Архітектура. Етапи розвитку архітектури Стародавньої Греції:

Етапи розвитку архітектури Стародавньої Греції:

XIII - XII ст. до н. е. - Гомерівський період, живо і барвисто описаний поемами Гомера;

VII - VI ст. до н. е. - Архаїчний період (боротьба рабовласницької демократії проти родової знаті, становлення міст - полісів);

V - IV ст. до н. е. - Класичний період (греко - перські війни, епоха розквіту культури, розпаду союзу полісів);

IV ст. до н.е. - I в. н.е. - Елліністичний період (створення імперії Олександра Македонського, поширення грецької культури та її розквіт в колоніях Малої Азії).

Архітектура Стародавньої Греції Гомерівського періоду

Архітектурою цього періоду продовжуються крито-мікенські традиції. Найдавніші житлові будинки, складені із цегли - сирцю або бутового каменю мегарони, мали заокруглену стіну, протилежну до входу. З введенням каркаса, формованої цегли та тесаних кам'яних блоків стандартних розмірів будівлі ставали прямокутними.

Архітектура Стародавньої Греції архаїчного періоду

Зі зростанням міст і формуванням полісів складається рабовласницька тиранія, яка спиралася на підтримку вільного населення. Виникають різні форми суспільних установ: сімпосії, булевтерії, театри, стадіони.

Поряд з міськими храмами і священними ділянками будуються загальноеллінські святилища. Планувальна композиція святилищ враховувала складні умови рельєфу і сам характер релігійних церемоній, які були насамперед життєрадісними святами з урочистими процесіями. Тому храми розміщувалися з урахуванням їх візуального сприйняття учасниками маніфестацій.

Перистільний тип житлового будинку остаточно утверджується в елліністичних областях. Як і раніше зберігається ізольованість житла від зовнішнього середовища. Багаті будинки мали басейни, щедро прикрашені розписом, мозаїкою, скульптурою інтер'єри. У озелененому дворі влаштовувалися затишні місця для відпочинку, фонтани.

Греки будували добре обладнані гавані, маяки. Історія зберегла опис гігантських маяків на о. Родос і на о. Фарос в Олександрії.

Родоський маяк представляв собою величезну статую з міді, що зображала Геліоса - бога Сонця і покровителя острова - з запаленим факелом. Статуя була споруджена родосцями близько 235 р. до н. е. на честь своїх військових перемог. Від неї не збереглося нічого. Невідомо навіть, якої вона була висоти. Грецький історик Філон називає цифру «сімдесят ліктів», тобто близько 40 м.

Республіканський лад Родосу сприяв надзвичайному розквіту мистецтва. Щоб судити про родоську скульптурну школу, досить згадати всесвітньо відомий твір «Лаокоон».

Олександрія - столиця елліністичного Єгипту, частина заснованої Олександром Македонським держави. В кінці IV ст. до н. е. тут організовується найбільший науковий центр - Мусейон, де працювали видатні грецькі вчені: математик Евклід (III ст. до н. е.), астроном Клавдій Птоломей (II ст.), лікарі, письменники, філософи, художники. При Мусейоні була створена знаменита Олександрійська бібліотека. Місто стояло на трасах торгівлі греків зі східними країнами: воно мало у своєму розпорядженні великі портові споруди та зручні бухти.

На північному краю о. Фарос, що утворює захищену гавань перед містом, в кінці III ст. до н.е. був споруджений маяк у вигляді високої багатоярусної вежі з павільйоном, де постійно підтримувався яскравий вогонь. За даними істориків, його висота дорівнювала 150 - 180 м.

В епоху еллінізму грецька культура проникає в найвіддаленіші куточки цивілізованого світу. Культурному обміну сприяли великі завоювання Олександра Македонського. «Найвищий внутрішній розквіт Греції збігся з епохою Перікла, найвищий зовнішній розквіт - з епохою Олександра», - писав Карл Маркс.

Архітектура Стародавньої Греції на довгий час визначила спрямованість розвитку архітектури світу. В архітектурі мало якої країни не використовувалися загальні тектонічні принципи ордерних систем, розроблених греками, деталі і декор грецьких храмів.

Життєздатність принципів давньогрецької архітектури пояснюється перш за все її гуманізмом, глибокою продуманістю в цілому і деталях, граничною ясністю форм і композицій.

