнання, загальмованість психічних процесів тощо. “Природа хоче, — писав французький філософ-просвітитель Жан-Жак Руссо (1712—1778), — щоб діти були дітьми, перш ніж бути дорослими. Якщо ми намагаємося порушити цей порядок, та виростимо скороспілі плоди, які не матимуть ні зрілості, ні смаку і не забаряться зіпсуватись: у нас вийдуть юні лікарі і старі діти”.
11. Культуровідповідність. Передбачає органічний зв'язок із культурним надбанням всього людства, історією свого народу, його мовою, культурними традиціями, народним мистецтвом. Забезпечує розуміння духовної єдності та спадкоємності поколінь.
12. Гуманізація. Означає створення умов для формування кращих якостей і здібностей дитини, джерел її життєвих сил. Виховання як основна складова у навчально-виховному процесі передбачає гуманізацію взаємин між вихователями та вихованцями, повагу до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довіру до неї. Сприяє вихованню гуманної особистості — щирої, людяної, доброзичливої, милосердної.
13. Демократизація. Мислиться як усунення авторитарного стилю виховання, сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання його права на свободу, на розвиток здібностей і реалізацію індивідуальності. Забезпечує співробітництво вихователів і вихованців, врахування думки колективу й кожної особистості.
14. Етнізація. Передбачає наповнення виховання національним змістом, спрямованим на формування самосвідомості громадянина. Створення можливості всім дітям навчатися у рідній школі, виховувати національну свідомість та гідність, відчуття етнічної причетності до свого народу. Відтворення в дітях менталітету свого народу, збереження специфічних особливостей нації, виховання дітей як типових носіїв національної культури, продовжувачів справи попередніх поколінь.
Будучи органічно пов'язаними між собою, принципи виховання охоплюють усі аспекти цього процесу і спрямовують його на формування людини як цілісної особистості. Реалізація принципів виховання дає позитивні результати лише тоді, коли їх застосовують у гармонії взаємодії між собою.

5.2. Створення виховуючих ситуацій
Виховуючі ситуації — спеціально організовані педагогічні умови для формування в учнів мотивів позитивної поведінки чи подолання недоліків.

Ситуація стає виховуючою тоді, коли набуває виховного спрямування. Чим привабливіша, складніша, проблемніша вона для учня, тим більше зусиль він затратить на її аналіз, тим кращим буде результат. Виховуючі ситуації сприяють формуванню в учнів здатності уявляти себе на місці іншої людини, приймати найбільш доцільні рішення, узгоджувати з ними власні дії.

Такі ситуації є різноманітними за своїми особливостями: вербальні (наведення афористичних висловів, розповіді із моральною проблематикою, казкові сюжети і реальні події), уявні (створення учневі умов для аналізу ним своєї поведінки, оцінки певної події), конфліктні (в їх основі — гострі моменти, психологічні зриви, потрясіння), ситуації-задачі, ситуації-вправи (обговорення проблем ігрової ситуації, що спонукають учнів до певних дій, моральних вчинків).

Прийоми створення виховуючих ситуацій поділяють на творчі та гальмуючі.

Творчі прийоми передбачають виявлення педагогом доброти, уваги та піклування, які сприятимуть пробудженню й активізації прихованих гуманних почуттів учня, зміцненню його впевненості у своїх силах, залученню до цікавої діяльності. Гальмуючі прийоми постають як паралельна педагогічна дія, осуд, наказ, ласкавий докір, натяк, удавана байдужість, іронія, розвінчання, вияв обурення, попередження, вибух емоцій.

Вияв доброти, уважності і піклування. Їх використання особливо важливе в індивідуальній виховній роботі. Доброта, увага і піклування, допомога дорослих, товаришів породжує у дитини почуття вдячності, створює атмосферу взаємної поваги і довіри. Нерідко в деяких учнів бувають складні взаємини з батьками, вони не відчувають родинного тепла, піклування про себе. Якщо педагог зуміє роз'яснити таким батькам і вони змінять ставлення до дітей, це позитивно позначиться на їх самопочутті, а також на поведінці в усіх сферах життєдіяльності.

