Тема 4.3. Типи політичної культури. Політична субкультура

В сучасній науці існує декілька класифікацій типів політичної культури. Найбільш поширеним є розподіл політичної культури на три основних типи, представлений класиками теорії політичної культури – американськими вченими Г. Алмондом і С. Вербой. Виходячи з орієнтації особистості на включення у політичний процес, вчені виділили три "чисті" (або ідеальні) типи політичної культури:

- патріархальний тип культури;

- підданський тип культури;

- активістський тип культури.

Для патріархального (традиційного) типу культури характерні орієнтації людей на місцеві цінності – общину, рід, клан. При цьому політичні знання практично відсутні, а політичні орієнтації не відділені від економічних та релігійних. Індивід з патріархальною культурою орієнтується на конкретних особистостей – вождів, лідерів, є байдужим до державної влади, нічого від неї не очікує, адже він ще не співвідносить своє існування із політикою державної влади.

____________________________________________________________________

“В таких суспільствах немає спеціалізованих політичних ролей. Лідери, вожді, шамани - це змішані політико-економіко-релігійні ролі. Для членів таких суспільств політичні орієнтації щодо цих ролей не відділені від релігійних або соціальних орієнтації. Патріархальні орієнтації також містять у собі відносну відсутність очікування змін, що ініціюються політичною системою. Члени патріархальних культур нічого не очікують від політичної системи. Навіть великомасштабні і більш диференційовані політичні системи можуть мати в своїй основі патріархальну культуру. Але відносно чистий патріархалізм більш ймовірний у простих традиційних системах.”

(Г. Алмонд, С. Верба “Громадянська культура і стабільність демократії”)

________________________________________________________________________________

Підданський тип політичної культури (або культура підкорення) характеризується пасивним ставленням громадян до політичної системи. Особистість, маючи певні політичні знання та певні політичні орієнтації, не залучена до політичного життя суспільства. На відміну від патріархального типу, особистість з підданським типом культури орієнтована на політичну систему, пов’язує з нею певні очікування, але вона ще не готова до взаємодії із владою, підкоряється їй в силу традиції або страху перед санкціями.

___________________________________________________________________

“В такій культурі існують стійкі орієнтації відносно диференційованої політичної системи і відносно того, що система дає "на виході", але орієнтації щодо специфічних об'єктів "на вході" системи і щодо себе як активного учасника дуже слабкі. Суб'єкт такої системи (підданий) усвідомлює існування урядової влади і почуттєво орієнтований на неї, можливо пишаючись нею, можливо не люблячи її й оцінюючи її як законну або незаконну. Але ставлення до системи взагалі й до того, що вона дає "на виході", тобто до адміністративної сторони політичної системи, це відношення в основі своїй пасивне, це обмежена форма знання й участі, що відповідає підданській культурі. Ми говоримо про чисті підданські орієнтації, що найбільш ймовірні в суспільствах, де немає сформованих структур "на вході", які були б диференційовані від інших елементів системи.”

(Г. Алмонд, С. Верба “Громадянська культура і стабільність демократії”)

________________________________________________________________________________

Активістський тип політичної культури (політична культура участі) відрізняється орієнтованістю громадян на політику, активним залученням індивідів до політичного життя. Громадяни через вибори, групи інтересів, партії формулюють свої інтереси і завдають вплив на політичний процес.

____________________________________________________________________

“Політична культура участі - це культура, в якій члени суспільства виразно орієнтовані на систему взагалі, а також як на політичні, так і на адміністративні структури і процеси; іншими словами, як на "вхідний", так і на "вихідний" аспекти політичної системи. Індивідуальні члени такої політичної системи можуть бути сприятливо або несприятливо орієнтовані на різні класи політичних об'єктів. Вони схиляються до того, щоб орієнтуватися на "активну" власну роль у політиці, хоча їх власні почуття й оцінки таких ролей можуть варіюватися від прийняття до заперечення..”

(Г. Алмонд, С. Верба “Громадянська культура і стабільність демократії”)

________________________________________________________________________________

В реальному політичному житті політична культура будь-якого суспільства являє собою комбінацію з кількох типів культур. Спираючись на результати порівняльного дослідження політичних культур низки сучасних країн, Г. Алмонд і С. Верба встановили певне співвідношення представників вказаних типів культур в різних політичних системах (табл. 4.1).

