Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права

Читайте также:
  1. E) Нарушение или неправильное применение норм процессуального права.
  2. II. Акты федеральных органов государственной власти, как источники муниципального права.
  3. II. Метод муниципального права.
  4. V. По степени определенности элементов нормы права.
  5. Административно-процессуальные нормы в системе норм права.
  6. Административного права.
  7. Административное право в правовой системе. Его взаимодействие с другими отраслями права.
  8. Административное право в сравнении с другими отраслями права.
  9. Административное право как отрасль права. Предмет админ.-правового регулирования
  10. Адміністративна відповідальність суб’єктів аграрного права.
  11. Акти тлумачення норм права.
  12. Актуальні проблеми теорії держави і права.



Об’єкт та предмет міжнародного права

Під предметом міжнародного права розуміють особливий вид соціально-правових відносин - міжнародні відносини, що мають міждержавний характер.

Об'єктом міжнародного права є також відносини. Але якщо предметні відносини встановлюються за суб'єктами та об'єктами, то об'єктні відносини і за певними благами (матеріальними і нематеріальними), з приводу яких вони розвиваються. І як суб'єкти права не можна вважати об'єктом міжправового регулювання, так само благо не є власне об'єктом міжнародного права. Воно виступає тим фактором, цінність матеріального чи нематеріального характеру, з приводу яких вони розвиваються.

Під об'єктом права розуміється все те, на що скерована його дія, що воно покликане регулювати, до обслуговування чого зводиться його соціальна функція. У міжнародному праві таким об'єктом є ... міжнародні, а точніше міждержавні відносини. Від об'єкта міжнародного права слід відрізняти предмет міжнародно-правового відношення, під яким розуміється все те. з приводу чого сторони вступають у правові відносини. Таким предметом можуть бути дії та утримання від дій (договір про співробітництво чи про ненапад), територія тощо.

Особливостями сучасного міжнародного права є:

- заборона застосування сили і загрози силою, агресивних злодійницьких дій

- мирне вирішення міжнародних конфліктів;

- відмова від концепції "міжнародне право цивілізованих народів";

- гнучке поєднання універсального, загального, регіонального, локального і партикулярного регулювання міжнародних відносин;

- наявність ефективних механізмів створення, забезпечення і застосування міжнародного права;

- зростання питомої ваги норм, що стосуються прав і свобод людини;

- гуманізація міжнародного права, зменшення в ньому коефіцієнта статичності;

- розширення сфери міжнародного правового регулювання.

 

Теоретичні засади співвідношення і взаємодії міжнародного і націо­нального права

Ці дві самостійні правові системи не існують ізольовано одна від одної. На нормотворення в міжнародному праві справляють суттєвий вплив наці­ональні правові системи, які знаходять своє відображення і враховуються у зовнішній політиці та дипломатії держав. Міжнародне право, в свою чергу, справляє вельми значущий вплив на національне законодавство.

Міжнародне право як особлива система права не входить ні в яку наці­ональну правову систему і не включає в себе норми внутрішньодержавного права безпосередньо.

Щодо взаємовпливу міжнародного та внутрішнього права, то існує дві протилежні точки зору на цю проблему.

Перша група вчених (в більшості це були радянські вчені) стверджували, що між національною системою права та міжнародною немає будь-якої юри­дичної супідрядності. Вони вважали, що хоча міжнародні договори і сприя­ють утворенню нових норм і юридичних актів, але при цьому не відбувається перетворення міжнародно-правових актів і норм у національно-правові. Таку позицію виводили з гіпертрофованого розуміння принципів суверенітету і незалежності держав, охороняти які, на думку цих вчених, і покликане між­народне право.



Інша група вчених (цим шляхом іде зарубіжна доктрина і сучасна вітчиз­няна практика) вже давно різною мірою визнають пріоритет міжнародного права над внутрішнім законодавством. Ця точка зору обґрунтовується зна­чимістю і особливою соціальною цінністю міжнародного права в сучасному світі, яке втілює найбільш досяжну в нашу епоху ідею справедливості. Не випадково основоположні документи з прав людини, якими керуються всі демократичні держави, мають своїм джерелом міжнародне право. Перебо­рюючи державний егоїзм, міжнародне право розробляє основи гуманізації збройних конфліктів, роззброєння, справедливого користування ресурсами нашої планети тощо. Розмежування міжнародного і внутрішньодержавного права може лише заподіяти непоправну шкоду будь-якій державі.

