Інфраструктура фінансового сектору економіки

Банківську діяльність розглядають як специфічний вид підприємницької діяльності, пов’язаний з обслуговуванням руху товарних, грошових та інших фінансових потоків. Історія банківської справи, як і історія грошей, досить тривала. Перші установи такого роду з’явились у Вавилоні, Стародавній Греції, Римі, коли основною формою грошей були золоті та срібні монети. Після падіння Римської імперії банківська справа почала занепадати і подальший її розвиток пов’язаний з Італією (від італ. banko — лава, конторка, де міняли гроші). Еволюція банківської справи відображає зміни зв’язку грошової системи з її металевим вмістом, напрям розвитку функцій грошей, а також їх форм і видів.

У сучасному розумінні банк — це кредитно-фінансова установа, основне призначення якої надавати кредити одним суб’єктам економічної діяльності за рахунок залучення тимчасово вільних коштів у інших. Банк — юридична особа, цілком незалежна від виконавчих і розпорядчих органів державної влади в рішеннях, пов’язаних із своєю оперативною діяльністю.

Більшість країн ринкової економіки, постсоціалістичні країни, включаючи Україну, мають дворівневу банківську систему. До першого рівня належить центральний (емісійний) банк або в окремих країнах єдина резервна система. Так, на території США є 12 фінансово-кредитних округів, у кожному з яких розміщено філію центрального банку. США мають Федеральну резервну систему, якою керує рада управляючих, призначених президентом США. В Україні перший рівень банківської системи представлений Національним банком України (НБУ).

Національний банк України та його функції

Порядок утворення, функції і структуру Національного банку України визначено у Законі України “Про банки та банківську діяльність”. Його засновником є держава. Статут НБУ затверджує Президія Верховної Ради України, статутний фонд утворюється на кошти держави, його розмір визначається Верховною Радою України. НБУ — самостійна юридична особа, підзвітна Верховній Раді України. При цьому він не відповідає за зобов’язаннями держави, а держава — за зобов’язаннями банку, крім випадків, коли сторони беруть на себе таку відповідальність. Національний банк України може відкривати свої представництва та філії за кордоном. Разом з управлінням Центрального банку Республіки Крим, обласними управліннями та комерційними банками НБУ утворює єдину банківську систему України, яку й очолює.

Національний банк України виконує такі специфічні, тільки йому властиві функції, що випливають із його статусу “банку банків”:

1. Здійснює грошову і кредитну емісію і вилучає з обігу зайві гроші. Практичне здійснення цієї функції пов’язане з використанням таких інструментів грошово-кредитної та фінансової політики, як зміна нормативу обов’язкових банківських резервів, політика облікової ставки, операції з цінними паперами на відкритому ринку та ін. Механізм дії зазначених інструментів передбачає опосередковане регулювання державою економічних процесів у країні за допомогою підтримання необхідної кількості грошової маси в обігу. Такий напрям економічної політики дістав назву монетарної політики, або монетаризму.

2. Зберігає і керує резервами комерційних банків, які розміщуються на його поточних рахунках і є певною мірою страхуванням банківських депозитів. Депозити на таких рахунках розглядаються Національним банком України як запаси готівкових грошей. Керування резервами здійснюється через встановлення НБУ для комерційних банків норм обов’язкових резервів. Підвищення цього показника зменшує пропозицію грошей, зниження — збільшує, тобто діє так званий мультиплікаторний ефект.

Мультиплікатор депозитів — показник, що визначає, у скільки разів банки завдяки системі резервів можуть збільшити грошову масу порівняно із сумою готівкових грошей, вкладених вкладниками.

Величина мультиплікатора визначається діленням 100 на ставку резервних вимог, яка встановлюється Національним банком України.

3. Зберігає резервний валютний державний фонд у золоті, національній та іноземній валюті. Такі збереження мають вигляд інвалютних резервів у банках інших країн, вкладень в іноземні державні цінні папери, готівкових запасів (авуарів) в іноземній валюті, запасів золота у зливках тощо. Активи служать резервом купівельної та платіжної спроможності держави у міжнародних розрахунках, засобами здійснення валютної політики держави, коригування її валютно-фінансового становища, підтримання курсу національної валюти.

Щоб забезпечити, наприклад, приплив валюти в країну, Національний банк підвищує відсоткову ставку за валютними вкладами. Результатом такого припливу стає збільшення грошей у країні.

