Форма державного правління

Під формою правління будь-якої держави розуміється структура і повноваження вищих органів державної влади, порядок їх утворення і характер взаємовідношень між ними, ступінь і форми участі грома­дян у формуванні вищих органів влади, ступінь впливу населення на прийняття державних рішень, тривалість повноважень і характер змінюванності вищих органів влади, способи легітимізації державної влади. Тобто дана категорія показує хто і як править в державі, та в чиїх інтересах здійснюється влада.

Форма державного правління — це елемент форми держави, який характеризує порядок утворення, структуру і повноваження вищих органів державної влади, характер їх взаємовідносин між собою та населенням, способи легітимізації державної влади.

Форми державного правління розрізняють залежні від того, ким здійснюється державна влада: однією особою чи колегіальним вибор­чим органом.

За формою державного правління усі держави поділяють на монархії та республіки.

Монархія є найстародавнішою формою правління, яка існувала впродовж багатьох століть. У сучасному світі монархія як форма пра­вління існує у 34 країнах.

Для монархії характерні наступні ознаки:

монарх персоніфікує владу, при здійсненні внутрішньої та зо­внішньої політики виступає як глава держави;

монарх здійснює одноособове правління, тобто може прийняти до свого розгляду будь-яке питання;

монарх, як правило, є головнокомандуючим збройних сил;

влада монарха має у більшості випадків релігійний характер і оголошується священною;

владні повноваження монарха поширюються на всі сфери сус­пільного життя;

наявність приватної власності, яка матеріально забезпечує сі­м'ю монарха та передається у спадок;

влада монарха є спадковою, безстроковою, формально неза­лежною;

монарх не несе юридичної та політичної відповідальності пе­ред своїми підданими за прийняті рішення.

Враховуючи найзагальніші, типові ознаки монархії, що трапля­ються найчастіше, можна дати наступне визначення монархії.

Монархія — це форма державного правління, за якої вища державна влада повністю або частково належить одній особі — монарху і, як правило, передається у спадщину представникам правлячої династії.

Монарх — це переважно одноосібний глава держави, що здійснює владу за власним правом, а не у порядку делегування повноважень від народу.

У різних країнах монарх має різні назви: король (Іспанія, Велика Британія); султан (Малайзія, Оман); емір (ОАЄ); великий герцог — (Люксембург); князь (Ліхтенштейн, Монако) тощо.

Залежно від обсягу і характеру повноважень монарха, підстав виникнення і взаємовідносин монарха з населенням, усі монархії по­діляються на необмежені та обмежені (конституційні).

Необмежена монархія — це така монархічна форма прав­ління, за якої влада монарха ніким і нічим не обмежена.

За такою монархією, монарх ні з ким не ділить верховну владу, сам видає закони, призначає чиновників на вищі посади, здійснює правосуддя і керує державою на свій розсуд. Інакше кажучи, у країні не існує законів, державних органів або інших організацій, які могли б якоюсь мірою змінити або відмінити волю монарха.

Різновидами необмеженої монархії є: 1) деспотична монархія — це така монархія, в якій владу монарха

обожнюють, а його самого визнають божеством. За такою фор­мою монархії вся влада зосереджується в руках однієї люди­ни — монархадеспота, який здійснює необмежене, свавільне володарювання, спираючись при цьому на могутній військовобюрократичний апарат. Деспотичні монархії були поширені у державах рабовласницького типу (Єгипет, Вавилон, Ассирія то­що);

2) абсолютна монархія — це така монархія, в якій сам монарх не обожнюється, але який, при відсутності представницьких органів, зосередив у своїх руках усю повноту державної та духовної (релі­гійної) влади. Такі монархії були розповсюдженні у рабовласни­цькому і феодальному суспільствах. У теперішній час абсолютна монархія рідкісна форма правління. Практично у чистому вигляді вона існує лише в Омані, де немає представницького органу, від­сутня конституція, а султан є одночасно і верховним суддею, і вищою духовною особою країни. Зберегли основні риси абсолют­ної монархії такі країни, як Бахрейн, Бруней, Катар, ОАЄ. Різно­видом абсолютної монархії є теократична монархія, у якій дер­жавна влада належить церковній ієрархії. Державою з такою формою правління є Ватикан, де законодавча, виконавча і судова влада належить Папі, який водночас є главою католицької церкви. Обмежена (конституційна) монархія — це така монархічна форма правління, за якої влада монарха в тій чи іншій мірі обме­жується конституцією та повноваженнями певних державних ор­ганів.

