Розділ 2. Система регулювання грошового обігу та вплив законів обігу

Дж. М. Кейнс у відомій праці "Трактат про грошову реформу" виказав таку ідею: "...Ми повинні звільнитися від недовіри до регулювання мірила вартості за допомогою свідомих заходів. Ми не можемо грошову одиницю надати самій собі, віднести її... до явищ, що регулюються природними причинами чи є наслідком окремих дій багатьох незалежно діючих індивідів". З того часу світова практика накопичила багатий досвід застосування різних форм і методів регулювання грошового обігу. Він охоплює низку грошово-кредитних, бюджетних, податкових заходів, політику доходів, програми стабілізації, грошові реформи тощо.

Регулювання грошового обігу може здійснюватися у двох напрямах: зміни "ціни" грошей, тобто відсоткових ставок; зміни кількості грошей. Іншими словами, завдяки впливу на рівень попиту на гроші і на рівень їх пропозиції. Цей вплив здійснюється в рамках державної грошово-кредитної політики. З точки зору спрямованості її заходів на зміну динаміки грошової маси і цін, а отже, і купівельної спроможності грошей, вирізняють два основних напрями грошово-кредитної політики: експансіоністський (інфляційний) і рестрикцій-ний (дефляційний). До проміжних належать рефляція — допущення помірних темпів інфляції з метою стимулювання економіки і дезінфляція — зниження темпів інфляції до прийнятних розмірів.

Кейнсіанські концепції найголовнішою визнавали проблему регулювання сукупного попиту. Як теоретичне обґрунтування регулювальних заходів використовувалася крива Філіпса, згідно з якою існує обернений зв'язок між інфляцією і безробіттям. Тому рекомендації торкалися необхідності досягнення такої точки на цій кривій, тобто такого сприятливого співвідношення між інфляцією та безробіттям, щоб це відповідало кінцевій меті економічної політики. Завдяки цьому були висунуті та обґрунтовані два варіанти антиінфляційних дій: дефляційна політика та політика доходів. Дефляційна політика була націлена на боротьбу з фактором інфляції попиту і включала зменшення державних витрат, збільшення податків, рестрикціину кредитну політику, високі відсоткові ставки тощо. Але Дж. М. Кейнс передусім не абсолютизував можливостей грошово-кредитної політики з точки зору її впливу на рівень відсоткової ставки та інвестиції (припускалась нееластичність інвестиційного попиту щодо процентної ставки). Тому і передбачалося активне використання фіскальної політики.

Однак прийняття рішень у цій сфері пов'язане з певними труднощами, потребує часу, оскільки залежить від парламентських процедур. З огляду на це грошово-кредитні заходи оперативніші, не зазнають значного політичного тиску і водночас гнучкіші.

Отже, основні концептуальні підходи до врегулювання грошового обігу в сучасних умовах ґрунтуються на теоретичних засадах кейнсіанського або монетаристського походження. Але ні перший, ні другий ортодоксальний підхід не може претендувати на абсолютну універсальність, оскільки ефективність їхніх інструментів залежить від конкретних історичних умов функціонування відповідної економічної системи. Хоча, з іншого боку, це означає, що жоден із них не повинен бути одразу відкинутим.

Оскільки грошовий обіг треба розглядати в єдності з іншими сферами економіки, а інфляцію — як багатофакторний процес, то й монетарну політику варто впроваджувати одночасно з іншими заходами щодо врегулювання національної економіки в цілому. Тобто регулювання грошового обігу у широкому розумінні передбачає здійснення заходів, спрямованих не лише на монетарну, а й на немонетарну сферу економіки, а отже, потребує комплексного і водночас гнучкого підходу.

До немонетарних заходів регулювання, які зворотно впливають на грошову сферу, належать, як правило, заходи щодо подолання структурних диспропорцій у виробництві, підвищення його технологічного рівня та рівня ефективності, завдяки чому скорочуються витрати виробництва. Антимонопольна політика теж спрямована на обмеження монопольних цін. Саме в умовах перехідної економіки ці заходи, а також усі інші, що стимулюють економічне зростання, збільшення обсягу виробництва товарів і послуг, мають найбільше значення для стабілізації грошового обігу, закріплення стабільної купівельної спроможності грошей.

Об'єктивно важливе значення має і фіскальна політика (податки, державні витрати), оскільки, по-перше, через державний бюджет перерозподіляється 30—50% від обсягів річного ВВП країни, а по-друге, вона (фіскальна політика) спроможна регулювати як сукупний попит, так і сукупну пропозицію, а отже, і грошовий обіг (опосередковано).

