Порядок укладання мирової угоди в господарському процесі та її процесуального оформлення (реалізації)

Мирову угоду в господарському процесі можна визначити як одну з форм прояву свободи в реалізації сторонами господарського процесу своїх прав, що проявляється в укладенні між ними договору про заміну зобов’язання, на підставі якого й виник спір, іншим зобов’язанням з метою врегулювання такого спору. Реалізація цього права може безпосередньо впливати на здійснення судочинства, оскільки тягне за собою припинення позовного провадження у справі без розгляду спору по суті, а тому безпосередньо пов'язана із захистом порушених прав та охоронюваних законом інтересів суб'єктів господарювання.

Метою даної публікації є розгляд окремих теоретико-практичних питань укладення та реалізації мирової угоди в господарському судочинстві, а також аналіз пропозицій щодо вдосконалення застосування даного інституту на практиці.

Поняття мирової угоди було закріплено в ГПК при проведенні у 2001 р. так званої «малої судової реформи», коли завдяки внесеним до ст. 78 ГПК України змінам сторони отримали право на укладення мирової угоди. До того часу можливість досягнення сторонами компромісного розв'язання спірних питань законодавчо пов'язувалася з реалізацією принципу арбітрування. Оскільки його було виключено з числа галузевих функціональних принципів господарського судочинства, запроваджений у ГПК інститут мирової угоди мав би отримати детальнішу регламентацію, так як виникає необхідність заповнення судовою практикою прогалин у процесуальному законодавстві [7, с. 136].

Світова практика застосування даного інституту свідчить, що реалізувати право на укладання мирової угоди можуть особи, які беруть участь у справі й на чиїх правах та обов’язках може відобразитись судове рішення (сторони, треті особи з самостійними вимогами). Однак при укладанні мирової угоди третіми особами, які заявляють самостійні вимоги, необхідно зважати на те, що самостійний характер таких вимог завжди повністю або частково виключає вимоги позивача. У зв’язку з цим третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, може укласти з відповідачем мирову угоду лише в тому випадку, якщо первісний позивач відмовляється від позову або суд відмовляє йому в задоволенні позовних вимог.

Чинний ГПК не визначає на якій стадії господарського процесу сторони мають право укласти мирову угоду: на будь-якій чи лише в першій інстанції. Вищий господарський суд України в п. 4 інформаційного листа від 20.10.2006р. № 01-8/2351 визначає наступне: «затвердження апеляційною інстанцією мирової угоди, укладеної сторонами в процесі апеляційного провадження, не є можливим, оскільки це потягло б за собою скасування рішення місцевого господарського суду з відповідної справи, що допускається виключно з підстав, передбачених статтею 104 ГПК». Апеляційний суд відмовляє у задоволенні заяви про затвердження мирової угоди, так як не може виходити за межі своїх повноважень визначених ст. 103 ГПК України. Таким чином, мирова угода, укладена сторонами, підлягає затвердженню місцевим господарським судом, який розглядав справу. Мирова угода також може бути укладена на стадії виконання рішення.

Слід зазначити, що у ст. 78 ГПК безпосередньо не вказано, що господарський суд повинен перевірити відповідність мирової угоди вимогам закону, на відміну від зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем. Вважаємо, що аналогічним чином має вирішуватися і питання затвердження судом мирової угоди: господарський суд не затверджує мирову угоду, якщо вона не відповідає закону, або за своїм змістом вона є такою, що не може бути виконана у відповідності з її умовами, або якщо така угода остаточно не вирішує спору чи може призвести до виник­нення нового спору [3, ст.51].

Затвердження господарським судом мирової угоди з одночасним припиненням провадження у справі є одноактною процесуальною дією і не може розцінюватися як два самостійних акти; а отже, мирову угоду не можна розглядати як договір у цивільно-правовому розумінні і визнавати недійсною у позовному провадженні, оскільки порядок її укладання та затвердження регламентовано відповідними положеннями Господарського процесуального кодексу України (постанова Верховного Суду України від 20.01.2009 N 24/489). Проте, ухвала про затвердження мирової угоди, з мотивів її нерозривності з самою мировою угодою, може бути оскаржена до суду [5].

Згідно Закону України «Про виконавче провадження» сама по собі мирова угода не може розглядатися як виконавчий документ.

У зв’язку із цим досить тривалий час потерпіла сторона мирової угоди, у разі невиконання її умов іншою стороною, змушена була звертатись із новим позовом до суду про спонукання до виконання мирової угоди, а це зрозуміло додаткові витрати грошей і часу. Таким чином, сторонам у справі необхідно просити суд викласти умови мирової угоди у змісті ухвали і дотриматись при цьому вимог ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження». У такому випадку ухвала про затвердження мирової угоди стане виконавчим документом і у разі її порушення іншою стороною, кредитор матиме право відразу звернутися до органів державної виконавчої служби за її примусовим виконанням [4, п. 3,9,6].

Підсумовуючи викладене, слід зробити висновок, що укладаючи мирову угоду на практиці можна стикнутися з багатьма проблемами, які вимагають, в першу чергу, нормативного вирішення у майбутньому та потребують пильності сторін при реалізації наданого їм права; оскільки якщо судове рішення як владний акт містить елемент державного примусу, то мирова угода укладається за взаємною згодою сторін і приводить до бажаного для них результату — розв'язання конфлікту.

Дата добавления: 2015-05-10