Завдання кримінального судочинства

Стаття 2 КПК України до числа завдань кримінального процесу відносить швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та за­безпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невин­ний не був покараний (охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також інтересів держа­ви, суспільства, тобто публічних інтересів, є метою кримінального процесу). Вказані завдання кримінального судочинства є загальними для усіх його стадій і проваджень. З іншого боку, перед окремими час­тинами кримінального судочинства стадіями стоять завдання, влас­тиві тільки їм.

Розкриттям злочину є встановлення в порядку, передбаченому чинним кримінально-процесуальним законодавством, суспільно не­безпечного діяння, що містить ознаки складу злочину, і особи, яка його вчинила.

Вимога швидкого розкриття злочину пов'язана з розумними строка­ми провадження в справі і визначається мінімально коротким строком між часом одержання інформації про вчинений злочин і часом прий­няття одного з остаточних рішень. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 р. у п. 1 ст. 6 закріпила право особи на судовий розгляд у межах розумного строку. При визначенні розумності строку до уваги береться період з моменту, коли особі було пред'явлене обвинувачення, або її було заарештовано (затримано), або з дати почат­ку досудового слідства щодо конкретної особи (в разі порушення щодо неї кримінальної справи) до моменту набрання судовим рішенням у да­ній справі законної сили. Розумність строку визначається за такими критеріями: а) складність кримінальної справи; б) ефективність дій влади щодо її розслідування і розгляду; в) поведінка особи, притягнутої до кримінальної відповідальності, яка могла вплинути на продовження строку; г) серйозність наслідків та інших обставин, що виправдовують більш тривалий строк розслідування і розгляду справи.

Повне розкриття злочину вказує на те, що в справі встановлені всі обставини, що входять до предмета доказування (ст.ст. 23,64,433 КПК).

Під викриттям винних розуміється встановлення всіх осіб, які вчинили злочин. Виходячи з принципу презумпції невинуватості, Винною може розглядатися осудна фізична особа, що вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вина якої доведена в законному порядку і встановлена обвинувальним ви­роком суду, що набрав законної сили.

Забезпеченням правильного застосування закону охоплюється до­тримання вимог кримінального і кримінально-процесуального зако­нодавства в процесі притягнення осіб до кримінальної відповідальнос­ті для того, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до від­повідальності і жоден невинний не був покараний.

Крім того, перед кримінальним судочинством стоїть завдання вста­новлення осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, що містять ознаки злочину, у стані неосудності або у віці від 11 років до досягнен­ня віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, і забезпечен­ня правильного застосування до них відповідних примусових заходів медичного або виховного характеру.

Зважаючи на можливість одночасного розгляду кримінального об­винувачення (кримінального позову) і цивільного позову в криміналь­ному судочинстві як завдання останнього слід розглядати і справедли­вий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільного позову про відшкодування шкоди, завданої злочином.

4. Кримінально-процесуальні акти, їхні види.

У теорії кримінального процесу під процесуальними актами розу­міються як окремі процесуальні дії, так і процесуальні документи, що складаються під час провадження у справі.

Процесуальною дією є свідомий, вольовий акт суб'єкта криміналь­ного процесу, який є засобом реалізації його прав і обов'язків. Проце­суальні дії можуть вчиняти як особи, які ведуть кримінальний процес (у провадженні яких знаходиться кримінальна справа), так і інші суб'єкти кримінального процесу (наприклад, потерпілий, подаючи клопотання у кримінальній справі).

Процесуальні дії можуть бути класифіковані за правовим значен­ням (обов'язкові та факультативні), за суб'єктами здійснення, за фактичним змістом (активні або пасивні), за характером (владні або невладні), за стадіями тощо.

Кожна з процесуальних дій має бути належним чином оформле­на. Для владних процесуальних дій передбачено їх протоколювання (у протоколі слідчої дії, іншої процесуальної дії, у протоколі судово­го засідання), а також фіксація за допомогою додаткових засобів (звукозапису, відеозапису, кінозйомки).

Однією з вимог кримінально-процесуальної форми є письмове за­кріплення усіх процесуальних дій та прийнятих процесуальних рі­шень у певних процесуальних документах.

Всі процесуальні акти-документи поділяються на два види: прото­коли (інформаційно-посвідчувальні акти) та процесуальні рішення (акти владно-розпорядчого характеру).

Протоколи процесуальних дій посвідчують факт проведення, зміст та результати певних процесуальних дій, наприклад, слідчих дій. Протоколи слідчих та судових дій розглядаються законом як одне з джерел доказів у кримінальному процесі (ч. 2 ст. 65 КПК).

Процесуальні рішення є правозастосовними актами, пов'язаними з вирішенням правових питань, що виникають у процесі провадження у справі та містять владні приписи щодо вчинення певних правових дій.

Дата добавления: 2015-05-07