Юрген Габермас

Для конституювання публічної сфери важливими, на думку Габермаса, є дві речі: права та свободи людини і конституція держави, з якою безпосередньо пов’язана ідея нації. Серед найголовніших прав і свобод людини Габермас звертає увагу на свободу слова і думки, свободу зборів, свободу асоціацій, свободу преси, радіо і телебачення, а також наявність зрілого плюралізму форм життя, субкультур і світоглядів. Без них вільна і неурізана комунікація в межах публічної сфери в принципі є неможливою. Іншою і чи не найголовнішою умовою для наявності та нормального функціонування публічної сфери є конституція держави, на базі якої конституюється нація громадян. Основна ідея тут є така: населення або народ, об’єднуючись в політичне утворення, віддає частину своїх свобод державі, а остання в свою чергу надає народові конституцію, що уможливлює його обмежену участь в здійсненні політичного панування. Відтак народ перетворюється на націю вільних і рівних громадян держави, які разом вирішують важливі питання спільного існування. Характеризуючись приналежністю до однієї нації, громадяни отримують право на участь в політичному житті, через реалізацію якого вони тільки і можуть стати політично відповідальними суб’єктами спільноти вільних і рівних. В свою чергу ця участь здійснюється на основі вільної і неурізаної комунікації з приводу актуальних для суспільства питань в межах публічної сфери. Отже, приймати участь в публічній сфері можуть, як показав Габермас, представники однієї нації – громадяни держави.

Варто зупинитися на розумінні Габермасом самої ідеї нації. Слід перш за все наголосити, що вчений відходить від небезпечного націоналістичного її тлумачення. Згідно з останнім громадянську націю об’єднує перш за все наперед заданий етнічний субстрат, який базується на фікції спільного походження, мови, історії, традицій тощо. Сама нація при цьому постає як природне утворення. Таке її тлумачення є неприйнятним для Габермаса. Звичайно, традиції, мова, історія тощо є важливими. Проте вчений розглядає націю як штучне утворення. Габермас показує, що ідея «нації» була винайдена приблизно в середині ХVIII сторіччя інтелектуалами та вченими. Зміна свідомості, інспірована останніми, розповсюджувалась із середовища освіченого міського бюргерства, знаходила відголоси серед широких верств населення і поступово стала причиною політичної мобілізації мас. Габермас постулює: «Винайдення «нації» стало каталізатором для трансформації ранньої держави Нового Часу в демократичну республіку. Національне самоусвідомлення формувало той культурний контекст, в якому з підданих могли сформуватися політично активні громадяни. Лише приналежність до «нації» встановлювала деякий солідарний зв’язок між людьми, які до цього були чужими одне одному». Таким чином, виникнення національної свідомості створило умови, необхідні для політичної участі громадян. Зрозуміло, що держава вже регулювала свої кордони посередництвом прав на проживання. Проте лише з ідеєю нації статус мешканця, що проживає на території держави, змінюється на статус громадянина, який приймає участь у здійсненні політичного панування. Отже, для Габермаса нація є юридично опосередкована солідарність чужих одне одному громадян держави, які разом вирішують ті чи інші питання спільного життя шляхом вільної комунікації.

Таким чином, конституція держави, згідно з Габермасом, створює тих суб’єктів комунікації – громадян держави – які легітимно можуть приймати участь в обговоренні актуальних для суспільства питань в межах публічної сфери. Трактування нації як «штучного» утворення дійсно уможливлює забезпечення рівності усіх громадян-учасників комунікації. І це є надзвичайно актуальним в реаліях суспільства модерну, яке усе більше віддаляється від зразкової моделі однорідного населення у зв’язку із зростанням багатоманітності форм життя, етнічних груп, конфесій і картин світу. Габермас стверджує: «В культурно і світоглядно плюралістичному суспільстві не можна перекладати відповідальність з площини суспільної комунікації на ніби-то природний субстрат гомогенної нації». Таким чином, комунікація в межах публічної сфери здійснюється, на думку Габермаса, чужими одне одному громадянами, які тим не менш відчувають відповідальність за спільне життя. А взагалі, говорячи про суб’єктів публічної сфери, вчений зазначає зокрема таких: політичні лідери, власники, державні чиновники, громадські організації та фонди, журналісти, профспілки, вчені та інтелектуали, митці, експерти тощо.