4. Регулює діяльність кредитної системи і кредитування в країні, також є найбільшим кредитором і позичальником. Інструментом цього регулювання є облікова ставка, політика з її зміни і регулювання називається дисконтною. Облікова ставка — це процент, за яким Національний банк України надає кредити комерційним банкам. Основна форма надання таких кредитів — скуповування у комерційних банків цінних паперів і переоблік (дисконт) векселів, виданих підприємствами і прийнятих на облік (для забезпечення кредиту) комерційними банками. Облікова ставка є основою для формування кредитної реальної ставки комерційних банків, яку слід відрізняти від номінальної. Номінальна ставка призначається кредитором з урахуванням інфляції грошей, вона дорівнює реальній ставці плюс очікуваний темп інфляції. Реальна ставка складається під дією реальних умов і факторів: облікової ставки процента, пропозиції кредиту, попиту на нього. На основі реального співвідношення цих факторів формується рівноважна ставка процента, яка і є реальною.

Якщо пропозиція і попит на кредит врівноважуються, то кредитна ставка процента дорівнюватиме обліковій. Якщо ж попит на кредит більший за обсяг кредитних коштів (пропозиції), ставка кредитного процента перевищуватиме облікову. У разі зниження попиту на позики за високої пропозиції коштів кредитна ставка відповідно стане нижчою за облікову.

Політика облікової ставки (дисконтна) є важливим інструментом з регулювання пропозиції грошей і здійснюється, як правило, одночасно з діяльністю Національного банку України на відкритому ринку.

5. Здійснює операції з цінними паперами на відкритому ринку. В сучасних умовах світова практика вважає такі операції основним інструментом регулювання грошової маси. Операції з цінними паперами НБУ може здійснювати самостійно і разом з іншими банками та фінансово-кредитними установами. Така функція передбачає емісію цінних паперів: банківських сертифікатів, акцій, облігацій, державних позик.

6. Обмінює валюти на світовому ринку на основі їх валютного паритету (платоспроможності), здійснюючи трансфертні операції. Останні пов’язані з купівлею-продажем національної валюти за кордоном. Купівля власної валюти збільшує грошову масу країни, продаж — зменшує, адже з обігу вилучають певну кількість національних грошей і перетворюють їх на іноземну валюту. Отже, збільшуються валютні резерви країни на рахунках НБУ.

7. Здійснює за необхідності торгівлю монетарним стратегічним товаром — золотом (у зливках). В умовах існування золотого стандарту золотий запас був гарантійним фондом забезпечення грошей.

Його наявність у певному процентному співвідношенні до суми випущених банкнот давала змогу контролювати випуск готівкових грошей. Після скасування більшістю країн у 30-х роках ХХ ст. золотого стандарту золотий запас перестав відігравати роль обмеження емісії і почав використовуватись як гарантійно-страховий фонд міжнародних платежів. Крім благородних металів роль гаранта у підтриманні зовнішнього курсу національної грошової одиниці виконують запаси іноземної валюти (вільно конвертованої). НБУ у разі непередбаченого падіння курсу національних грошей (гривні) здійснює інтервенції (додатковий продаж) валюти на валютному ринку.

8. Видає ліцензії на діяльність комерційним банкам і контролює їх роботу (в межах чинного законодавства).

Контроль за діяльністю комерційних банків здійснюється з метою попередження зловживань, забезпечення стабільної роботи і зниження ризику банкрутств. З цього питання НБУ працює у тісному контакті з іншими державними контролюючими органами.

9. Є основним банкіром і консультантом уряду: веде рахунки урядових установ і відомств, акумулює податки та інші надходження, здійснює платежі за дорученням казначейства; здійснює операції з емісії та розміщення на ринку нових випусків державних позик; надає прямий касовий кредит на прохання уряду; купує державні цінні папери для власного портфеля; виступає радником з фінансових і загальноекономічних питань фінансово-економічної політики уряду.

Виконання зазначених функцій забезпечує НБУ статус найбільшого кредитора і позичальника в країні, робить його провідником грошово-кредитної і фінансової політики уряду, яка в свою чергу є складовою загального економічного регулювання, спрямована на збереження купівельної сили національної грошової одиниці, забезпечення еластичності грошових платежів і розрахунків, підтримання підприємницької діяльності, зайнятості і сприяє розвитку ринкових відносин в Україні.

Комерційні банки, їх види, функції й основні операції

Мережа комерційних банків різного спрямування утворює другий рівень банківської системи, яка є основою грошово-кредитних відносин у країні. Згідно із Законом України “Про банки та банківську діяльність” засновниками комерційних банків можуть бути юридичні і фізичні особи, інші банки, підприємства, організації, які не ставлять на меті досягнення певних політичних цілей і здійснюють свою діяльність на основі виданих НБУ ліцензій. Комерційні банки самостійно визначають порядок залучення і використання коштів, здійснення інших операцій, рівень процентних ставок і комісійних винагород (у межах, визначених НБУ), несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями своїм майном і коштами. Порядок їх ліквідації визначається НБУ.