Вияв уміння. Кожна дитина, маючи певні нахили, уподобання, інколи звертається до вчителя за консультацією з питань, що її найбільш цікавлять, чи просто шукає цікавого співрозмовника. І якщо педагог виявить свою компетентність, умілість у галузі, до якої небайдужий школяр, це викличе у нього захоплення, підвищить авторитет педагога.

Активізація прихованих почуттів. Кожна дитина, будучи небайдужою до свого становища в колективі, ставлення до себе дорослих і ровесників, переживає це по-своєму, нерідко приховуючи свої думки і почуття. Спостереження за поведінкою учнів, спілкування з ними, їх батьками допомагають з'ясувати, що особливо важливе для них. Знаючи про це, педагог повинен подбати про створення такої ситуації, яка б активізувала ці думки і почуття, зробила їх провідними, сприяла формуванню позитивних рис, достойної поведінки особистості.

Зміцнення впевненості у своїх силах. Майже кожна дитина часто виявляє невпевненість у своїх силах, заздалегідь будучи певною, що у неї нічого не вийде. Вони часто байдужі до зауважень учителів, почуваються неповноцінними, стають пасивними. Це ставить перед педагогом завдання мобілізувати здібності учня, зміцнити його впевненість у власних силах. Для цього створюють педагогічну ситуацію, в якій він міг би виявити себе, переконатись у своїх здібностях, продемонструвати товаришам свої успіхи. Упевнившись у собі, відчувши інтерес до себе і повагу товаришів, учень поступово починає виявляти почуття гідності, у нього з'являється бажання інакше поводитись, стати іншим.

Залучення учня до цікавої діяльності. Така діяльність повинна захопити учня, нейтралізувати схильність чи потяг до недостойних вчинків, збудити прагнення до корисних справ. Важливо, щоб природне прагнення дітей до діяльності, бажання виявити себе, дати вихід своїй енергії мали позитивне спрямування. Тому в школі повинні працювати різні гуртки (предметні, спортивні, художні, технічні).

Паралельна педагогічна дія. Вона передбачає непрямий вплив на вихованця через колектив, у процесі якого негативні риси характеру чи поведінки долають не завдяки безпосередньому звертанню до учня, а організацією впливу на нього колективу. З цією метою педагог висловлює претензії до колективу, вимагаючи від нього відповідальності за поведінку кожного з його учасників. Колектив відповідно оцінює поведінку того, хто скомпрометував себе, і він змушений відповідно скоригувати свою поведінку.

Осуд. Учнівський колектив далеко неоднорідний за своїм складом. У ньому бувають діти зі складними характерами і неадекватною поведінкою. Педагог повинен добре знати таких дітей, причини і мотиви їх вчинків і відповідно реагувати на них. Дієвим у такому разі буває осуд дій і вчинків, поглядів і переконань на зборах учнів або віч-на-віч. Пережиті при цьому почуття змушують учнів у майбутньому стримувати себе і не допускати подібного, зобов'язують поводитися відповідально. Як і в інших ситуаціях, тут теж особливо важливими є такт і почуття міри, щоб не спровокувати відчуженості, самозамкнутості, обізленості молодої людини.

Удавана байдужість. Сутність її полягає в тому, що педагог завдяки своїй витримці вдає, що не помітив недостойного вчинку і продовжує свої дії, наче нічого не сталося. Учень, здивувавшись, що на його вчинок не зреаговано, почуває незручність і недоречність своєї поведінки.

Вибух. Використовують цей прийом для перевиховання учнів, на підставі глибокого знання їх індивідуальних особливостей, володіння належною педагогічною технікою його застосування. Мета його полягає у несподіваному створенні таких педагогічних обставин, за яких швидко і докорінно перебудовується особистість. Він постав як миттєве руйнування негативних якостей, негативного стереотипу поведінки дитини у процесі бурхливих емоційних переживань. Цей педагогічний прийом запровадив А. Макаренко, який зазначав: «Під вибухом я зовсім не розумію такого положення, щоб під людину підкласти динаміт, підпалити і самому тікати; не чекаючи, поки людина злетить у повітря. Я маю на увазі раптову дію, яка перевертає всі бажання людини, всі її прагнення».