Греками була блискуче вирішена задача переходу суто технічних конструктивних проблем архітектури до художніх. Єдність художнього та конструктивного змісту було доведено до висот досконалості в різних ордерних системах.

Твори грецької архітектури відрізняються дивно гармонійним поєднанням з природним оточенням. Зроблено великий внесок в теорію і практику будівництва, у формування середовища житлового будинку, в систему інженерного обслуговування міст. Розроблено основи стандартизації та модульності в будівництві, розвинені зодчеством наступних епох.

В умовах рабовласницької демократії створюється цілісне середовище міст-держав. Розвивається система регулярного планування міста (Гіпподамова система), з прямокутною сіткою вулиць, площею — центром торгового і суспільного життя. Культовим і архітектурно-композиційним ядром міста був храм, який будувався на вершині акрополя — піднесеної і укріпленої частини міста. Елліни виробили абсолютно інший, ніж у древньосхідної цивілізації, тип храму — відкритий, світлий, що прославляв людину, а не вселяв трепет. Характерно, що в архітектурі присутній людський метричний початок. Математичний аналіз пропорцій давньогрецьких храмів показав, що вони відповідають пропорціям людської фігури. Класичний грецький храм був прямокутним у плані, з усіх сторін оточений колонадою. Дах був двосхилим. Трикутні площини, що утворилися з фасадів — фронтони — як правило, прикрашалися скульптурними зображеннями.

Грецьку архітектуру відрізняє чистота і єдність стилю. Було вироблено три основних архітектурних ордери («ордер» — в перекладі з грецького «порядок») — вони розрізняються типами колон і перекриттів, пропорціями, декоративним оздобленням. Доричний та іонічний стилі виникли у полісний період. Найчепурніший — коринфський ордер — з'являється у добу еллінізму.

Найбільш довершеним архітектурним ансамблем класичної Греції є Афінський акрополь. Він був споруджений у другій половині V століття до н. е. в період найбільшої могутності Афін. Пагорб Акрополіс, що підноситься на 150 м над рівнем моря, здавна був фортецею, а потім місцем головних культових споруд. Однак під час персидського нападу всі вони зазнали руйнування. Перикл, що домігся перенесення в Афіни скарбниці Афінського морського союзу, в який входило багато давньогрецьких полісів, став ініціатором грандіозної реконструкції Акрополя. Роботами керував особистий друг Перикла — видатний скульптор Фідій. Відмінна риса цього комплексу — надзвичайна гармонічність, яка пояснюється єдністю задуму і короткими для таких масштабів термінами будівництва (біля 40 років).

Парадний вхід до Акрополя — Пропілеї — зведені архітектором Мнесіклом. Пізніше перед ними на штучно збільшеному виступі скелі був побудований невеликий храм Ніки Аптерос (Ніки Безкрилої) — символ того, що богиня перемоги ніколи не покине місто. Головний храм Акрополя — біломармуровий Парфенон — храм Афіни Парфенос (Афіни Діви). Його архітектори — Іктін і Каллікрат — задумали і спроектували будову настільки пропорційною, що вона, виділяючись як безумовно найвеличніша споруда комплексу, при цьому своїми розмірами не тяжіє над іншими. У старовину в центрі Акрополя на постаменті, у золотих доспіхах, підносилася грандіозна фігура Афіни Паллади (Афіни Воїтельниці) роботи Фідія. Ерехтейон — храм, присвячений Посейдону, який за міфом суперничав з Афіною за право покровительствувати місту. Найбільш знаменитий в цьому храмі портик каріатид. Портиком називають відкриту з одного боку галерею, що спирається на колони, а в Ерехтейоні колони замінені шістьма мармуровими фігурами дівчат-каріатид. Римський історик Плутарх, що писав про споруди Акрополя: «.. їх вічна новизна врятувала їх від дотику часу».

Архітектура елліністичних полісів продовжувала грецькі традиції, але нарівні зі спорудженням храмів більше уваги стало приділятися цивільному будівництву — архітектурі театрів, гімназій, палаців елліністичних правителів. Внутрішнє і зовнішнє оформлення будівель стало багатшим і різноманітнішим. До цього часу відноситься зведення таких прославлених «чудес світу», як гробниця царя Мавзола в Галікарнасі та Фароський маяк на вході в Александрійську гавань, храм Діонісу у Теосі — творіння Гермогена.