Комерційні банки розрізняються:

• за власністю статутного капіталу і способами його формування — державні, акціонерні, приватні, за участю іноземного капіталу та ін.;

• за видами здійснюваних операцій і сферами діяльності — універсальні, спеціалізовані (ощадні, зовнішньоекономічні, інвестиційні, іпотечні та ін.);

• за територією діяльності — регіональні, міжнародні, республіканські та ін.

Основні функції комерційних банків: залучення і нагромадження вільних коштів підприємств, організацій, установ, населення та їх перерозподіл на основі принципів кредитування; касове та інше обслуговування підприємств, організацій, населення; здійснення комерційних операцій за дорученнями клієнтів та в інтересах банку; зберігання валютних резервів у межах, визначених НБУ; виконання операцій із заліку векселів; випуск платіжних документів і цінних паперів (чеків, векселів, акцій, облігацій тощо).

Система комерційних банків в Україні перебуває у стадії становлення, що не відповідає потребам реформування української економіки Сучасний комерційний банк — це не лише кредитна установа, а й інформаційний центр з визначення та реалізації основних тенденцій зміни ринкової кон’юнктури. Сьогодні діяльність комерційного банку пов’язана з виконанням понад 200 операцій, і їх діапазон постійно розширюється. В практичній діяльності банку розрізняють балансові і позабалансові операції. Балансові операції пов’язані з традиційною діяльністю банку, яка відображається на рахунках його балансу.

Балансові операції банку

Банківський баланс — це бухгалтерський звіт, що відображає стан залучених і власних коштів банку, їх джерела, розміщення в кредитних та інших операціях. Традиційно до балансових операцій належать пасивні, активні, касово-розрахункові та посередницькі.

За допомогою пасивних операцій банк формує свої ресурси. Пасиви банків створюються за рахунок власних, залучених і емітованих коштів. Джерелом власних коштів є операції банку на фондовому ринку (розміщення акцій і формування акціонерного капіталу, формування резервів за рахунок відрахувань від прибутку та ін.).

Власні кошти становлять незначну частину ресурсів сучасного банку. Співвідношення між власними і залученими коштами може коливатися. Таке коливання називають ефектом мультиплікатора.

Основна частина ресурсів банку — залучені кошти. Найвідоміший спосіб надходження таких коштів — депозитні операції. Їх поділяють на поточні, безстрокові і строкові вклади, крім ощадних.

Вклади на поточні рахунки — це заощадження, якими вкладник може розпоряджатися, використовуючи чеки. За допомогою чеків клієнт банку може знімати з рахунка в будь-якій час необхідну суму, отримуючи її готівкою, і розраховуватись з третіми особами. Процент, що при цьому отримує клієнт, залежить від розміру залишку коштів на рахунку і процентної ставки. Окремі банки не сплачують проценти на поточні рахунки, проте безплатно надають клієнту різні послуги розрахункового характеру. Тобто поточні рахунки можуть бути процентними і безпроцентними.

Безстрокові вклади або вклади до запитання — це заощадження, вкладені готівкою або за допомогою безготівкового перерахунку в банк без зазначеного терміну зберігання.

Банк може розширити свою ресурсну базу в результаті кредитної емісії, тобто створення додаткових коштів на основі системи контокорентних рахунків. Контокорент — єдиний поточний і кредитний рахунок, що банк відкриває своїм постійним клієнтам для зберігання коштів і взаємних розрахунків за здійснюваними між ними угодами. По контокоренту проходять позики, які надає банк, і кошти, що надходять до банку від клієнтів у вигляді вкладів, повернення позик та ін.

Кредитна емісія збільшує грошову масу країни за рахунок створення нових чекових рахунків для клієнтів, які отримали позику від банку і не беруть її готівкою, погоджуючись здійснювати свої майбутні витрати в безготівковій формі. Механізм кредитної емісії пов’язаний з певним ризиком для банку — його наявні кошти в кожен конкретний момент можуть не відповідати вимогам вкладників.

Гарантією від таких ситуацій було б зберігання у сховищах усіх вкладених сум. Але тоді б різко скоротилися межі кредитування, що негативно позначилося б на економіці країни. Усунути перешкоди на шляху здійснення кредитної емісії і водночас не підірвати довіри вкладників стало можливо завдяки впровадженню системи часткових банківських резервів, що лежить в основі банківських систем багатьох країн світу.

Система часткових резервів — спосіб захисту стійкості банківської системи і розширення її можливостей із кредитування клієнтів.