Табл. 4.1. Співвідношення типів політичних орієнтацій у різних політичних системах

%	демократична індустріальна політична система	авторитарна індустріальна політична система	авторитарна перехідна політична система	демократична доіндустріальна політична система
	активістський	активістський	активістський	активістський
	підданський	підданський	підданський
	патріархальний
	підданський
	патріархальний
	патріархальний	патріархальний

Отже, згідно з концепцією Г. Алмонда і С. Верби, ідеальні типи політичних орієнтацій в чистому виді на практиці не зустрічаються, вони співіснують, не витісняючи один іншого. Тому вчені вводять поняття " громадянської культури " як змішаної політичної культури. В її межах більшість громадян можуть бути активними в політиці, тоді як інші мають більш пасивну роль – роль підданих. Політична діяльність представляє собою лише частину інтересів громадянина, причому, як правило, не найважливішу. Збереження інших орієнтацій обмежує ступень його входження у політичне життя й утримує політику в необхідних межах. Більш того, орієнтації патріархальної і підданської політичної культури не тільки співіснують із орієнтаціями учасника, вони впливають на них та змінюють їх. Суспільні та міжособистісні зв’язки мають тенденцію взаємодіяти та впливати на характер політичних орієнтацій, роблячи їх менш гострими, адже пов’язані із груповими, а також загальносоціальними і міжособистісними орієнтаціями, політичні орієнтації стають не лише похідними від чітко виражених раціональних принципів.

____________________________________________________________________

“Громадянська культура – це, насамперед, культура лояльної участі. Індивіди не тільки орієнтовані "на вхід" політики, на участь у ній, але вони також позитивно орієнтовані на "вхідні" структури і "вхідні" процеси. Іншими словами, використовуючи введені нами терміни, громадянська культура - це політична культура участі, у якій політична культура і політична структура знаходяться в згоді і відповідають один одному.”

(Г. Алмонд, С. Верба “Громадянська культура і стабільність демократії”)

________________________________________________________________________________

Інший принцип класифікації пропонує представник функціонального підходу Е. Вятр, що поділяє політичні культури за типами політичного режиму на тоталітарну, авторитарну та демократичну.

Для тоталітарної політичної культури характерні:

- заідеологізованість політичної свідомості;

- відданість лідеру, культ влади;

- формування політичних стереотипів і міфів;

- примусова (мобілізаційна) політична участь.

Авторитарна політична культура відрізняється від тоталітарної такими ознаками:

- відсутністю обожнення влади, любові до політичних лідерів;

- відчуженістю особистості від політики, пасивним ставленням населення до влади, аполітичністю.

Для демократичного типу політичної культури характерні:

- додержання законів, відкритість і прозорість дій органів влади;

- активна участь громадян у політиці;

- пріоритет прав людини, орієнтація на знання і професіоналізм.

____________________________________________________________________

“Розглядаючи проблеми політичної культури, ми виходимо з того, що в стабільних політичних системах політичні структури і політична культура підкріплюють один іншого. Складно підтримувати демократію в країні, де немає націлених на активну участь демократів, так само як трудно зберегти авторитарну держави, якщо громадяни стали політично досвідченими і прагнуть до участі в політичному житті… Виникає питання: чи є демократична громадськість породженням демократії, або ж, навпроти, наявність відповідної політичної культури призводить до появи демократичної політичної системи? Безумовно, взаємозв’язок тут двосторонній”.

(Г. Алмонд, Дж. Пауелл, К.Стром, Р. Далтон “Порівняльна політологія сьогодні”)

________________________________________________________________________________

Представник к омунікативного підходу до вивчення політичної культури К. Поппер розрізняє відкритий і закритий типи політичної культури. Закритий тип політичної культури характеризується орієнтацією на власні цінності і норми, нездатністю до комунікації. Для відкритого типу політичної культури характерні здатність до розвитку, модернізації, обміну цінностями, сприйняття політичного досвіду інших культурних систем.

Структурний підхід до вивчення політичної культури передбачає виділення типів культур за ступенем згоди населення відносно базових цінностей і форм політичного устрою.

Так, за даним критерієм американський політолог В. Розенбаум виділяв фрагментарні та інтегровані типи культур.

Для фрагментарної (або гетерогенної) культури характерна відсутність консенсусу в прийнятті головних політичних цінностей та оцінці політичних інститутів, що породжує конфліктність, нестабільність суспільства.

Інтегрована (або гомогенна) культура характеризується наявністю домінуючої культури - сукупності політичних орієнтацій і моделей поведінки, притаманних більшості населення, що стає базою для соціального консенсусу, стабільних політичних відносин.

Г. Алмонд і Дж. Пауэлл на підставі даних критеріїв виділяли консенсусні и конфліктні політичні культури.

____________________________________________________________________

“З точки зору питань державної політики або, глибше, уявлень про легітимні урядові порядки, політичні культури можуть бути консенсусними або конфліктними. У консенсусних політичних культурах існує згода між громадянами з приводу відповідних механізмів прийняття політичних рішень, а також з приводу найважливіших проблем, що постають перед суспільством, та шляхів їх вирішення. У конфліктних політичних культурах уявлення громадян кардинальним чином розходяться, причому такі розходження часто стосуються як легітимності політичного режиму, так і шляхів вирішення найважливіших проблем”.