Такі психологічні зміни можуть відбутися тільки за педагогічних обставин, здатних викликати в учня сильні почуття. Для цього педагогу необхідно добре знати вихованця, щоб вплинути на головне почуття (радість, смуток, сором, гнів тощо), під впливом якого він по-новому оцінюватиме себе, усвідомить необхідність поводитись інакше.

5.3. Сутність її полягає в розвину учнів у процесі навчання. Розвиваюче навчання сприяє розвиткові мислення, формуванню волі, емоційно-почуттєвої сфери, навчальних інтересів, мотивів і здібностей.

Передусім слід розвивати мислення учнів на основі загальних розумових дій і операцій. Учні загальноосвітньої школи (неповної та повної) мають навчитися: структурування знань - встановлення найближчих зв'язків між поняттями, реченнями, ключовими словами тощо, у процесі яких визначається структура знань; систематизації знань - встановлення віддалених зв'язків між поняттями, реченнями тощо, в процесі яких вони організуються в певну систему; конкретизації знань - практичного застосування знань у ситуаціях, пов'язаних з переходом від абстрактного до конкретного; варіювання знаннями - зміни неістотних ознак понять, їх властивостей, фактів тощо при постійних істотних; доведення - логічного розмірковування; формулювання висновків - поступового спрощування теоретичного або практичного виразу з метою отримання наперед відомого його виду; пояснення - акцентування думки на найважливіших моментах (зв'язках) під час вивчення навчального матеріалу; класифікації - розподілу понять на взаємопов'язані класи за істотними ознаками; аналізу - виокремлення ознак, властивостей, відношень понять, знаходження спільних і відмінних їх властивостей; синтезу - поєднання, складання частин (дія, зворотня аналізу); порівняння - виділення окремих ознак понять, знаходження спільних і відмінних їх властивостей; абстрагування - виділення істотних ознак понять відкиданням неістотних; узагальнення - виокремлення ознак, властивостей, істотних для кількох понять.

Під час навчального процесу вчитель сприяє розвиткові в учнів волі та наполегливості (обмірковує проблемні ситуації, завдання, теми дискусій тощо); розвиває їхні емоції - здивування, радість, цікавість, парадоксальність, переживання (продумує, коли і як створити необхідні ситуації).

Виховна функція навчання

Виховний характер навчання є об'єктивною для всіх епох його закономірністю, а також важливою функцією діяльності вчителя, який виховує підростаюче покоління насамперед у процесі навчання. Зрозуміло, що процес навчання передусім сприяє формуванню наукового світогляду учнів на основі засвоєння системи наукових знань про природу, суспільство і людину, вихованню відповідного ставлення до життя і до самих себе. Це є підґрунтям для виховання моральних, трудових, естетичних і фізичних якостей особистості. У процесі навчання формуються такі моральні якості, як почуття обов'язку і відповідальності, дружби й колективізму, доброти і гуманізму, активна позиція щодо навчання і життя взагалі, а також якості, необхідні майбутньому працівникові будь-якої галузі виробництва: вміння планувати свою роботу, добирати прийоми її виконання, контролювати себе, раціонально використовувати час.

Реалізація освітньої, розвиваючої та виховної функцій навчання залежить від таких чинників:

а) використання змісту навчального матеріалу. У кожній темі підручника закладено достатньо навчального матеріалу для реалізації усіх функцій навчання, однак для посилення освітньої, розвиваючої та виховної ролі цього матеріалу вчитель повинен доповнити його цікавими відомостями з інших джерел;

б) добір форм, методів і прийомів навчання. Для реалізації освітньої функції добирають форми і методи навчання, які заохочують учнів до самостійного здобування знань, умінь та навичок (опрацювання додаткової літератури, спостережень, написання рефератів та ін.);

