Поняття про духовну культуру

Духовність – надзвичайно складне й інтегративне поняття. З позиції філософії – це, насамперед, внутрішній світ людини, її свідомість, світоглядні орієнтації. Основою духовності є власне людські цінності, духовні потреби, інтереси, смаки й ідеали.

В українському педагогічному словнику духовність розглядається як “індивідуальна вираженість у системі мотивів особистості двох фундаментальних потреб: ідеальної потреби пізнання й соціальної потреби жити, діяти “для інших” (розглядається як душевність).

Духовний розвиток вчені трактують як ієрархію метамотивів та потреб, виходячи з яких особистість оцінює себе, інших, довкілля і діє. Найсуттєвішими є такі потреби: самоповага, пізнання світу, себе, сенсу життя, сприймання та створення краси, здійснення добра та справедливості, досягнення психічної досконалості.

Духовний розвиток особистості визначається так (Б.Юсов): духовне – це ідеальне, всезагальне; життя, активність, вчинки, спрямовані до світлого і святого; щедрість, любов до ближнього, самовідданість; почуття радості від творення блага; свобода, можливість діяти без зовнішнього примусу; досягнення особистості, що набуті завдяки власним внутрішнім ресурсам; творчість, безпосередність, щирість у діянні добра.

Структура духовного потенціалу особистості (за М.Марчуком):

1) логічне мислення, пов’язане з такими протилежностями, як “істина” й “омана”;

2) моральне волевиявлення, що здійснює вибір між “добром” і “злом”, та

3) естетичне переживання, зумовлене протиставленням “краси” й “потворності”. Тобто сутність духовності складають інтелектуальні, моральні і естетичні цінності особистості.

Індикаторами (показниками) духовності людини, як зазначають вчені, є об’єкти духовності (предмети праці, інші люди, життя, істина і Бог); базові життєві цінності (істина у пізнанні, користь і доцільність у праці, любов, добро і творчість); тип самовизначення особистості (прагматичне, моральне, екзистенціальне); спосіб виявлення творчості у діяльності та поведінці (надситуативна, пошукова активність, наднормативна, самоактуалізація); характер мотивів (самореалізація, самоствердження); духовні інтенції та життєві настанови людини (віра, надія, любов). У загальному варіанті духовність можна розглядати як внутрішнє життя людини, її погляди, думки, ціннісні орієнтації, потреби, ідеали, почуття, стосунки, вчинки, що спрямовані на усвідомлення, засвоєння та втілення Істини, Краси і Добра.

Деякі висновки щодо поняття “духовність” і “духовний розвиток”

1. Духовність – якість, що притаманна тільки людині і людству. Духовність надає життю людини якісної своєрідності, наповнює її смислом, розкриває нові горизонти, одухотворяє навколишній світ.

2. Дати точне визначення поняттю “духовність” складно. Сучасна наука характеризує духовність як особливий компонент і генезис культурної реальності, форму самовизначення людини і розвиток її творчих потенцій.

3. Аналіз духовності дозволяє виділити значну кількість якостей, що притаманні духовній людині і характеризують духовність (див. вище – індикатори духовності).

4. Являючись вищим етапом психічного життя людини, духовність акумулює її основні функції: синтез естетизму, етизму, теоретизму; істина, добра, краса як ціле; єдність усіх моральних сил людини, зв’язок з емоційним світом людини.

5. Духовність – провідна універсальна характеристика діяльності людини. Самопізнання, самосвідомість, самореалізація – важливі феномени духовного життя людини.

Духовна культура в широкому розумінні – це багатий позитивний життєвий досвід суспільного, соціального, родинного життя народу, людства, який передається із покоління в покоління.

У вузькому розумінні духовна культура є результатом освіти, виховання і самовиховання індивіда і свідчить про засвоєння ним системи морально-етичних норм, основ культури, а також про сформованість духовних запитів, потреб, інтересів, виявлення культури почуттів, а також культури взаємодії з оточуючими. Критерієм сформованості духовної культури індивіда є самореалізація його духовних сил і духовного потенціалу.

Виховання духовної культури у підростаючого покоління – складний, багатогранний процес, основою якого є прищеплення дитині гуманістичних якостей, системи світоглядних координат, вищих цілей і культури поведінки.

Процес виховання духовної культури у школярів передбачає облагородження життя і помислів дитини вищимисмислами у її ставленні до національної і світової духовної культури, історії країни,мови, віри, пошуків ідеалу і змісту життя людей, довкілля...