Комунікація в межах публічної сфери здійснюється, згідно з Габермасом, на основі комунікативної дії – тобто з метою досягнення взаємопорозуміння. Так будь-які важливі для суспільства закони та законодавчі акти держави, нововведення, реформи, зміни «правил гри» в тих чи інших сферах капіталістичного господарства тощо обговорюються в межах публічної сфери з метою здійснення перевірки, чи є вони бажаними для всіх з точки зору кожного і для суспільства в цілому. Щоб громадяни здатні були ефективно дискутувати відносно тих чи інших проблемних питань, має бути наявна ситуація вільного і відкритого дискурсу, в межах якого вони могли б приводити ті чи інші аргументи, обгрунтовуючи свої точки зору. За правилами такої ситуації ведеться обговорення актуальних питань. В результаті на дієвість можуть претендувати ті закони, нововведення, зміни «правил гри», які здатні бути визнаними усіма, кого вони стосуються. При цьому визнання являє собою комунікативно досягнуте взаємопорозуміння, а не домовленість, здійснену в егоцентричній перспективі кожного. Це, як вважає Габермас, означає, що в комунікативних умовах відкритого для всіх і вільного від будь-якого примусу дискурсу рівних учасників кожен зобов’язаний приймати на себе точку зору всіх інших і тим самим розділяти їх само- і світорозуміння; з таких, що перетинаються одне з одним, перспектив вибудовується ідеально розширена «ми»-перспектива, звертаючись до якої усі зацікавлені особи можуть разом визнати, чи хочуть вони зробити основою своєї практики той чи інший закон, нововведення тощо. У відповідності з цим Габермас визначає загальні правила участі в дискурсі: ніхто з тих, хто бажає зробити релевантний внесок в дискусію, не може бути виключений з числа учасників; усім надаються рівні шанси висловлення своїх думок; думки учасників не повинні розходитися з їх словами; комунікація має бути вільною від внутрішнього і зовнішнього примусу так, щоб прийняття «так» чи «ні» позиції мотивувалося виключно силою кращого аргументу.

Діючи комунікативно в межах публічної сфери, громадяни дискутують на базі значущих претензій. Згідно з Габермасом, публічна сфера функціонує так, що її учасники в процесі аргументації посилаються на факти, моральні норми та суб’єктивні переживання, тобто взаємно підіймають претензії на істину, нормативну правильність та щирість. Дискусії ведуться лише на їх основі; принципи цілераціональної дії не спрацьовують в межах публічної сфери, оскільки ведуть фактично до її руйнування. Для Габермаса найбільш важливими є посилання на моральні норми, тобто претензії на нормативну значущість. Базою оцінки будь-яких суспільно важливих питань є мораль, яка притаманна тому чи іншому суспільству, яка несеться в традиції його повсякдення і розділяється всіма громадянами. Габермас переконаний, що і в сучасних життєвих умовах мораль не можна замінити. Їй відсутній функціональний еквівалент. Вона постійно використовується в дискусіях в межах публічної сфери. Так будь-який закон, будь-яка суспільно важлива подія тощо оцінюються з точки зору притаманних суспільству моральних норм і отримують легітимність лише якщо вони в такій перспективі можуть бути прийняті усіма.

Але одночасно, комунікація в межах публічної сфери має інше, більш важливе для Габермаса значення: коли громадяни держави дискутують з приводу важливих для суспільства питань на основі значущих претензій на істину, нормативну правильність та щирість, вони тим самим здійснюють відтворення структурних компонентів життєсвіту. Будучи чужими одне одному, розсіяними вздовж великих географічних площ і з’єднаними лише через мас медіа, вони конституюють і відтворюють єдиний життєсвіт в межах усього суспільства. Таким чином, згідно з Габермасом, саме в межах публічної сфери в сучасних високораціоналізованих суспільствах модерну здійснюється символічне відтворення життєсвіту.