в) забезпечення порядку і дисципліни на уроці. Вони є необхідною умовою успішної навчально-виховної роботи, активної участі учня у педагогічному процесі;

г) використання оцінок. Цьому сприяє аналіз відповіді учня і мотивація оцінки, яку виставляє вчитель. Зауваження про неточність чи неповноту відповіді спонукає учня до поповнення знань. Зауваження щодо успіхів або невдач мають виховний аспект, оскільки викликають в учня певні переживання, активізують його навчально-пізнавальну діяльність;

ґ) особа вчителя, його поведінка, ставлення до учнів. Ерудований педагог викликає в учнів бажання підвищувати свій освітній рівень; тактовний, доброзичливий - позитивно впливає на виховання учнів, навіть важковиховуваних.

Усі функції навчання тісно пов'язані між собою, і реалізація однієї з них обов'язково зумовлює реалізацію певних аспектів іншої. Тому педагог, готуючись до уроку, повинен чітко визначити його освітню, розвиваючу і виховну мету.

6.1. Масові форми виховної роботи.

До масових форм організації виховної роботи належать тематичний вечір, вечір запитань і відповідей, конференція, тиждень певного навчального предмета, зустріч із видатними людьми, огляд, конкурс, олімпіада, туристичний похід, фестиваль, виставка тощо. Найпоширеніші з них — читацька конференція, тематичний вечір та вечір запитань і відповідей.

Читацька конференція. Будучи важливим засобом пропаганди художньої та наукової літератури, вона допомагає глибше зрозуміти зміст та образи твору, особливості мови та стилю, навчитися відрізняти головне від другорядного, прищеплює літературно-естетичні смаки.

Види і тематика читацьких конференцій різноманітні: вони можуть проводитися на матеріалі однієї або кількох праць, бути присвяченими творчості письменника або конкретній літературній чи науковій проблемі. Вибір теми визначається завданнями морального й естетичного виховання, характером навчального матеріалу і віковими особливостями підопічних.

Залежно від типу конференції та індивідуальних особливостей читацького колективу визначають її структуру й форми проведення. Так, у 5—7 класах читацька конференція наближається до бесіди, під час якої учні висловлюють своє ставлення до героїв, їх учинків, читають напам'ять уривки з книги, а після цього ставлять інсценівки або переглядають діафільм, кінофільм. У 8—12 класах читачі виступають із доповідями, повідомленнями, в яких дають моральну оцінку рисам, якостям і вчинкам героїв книг, творам загалом, аналізують їх художні особливості та недоліки, роблять висновки про їх виховне та освітнє значення.

Студенти порушують глибинні аспекти значимих проблем, претендуючи на самостійний аналіз, науково обґрунтовані висновки.

Тематичний вечір. Найчастіше буває суспільно-політичним (присвяченим державним святам, пам'ятним датам, політичним подіям) або патріотичним (приуроченим до історичних дат).

Цінність тематичного вечора полягає насамперед у тому, що в його підготовці та проведенні беруть участь самі учні, студенти. Обираючи тему, запрошуючи гостей, оформлюючи приміщення, готуючи книжкову виставку чи номер художньої самодіяльності, відшукуючи кінофільми тощо, вони мають змогу виявити свою ініціативу, самостійність, ерудованість.

Вечір запитань і відповідей. Це цікавий, динамічний спосіб роз'яснення учням різноманітних питань внутрішньої політики України, міжнародного життя, виробництва, науки, техніки, культури, спорту, побуту тощо.

На тематичних вечорах і вечорах запитань і відповідей використовують різні методи і засоби впливу на школярів: виступи запрошених гостей, демонстрування кінофільмів, художню самодіяльність. Все це дає можливість зробити вечори цікавими, виховну інформацію дохідливою, переконливою, насиченою яскравими прикладами з життя.

Як правило, такі вечори підопічні готують самостійно: пишуть оголошення про майбутній вечір, виготовляють скриньку для збирання запитань, зошит для записування запитань та пропозицій, оформлюють приміщення, книжкові вітрини, добирають кінофільми, готують номери художньої самодіяльності.