Він заснований на централізації частини коштів банків у спеціальних фондах, якими розпоряджається центральний банк країни. У разі використання такої системи кожна грошова одиниця банківських резервів стає забезпеченням кількох грошових одиниць, що видаються банком у вигляді кредитів і зараховуються на чекові рахунки позичальника. Єдина резервна банківська система дає змогу кожному банку здійснювати кредитну емісію, у певний спосіб страхуючись від критичної ситуації (вимоги більшої суми, ніж зберігається саме в цьому банку). Крім того резервна система дає можливість через зміну грошової маси керувати економічними процесами в державі. Кредитна емісія має чітку межу, яка визначається розміром резервних вимог центрального банку країни.

Кожен банк може видавати у вигляді кредитів лише частину тієї суми, яку він отримав від вкладника, але всі банки разом можуть надати грошей значно більше, ніж вклали вкладники. Розмір такого перевищення прямо пов’язаний з рівнем резервних вимог через співвідношення (мультиплікатор депозитів) і визначає граничні масштаби зростання грошової маси за рахунок кредитної емісії.

Строкові або термінові депозити вносяться на певний строк, і тільки після його закінчення можна зняти всю суму. Як правило, на такі вклади банки сплачують підвищені проценти. Строкові вклади є проміжною ланкою між поточними й ощадними рахунками. Особливістю ощадного рахунка є наявність свідоцтва про вклад — ощадної книжки. Ощадні операції здійснювались ощадними касами (банками).

В умовах розвитку ринкових відносин в Україні мобілізація вільних коштів населення є одним з найважливіших видів операцій банків. Залучені у такий спосіб кошти є джерелом фінансування економіки країни (інвестицій).

До пасивних операцій банку належать також кредити, отримані від інших банків. Таку операцію характеризує наявність гарантії збереження коштів, вищий процент, ніж за вкладами. При цьому ініціатива на операцію виходить не від клієнта, а від самого банку. Крім зазначених операцій із залучення коштів банки користуються й іншими. Наприклад, перерахунок векселів, придбаних у клієнтів, та їх перепродаж, перезаставляння. Остання операція дає можливість банкам надавати позики підприємцям під заставу цінностей.

Активні операції банку — це операції з розміщення власних і залучених коштів, їх основу становлять кредитні операції.

Як суспільне явище кредит виник за умов необхідності реалізувати товар у разі тимчасового ускладнення платежу (від лат. credo — вірю). Кредитна угода відображає економічні відносини між позичальником і кредитором щодо надання останнім певних матеріальних цінностей. Кредит визначають як особливу форму фінансових відносин між суб’єктами кредиту щодо надання позики в грошовій або товарній формі на умовах повернення, строковості, платності.

Кредитні операції виконують важливі функції в системі суспільного виробництва:

• перерозподільну, за допомогою якої відбувається перерозподіл створеної вартості на засадах повернення, властива всім формам кредиту;

• емісійну — створення коштів для грошового обігу, таку функцію виконує тільки банківський кредит.

Між обома функціями існує тісний зв’язок, адже перерозподіляти можна лише те, що перебуває в обігу. Втім, пускати гроші в обіг необхідно лише тоді, коли в цьому є потреба. Отже, кредит є важливим економічним важелем управління економікою країни, він може сприяти її розвитку, або, навпаки, дестабілізувати.

Кредитування банку — це надання фізичній або юридичній особі, якій потрібні кошти, права здійснювати свої витрати за рахунок банку у разі гарантованого повернення взятих сум і сплати винагороди за користування ними.

На основі загального позичкового фонду здійснюється кредитно-грошова політика держави. Об’єктом її регулювання є грошова маса країни.

Кредитна політика здійснюється за такими основними напрямами:

• стимулювання кредиту і грошової емісії (кредитна експансія), або так звана політика “дешевих грошей”;

• стримування (обмеження) кредиту і грошової емісії (кредитна рестрикція), або так звана політика “дорогих грошей”.

Перший напрям характерний для періоду економічного спаду і має на меті стимулювання підприємницької діяльності в країні за допомогою розширення можливостей і кількості суб’єктів кредитування, другий — для періоду економічного підйому, що призводить до поглиблення диспропорцій в економіці та її “перегріву”.

Методи, що використовуються під час здійснення грошово-кредитної політики, можна поділити на загальні (впливають на весь ринок позичкового капіталу) і селективні (призначені для впливу і регулювання окремих видів кредитів або галузей, фірм). До загальних методів грошово-кредитної політики належать методи впливу національних банків на грошово-кредитну систему країни, а саме:

• зміна облікової ставки процента;

• зміна норми обов’язкових резервів;

• операції на відкритому ринку.