Водночас треба усвідомлювати, що вплив немонетарних заходів значною мірою опосередкований, потребує багато часу та ще й має різні побічні наслідки.

У цьому плані монетарні методи впливу на грошову сферу мають ту перевагу, що спрямовані вони безпосередньо на об'єкт регулювання та відносно швидко дають результат. Хоча й тут побічним результатом абсолютизації цих методів може стати порушення нормального взаємозв'язку емісії грошей із потребами економіки і, як наслідок, падіння виробництва, безробіття та соціальна напруга в суспільстві.

Безумовно, на грошовий обіг впливає також і сам ринковий механізм, який саморегулюється через взаємодію попиту та пропозиції. Зміна останніх, коливання цін впливають на попит і пропозицію грошей, умови надання кредитів. А в сучасних умовах, коли золото "вийшло" зі змісту грошей, останні набули винятково кредитного змісту, необхідним стало державне регулювання, де регулювальні функції поступово були закріплені за центральними банками, чия діяльність закономірно стала найважливішою складовою системи державного регулювання економіки.

Монополія ЦБ на емісію банкнот є основою контролю над пропозицією готівки, а його особлива роль у регулюванні банківської системи, формуванні кредитних ресурсів — для контролю пропозиції безготівкових грошей. А можливості ЦБ щодо зміни умов надання кредиту сприяють регулюванню попиту на гроші.

Емісія грошей ЦБ, що мають кредитну природу, здійснюється (точніше, повинна здійснюватися) під певне забезпечення. Таким забезпеченням є боргові зобов'язання господарських агентів (комерційні векселі, банківські акцепти), уряду, а також іноземна валюта.

Комерційні банки зі свого боку беруть участь у депозитній емісії, яка обмежена обсягами власних і залучених коштів, а також розмірами обов'язкових резервів, що встановлюються ЦБ. Грошовою базою, або грошима "високої ефективності", є ті зобов'язання ЦБ щодо приватного сектору, які він безпосередньо контролює. До грошової бази належить готівка, що знаходиться у населення і в касах банків (МО), а також кошти комерційних банків, що знаходяться в ЦБ як обов'язкові резерви. Оскільки гроші "високої ефективності" (інколи їх визначають як "високопотужні гроші") мультиплікуються банківською системою, то грошова маса в цілому є величиною, похідною від грошової бази. Цей взаємозв'язок можна виразити формулою:

М = mВ,

де М — грошова маса;

т — мультиплікатор (відношення грошової маси до грошової бази);

В — грошова база.

Впливаючи на грошову базу (на її компоненти ЦБ має безпосередній вплив), ЦБ має змогу впливати на розмір грошової маси в обігу. Але такий вплив інколи перебільшується внаслідок дуже спрощеного розуміння процесу "створення грошей ", за яким усе залежить від ЦБ. Наприклад, відомий російський економіст і політик А. Ілларіонов вважає, що "кількість грошей в обігу повністю передбачається кредитною емісією центрального банку. Зростання його активів, у якому б напрямі це не відбувалося, обов'язково збільшує грошову базу, а завдяки ефектові мультиплікатора збільшує і грошову масу, яка впливає на прискорення темпів інфляції. Центральний банк — це єдина установа в країні, якій дозволено "створювати гроші ". Отже, будь-яке збільшення активів ЦБ носить інфляційний характер. На відміну від цього, кредити комерційних банків нових грошей не створюють, тому їх природа не інфляційна". Таким чином, відповідно до цієї позиції грошова емісія є прерогативою ЦБ. Але ж насправді обсяг пропозиції грошей залежить від складних процесів взаємодії між ЦБ, комерційними банками та населенням. ЦБ як орган монетарного регулювання може безпосередньо впливати не на всю грошову масу, а лише на грошову базу. Взаємозалежність цих двох параметрів значною мірою визначається кредитною активністю комерційних банків через дію грошового мультиплікатора. У чому ж полягає ефект мультиплікатора? Його формула відома:

де m — грошовий мультиплікатор; d — відношення готівки до депозитів; r — відношення резервів до депозитів.

Одразу зазначимо вихідне припущення, яке спрощує справжню картину: різниця між різними видами депозитів нівелюється. Величина d залежить, як правило, від переваг населення у розподілі коштів між готівкою та депозитами, на які впливає багато факторів, як-от: зміна рівня споживання, форм платежів і різновидів вкладів, відсотків за вкладами тощо. Величина r знаходиться під визначальним впливом установлених ЦБ норм обов'язкових резервів (які і диференційовані за групами активів, і можуть змінюватись), а також імовірних намагань комерційних банків мати надлишкові резерви.