Афінський акрополь

Парфенон

3.Давньогрецька кераміка завдяки своїй відносній довговічності є добрим археологічним матеріалом для вивчення мистецтва, побуту та історії Стародавньої Греції.

Вазопис Стародавньої Греції включає в себе розпис посудин різних історичних періодів, починаючи від догрецької мінойської культури і до еллінізму, тобто, починаючи з 2500 р. до н. е. і включаючи останнє сторіччя, що передувало появі християнства.

Грецька кераміка є найпоширенішою знахідкою в археологічних дослідженнях античної Греції, виявити її можна в усьому ареалі розселення стародавніх греків. Крім грецької метрополії, яка значною мірою збігалася з територією сучасної Греції, в нього входять: західне узбережжя Малої Азії, острови Егейського моря, острів Крит, частково острів Кіпр і заселені греками райони південної Італії. Як експортний товар, грецька кераміка, а разом з нею давньогрецький вазопис, потрапила в Етрурію, на Близький Схід, в Єгипет і Північну Африку. Розписну грецьку кераміку знаходять навіть у похованнях кельтської знаті.

Перші предмети грецького вазопису були знайдені в новий час в етруських похованнях. Тому їх спочатку відносили до етруського або італійського мистецтва. Вперше про грецьке походження знахідок заявив Йоганн Йоахім Вінкельманн, однак остаточно їхнє грецьке походження було встановлено лише на підставі перших археологічних знахідок у кінці XIX століття в Греції. З XIX століття давньогрецький вазопис є важливим напрямком досліджень класичної археології.

Стародавні греки розписували будь-які види глиняного посуду, що використовувався для зберігання, прийому їжі, в обрядах та святкуваннях. Вироби кераміки, оформлені особливо ретельно, приносили в дар храмам або вкладали в поховання. Пройшовши сильний випал, стійкі до впливів навколишнього середовища керамічні посудини і їхні фрагменти збереглися десятками тисяч, тому давньогрецький вазопис незамінний при встановленні віку археологічних знахідок.

Завдяки написам на вазах, збереглися імена багатьох гончарів і вазописців, починаючи з архаїчного періоду. У випадку, якщо ваза не підписана, щоб розрізняти авторів та їхні твори, стилі розпису, у мистецтвознавців прийнято давати вазописцям «службові» імена. Вони відображають або тематику розпису та її характерні риси, або вказують на місце виявлення або зберігання відповідних археологічних об'єктів.

Процес виготовлення кераміки в античні часи відновлюється вченими на основі аналізу глини, результатів розкопок античних гончарних майстерень, порівняння їх із сучасними аналогами і результатів мистецтвознавчих досліджень розпису ваз. Джерелами інформації також є сцени з життя гончарів і вазописців із Корінфських глиняних табличок. Зображення гончарних майстерень збереглися на 16 аттичних вазах і на одному беотійському скіфосі.

Глина

Для успіху в гончарному мистецтві вирішальне значення має якість глини. Гірська порода має бути вивітрена. Вихідний матеріал часто розмочується на місці видобутку і змішується з іншими добавками, що надавали глині бажаний колір після випалу. Глина в Коринфі мала жовтуватий відтінок, в Аттиці — червонуватий, у нижній Італії — бурий колір. Перед обробкою глина піддавалася очищенню. Для цього в гончарній майстерні глину розмочувати або промивали у великій ємності. При цьому великі частки глинозему опускалися на дно, а органічні домішки піднімалися до поверхні води. Глиняна маса поміщалася потім у другий бак, де з неї видалялися надлишки води. Далі глину виймали і довгий час витримували у вологому стані. Під час такого дозрівання глина «старіє» і стає еластичною. Надто жирні (м'які) сорти глини перед обробкою змішували з піском або розмеленим керамічним боєм для того, щоби «знежирити» їх, зробити глину міцнішою. Оскільки на прикрашених розписом афінських вазах відсутні сліди «знежирення» глини, можна зробити висновок, що вони були виготовлені з дуже добре «зістареної» глини.