6.2. Управління цілісним педагогічним процесом неможливе без зворотного зв'язку, який несе характеристику його результатів. Виконати цю функцію допомагають методи контролю, самоконтролю і самооцінки у вихованні.

Щоб оцінити ефективність виховного процесу, потрібно вивчати діяльність і поведінку вихованців. Про вихованість учнів можна судити за ступенем їх участі в усіх головних видах діяльності, відповідних для їхнього віку: навчальній, трудовій, громадськокорисній, продуктивній, самообслуговуючій, ігровій. Важливим показником вихованості учнів є їхнє спілкування і стосунки в колективі з однолітками, зі старшими. До показників вихованості слід також віднести інформо-ваність особистості в галузях моральній, культурній, естетичній та ін.

До основних методів контролю належать: педагогічне спостереження за учнями, бесіди, опитування, аналіз результатів громадськокорисної діяльності, виконання доручень, створення спеціальних ситуацій для вивчення поведінки вихованців, написання характеристики на учня, письмові роботи учнів.

Педагогічне спостереження — це безпосереднє сприймання діяльності, спілкування, поведінки учня загалом, у динаміці їх змін. Спостереження буває безпосереднє і опосередковане, відкрите і таємне, неперервне і дискретне, монографічне і вузьке та ін. Спостереження повинне бути цілеспрямованим, конкретним, програмним, систематичним та відповідати певним критеріям.

Бесіда з вихованцями дозволяє встановити рівень знань в галузі моралі, правил і норм поведінки, виявити причини відхилень від виконання цих норм. Одночасно вчитель оцінює і свої виховні дії та впливи.

Анкетування та психологічне опитування школярів проводиться з метою виявлення характеру взаємин між членами колективу, товариських симпатій або негативних ставлень до членів колективу. Питання не повинні бути прямолінійними, зміст відповідей потрібно перепровіряти. Потрібно проводити бесіди не лише з вихованцями, а й з членами активу, учи-телями-предметниками, вивчати письмові роботи учнів, результати різних змагань. Досвідчені вихователі включають учнів у спеціальні види діяльності і спілкування, у яких вони можуть найкраще себе виявити.

Про результативність виховання свідчать такі показники: сформованість в учнів національної свідомості; здатність правильно оцінити події, які відбуваються навколо; засвоєння норм моралі, знання і дотримання Законів України, правил для учнів; громадська активність, колективізм, участь у роботі молодіжних і учнівських організацій, в учнівському самоврядуванні; ініціатива і самодіяльність вихованців; працелюбство; естетичний і фізичний розвиток; старанність у навчанні, громадське корисній і продуктивній праці.

6.3. Управління цілісним педагогічним процесом неможливе без зворотного зв'язку, який несе характеристику його результатів. Виконати цю функцію допомагають методи контролю, самоконтролю і самооцінки у вихованні.

Щоб оцінити ефективність виховного процесу, потрібно вивчати діяльність і поведінку вихованців. Про вихованість учнів можна судити за ступенем їх участі в усіх головних видах діяльності, відповідних для їхнього віку: навчальній, трудовій, громадськокорисній, продуктивній, самообслуговуючій, ігровій. Важливим показником вихованості учнів є їхнє спілкування і стосунки в колективі з однолітками, зі старшими. До показників вихованості слід також віднести інформо-ваність особистості в галузях моральній, культурній, естетичній та ін.

До основних методів контролю належать: педагогічне спостереження за учнями, бесіди, опитування, аналіз результатів громадськокорисної діяльності, виконання доручень, створення спеціальних ситуацій для вивчення поведінки вихованців, написання характеристики на учня, письмові роботи учнів.

Педагогічне спостереження — це безпосереднє сприймання діяльності, спілкування, поведінки учня загалом, у динаміці їх змін. Спостереження буває безпосереднє і опосередковане, відкрите і таємне, неперервне і дискретне, монографічне і вузьке та ін. Спостереження повинне бути цілеспрямованим, конкретним, програмним, систематичним та відповідати певним критеріям.