Ці резерви можуть змінюватися в результаті коливань залучених банківських резервів, відсоткової ставки за позиками. З огляду на це як d, так і r не є величинами постійними і такими, що уповні визначаються політикою ЦБ. P. Дорнбуш та С. Фішер у цьому плані наголошують, що "величина мультиплікатора грошей не є сталою і її неможливо точно передбачити. А це означає, що Фед не може точно визначати грошову масу за допомогою формування тієї чи іншої величини монетарної бази. Навіть незначні несподівані коливання величини мультиплікатора можуть за даної маси високопотужних грошей спричинити неабиякі зміни величини грошової маси".

Лише це вже свідчить, що спроможність ЦБ здійснювати управління кількістю грошей не слід перебільшувати. Безпосередній контроль можливий лише над емісією банкнот під державні цінні папери, а їх випуск під приватні комерційні векселі та іноземну валюту, а також депозитно-чекова емісія комерційних банків підпадають лише під опосередкований вплив.

Без сумніву, це аж ніяк не знижує значних регулювальних потенцій ЦБ. Однак іншою проблемою є те, що наслідки такого регулювання можуть бути зовсім неоднозначними, а отже, монетарна політика не може бути поза усім комплексом заходів щодо регулювання економіки в цілому.

Наведена теза, на нашу думку, наочно ілюструє реальну ситуацію в процесі нинішнього грошового обігу в Україні. Відомо, що на сьогодні в Україні наявний специфічний розрив, значний дисбаланс між грошово-кредитною сферою, фінансовими ринками та реальною економікою. У структурі обігових коштів підприємств реального виробництва питома вага кредитних ресурсів є мізерною, бартерні операції сягають 40% і більше від загального обсягу реалізованої продукції. Як наслідок цього, відбувається тінізація економіки та звуження бази оподаткування, що посилює економічну розбалансованість, витісняє значну частину господарської діяльності за межі монетарної економіки і відтак суттєво обмежує можливості банківської системи щодо акумулювання грошових ресурсів і спрямовування їх на потреби реального сектору.

Додамо також, що останнім часом частка банківських позик у ВВП України є критично малою — приблизно 7—8%, а платіжна криза набула загальнонаціонального масштабу. Багато фахівців, учасників економічних дискусій та політиків вважають основною причиною такого стану низький рівень монетизації економіки України, особливо у зіставленні з коефіцієнтами монетизації інших країн, а отже, доходять висновку щодо необхідності суттєвого збільшення маси грошей в економіці як основного важеля у подоланні виробничого спаду.

У цьому плані О. Дзюблюк справедливо зазначає, що спроби механічного перенесення критеріїв забезпеченості грошовою масою економік розвинутих країн в умови функціонування перехідної економіки України слід визнати помилковими, а підтягування рівня монетизації до зарубіжних стандартів — хибним, і, аналізуючи фактори, що зумовлюють значно вищий рівень монетизації ВВП у розвинутих країнах (наявність величезних за обсягами фінансових ринків, розвинутих ринків нерухомості та землі, глобалізації економіки тощо), доходить загального висновку, що "основна причина низького рівня монетизації економіки України полягає у недостатній кредитній активності системи комерційних банків".

Цей висновок ґрунтується на порівнянні значень нормативного і фактичного рівнів грошового мультиплікатора. Нормативний (теоретичний) рівень, який є обернено пропорційним до встановлених норм обов'язкових резервів, характеризує граничні можливості банківської системи щодо збільшення грошової маси в обігу за допомогою кредитної експансії. Фактичний грошовий мультиплікатор обчислюється як відношення грошової маси до грошової бази і відображає практичну реалізацію банками своїх можливостей щодо мультиплікативного розширення грошової пропозиції.

На практиці, в Україні фактичний грошовий мультиплікатор упродовж останніх 5 років був щонайменш утричі нижчим, ніж нормативний, що передбачало граничні можливості кредитної експансії комерційних банків. Причини цього є об'єктивними і їх треба шукати в реальних умовах економічного розвитку країни в цей період, а саме — у високих ризиках, що супроводжують банківське кредитування підприємств. Отже, потрібне не механічне збільшення коефіцієнта монетизації економіки за рахунок емісії НБУ, а оптимізація загальноекономічних умов для функціонування виробництва та створення

можливостей для мультиплікативного розширення банками грошової маси за допомогою проведення кредитних операцій.