Різновидами обмеженої (конституційної) монархії є: 1) дуалістична монархія — це така монархія, якій притаманна по­двійність (дуалізм) вищих органів державної влади: монарх за­ймає центральне місце у механізмі держави, він зосереджує у своїх руках виконавчу владу і формує уряд, відповідальний пе­ред ним. Законодавчі повноваження розподіляються між вибор­ним представницьким органом (парламентом) і монархом, який має право розпуску парламенту, право абсолютного вето щодо прийнятих парламентом законів та право видавати укази, які мають силу законів.

У дуалістичній монархії збережено спадковий порядок передачі влади монарха і довічне володіння нею. Дуалістична монархія була характерною для періоду переходу від феодаліз­му до капіталізму. Вона є своєрідною спробою примирити інте­реси феодалів і буржуазії. У наш час ця форма правління зустрі­чається рідко (Марокко, Бруней, Бутан, Йорданія, Кувейт,

Саудівська Аравія), представляє собою перехідну форму від аб­солютної до парламентської монархії й практично зживає себе; 2) парламентська монархія — це така монархія, за якої влада мо­нарха суттєво обмежена в усіх сферах здійснення державної влади, за ним лише формально зберігається статус глави держа­ви — виключно з представницькими повноваженнями. Законо­давча влада належить парламенту, а виконавча — уряду, який формується парламентом і повністю йому підзвітний. Монарх лише формально затверджує склад уряду. Він є главою держави, проте впливати на діяльність уряду та парламенту не має права. Від його імені здійснюється державне управління та чиниться правосуддя.

Переважна більшість сучасних монархій (Велика Британія, Бельгія, Швеція, Данія, Норвегія, Іспанія, Нідерланди, Японія та ін.) — це парламентські монархії. їх існування обумовлено національ­ними традиціями, живучістю певних символів тощо.

Республіка — це форма державного правління, за якої дер­жавна влада здійснюється представницькими органами (парла­ментом, президентом), які обираються населенням країни на пев­ний, чітко визначений законодавством строк.

Для республіки характерні наступні ознаки:

виборність на певний строк глави держави та інших вищих ор­ганів державної влади;

здійснення державної влади на підставі її розподілу на законо­давчу, виконавчу, судову;

наявність складної структури вищих державних органів влади та чітке законодавче визначення їх повноважень;

наявність у всіх вищих державних органів державновладних повноважень;

одноособове або колегіальне прийняття рішень;

юридична відповідальність представників державної влади за свої дії та прийняті рішення, шляхом застосування до них спе­ціальної процедури: вияв недовіри (імпічмент) президенту, ві­дставка уряду, відкликання народного депутата;

верховенство та обов'язковість рішень вищих державних ор­ганів для всіх інших органів.

В історії держав світу існували різні види республік: анти­чна, середньовічна (феодальна), буржуазна, соціалістична. На сьогодні республіка є домінуючою формою державного прав­ління, наразі у світі понад 150 держав є республіками. Джерелом

влади в республіках є народ, який на певний, чітко визначений

строк обирає найвищі представницькі органи держави.

Залежно від обсягу державно — владних повноважень президе­нта і парламенту республіки поділяються на президентські, парла­ментські та змішані.

Президентська республіка — це форма державного правління, за якої державна влада здійснюється всенародно обраним президен­том, який поєднує повноваження глави держави і глави уряду.