(Г. Алмонд, Дж. Пауелл, К.Стром, Р. Далтон “Порівняльна політологія сьогодні”)

_______________________________________________________________________________

Отже, політична культура не може бути абсолютно однорідною. Різноманітність інтересів різних соціальних груп породжує різні моделі політичної культури – субкультури, які існують у будь-якій країні. Насамперед це явище характерне для поліетнічних, федеративних, багатоконфесійних країн.

Політична субкультура (від лат. sub - під) визначається як сукупність політичних орієнтацій і моделей поведінки, що суттєво відрізняються від домінуючих у суспільстві.

Національні, етнічні, мовні, релігійні розходження можуть по-різному поєднуватися між собою. Субкультурні розходження, що систематично впливають на політичні переваги та політичні курси, отримали назву політичних розломів. Згідно з теорією Г. Алмонда і Дж. Пауелла, існують поперечні та кумулятивні культурні розломи. Розломи кумулятивного характеру характеризують зіткнення людей або соціальних груп одночасно по цілій низці питань, тоді як поперечні розломи визначають протистояння груп зі східними культурними показниками тільки по одному питанню. Якщо лінії розломів в країні мають кумулятивний характер (об’єднуючи, наприклад, мову, расову або етнічну приналежність, релігію та історію), і, особливо, при співпаданні з економічною нерівністю, вони утворюють підґрунтя для насильства та безкомпромісної політичної боротьби. В ситуації, коли окремі соціально-культурні розходження посилюють інші, політичне напруження різко зростає, що може призводити до розгортання політичних конфронтацій.

У роки "холодної війни", глобального протистояння двох економічних і політичних систем, здавалося, що політичні конфлікти і розходження, засновані на мові, етнічності або релігії, мають піти на другий план, або взагалі зникнути на фоні більш сучасних конфліктів між класами та ідеологіями. Але, тим не менш, у світі після "холодної війни", особливо там, де політичні субкультури підсилюються національними і релігійними розходженнями, дані конфлікти носять усталений та загрозливий характер.

____________________________________________________________________

“Фрагментація Радянської імперії, розпад Югославії, прагнення до незалежності і сецесії у особливих в етнічному плані регіонах (наприклад, сепаратистські рухи у Шотландії або в Африці) – все це відбиває неослабну здатність мови, культури та історичної пам’яті утворювати та підтримувати почуття етнічної та національної ідентичності серед частин національних держав”.

(Г. Алмонд, Дж. Пауелл, К.Стром, Р. Далтон “Порівняльна політологія сьогодні”)

“ В світі після "холодної війни" культура є силою, що одночасно і поєднує, і роз’єднує. Люди, розділені ідеологією, але поєднані культурою, об’єднуються, як це зробили дві Німеччини, починають робити дві Кореї та кілька Китаїв. Суспільства, поєднані ідеологією, але в силу історичних обставин роз’єднані культурою, розпадаються, як це сталося з Радянським Союзом, Югославією та Боснією, або входять у стан напруженості, як у випадку з Україною, Нігерією, Суданом, Індією, Шрі-Ланкою та ін...

Причини неможливості встановлення демократії у більшій частині мусульманського світу багато в чому полягають у ісламській культурі. Розвиток посткомуністичних суспільств Східної Європи та на просторі колишнього Радянського Союзу зумовлюється цивілізаційною ідентифікацією.”

(С. Хантінгтон “Зіткнення цивілізацій”)

_______________________________________________________________________________

Закінчення періоду «холодної війни» означало входження світу у радикально нову стадію розвитку, що потребує вироблення нових принципів політичних відносин і моделей політичної поведінки. Геополітичний статус усіх традиційних територій, регіонів, держав і союзів різко змінився. Усвідомлення нової планетарної реальності призвело до побудови двох принципово різних моделей майбутнього політичного розвитку.

Перша, прогнозуючи розвиток політичних відносин та характер зв’язку культури і політики в сучасному світі, розглядає ситуацію, що склалася після закінчення "холодної війни" як кінцеву, остаточну. Це так звана теорія мондіалізму – концепція кінця історії та єдиного світу, яка стверджує, що всі форми геополітичної диференціації – культурні, національні, релігійні та інші – у найближчому майбутньому будуть остаточно подолані, прийде ера єдиної загальнолюдської цивілізації, заснованої на принципах ліберальної демократії. Виникнення цієї теорії пов’язується із роботою американського вченого Ф. Фукуями "Кінець історії". Історія, згідно з Ф. Фукуямою, скінчиться разом із політичним протистоянням, що давало головний імпульс розвитку цивілізації.