До селективних методів належать:

• контроль за окремими видами кредитів, найчастіше здійснюється контроль за кредитами під заставу біржових цінних паперів, за споживчими позиками на придбання товарів у розстрочку, за іпотечним кредитом та ін.;

• регулювання ризику ліквідності банківських операцій унаслідок перевищення виданими кредитами суми власних коштів банку.

Наприклад, у Франції сума всіх кредитів, наданих банком, не повинна перевищувати більш як у 20 разів його власні кошти.

Кредитування здійснюється відповідно до чітко визначених правил поводження суб’єктів кредитної угоди на основі загальноприйнятих принципів кредитування: строковості, платності, повернення, гарантування, рівноправності та цільового характеру.

Строковість. Як правило, більшість коштів, наданих у кредит, не є власністю банку і мають бути повернені справжнім власникам (депозитаріям). Тому кожен кредит має чітко визначений термін дії, що є гарантією повернення вкладникам їх вкладів і сплати процентів за ними. Неповернення кредитів дестабілізує роботу банку, знижує його платоспроможність і зрештою може призвести до банкрутства.

Платність. Банки надають кошти у тимчасове користування за плату (процент). Плата за кредит залежить від суми позики, строку і ризикованості. Ризикованість або кредитний ризик визначається ймовірністю виконання зобов’язань, узятих на себе позичальником коштів.

Повернення. Такий принцип надання кредиту пов’язаний із копіткою роботою з вивчення фінансових, економічних можливостей претендентів на кредитні ресурси, перспектив розвитку їх бізнесу та досягнення мети отримання кредиту.

Гарантування або забезпечення кредиту. Дотримання цього принципу при кредитуванні є методом захисту клієнтів банку і його самого від можливих втрат. Забезпечення кредиту є своєрідним способом страхування банку від неповернення позики. Форми забезпечення, згідно з домовленістю, можуть бути різні: гарантії або доручення третьої особи, перевідступлення контрактів або дебіторської заборгованості, товарні запаси, нерухоме майно, цінні папери, дорогоцінності тощо. У разі надання позик індивідуальним позичальникам забезпеченням можуть бути поліси страхування життя, свідоцтва про ощадні вклади, вимоги на виплату заробітної плати. Якщо позичальником є фермер, то гарантією кредиту може бути врожай (зібраний або на корінні). Отже, забезпечення кредиту стає матеріальною гарантією на обов’язкове його повернення.

Рівноправність. Дотримання цього принципу у кредитних відносинах гарантує його суб’єктам однакові права і зобов’язання, передбачені відповідними законами і законодавчими актами. Права і зобов’язання сторін визначаються під час укладення кредитної угоди.

Цільовий характер. Кредит передбачає наявність певної мети його використання і чітко визначених способів її досягнення. Виконання цього принципу дає змогу банку приймати справді об’єктивні й оптимальні рішення у разі видачі кредиту, розраховані на прибутковість, престижність і перспективу розвитку банку.

Кредит може надаватися у різних формах. Виокремлюють банківський, комерційний споживчий види кредиту, що відрізняються складом учасників, об’єктом позик, розмірами відсотків і цілями.

Банківський кредит надається банками у вигляді грошової суми, він значно ширший за комерційний і обслуговує не тільки обіг товарів, а й нагромадження капіталу. Розрізняють банківський державний і банківський комерційний кредит. Банківський державний кредит — особлива форма кредиту, за якої позичальником або кредитором виступає держава або місцеві органи влади. Призначення банківського державного кредиту — мобілізувати кошти для фінансування державних видатків, особливо у разі дефіциту державного бюджету. Банківський комерційний кредит банки надають у грошовій формі підприємствам, населенню і державі.

Комерційний кредит надається одними підприємствами іншим у вигляді продажу товарів з відстроченням платежу й оформлюється векселем. Використання векселя як передатного напису є позитивним явищем, адже зменшує потребу в реальних грошах і тому має антиінфляційний характер. Комерційний кредит трансформується з часом у банківський. У сучасних умовах дві третини кредитного обігу розвинених країн здійснюється у формі комерційного кредиту.

На практиці банківський і комерційний кредити тісно пов’язані.

Це виявляється у разі кредитування не лише підприємств, а й споживачів.

Споживчий кредит надається приватним особам і може бути у формі комерційного (продаж товару з відстроченням платежу через магазини роздрібної торгівлі) або банківського (надання позик кредитними закладами на споживчі цілі) кредиту.

Кредитні операції банку розрізняють за характером забезпечення позик — вексельні, підтоварні, фондові, бланкові.