Йдеться передусім про структурну перебудову економіки, яка дала б змогу поліпшити фінансовий стан підприємств, підвищити їхню кредитоспроможність; зменшення державних витрат, що поглинають значні обсяги як емітованих коштів, так і кредитних ресурсів; зменшення частки готівки в обігу, яка, обслуговуючи тіньову економіку, суттєво послаблює мультиплікативний ефект. Тобто потрібен комплекс заходів макроекономічної політики, і відтак ми бачимо, що власне монетарна політика (політика регулювання грошової маси в обігу), повторимося, не може бути поза усім комплексом заходів щодо регулювання економіки в цілому. Це насамперед стосується перехідної економіки.

У загальній оцінці ефективності регуляторної діяльності можна також виокремити два підходи: один із них наполягає на сприятливості деяких форм недосконалої конкуренції на грошово-фінансових ринках, інший — на сприятливих умовах вільної конкуренції. Наприклад, російський економіст В. Євстигнєєв вважає, що "пріоритетів" жорсткої грошової політики найефективніше дотримуються при олігополістичній або квазіолігополістичній структурах фінансового ринку, на якому в ролі основних гравців виступають центральний банк та обмежена кількість великих комерційних банків та/або схожих фінансових інститутів...".

Ф. Хайєк же, наголошуючи на вадах державного регулювання грошового обігу, писав, що уряди завжди зловживали грошима, а "історія державного управління грошовою системою була історією безперервної омани та брехні". Отже, з огляду на те, що для нинішніх грошових систем характерна відсутність стійких правил поведінки держави, доходимо висновку про необхідність створення так званої грошової конституції, яка повинна забезпечити передбачуваність та узгодженість дій усіх суб'єктів ринку. Німецький економіст Ф. Лутц ще у 1936 році зазначав, що "створення грошей повинно підкорятись завданням доцільної грошової та валютної політики". Доцільність полягає в забезпеченні надійності грошей, причому кредитна складова потребує приватних установ і конкуренції, грошова — управління та гарантій "згори", звідси й виникає, на його думку, "основна проблема грошової конституції".

У сучасних умовах ідея "грошової конституції" ґрунтується на концепції супернейтральності грошей, і під нею, як правило, розуміють певний набір правил і законів, що регулюють діяльність ЦБ, обмежують його у виборі засобів і методів реалізації грошово-кредитної політики. З огляду на це пропонуються різні проекти реформи центрального банку. Є, наприклад, пропозиції відокремити функції ЦБ із регулювання грошової бази від функцій із контролю за діяльністю комерційних банків (банківський нагляд), створивши відповідні установи. В Україні, яка робить перші кроки у цьому напрямі, можуть виникнути проблеми координації дій цих установ та їх суперництва. Але пропонуються також проекти протилежного напряму — концентрації регуляторних функцій, наприклад, злиття ЦБ та Міністерства фінансів. Проте тут імовірно виникає інша крайність — надмірна монополізація повноважень.

Уже згадуваний нами В. Євстигнєєв пропонує створити у цій сфері своєрідну надмонополію, коли говорить про необхідність поглинання фінансової політики її грошовою складовою та створення замість двох єдиного центру політики з єдиною системою пріоритетів. Але за такої системи управління започатковується не просто фінансова орієнтація макроекономічної політики, а відбувається її повна переорієнтація на фінансові цілі (держава, тобто уряд, вирішуватиме насамперед власні проблеми). До речі, сам В. Євстигнєєв наголошує на тому, що у разі злиття грошового та фінансового контурів критерії управління фінансовою системою мають фінансову, а не соціальну чи реальну природу.

На противагу надмірній концентрації влади в грошовій сфері існують пропозиції про необхідність забезпечити незалежність ЦБ від втручання уряду. Однак надмірна незалежність небезпечна тим, що знижує відповідальність ЦБ, відриває його від єдиної системи державного регулювання економіки. В Україні, на нашу думку, віднайдено оптимальний варіант, що відображений у Законі "Про Національний банк України", де, з одного боку, проголошено незалежність НБУ від уряду, але обумовлено необхідність узгоджувати з ним основні параметри економічного розвитку країни, а з другого — задекларовано не підпорядкованість, а підзвітність ЦБ парламентові відповідно до особливого регламенту підзвітності.

Тому, на нашу думку, основним у розв'язанні проблем грошового обігу є процес подальшого посилення державного регулювання за допомогою удосконалення його форм і методів, збільшення ефективності їх використання. Теоретичні концепції такого регулювання повинні бути конкретизовані з точки зору застосування відповідних наукових підходів при формулюванні цілей державної монетарної політики, визначенні механізмів та інструментів її втілення.

Дата добавления: 2015-05-09