Тепер частково ця проблема вирішується Віденською конвенцією про право міжнародних договорів, відповідно до якої держави не мають права посилатися на внутрішнє законодавство для виправдання невиконання між­народного договору. Проблема вирішується частково тому, що стосується лише міжнародних договорів. А міжнародне право складається не тільки з міжнародних договорів, але й зі звичаєвих норм, резолюцій міжнародних організацій, інших джерел тощо. У кожній державі це питання вирішується по-своєму. Тому на практиці всі демократичні держави закріплюють прин­цип пріоритету міжнародного права в своїх Конституціях (наприклад, ст. 10 конституції Італії, п.1 ст. 96 конституції Іспанії тощо).

З аналізу чинного українського законодавства (ст. 9 Конституції Укра­їни, ЗУ «Про міжнародні договори України») можна дійти певних висно­вків: а) Україна визнає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права; б) якщо належно укладе­ним міжнародним договором України встановлені інші правила, ніж ті, котрі встановлені законодавством України, то застосовуються норми міжнародно­го договору. Слід підкреслити, що це правило міститься в багатьох законах України, прийнятих в останні роки; в) нарешті, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, стають частиною її внутрішнього («національного») законодавства.

Проте при всьому цьому виникають деякі неясності.

Визнання пріоритету основних принципів міжнародного права вимагає уточнення самих принципів - їхньої кількості та змісту. Виходять з того, що основні принципи сформульовано й закріплено в Статуті ООН, а також у Декларації про принципи міжнародного права щодо дружніх відносин між державами відповідно до Статуту ООН, прийнятої у 1970 p., де перелічені сім принципів. У подальшому в документах Наради з безпеки і співробітни­цтва в Європі до них додали ще три. Але у юридичній літературі не обмеж­уються цією кількістю. В результаті більшість науковців вважає, що не існує абсолютно авторитетного, вичерпного і точного переліку основних принци­пів міжнародного права. Внаслідок цього перед Україною (і не тільки перед нею) постають серйозні труднощі, оскільки незрозуміло, які принципи і нор­ми мають пріоритет перед внутрішнім законодавством нашої країни.

Визнання у ст. 9 Конституції норм міжнародного договору частиною національного законодавства означає, що норма міжнародного договору прирівняна до того акта внутрішнього права, котрим її введено у склад на­ціонального законодавства. Отже, якщо її введено указом Президента, вона має юридичну силу указу Президента; якщо постановою уряду, - юридичну силу урядової постанови. Вочевидь, що й у першому, й у другому разі вона не може суперечити закону України, котрий має вищу юридичну силу щодо всіх інших нормативних актів України, крім Конституції. Але з точки зору міжнародного права, зокрема Віденської конвенції про право міжнародних договорів, сила міжнародного договору не може бути залежною від способу введення у внутрішнє законодавство. Якщо ж виходити зі змісту ст. 9 Кон­ституції України, лише ратифіковані Верховною Радою договори стають частиною національного законодавства. А це суперечить принципу pacta sunt servanda.

Водночас у більшості законів України, прийнятих в останнє десятиліття, міститься стандартна формула, відповідно до якої, якщо міжнародним дого­вором України встановлені інші норми, ніж передбачено даним законом, то застосовуються норми міжнародного договору. Це правило конкретизовано у п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 жовтня 1996 р. «Про застосування Конституції України під час здійснення правосуддя», відповід­но до якої суд не може застосовувати закон, який регулює правовідносини, котрі розглядаються, інакше, ніж це вказано у міжнародному договорі. З ін­шого боку, міжнародні договори застосовуються тоді, коли вони не супер­ечать Конституції України. Отже, норми міжнародного договору, які стають внутрішнім законодавством України, мають пріоритет перед її законами, що не відповідає Конституції України. Ця колізія і досі вимагає вирішення.

Викладеними міркуваннями проблема співвідношення не вичерпуєть­ся. Частиною 2 ст. 9 Конституції України встановлено, що укладення між­народного договору, котрий суперечить Конституції України, можливе тіль­ки після внесення відповідних змін до Конституції України. Вочевидь, що встановлення суперечності між Конституцією і міжнародним договором є компетенцією Конституційного Суду України. Проте нормативно остаточ­но неурегульована проблема перевірки відповідності міжнародного договору Конституції, якщо необхідність цього виявляється в період дії міжнародного договору в Україні, тобто після визнання його частиною внутрішнього за­конодавства.