Вексельні операції — це купівля банками векселів у компаній, підприємств і видача під них позик. Підтоварні операції — видача позик під товар або товарні документи. Фондові операції — операції з цінними паперами (акціями, облігаціями), включаючи позики під цінні папери. Бланкові операції — позики, що не мають певного забезпечення, їх надають постійним клієнтам, платоспроможність яких не викликає сумніву. Бланкові позики видаються у формі контокорентних рахунків і поділяються: залежно від строку погашення — на короткострокові (до року), середньострокові (від 1 до 3 років), довгострокові (понад 3 роки), безстрокові або онкольні (до запитання), прострочені, відстрочені; залежно від призначення і характеру використання позичених коштів — позики торгово-промисловим підприємствам під нерухомість, сільськогосподарські, контокорентні, міжбанківські, небанківським фінансовим установам, органам влади та інші; залежно від методів надання — одноразові, відповідно до відкритої кредитної лінії (у межах встановленого і визначеного ліміту), гарантовані та інші; залежно від способів погашення — поступові (в розстрочку), одноразові, згідно з певними умовами, визначеними в кредитній угоді тощо; за видами позичальників — кредити приватній особі, підприємству, державі, іншому банку (в тому числі іноземному) та інші; залежно від кількості кредиторів — надані одним банком, синдиковані (надані банківським консорціумом), паралельні (надані кількома банками на однакових умовах) та інші; залежно від характеру і способу сплати процента — з фіксованою або плаваючою процентною ставкою, із сплатою процентів по мірі використання коштів (звичайний), із сплатою процентів одночасно з отриманням коштів (дисконтний); за сферою спрямування — кредити у сферу виробництва, обігу, споживання, послуг.

Найпоширенішою формою кредиту є банківський короткостроковий кредит.

Касово-розрахункові операції банку спрямовані на забезпечення установами банків обґрунтованих потреб підприємств, організацій, установ у готівці та приймання від них виручки й інших надходжень готівки і забезпечення її руху між касами.

Посередницькі (комісійні) операції банків — це операції, виконувані банками за дорученням клієнтів за певну плату (винагороду).

До них належать інкасові, акредитивні, переказні, торговельно-комісійні та ін. Конкуренція на ринку позичкового капіталу потребує пошуку нових видів послуг, що є гарантією збільшення кількості клієнтів і зрештою — доходу банку.

Позабалансові операції банку

Більшість операцій сучасного банку належить до позабалансових, які не є пасивними або активними, тому їх не відображають на балансових банківських рахунках. Питома вага таких операцій у прибутках сучасних банків розвинених країн постійно збільшується. Так, в Японії на них припадає 45 % банківського прибутку, в США — 40 %, Англії — 35 %, Німеччині — 30 %, Швейцарії (за найбільшими банками) — понад половина. Обсяг позабалансових операцій становить у найбільших банків світу 200–300 % суми їх активів.

Позабалансові операції банку поділяють на дві групи. До першої належать трастові, лізингові, факторингові та інші операції, до другої — гарантійні послуги банку.

Трастові операції — це операції з виконання довірчих функцій для фізичних і юридичних осіб, тобто управління майном або фондовими цінностями за дорученням клієнтів та в їх інтересах на правах довіреної особи. Такі операції здійснюються на основі угоди, відповідно до якої банк бере на себе зобов’язання розпоряджатися довіреними йому цінностями з прибутком і отримує за це певну винагороду.

Операції з лізингу. Лізинг — це оренда підприємцями рухомого і нерухомого майна, яке закуповується банком з метою його здавання в оренду. За лізингом можна отримати найрізноманітніші фактори виробництва (комплектуючі, сировину, землю, нафтопереробні комплекси та ін.). Лізинг може бути довгостроковим, середньостроковим, короткостроковим (рентинг). Рентинг передбачає також використання фахівців.

Операції з факторингу. Факторинг — високоефективна форма фінансового маркетингу, що передбачає придбання банком права вимоги щодо виплат за фінансовими зобов’язаннями, скупленими у різних осіб. Фактично факторингові послуги виражаються у наданні клієнтам кредиту, що погашається через певний час третьою особою.

На практиці здійснюються три види факторингових операцій: оплата платіжних документів за товарно-матеріальні цінності або послуги через тимчасову відсутність у платника коштів і права на одержання банківського кредиту; викуп у підприємства-постачальника дебіторської заборгованості за поставками продукції; викуп платіжних вимог на продукцію, яка відвантажена, із зарахуванням коштів на розрахунковий рахунок підприємства-постачальника. В результаті таких операцій продавець вимог отримує, як правило, протягом двох-трьох днів 70–90 % необхідної йому суми у вигляді авансу. Залишок суми є гарантією для банку. Послуги з факторингу дорогі, оскільки враховують великий ризик можливої неплатоспроможності клієнтів.