Ознаки президентської республіки:

президент поєднує повноваження глави держави і глави уряду;

президент обирається населенням країни шляхом прямих зага­льних виборів або спеціальною колегією виборців;

президент одноособово або з наступним схваленням парламе­нту формує уряд, який йому підзвітний;

президент не має права розпустити парламент, а парламент не може відправити у відставку міністрів;

президент не підзвітний парламенту, проте має право відклад­ного вето на закони, прийняті парламентом;

уряд несе відповідальність перед президентом і діє протягом терміну президентських повноважень.

Жорсткий розподіл влад у президентській республіці (законода­вча належить парламенту, виконавчу очолює президент) передбачає формальну ізольованість кожної з влад і відсутність між ними тісних функціональних відносин, і тому уряд при такій формі правління більш стабільний, а парламент більш незалежний від виконавчої вла­ди, ніж в парламентських республіках.

Недоліком президентської республіки є те, що вона має тенден­цію до президентського авторитаризму, тобто широкі повноваження президента можуть призвести до надмірної централізації та узурпації влади, а також зловживання нею.

До президентських республік належать: США, Аргентина, Бра­зилія, Мексика, Іран, Ірак, Швейцарія, Казахстан та ін.

Парламентська республіка — це форма державного прав­ління, за якої державна влада належить парламенту, який обира­ється населенням країни і який формує повністю відповідальний перед ним уряд та інші вищі органи державної влади.

Ознаки парламентської республіки:

може існувати посада президента. Він є главою держави і, як правило, обирається парламентом з числа його членів спеціа­льно створеною комісією;

функції глави держави обмежені та відокремлені від функцій глави уряду. На главу держави покладені суто представницькі функції, а реальна влада належить главі уряду (прем'єрміністру, канцлеру тощо);

уряд формується із представників партій, які отримали на ви­борах більшість місць у парламенті, несе політичну відповіда­льність перед ними, діє протягом строку повноважень парла­менту;

парламент може висловити уряду недовіру, що тягне за собою його відставку.

В парламентській республіці центром здійснення влади є уряд, а всі важелі влади у державі належать керівникам політичних партій, які мають більшість у парламенті. Очолює уряд лідер правлячої пар­тії чи коаліції. Для зазначеної форми правління властивим є більш тісний взаємозв'язок, співробітництво і взаємодія гілок влади.

Недоліком парламентської республіки є те, що в неї за багатопартійної системи, коли не вдається сформувати парламентську біль­шість, практично неможливо проводити цілеспрямовану державну політику, що в свою чергу призводить до чисельних криз та відстав­ки уряду.

До парламентських республік належать: Німеччина, Албанія, Італія, Греція, Чехія, Угорщина, Індія, Чехія, Естонія та ін.

У багатьох державах світу, з метою усунення недоліків, власти­вих президентської та парламентської республік, вдалися до спроби поєднання цих форм.

Змішана республіка — це форма державного правління, за якою державна влада поєднує ознаки як парламентської, так і президентської республік.

У змішаній республіці співвідношення повноважень вищих ор­ганів державної влади може бути різним і залежно від цього розрізня­ють парламентсько-президентську (з перевагою державновладних повноважень парламенту) і президентсько-парламентську (з перева­гою державновладних повноважень президента) республіки.

Ознаки змішаної республіки:

глава держави (президент) як і парламент, обираються всена­родним голосуванням. За певних умов парламент набуває пра­ва усунути президента з посади;

глава держави пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем'єрміністра), який підлягає обов'язковому затвердженню парламентом;

уряд несе відповідальність одночасно перед президентом і пе­ред парламентом, парламент має право висловити йому свою недовіру, що тягне відставку уряду;

функції глави держави відокремлені від функцій глави уряду;

глава держави має самостійний статус, він не належить до жод­ної гілки державної влади.

Змішана республіка є однією з сучасних форм правління, до неї належать: Франція, Австрія, Фінляндія, Польща, Румунія, Болгарія, Литва, Україна, Португалія, Ірландія та ін.

3.Форма державного устрою — це елемент форми держави, який визначає територіальну організацію держави, спосіб поділу території держави на складові частини та порядок їх взаємовідно­син між собою і з державою у цілому.