Періодизація давньогрецького вазопису

Залежно від часу створення, історичної культури і стилю, давньогрецький вазопис поділяється на кілька періодів. Класифікація відповідає історичній періодизації і розрізняється по стилям. Стилі та періоди не збігаються.

Періодизація починається з крито-мінойського вазопису, одночасно з яким існувала кікладська кераміка (за стилями ідентична критській) і елладська кераміка (ранній стиль — мінійська кераміка, яку з часом змінюють стилі, ідентичні критським). Незабаром після приходу до Греції греків і завоювання ними Криту виникає мікенський стиль кераміки.

У вузькому сенсі слова давньогрецький вазопис, що з'явився після падіння мікенських імперій і зникнення їхньої культури, починається приблизно з 1050 років до н. е. періодом геометрики. По закінченню орієнталізуючого періоду в VII ст. до н. е. і з початком архаїчного періоду з'явився чорнофігурний вазопис і наступний за ним ще в архаїчному періоді червонофігурний вазопис. Обидва стилі панують у вазопису класичної Стародавньої Греції в V та IV століттях до нашої ери.

Далі з'являються стилі, що використовують додаткові кольори, як, наприклад, вазопис на білому тлі, а починаючи з другої чверті IV ст. до н. е. з'являються вази-гнафії, в розписі яких домінує білий колір. Починаючи з другої половини III ст. до н. е. виробництво прикрашеної розписом кераміки поступово згасає, керамічний посуд зменшуються в розмірах, їх розпис спрощується або виконується з меншою ретельністю. Вазопис на кераміці змінюється рельєфними прикрасами.

Егейський вазопис до Стародавньої Греції

Глек в морському стилі, Археологічний музей, Іракліон

Мінойська кераміка Протогеометрична амфора

Прикрашений розписом глиняний посуд з'являється в крито-мінойському культурному ареалі починаючи з 2500 рокі в до н. е. (є схожість з керамікою Бутмірської культури). Прості геометричні візерунки на перших вазах до 2000 років до н. е. змінюються квітковими та спіральними мотивами, які наносяться білою фарбою на чорне матове тло, і так званим стилем Камарес. Палацовий період у мінойській культурі (1650 до н. е.) вніс серйозні зміни і в стиль розпису кераміки, яка в новому морському стилі прикрашається зображеннями різноманітних мешканців моря: наутилусів і восьминогів, коралів та дельфінів, що виконуються на світлому тлі темною фарбою. Починаючи з 1450 до н. е. зображення піддаються все більшій стилізації і стають дещо грубішими.

Мінійська кераміка

На території материкової Греції в середньоелладський період набула поширення так звана мінійська кераміка — з тонкої глини, витончена, але без розпису. До кінця середньоелладського періоду її починає витісняти мінойська кераміка. К. Блеген пов'язував мінійську кераміку з приходом греків; в 1970-і роках Дж. Каскі встановив, що вона має місцеве походження і характеризує останній етап догрецької культури в материковій Греції.

Мікенська кераміка

Близько 1600 до н. е. з початком піздньоелладського періоду виростає перша високорозвинена континентальна мікенська культура, яка залишила слід і у вазописі. Ранні зразки відрізняються темним тоном, переважно коричневими або матово-чорними малюнками на світлому фоні. Починаючи з середньомікенського періоду (близько 1400 р. до н. е.) стають популярними тваринні та рослинні мотиви. Пізніше безпосередньо після 1200 до н. е. на додаток до них з'являються зображення людей і кораблів.

Давньогрецький вазопис

Протогеометричний та геометричний стилі

Із занепадом мікенської культури після дорійського вторгнення всі досягнення колишнього вазопису втрачені. Протягом приблизно століття існує субмікенська кераміка, для якої характерна повна відсутність орнаменту (у окремих випадках вона прикрашена кількома простими лініями). Близько 1050 до н. е. в грецькому мистецтві поширюються геометричні мотиви. На ранніх етапах (протогеометричний стиль) до 900 до н. е. керамічний посуд розписувався зазвичай великими строго геометричними візерунками. Типовими прикрасами ваз були також проведені за допомогою циркуля кола та півкола. Чергування геометричних орнаментів малюнків встановлювалося різними регістрами візерунків, відокремленими один від одного огинаючими посудину горизонтальними лініями. У період розквіту геометрики, починаючи з 900 р. до н. е., відбувається ускладнення геометричних малюнків. З'являються складні у виконанні перемінні одинарні та подвійні меандри. До них додаються стилізовані зображення людей, тварин і предметів. Колісниці та воїни у фрізовидними процесіях займають центральні частини ваз і глечиків. У зображеннях все частіше переважають чорні, рідше червоні кольори на світлих відтінках тла. До кінця VIII століття до н. е. такий стиль розпису в грецькій кераміці зникає.