До першої групи позабалансових операцій належать також операції із здійснення ревізій, з бухгалтерського обліку та аналізу фінансового становища фірми; з консалтингу (надання консультацій); з акредитивами (вид банківського рахунка, що дає можливість контрагентові згідно з умовами акредитивного доручення плату за товари чи надані послуги або певну суму готівкою одержати відразу ж після виконання зобов’язань, акредитиви широко застосовуються у зовнішньоторговельних операціях); з кредитними картками (банки отримують доходи як плату за користування кредитною карткою); з обміну валюти (банк має право купувати і продавати іноземну валюту для власного використання і за дорученням клієнта); з охорони цінностей клієнтів у спеціально призначених для цього сейфах.

До другої групи позабалансових операцій належать гарантійні послуги банку. Це операції, в яких банк виступає гарантом своїх клієнтів, а також операції, пов’язані з брокерською справою, тобто банк бере на себе функції брокерської контори — купує і продає цінні папери своїх клієнтів. До таких операцій належать різні види термінових угод, насамперед ф’ючерси й опціони.

Ф’ючерсні операції — це строкові біржові угоди щодо купівлі-продажу валюти, золота, сировинних товарів за фіксованою на момент укладення угоди ціною, але з виконанням операції через певний час (до 2–3 років). Опціон — це зафіксоване біржовою угодою право купувати або продавати цінні папери, товари або валюту протягом певного часу за встановленою ціною.

Особливу групу позабалансових операцій банку становлять операції НІФ, РУФ, СВОП.

Операція НІФ — угода між банком та емітентом цінних паперів (підприємством, фірмою). За такою угодою банк бере зобов’язання купити цінні папери у разі ускладнення їх реалізації або надати емітенту рівноцінний кредит. За укладеною угодою можуть надаватися додаткові послуги, наприклад, розміщення цінних паперів клієнта. Як правило, така угода укладається на 3–5 років.

Операції РУФ є різновидом операцій НІФ, з тією відмінністю, що вони не передбачають інвестування банком випущених в обіг цінних паперів.

Операції СВОП — операції з обміну борговими зобов’язаннями між двома позичальниками. Такі операції мають сенс, якщо борги виражені в різних валютах або надані під різні процентні ставки.

Показники діяльності банку

У ринкових умовах діяльність банків, як і будь-яких інших підприємств, підпорядкована максимізації прибутку. Банківський прибуток формується в результаті всіх операцій банку і є різницею між доходами і витратами банку.

До доходів банків належать проценти за надані кредити, плата за розрахункове і касове обслуговування, доходи від операцій з цінними паперами, від факторингових, лізингових, консалтингових, валютних та інших операцій. До витрат банку належать виплата процентів за пасивними операціями (за поточними і депозитними рахунками); плата за кредитні ресурси, отримані від інших банків; оплата послуг (обчислювальних центрів, поштових, телеграфних та інших); платежі із страхування майна; витрати на утримання апарату; збитки від списання безнадійних боргів клієнтів, дебіторської заборгованості; штрафи та ін.

Після розрахунків з бюджетом банк має певний обсяг чистого прибутку, з якого виплачуються дивіденди, формуються фонди банку (резервний, стимулювання, розвитку виробництва та ін.).

Узагальнюючими показниками діяльності банку є рентабельність, мінімальний розмір статутного фонду, показники платоспроможності, показники ліквідності, максимальний розмір кредиту на одного позичальника, розмір обов’язкових банківських резервів та ін.

Небанківські кредитно-фінансові установи

У сучасній економіці важливу роль у спрямуванні коштів від суб’єктів, які заощадили кошти, до суб’єктів-позичальників відіграють небанківські кредитно-фінансові установи. В розвиненому ринковому господарстві вони вступають у пряму конкуренцію з банками, оскільки здатні надавати своїм клієнтам такі самі послуги і забезпечувати при цьому більшу надійність вкладів.

До небанківських кредитно-фінансових установ належать інвестиційні, інноваційні, трастові, страхові компанії, пенсійні фонди та ін.

Інвестиційна компанія — це установа, що акумулює кошти приватних інвесторів за допомогою емісії власних цінних паперів (зобов’язань). Залучені у такий спосіб кошти розміщуються в акції, облігації всередині країни і за кордоном. Інвестиційна компанія є інституційним (професійним) інвестором. Найширшого розвитку такі компанії набули в США, де разом з пенсійними фондами володіють понад 50 % акцій компаній Нью-Йоркської фондової біржі, яка називається Американською (American stock exchange).