Проте, окрім проблеми співвідношення, існує також проблема взаємо­дії. Взаємодія міжнародного і внутрішньодержавного (національного) права обумовлена таким об'єктивним - стосовно до правових категорій - факто­ром, як взаємозв'язок зовнішньої і внутрішньої політики.

Суттєве значення для підтримання і удосконалення такої взаємодії має та обставина, що держави виступають в нормотворчих процесах як творці одночасно внутрішньодержавних (національно-правових) і міжнародно-правових норм, що втілюють в першому випадку їх власні, а в другому - взаємоузгоджені інтереси. Відповідно народжуються державні закони (а так само й інші нормативні акти) і міждержавні договори (інші джерела міжна­родного права).

Кваліфікація внутрішньодержавного і міжнародного права як самостій­них правових систем належить і до методів нормотворчості, і до форм існу­вання тих чи інших правових норм, і до правозастосовної практики.

Оскільки внутрішньодержавне і міжнародне право, будучи автономни­ми по відношенню одне до одного системами, активно взаємодіють, аж до прямого застосування міжнародно-правових норм у сфері внутрішньодер­жавних відносин, виникла ілюзія переходу («перетікання») норм однієї сис­теми до іншої. Таке хибне уявлення породило концепцію «трансформації» міжнародно-правових норм у національно-правові норми, міжнародних дого­ворів у внутрішньодержавне законодавство. Згідно цієї концепції міжнарод­ні договори в результаті їх ратифікації, затвердження або просто офіційного оприлюднення «трансформуються», перетворюються на внутрішньодержав­ні (національні) закони; аналогічною є подальша доля відповідних норм. Не­прийнятність подібних висновків стає очевидною, якщо взяти до уваги, що по-перше, трансформація буквально означає припинення предмета чи яви­ща, яке «трансформується», але міжнародним договорам така риса аж ніяк не притаманна; по-друге, що на стадії правозастосування взаємодія двох право­вих систем, якщо взяти до уваги ці висновки, замінюється одноосібною дією правової системи держави, що «поглинула» міжнародні норми; по-третє, що традиційно в деяких галузях національного права допускається застосування норм іноземного законодавства, однак не висловлюється припущення щодо «трансформації» і цих норм до національного законодавства.

Прийняті в багатьох державах конституційні формулювання втілюють не цілком однозначні підходи до проблеми. Так, згідно ст. 25 Основного Закону ФРН 1949 p., «загальні норми міжнародного права є складовою частиною пра­ва Федерації»; згідно п. 1 ст. 28 Конституції Греції 1965 p., «загальновизнані норми міжнародного права, а також міжнародні договори після їх ратифікації і набрання ними чинності є складовою частиною внутрішнього грецького пра­ва». В Конституції Іспанії міжнародні договори кваліфікуються як «частина її внутрішнього законодавства» (ч.1 ст.96), а в Конституції України «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України» (ч.1 ст.9).

Зрозуміло, що поняття «правова система» відрізняється від поняття «право» чи тим паче «законодавство», будучи значно ширшою категорією, яка вміщує окрім законодавства як сукупності правових актів чи права як сукупності юридичних норм, які містяться в таких актах, також правозастовний процес і, вочевидь, той системоутворюючий правову систему правопоря­док, який формується на їх основі.

Зрозуміло також і те, що тексти згаданих статей іноземних, а також на­шої конституцій, допускають - з урахуванням інших нормативних приписів аналогічне тлумачення їх співвідношення з міжнародними договорами та іншими міжнародно-правовими нормами.

Функції міжнародного права у внутрішньодержавній сфері

Здатність норм сучасного міжнародного права виконувати, з урахуван­ням згаданих вище особливостей, ті самі регулятивні функції, на які орієнто­вані й норми національного права й законодавства, активно і вельми широко використовується у вітчизняній правовій системі.

В українському законодавстві міститься чимало приписів, згідно яких той чи інший порядок діяльності визначається, ті чи інші відносини регу­люються, а компетентні органи керуються, з одного боку, Конституцією, за­конами України та іншими актами законодавства України, а з іншого боку, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Таким чином, взаємодія правових систем знаходить свій прояв в узго­дженому регулюванні відносин, що стосуються суміщеного предмету норма­тивного регулювання.