Форма державного устрою показує:

з яких частин (адміністративнотериторіальні одиниці, авто­номії чи суверенні держави) складається внутрішня структура держави;

який правовий статус цих складових частин і характер їх спів­відношення;

як будуються відносини між центральними і місцевими дер­жавними органами;

в якій формі виражаються інтереси кожної нації, яка проживає на території країни.

Усі держави, за формою державного устрою, поділяються на прості та складні. До простих держав належать унітарні держави.

Унітарна держава — це форма державного устрою, за якої адміністративнотериторіальні одиниці не мають ознак суверені­тету і не можуть бути суб'єктами політичних міжнародних відно­син.

Унітарним державам притаманні такі основні ознаки:

наявність єдиної конституції, дія якої поширюється на всю те­риторію країни;

відсутність відокремлених політикотериторіальних утворень, які мають ознаки держави;

наявність єдиної системи державних органів, які поширюють свої повноваження на територію всієї країни, на всіх громадян

(єдині глава держави, законодавчі, виконавчі та судові органи влади);

наявність єдиної системи права і системи законодавства;

наявність єдиного громадянства та єдиної державної симво­ліки;

наявність єдиної фінансовогрошової та податкової систем;

у міжнародних відносинах держава виступає як єдиний пред­ставник.

На сьогодні унітарна форма державного устрою є оптимальною і тому найбільш поширеною. Близько 150 з понад 200 нині існуючих держав, за своїм устроєм, є унітарними.

До унітарних держав відносяться: Україна, Болгарія, Білорусь, Велика Британія, Франція, Італія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Гре­ція, Іспанія, Польща, Угорщина, Чехія, Данія, Куба, Японія, Китай та ін.

Частини унітарної держави мають різні назви: в Україні — об­ласті, у Польщі — воєводства, у Великій Британії — графства, в Іта­лії — провінції тощо.

Залежно від характеру державних утворень, унітарні держави поділяються на:

1) централізовані — це такі унітарні держави, в яких адміністра­тивнотериторіальні одиниці мають рівний правовий статус. У централізованих унітарних державах керівники місцевих органів влади призначаються центральними органами державної влади. До таких держав відносяться: Фінляндія, Нідерланди,Польща, Пакистан, Казахстан та ін.;

2) децентралізовані — це такі унітарні держави, в яких певні ад­міністративнотериторіальні одиниці наділені пільгами із самов­рядування, можуть створювати адміністративні автономії. У де­централізованих унітарних державах місцеві органи самовря­дування обираються населенням і мають право самостійно вирішувати більшість питань місцевого життя, а автономії наді­ляються відповідною самостійністю у сфері правотворчої та ад­міністративної діяльності у межах своєї компетенції згідно з по­вноваженнями, які визначені конституцією країни. До таких держав відносяться: Україна, Франція, Іспанія, Італія, Данія, Ки­тай та ін. Найчастіше статус автономії надається тим частинам унітарної держави, які відрізняються від інших за національним (етнічним) складом і географічним положенням. Наприклад, в Україні — це Автономна Республіка Крим, яка розташована на півострові, населена росіянами (58,3%), українцями (24,3%), кримськими татарами (12%).

Поряд з простими державами у сучасному світі існують і значна кількість складних держав.

Складна (союзна) держава — це форма державного устрою, держава, яка утворилася з окремих державних утворень, які мали всі ознаки держави, але певну частину своїх суверенних прав пе­редали вищим центральним органам союзної держави.

Серед складних держав розрізняють:

1) федерацію;

2) конфедерацію;

3) імперію.

Федерація — це складна (союзна) держава, до складу якої входять на добровільній основі декілька державних утворень (суб'єктів федерації), які мають певну юридично визначену полі­тичну самостійність.