Інноваційні компанії — це установи, що використовують у своїй діяльності венчурний (ризикований) капітал. Їх діяльність спрямована на створення, освоєння, виробництво і просування на ринок технологічних та організаційно-управлінських нововведень.

Трастові компанії — це фінансові інститути, що виконують довірчі (посередницькі) функції для фізичних і юридичних осіб, зокрема управління майном, зберігання цінних паперів і реалізація угод за ними, в тому числі інвестиційного характеру.

Інститут трасту з’явився ще в середні віки, але сьогодні набув широкого поширення в Західній Європі та США.

Страхові компанії — найбільш значущі інститути небанківської кредитно-фінансової системи, які представляють самостійний вид підприємницької діяльності. Як і інші кредитно-фінансові інститути, вони функціонують у фінансовому посередництві і перетворюють один вид активів на інший. Страхові компанії періодично отримують страхові внески та страхові поліси своїх клієнтів в обмін на виплати у разі настання страхового випадку. Ці кошти інвестуються в акції, облігації та інші цінні папери, в позики. Отримані доходи страхові компанії використовують для виплати страхових відшкодувань і формування власного прибутку. Довгостроковий характер ресурсів, якими володіють страхові компанії, допомагає їм ставати великими інвесторами на ринку цінних паперів.

Пенсійні фонди акумулюють кошти пенсійного забезпечення і гарантують суспільству ще один вид соціального захисту — виплату доходів громадянам після їх виходу на пенсію. Підприємці, трудові спілки, приватні особи можуть заснувати фонди пенсійного забезпечення, що нагромаджують кошти із внесків, сплачуваних їх учасниками. Кожен з цих фондів має свої особливості за спільної мети. Наприклад, приватними фондами пенсійного забезпечення керує банк або компанія із страхування життя. В фондах, підтримуваних підприємцями, внески розподіляються між підприємцями і працівниками. Як і страхові компанії, пенсійні фонди є власниками значного капіталу, який використовують для фінансування великих промислових компаній.

У сучасній ринковій економіці кількість фінансових посередників постійно зростає, розширюються їх функції та види кредитування, удосконалюються методи залучення коштів, зростає надійність фінансових прогнозів і нейтралізація ризиків. Їх позитивний вплив на економічні процеси безсумнівний, але слід зазначити, що інститути фінансового ринку мають формуватися під контролем держави в межах законів, які б забезпечували їх діяльність з найменшим ризиком втрат для вкладників.

4. Формування ринкової інфраструктури в Україні.

Загалом становлення ринкової інфраструктури відбувається паралельно з формуванням самої ринкової економіки і має природно-історичний характер. Однак, в Україні розвиток ринкових відносин у минулому штучно переривали. Тому інфраструктура є не цілком ринковою, а перехідною, незрілою, причому як загалом, так і в багатьох своїх елементах. Її становлення та розвиток визначені:

- приватизацією, подоланням державного монополізму та створенням конкурентного середовища;

- гармонізацією нормативної бази з інвестиційним елементом – в Україні розроблено комплекс законодавчих документів: „Про товарну біржу”, „Про цінні папери та фондову біржу”, „Про банки та банківську діяльність”, які регламентують діяльність відповідних інститутів ринкової інфраструктури;

- входження українського суспільства в світові інформаційні системи;

- станом ментальності й рівнем ринкового мислення і поведінки населення.

Складність процесу формування сучасної інфраструктури в Україні зумовлена низкою обставин:

- багато інституцій інфраструктури формується вперше. Це стосується передусім фінансових посередників, які в Україні були зорієнтовані передусім на обслуговування приватизації, що не дало змоги їм повністю виконувати свої класичні функції – залучення вільних коштів та їхнє інвестування в економіку;

- деякі інститути відроджується, як-от біржові. Відродження біржових структур має свої проблеми. Зокрема невизначена ситуація з фондовими біржами. Фондовий ринок ще не сформувався, і фондові біржі об’єктивно не є барометром стану економіки;

- інститути, що існували в директивній економіці (наприклад, банки), зазнають серйозних змін, щоб пристосуватися до виконання нових функцій в інфраструктурі ринкової економіки;

- недостатність законодавчого забезпечення ринкових перетворень в Україні, його нестійкість.

ТЕМА 7. РИНКОВИЙ МЕХАНІЗМ

План лекції:

1. Попит і його чинники. Крива попиту. Закон попиту.

2. Пропозиція та її чинники. Крива пропозиції та її переміщення.

3. Рівновага попиту і пропозиції. Ціна рівноваги.

4. Еластичність попиту і пропозиції.

5. Переваги і вади ринку.

Дата добавления: 2015-05-24