Бесіда з вихованцями дозволяє встановити рівень знань в галузі моралі, правил і норм поведінки, виявити причини відхилень від виконання цих норм. Одночасно вчитель оцінює і свої виховні дії та впливи.

Анкетування та психологічне опитування школярів проводиться з метою виявлення характеру взаємин між членами колективу, товариських симпатій або негативних ставлень до членів колективу. Питання не повинні бути прямолінійними, зміст відповідей потрібно перепровіряти. Потрібно проводити бесіди не лише з вихованцями, а й з членами активу, учи-телями-предметниками, вивчати письмові роботи учнів, результати різних змагань. Досвідчені вихователі включають учнів у спеціальні види діяльності і спілкування, у яких вони можуть найкраще себе виявити.

Про результативність виховання свідчать такі показники: сформованість в учнів національної свідомості; здатність правильно оцінити події, які відбуваються навколо; засвоєння норм моралі, знання і дотримання Законів України, правил для учнів; громадська активність, колективізм, участь у роботі молодіжних і учнівських організацій, в учнівському самоврядуванні; ініціатива і самодіяльність вихованців; працелюбство; естетичний і фізичний розвиток; старанність у навчанні, громадське корисній і продуктивній праці.

7.1. Розумове виховання — цілеспрямована діяльність педагогів із розвитку інтелектуальних здібностей і мислення людини, прищеплення культури розумової праці.

Це безперервний процес, який здійснюється під час навчання, праці, гри, спілкування, отримування відомостей із книг, засобів масової інформації.

Завдання і зміст розумового виховання.

Основним завданням розумового виховання є озброєння учнів знаннями основ наук та формування на їх основі наукового світогляду. Важливе значення мають також оволодіння основними мисленнєвими операціями (аналізом, синтезом, порівнянням, узагальненням та ін.) і вироблення вмінь та навичок, культури розумової праці. Ці завдання вирішують передусім у навчальному процесі.

Науковий світогляд — цілісна система наукових, філософських, політичних, моральних, правових, естетичних понять, поглядів, переконань і почуттів, які визначають ставлення людини до навколишньої дійсності й самої себе.

Зміст наукового світогляду становлять погляди і переконання, що сформувалися на базі знань про природу та суспільство й стали внутрішньою позицією особистості.

Ще однією прикметною особливістю наукового світогляду є здатність до теоретичного мислення.

Для наукового світогляду характерна наукова картина світу — система уявлень про найзагальніші закони будови й розвитку Всесвіту та його окремих частин, що дає змогу на основі наукових даних про тенденції розвитку природних і суспільних явищ передбачати їх майбутнє (так, астрономи визначають наступне затемнення Сонця, вчені геофізики прогнозують землетруси тощо).

Науковий світогляд виявляється у поведінці людини і визначається не тільки наявністю у свідомості наукових понять, законів, теорій, а й готовністю обстоювати свої ідеали, погляди, переконаністю у правильності своєї щоденної поведінки, діяльності. «Переконання — вважав В. Сухомлинський, — це не лише усвідомлення людиною істинності світоглядних та моральних понять, а й особиста її готовність діяти відповідно до цих правил і понять. Переконаність ми спостерігаємо тоді, коли діяльність людини мотивується світоглядом, коли істинність того чи іншого поняття не тільки не викликає в людини сумнівів, а й формує її суб'єктивний стан, її особисте ставлення до істини».

З науковим світоглядом співіснує релігійний світогляд. Релігія — форма свідомості, стрижнем якої є віра в Бога — творця світу. Формуючи науковий світогляд, учителі мають поважати релігійні почуття віруючих учнів та їхніх батьків, щоб запобігти конфліктам, образам, приниженням їх гідності. При цьому необхідно спиратися на принцип релігійного плюралізму і віротерпимості. Тому головне — прищепити молодій людині доброту і чесність, розвинути здатність до благородних учинків, уміння мислити і обстоювати свої переконання. А віра чи безвір'я має бути вибором особистим.