Орієнталізуючий стиль

Починаючи з 725 до н. е. у виготовленні кераміки провідне становище посідає Коринф. Початковий період, якому відповідає орієнталізуючий, чи інакше протокорінфський стиль, характеризується у вазописі збільшенням фігурних фризів і міфологічних зображень. Положення, черговість, тематика і самі зображення опинилися під впливом східних зразків, для яких були перш за все характерні зображення грифонів, сфінксів і левів. Техніка виконання аналогічна чорнофігурному вазопису. В цей час уже застосовувався необхідне для цього триразове випалення.

Чорнофігурний вазопис

Чорнофігурна аттична амфора Амфора-білінгва: червонофігурна сторона

З другої половини VII століття до початку V століття до н. е. чорнофігурний вазопис розвивається в самостійний стиль кераміки. Все частіше на зображеннях стали з'являтися людські фігури. Композиційні схеми також зазнали змін. Найбільш популярними мотивами зображень на вазах стають бенкети, битви, міфологічні сцени, що розповідають про життя Геракла і про Троянську війну. Як і в орієнталізуючий період, силуети фігур прорисовуються за допомогою шлікера або глянцевої глини на підсушеній необпаленій глини. Дрібні деталі прокреслюють штихелем. Шийка і дно посудин прикрашалися візерунком, в тому числі орнаментами, в основу яких покладено кучеряві рослини і пальмове листя (так зввані Пальмети). Після випалу основа ставала червоною, а глянцева глина набувала чорного кольору. Білий колір вперше стали використовувати в Коринфі перш за все для того, щоб відобразити білизну шкіри у жіночих фігур.

Інші центри виробництва кераміки, як, наприклад, Афіни, запозичили техніку коринфського вазописного стилю. До 570 року до н. е. Афіни навіть перевершили Корінф за якістю своїх ваз та розмахом виробництва. Ці афінські вази отримали в мистецтвознавстві назву «аттична чорнофігурна кераміка».

Вперше майстри гончарства і художники-вазописці сталі з гордістю підписувати свої твори, завдяки чому їхні імена збереглися в історії мистецтва. Найзнаменитішим художником цього періоду є Ексекій. Крім нього широко відомі імена майстрів вазопису Пасіада і Хареса. Починаючи з 530 року до н. е. з появою червонофігурного стилю чорнофігурний вазопис втрачає свою популярність. Але й у V столітті до н. е. переможцям спортивних змагань на так званих Панафінеях вручалися панафінейські амфори, які виконувалися в чорнофігурній техніці. Наприкінці IV століття до н. е. навіть наступив короткий період ренесансу чорнофігурного вазопису у етрусків.

Червонофігурний вазопис

Червонофігурні вази вперше з'явилися близько 530 р. до н. е.. Вважається, що цю техніку вперше застосував вазописець Андокід. На відміну від чорнофігурного вазопису, чорним кольором стали фарбувати не силуети фігур, а навпаки тло, залишаючи фігури незафарбованими. Окремими щетинками на нефарбованих фігурах виконувались найтонші деталі зображень. Різні склади шлікера дозволяли отримувати будь-які відтінки коричневого. З появою червонофігурного вазопису протиставлення двох кольорів стало обіграватися на вазах-білінгвах, на одній стороні яких фігури були чорними, а на іншій — червоними.

Червонофігурний стиль збагатив вазопис великою кількістю міфологічних сюжетів, крім них на червонофігурних вазах зустрічаються замальовки з повсякденного життя, жіночі образи та інтер'єри гончарних майстерень. Небачений колись для вазописи реалізм досягався складними у виконанні зображеннями кінних запрягів, архітектурних споруд, людських образів у три чверті і зі спини.