Принципового значення тут набуває розмежування понять: право держа­ви як сукупність створюваних цією державою, її уповноваженими органами норм і правових актів, що містять ці норми, і право, яке застосовується в цій державі, як сукупність усіх правових норм, актів, які підлягають реалізації у сфері внутрішньодержавних відносин та/або можуть діяти в межах юрис­дикції відповідної держави. Друге поняття ширше першого, оскільки охо­плює поряд із національним правом (і законодавством) міжнародні норми, міжнародно-правові договори, укладені або визнані цією державою, а також окремі норми права іноземних держав у випадках, передбачених національ­ними законами та/або міжнародними договорами.

Звичайно, для такого застосування норми, які належать до різних пра­вових систем, мають володіти певним рівнем юридичної сумісності (відпо­відності). При взаємодії норм національного права й національних законів і міжнародним правом це досягається їх узгодженням в процесі розробки, коли внутрішньодержавні правові категорії, принципи, норми беруться до уваги при підготовці міжнародних договорів, а внутрішньодержавне законо­давство приводиться у відповідність із міжнародними договорами, які набра­ли чинності. Використання норм іноземного права здійснюється з урахуван­ням застереження щодо їх незастосування у разі, якщо це суперечить засадам національного правопорядку (публічно-правового порядку) відповідної дер­жави. Щоправда, аналогічне застереження в Україні діє і щодо міжнародних договорів, які суперечать Конституції України. Згідно ч.2 ст.9 Конституції України, укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Міжнародне право як фактор удосконалення національного законодавства

Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань - один з основних принципів міжнародного права - презюмує узгодження з цими зобов'язаннями національних законів та застосовуваних державою в сфері своєї внутрішньої компетенції заходів. Позиція міжнародного співтовари­ства виражена в універсальному договорі - Віденській конвенції про право міжнародних договорів - в ст. 27, що твердить: «держава-учасник певного договору не може посилатися на положення свого внутрішнього права в якості виправдання для невиконання ним договору. Цю норму, вочевидь, можна тлумачити і в сенсі неприпустимості посилання на відсутність у вну­трішньому (національному) праві відповідних положень.

Можна уявити ситуацію, коли виконання договору не залежить від стану внутрішнього права. Але все ж нормальним станом слід вважати взаємодію національних та міжнародних норм і, відтак, узгодження перших з другими як необхідною умовою виконання договору і як важливою компонентою ме­ханізму реалізації договірних приписів.

Цікаво, що при розробці Декларації принципів взаємних відносин, що складають ядро Заключного акту НБСЄ 1975 p., держави конкретизували зміст принципу добросовісного виконання міжнародних зобов'язань, вклю­чивши до його тексту слова про те, що при здійсненні своїх суверенних прав, включаючи право встановлювати свої закони і адміністративні правила, вони будуть узгоджуватися зі своїми юридичними зобов'язаннями за міжнарод­ним правом.

В законодавстві України міцно утвердилося правило приведення норм національного права у відповідність із нормами міжнародних договорів, ін­шими джерелами міжнародного права. В його основі знаходиться як вказа­ний принцип, так і конкретні положення міжнародних договорів, що орієн­тують їх учасників на такі дії. Можна виділити, з одного боку, уповноважуючі норми, згідно яких прийняття законів обумовлене розсудом компетентних державних органів, а з другого боку, наказові норми, якими на державу по­кладаються певним чином сформульовані зобов'язання.

До першого варіанту належить, наприклад, п.1 ст.21 Конвенції ООН з морського права: «Прибережна держава може приймати відповідно до по­ложень цієї Конвенції та інших норм міжнародного права закони і правила, що стосуються мирного проходу територіальним морем...»; до другого варі­анту - п.2 ст.20 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права: «Усякий виступ на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що являє собою підбурення до дискримінації, ворожнечі чи насильства, має бути заборонено законом».

Взаємодія міжнародних договорів і національного законодавства в правозастосовному процесі

Форми реалізації міжнародно-правових норм у внутрішньому праві держав можна класифікувати за трьома варіантами безпосереднього засто­сування:

1) самостійне застосування норм міжнародних договорів - без прямої участі норм національного законодавства, але не поза сферою їх дії;

2) спільне застосування норм міжнародних договорів і «споріднених» їм норм національного законодавства;

3) пріоритетне застосування норм міжнародних договорів замість норм національного законодавства при їх взаємній невідповідності, тобто в колі­зійних ситуаціях.

 





Дата добавления: 2015-05-09; Просмотров: 1123; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Читайте также:



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2017) год. Не является автором материалов, а предоставляет студентам возможность бесплатного обучения и использования! Последнее добавление ip: 54.224.197.251
Генерация страницы за: 0.007 сек.