У навчальному процесі закладено великі можливості для формування наукового світогляду. Кожна наука вивчає закономірності явищ певної сфери об'єктивного світу, і відповідно кожний навчальний предмет робить свій внесок у формування наукового світогляду. Так, предмети природничого циклу сприяють формуванню системи понять про явища і процеси дійсності, про її закономірності, виховують активне перетворювальне ставлення до природи. Вивчення гуманітарних дисциплін знайомить з етапами розвитку різних цивілізацій, сутністю явищ, що в них відбувалися, сприяє формуванню наукових поглядів на розвиток суспільства, розумінню змісту життя, визначенню мети діяльності, спрямованості своєї поведінки. Успішне формування світогляду учнів, студентів можливе за умови, що вчитель, викладач добре знають не лише свій предмет, а й суміжні навчальні дисципліни і здійснюють у процесі навчання міжпредметні зв'язки. Адже засобів одного навчального предмета для цього недостатньо. Такий підхід дає змогу розкрити наукову картину світу, показати його єдність.

У формуванні світогляду важливо використати філософський зміст, традиції, звичаї та обряди народного календаря — джерела екологічних, моральних та естетичних цінностей. Так, неоціненне виховне значення мають ідеї про безмежність світу, вічність життя та його постійне оновлення, циклічність природних явищ. Матеріалами народного календаря послуговуються на уроках народознавства, рідної мови, літератури, географії, фізики, астрономії, у багатогранній позакласній та позашкільній роботі.

Важливу роль у формуванні наукового світогляду учнів відіграє позакласна, позааудиторна виховна робота, що дає змогу виявити і відповідно коригувати помилкові світоглядні погляди і переконання, відхилення від норм поведінки.

Особливу роль у формуванні світогляду учнів відіграє соціальна і професійна позиція педагога.

У процесі розумового виховання загальноосвітня школа має сформувати в учнів такі навчальні вміння:

— читати — виразно, в необхідному темпі, з урахуванням жанру тексту, усвідомлюючи зміст прочитаного;

— слухати — зосереджувати увагу на змісті сприйнятого, аналізувати й оцінювати текст;

— усно формулювати і висловлювати свої думки - відповідати на запитання; переказувати зміст прочитаного чи почутого; словесно описувати картини, прилади, об'єкти; ставити запитання до розповіді вчителя, прочитаного тексту тощо;

— писати — правильно списувати з дошки, з книжки; описувати побачене; писати під диктовку; писати твір на задану чи вільну тему, реферат; конспектувати прочитано тощо;

— працювати з книжкою — підбирати необхідну літературу за бібліографією; визначати її загальний зміст; використовувати різні форми запису прочитаного; послуговуватися довідковою літературою, періодикою;

— спеціальні вміння — читати ноти, технічні креслення, карти; слухати музику; записувати формули, нот ні знаки та ін.

Навчальні вміння мають доповнюватися культурою розумової праці — здатністю раціонально організувати розумову працю, чергувати її з відпочинком, поступово входити в роботу, працювати в оптимальному ритмі і т. ін.

Правильно організоване навчання, що передбачає залучення всіх учнів до активної пізнавальної діяльності й використання спеціальних завдань на розвиток мислення, позитивно позначається на інтелектуальному розвитку і вихованні школярів.

Одним із найголовніших завдань вузівського етапу розумового виховання є формування в студента умінь і навичок самостійного опрацювання наукової та навчальної літератури, розв'язання різноманітних пізнавальних задач, користування довідковою літературою (енциклопедіями, довідниками та ін.), складання конспектів, а також написання робіт, які вимагають творчого підходу і самостійного аналізу певної проблеми (рефератів, доповідей, курсових робіт і т. ін.). Крім того, у студента має сформуватися потреба постійно поповнювати свій багаж професійних знань після закінчення вищого навчального закладу. Вища освіта покликана забезпечити майбутньому фахівцю і міцні науково-світоглядні орієнтири, надати їм форми твердих особистісних переконань.

Мета розумового виховання полягає в забезпеченні засвоєння учнями основ наук, розвитку їх пізнавальних здібностей, формування на цій основі наукового світогляду.

Дата добавления: 2015-05-24