Життєсвіт не лише відтворюється в межах публічної сфери, але через неї здатен обмежувати систему. Габермас показує, що в суспільстві модерну таке обмеження реалізується через формування громадської думки. Взагалі, громадська думка визначається вченим як думка громадян з приводу актуальних для суспільства питань. Габермас особливо наголошує, що її неправильно розуміти як суму індивідуально висловлених думок ізольованих осіб. Це є більш складне явище. Громадська думка формується в ході вільного обговорення на основі принципів комунікативної дії в межах політично мобілізованої публічної сфери. Їй передують численні дискусії з раціональними аргументаціями, які відсилають до претензій на істину, нормативну правильність та щирість і які відбуваються за правилами вільного і необмеженого дискурсу. Це означає, що формування громадської думки в публічній сфері підкорюється виключно самобутній структурі публічної комунікації, орієнтованої на досягнення взаємопорозуміння; парадигмою тут є діалог, а не принципи стратегічного впливу на опонентів. Тому Габермас зазначає, що намагання зацікавлених осіб штучно створити громадську думку «зверху» за допомогою маніпулятивних технологій призводить лише до її занепаду і до руйнування публічної сфери. Альтернативу комунікативно досягнутому взаємопорозумінню неможливо штучно створити.

Обмеження системи здійснюється за рахунок формування в межах публічної сфери того, що Габермас назвав «комунікативною владою». Вона викристалізовується через вільну і неурізану комунікацію на основі формування громадської думки в межах публічної сфери. Основною специфікою комунікативної влади є те, що вона здатна тиснути на державу, впливаючи на прийняття тих чи інших законів, політичних рішень тощо. Відтак, комунікативнв влада має властивість трансформуватися у владу адміністративну. Габермас показує, що якщо в межах субсистем цілераціональної дії відбуваються реформи, зміни «правил гри» тощо, які спрямовані на підвищення ефективності їх функціонування, але які в той же самий час призводять до соціально нещадних наслідків і спричинюють деформацію та руйнування життєсвіту, то протистояти цьому може лише комунікація громадян держави в межах публічної сфери. Та комунікативна влада, яка викристалізовується через комунікацію, здатна легітимно тиснути на апарат держави, змушуючи його приймати закони і політичні рішення, які обмежують субсистеми цілераціональної дії. Відтак, як символічне відтворення життєсвіту, так і його своєрідний «захист» від когнітивно-раціональних імперативів системи здійснюється в суспільстві модерну в межах публічної сфери.

Але якщо символічне відтворення життєсвіту забезпечує соціальну інтеграцію і якщо символічне відтворення життєсвіту здійснюється в межах публічної сфери, то це означає, що саме в публічній сфері в сучасних диференційованих і високораціоналізованих суспільствах долаються ефекти уречевлення життєсвіту і, відповідно, здійснюється соціальна інтеграція. В цьому, на думку Габермаса, полягає найголовніша роль даної сфери. Тобто, напртивагу нестійкій системній інтеграції процеси соціальної інтеграції суспільств модерну відбуваються в межах публічної сфери за рахунок необмеженої комунікації вільних і рівних громадян держави. Габермас показує, що комунікативні канали публічної сфери з’єднуються з відповідними каналами приватної сфери – з мережами інтеракцій в сім’ї, в колі сусідів та друзів тощо. Це веде до того, що та комунікативна практика, яка в даний момент відбувається в публічній сфері проникає в приватну сферу, в результаті чого охоплює все суспільство. Завдяки такій відкритій комунікації суспільство для громадян більше не є чимось абстрактним і відчуженим, але – їх власним неуречевленим життєсвітом. В результаті зникають прояви аномії, які, як показав Габермас, є головними загрозами сучасних суспільств. Отже, саме в межах публічної сфери здійснюються процеси соціальної інтеграції суспільств модерну і, відповідно, долаються соціопатології, пов’язані із соціальною дезінтеграцією. Ця важлива роль публічної сфери в концепції суспільства модерну Габермаса часто проходить повз увагу багатьох науковців, які займаються дослідженням підходу вченого до її аналізу.