Вазописці стали частіше використовувати підписи, хоча як і раніше на вазах переважають автографи гончарів. Гончарі залишали підпис у вигляді свого імені у поєднанні з дієсловом дав.-гр. ἐποίησεν (epóiesen — зробив), а вазописці — дав.-гр. ἔγραψεν (égrapsen — намалював). Якщо вазописець сам виготовляв посудину для розпису, то він ставив обидва «штампи». Завдяки підписам вдалося атрибутувати багато творів гончарного мистецтва конкретним майстрам, одночасно склавши уявлення про їх творчий розвиток.

Уже в V столітті до н. е. в нижній Італії виникли знамениті майстерні, які працювали з цим стилем вазопису і конкурували з вазописними майстернями в Аттиці. Червонофігурний стиль копіювався і в інших регіонах, де проте не отримав особливого визнання.

Вазопис на білому тлі

Для розпису ваз у цьому стилі як основу використовували білу фарбу, на яку наносилися чорні, червоні або багатобарвні фігури. Ця техніка вазопису переважно застосовувалася в розписі лекіфів, арібалів і алабастронів.

Вази-гнафії

Вази-гнафії, названі за місцем першого їх виявлення в Гнафії (Апулія), з'явилися в 370 - 360 роках до н. е.. Ці вази родом із нижньої Італії одержали широке поширення в грецьких метрополіях і за їх межами. У розписі гнафій по чорному лаковому фону використовувалися білий, жовтий, помаранчевий, червоний, коричневий, зелений та інші кольори. На вазах зустрічаються символи щастя, культові зображення і рослинні мотиви. З кінця IV століття до н. е. розпис у стилі гнафії стала виконуватися виключно білою фарбою. Виробництво гнафій тривало до середини III століття до н. е.

Вази з Канози

Близько 300 року до н. е. в апулійскій Канозі виник регіонально обмежений центр гончарного виробництва, де керамічні вироби розписувалися водорозчинними, що не вимагали випалу фарбами на білому тлі. Ці твори вазопису отримали назву «канозських ваз» і використовувалися в поховальних обрядах, а також вкладалися в поховання. Крім своєрідного стилю вазопису для канозської кераміки характерні великі ліпні зображення фігур, що встановлювались на вази. Канозські вази виготовлялися протягом III і II століть до н. е.

Вази з Чентуріпе

Чентуріпська ваза, 280 - 220 рр.. до н. е.

Як і у випадку з канозськими вазами, чентуріпські вази отримали лише місцеве поширення в Сицилії. Керамічні посудини складалися воєдино з декількох частин і не використовувалися за своїм прямим призначенням, а лише вкладалися в поховання. Для розпису чентуріпських ваз використовувалися пастельні тони по ніжно-рожевому тлі, вази прикрашалися великими скульптурними зображеннями людей в одязі різних кольорів і чудовими аплікативними рельєфами. На чентуріпських вазах зображувалися сцени жертвоприношення, прощання і похоронних обрядів.

Центри вазопису

Найбільш значущими центрами гончарного мистецтва — і відповідно вазопису — у Греції вважаються Афіни і Корінф в Аттиці. Отримали популярність також вази з Беотії та Лаконії.

Завдяки грецьким колоніям в нижній Італії їх гончарне мистецтво і вазопис поширилися і в цьому регіоні. Починаючи з VIII століття до н. е. грецька кераміка імітувалася італійськими майстрами, можливо, завдяки осілим в Італії грецьким майстрам. Починаючи з IV століття до н. е. в Італії отримує розвиток власний стиль, відмінний від грецьких зразків. Вазопис нижньої Італії, відрізняється своїми розмірами і багатством декору, в якому на додаток до традиційних кольорів використовувалися біла і червона фарба.

Вази розписувалися переважно на мотиви з життя грецьких богів та героїв, однак присутні і побутові сцени. На численних збережених вазах, приміром, зображені весільні бенкети або сцени з життя атлетів. Часто на вазах зустрічаються і еротичні сцени. Особливою формою нижньо-італійського стилю вазопису вважаються «наїскові вази», що отримали свою назву по зображених на них наїскосам і призначалися для похоронних ритуалів.

Дата добавления: 2015-05-24