____________________________________________________________________

“Ліберальна демократія представляє собою "кінцевий продукт ідеологічної революції людства", становлячись, таким чином, "кінцем історії". Це означає, що у той час, коли більш ранні форми правління характеризувалися невиправними дефектами та ірраціональностями, і, в кінцевому рахунку, призводили до їх зруйнування, ліберальна демократія позбавлена таких фундаментальних внутрішніх протиріч”.

(Ф. Фукуяма “Кінець історії і остання людина”)

_______________________________________________________________________________

Сутність другої геополітичної схеми, навпроти, зводиться до розгляду політичної картини світу у ракурсі дуалізму, що доповнюється виділенням нових геополітичних зон, здатних протистояти Заходу. Найбільш яскравим представником такого підходу є американський політолог С. Хантінгтон.

За С. Хантингтоном, відмова від ідеології комунізму та зрушення у структурі традиційних держав не призведуть до автоматичного засвоєння усім людством універсальної системи західних, ліберальних цінностей, а, навпроти, знову зроблять актуальними більш глибокі культурні пласти.

В сучасному світі саме культура та різні види культурної ідентифікації визначають моделі згуртованості, дезінтеграції та конфлікту.

____________________________________________________________________

“В світі після "холодної війни" найбільш важливими відмінностями між людьми стають не економічні, політичні чи ідеологічні, а культурні відмінності. Народи та нації намагаються дати відповідь на саме просте питання: "Хто ми є?". І вони відповідають традиційним способом – звертаючись до понять, які мають для них найбільшу важливість. Люди визначають себе, використовуючи такі поняття, як походження, релігія, мова, історія, цінності, звичаї та суспільні інститути. Вони ідентифікують себе з культурними групами: племенами, етнічними групами, релігійним громадами, націями та – на самому загальному рівні – цивілізаціями. Не визначивши свою ідентичність, люди не можуть використовувати політику для задоволення своїх інтересів.”

(С. Хантінгтон “Зіткнення цивілізацій”)

________________________________________________________________________________

В роботі «Зіткнення цивілізацій» С. Хантінгтон зазначає, що філософські погляди, цінності, соціальні відносини, звичаї та загальні погляди на життя значною мірою відрізняються в різних цивілізаціях. Процес відродження релігії в більшій частині світу посилює ці культурні відмінності. Культури можуть змінюватися, а сутність їх впливу на політику та економічний розвиток різниться в різні історичні періоди. Та, все ж, корені головних відмінностей політичного та економічного розвитку різних цивілізацій полягають саме у відмінності культур.

____________________________________________________________________

“Вперше в історії глобальна політика і багатополюсна, і поліцивілізаційна... Виникає світовий порядок, заснований на цивілізаціях: суспільства, що мають спільні культурні риси, співробітничають; спроби перенесення рис однієї цивілізації на іншу виявляються безплідними; країни групуються навколо провідних або стрижневих країн своїх цивілізацій”.

(С. Хантінгтон “Зіткнення цивілізацій”)

_______________________________________________________________________________

На думку С. Хантінгтона, в новому світовому порядку, що народжується, джерелом конфліктів стануть вже не ідеологія та не економіка, а найважливіші границі, які розділяють людство – лінії культурних розломів. Адже під впливом модернізації, глобальна політика сьогодні вибудовується по-новому, у відповідності до напрямку розвитку культури. Народи і країни зі спорідненими культурами об’єднуються, тоді як народи та країни із різними культурами розпадаються на частини. Об’єднання зі спільними ідеологічними настановами та об’єднання навколо наддержав сходять зі сцени, поступаючись місцем новим союзам, які об’єднуються навколо спільної культури та цивілізації. Культурні спільноти змінюють блоки часів "холодної війни", а лінії розлому між цивілізаціями стають центральними лініями конфліктів в глобальній політиці.

____________________________________________________________________

“Суперництво наддержав змінилося зіткненням цивілізацій. В новому світі найбільш масштабні, важливі та загрозливі конфлікти відбуватимуться не між соціальними класами, бідними чи багатими, а між народами різної культурної ідентифікації... Центральним фактором, що визначає симпатії та антипатії країни, стає культурна ідентичність. Так, країна мала можливість уникнути вступу у блок за часів "холодної війни", але вона не може не мати ідентичності. Питання "На якій ви стороні?" змінилося більш принциповим: "Хто ви?". Кожна країна повинна мати відповідь. Така відповідь, культурна ідентичність країни, й зумовлює її місце в світовій політиці, її друзів та ворогів…”

(С. Хантінгтон “Зіткнення цивілізацій”)

________________________________________________________________________________

Дата добавления: 2015-05-09