У зв’язку з зазначеними особливостями духовної культури в сучасній педагогіці висувається концепція базисної мети формування особистості – це формування її духовної культури. У теорії змісту освіти термін “духовна культура” рівнозначний терміну “базова культура”.

У більшості джерел в області науково-педагогічних досліджень базова культура і її формування в цілісному педагогічному процесі включає: філолофсько-світоглядну підготовку школярів, громадянське виховання, формування основ моральної культури особистості, трудове виховання і професійну орієнтацію особистості, формування естетичної культури, виховання фізичної культури учнів.

Трудове виховання

2. Філософсько-світоглядна підготовка школярів.

Прочитати та скласти опорну схему: “Формування наукового світогляду школярів”

Однією з ведучих задач виховання духовної (базової) культури особистості є формування світогляду школярів.

Світогляд являє собою цілісну систему наукових, філософських, соціально-політичних, моральних, естетичних поглядів на світ (природу, суспільство, мислення).

Світогляд – узагальнена система поглядів, переконань, ідеалів, в яких людина виражає своє ставлення до оточуючого її природного і соціального середовища.

Суб’єктивна сторона світогляду полягає в тому, що в людини формується не тільки цілісний погляд на світ, але й узагальнене уявлення про саму себе, що складається в розумінні і переживанні свого “Я”, своєї індивідуальності, своєї особистості. У людини, що досягає такого рівня розвитку, коли його можна назвати особистістю, усі властивості і якості здобувають визначену структуру, логічним центром і підставою якої стає світогляд. Вищим рівнем світогляду є система світоглядних переконань (чи переконаність як інтегративна якість особистості).

Погляди – прийняти людиною як достовірні ідеї, знання, теоретичні концепції. Передбачення, що пояснюють явища природи і суспільства, є орієнтирами в поведінці, діяльності, стосунках.

Переконання – психічний стан особистості, яка характеризується стійкими поглядами, впевненістю в правильності своїх думок, поглядів, це сукупність знань, ідей, концепцій, теорій, гіпотез, в які людина вірить як в істину.

Невід’ємною частиною переконань людини є почуття. Втілення світоглядних переконань у життя, їх обстоювання і захист людина переживає емоційно.

Втілюючи в собі досягнення світової цивілізації, науковий світогляд озброює людину науковою картиною світу як системним відображенням найбільш істотних сторін буття і мислення, природи і суспільства.

Науковий світогляд – цілісна система наукових, філософських, політичних, моральних, правових, естетичних понять, поглядів, переконань і почуттів, які визначають ставленні людини до навколишньої дійсності й до самої себе.

Основу наукового світогляду становлять погляди, переконання, що сформувалися на базі знань про природу та суспільство, й стали внутрішньою позицією особистості. Таким чином, у структурі наукового світогляду – погляди, переконання, ідеали, система наукових знань особистості.

Основні риси наукового світогляду: науковість, єдність теорії і практики, патріотизм і інтернаціоналізм, гуманізм, оптимізм, непримиренне ставлення до будь-яких проявів аморальності.

Процес формування наукового світогляду включає наступні етапи: 1. Озброєння учнів глибокими науковими знаннями. 2. Формування у школярів глибокої переконаності в істинності наукових знань. 3. Включення учнів в активну трудову та громадянську діяльність.

Основні шляхи та умови формування світогляду

- науковий світогляд формується у процесі вивчення фізики, хімії, біології, астрономії – закладається фундамент наукових знань;

- гуманітарні предмети складають наукову основу світогляду;

- у процесі суспільно-трудової діяльності;

- художньо література і мистецтво, усі засоби культурно-ідеологічного впливу;

- непорушна єдність знань, ідейно-морального і трудового виховання.

Формування світогляду залежить від впливу на інтелект, емоції особистості, її волю, від активної практичної діяльності.

Дидактичні умови ефективності формування наукового світогляду:

1. Забезпечення глибокої наукової доказовості, логічної переконливості та несуперечливості всіх теоретичних висновків і фактів світоглядного характеру.

2. Надання навчанню високої ідейно-політичної спрямованості.

3. Дотримання принципу історизму при вивченні програмного матеріалу.

4. Розвиток пізнавальної активності та самостійності учнів.

5. Збудження емоційного ставлення учнів до навчального матеріалу.

6. Тісний зв’язок з життям, включення школярів в активну трудову діяльність.

7. Врахування в роботі з формування наукового світорозуміння вікових та індивідуальних особливостей учнів.

Дата добавления: 2015-05-24