Отже, на основі теорії комунікативної дії Габермас вибудовує всеохоплюючу, тоталізуючу канцепцію суспільства модерну, яка за своїм розмахом може зрівнятися з роботами класиків. Здійснивши органічний синтез ідей Гегеля, Маркса, Вебера, Дюркгейма, Міда, Парсонса. Вітгенштайна, Гуссерля, Гадамера і, звичайно, Горкгаймера та Адорно, Габермас зумів зобразити суспільство як ціле, органічно поєднавши такі категорії, як «система», «життєсвіт» та «публічна сфера». Томас Маккарті вважає, що соціальна теорія може більше ніколи не бути такою. Концепція суспільства модерну Габермаса по праву вважається однією з найбільш значущих соціологічних праць кінця ХХ, початку ХХІ сторіччя.

Іншим важливим висновком є той, що у своїй концепції Габермас зображує суспільство як життєсвіт. Вчений переконаний, що за допомогою раціонального потенціалу комунікативної дії, реалізованого в рамках публічної сфери, можливо обмежити субсистеми капіталістичного господарства і сучасної держави і «помістити» їх назад в «межі» життєсвіту, за які вони вишли з початком епохи модерну. За такої умови суспільство перестане бути для його громадян чимось абстрактним, фрагментаризованим та відчуженим. Воно тоді буде їх власним життєсвітом, який вони спільно конституюють на основі вільної і неурізаної комунікації і за який вони спільно несуть відповідальність. В такому розумінні проект модерну, на думку Габермаса, ще аж ніяк не вичерпав себе і може бути вдало продовжений.

Варто зазначити, що концепції суспільства модерну Габермаса притаманний елемент утопізму, за що його постійно критикують, особливо представники французької та американської соціології. Так, Фуко відверто назвав вченого «утопістом», а Александер – «мрійником». І такі штампи дійсно мають під собою фундамент. Габермас є представником критичної теорії, яка своїм корінням сягає ще німецької класичної філософії. Тому у своєму теоретизуванні вчений повторює ті фігури мислення, які були притаманні Гегелю, Марксу, Лукачу та іншим. Мова йде про те, що критична думка «розглядає» дійсність, так би мовити, як «хибну» і конституює певний її ідеал, до якого потім прагне «підтягнути» цю дійсність через соціальну практику. Подібним чином теоретизував той же Маркс або Лукач, подібним чином теоретизує і Габермас – він намагається «підтягнути» існуючі суспільства до того їх ідеального типу, який він конституює у своєму проекті модерну. І хоча сам проект є безумовно гуманістичним, можливість реалізації таких складних конструкцій і умов, які є необхідними для його здійснення, на практиці багато дослідників вважають малоймовірною, а сам поділ реальності на існуючу «хибну» і ідеальну «істинну» – невірним і так би мовити «мрійницьким». Власне, за це Габермас і отримав імідж «утопіста». Особисто нам хотілося б зауважити, що утопічне мислення завжди було притаманне соціологічному теоретизуванню, і хто зна, якою б була сучасна соціологія без нього. Окрім того, хто зна, чи відбулися б без утопічного мислення численні гуманістичні перетворення в Західних суспільствах модерну, пов’язані з підвищенням соціальних стандартів життя, скороченням робочого дня, гуманізацією праці і робочого місця, наявністю механізмів розподілу суспільного багатства між його непривілейованими верствами тощо. Тому, на нашу думку, елементи утопічного мислення є невід’ємною частиною соціологічного теоретизування і мають бути збережені в ньому.

«Публічна сфера»

Дата добавления: 2015-05-10