Для федерації притаманні такі основні ознаки:

наявність спільної території, яка складається із територій — суб'єктів федерацій, які мають власний адміністративнотериторіальний поділ;

наявність загальної конституції федерації та конституцій її суб'єктів, які наділені правом видавати нормативноправові акти, зміст яких повинен відповідати законодавству федерації, а дія поширюватися виключно на їх території;

наявність федерального двопалатного парламенту та парламе­нтів суб'єктів федерацій, федерального уряду та відповідних органів управління суб'єктів федерацій;

наявність подвійного громадянства (якщо інше не передбаче­но конституцією), тобто кожний громадянин вважається одно­часно і громадянином федерації, і громадянином суб'єкта фе­дерації;

наявність трьох рівнів повноважень органів влади, а саме ви­ключних повноважень федерації, виключних повноважень суб'єктів федерації та сумісної компетенції;

державні утворення об'єднані у федерацію на підставі союзно­го договору, зберігаючи при цьому право на самовизначення і вихід із федерації;

наявність загальнофедеральної податкової, митної та фінансо­вогрошової систем;

наявність загальних збройних сил;

суб'єкти федерації можуть мати зовнішні ознаки суверенітету (гімн, герб, прапор), але вони не володіють повним сувереніте­том і не можуть бути суб'єктами міжнародного права, хоча у випадках договірних міжнародних відносин федерація може виступати як в цілому, так і кожний із її суб'єктів самостійно.

Сьогодні у світі існує 24 федеративні держави, до яких нале­жать: Росія, США, Канада, Бразилія, Аргентина, Мексика, Венесуела, Австрія, Німеччина, Австралія, Індія, Малайзія, Нігерія та ін.

До складу сучасних федерацій входить різна кількість суб'єктів (наприклад, у Російській Федерації — 89, США — 50, Індії — 25, Фе­деративної Республіки Німеччина — 16, Канаді — 10, Австралії — 6, Бельгії — 3). Вони мають різні назви: у США, Австралії, Бразилії, Ін­дії — штати; в Аргентині, Канаді — провінції, Австрії, Німеччині — землі тощо.

У конституціях більшості федерацій світу за суб'єктами не ви­знається право виходу зі складу федерації, що забезпечує її цілісність та не допускає розповсюдження сепаратистських тенденцій.

Федерації багатоманітні і тому їх можна класифікувати за різ­ними ознаками. У практиці сучасного державотворення виділяють, як правило, національну та територіальну федерацію.

Територіальна федерація побудована за територіальною озна­кою, де всі суб'єкти одно або багатонаціональні, але жодна з націона­льностей не має абсолютної більшості, або представники однієї націо­нальності проживають на території різних суб'єктів федерації, а в основу об'єднання покладено принцип загальних економічних, полі­тичних, культурних інтересів.

Ознаки територіальної федерації:

державні утворення в її складі не є суверенні, вирішення пи­тань зовнішньої і внутрішньої політики залежить від центра­льних органів влади;

юридичне розмежування повноважень між центральними і мі­сцевими органами влади здійснюється на основі конституції;

суб'єкти федерації не мають права представництва у міжнаро­дних організаціях;

федеративна конституція не передбачає або забороняє одно­сторонній вихід суб'єктів із складу федерації;

збройні сили підпорядковані союзним органам.

Національна федерація побудована з урахуванням багатонаці­онального складу населення, що компактно проживає на території суб'єктів федерації і називається за основною (титульною) нацією.

Ознаки національної федерації:

суб'єктами федерації є національні державні утворення, які мають рівний правовий статус;

будується за принципом добровільного об'єднання суб'єктів

федерації;

федерація забезпечує суверенітет великих і малих націй, їх віль­ний розвиток;

суб'єкти федерацій мають власні органи державної влади: пар­ламент, президента, судову систему, органи виконавчої влади, які самостійно здійснюють зовнішню політику;

вищі органи федерації формуються із представників суб'єктів

федерації;

вищі органи федерації лише координують діяльність суб'єктів

федерації;

усі суб'єкти федерації мають право на вільний вихід із союзу. Більшість сучасних федерацій побудовані за територіальним

принципом (Австралія, Австрія, Бразилія, Німеччина, Канада, Мекси­ка, СІЛА), інші за національним (Бельгія, Індія, Пакистан) або з ура­хуванням обох принципів (Росія, Канада).

Новітня історія свідчить, що федерації, побудовані на територі­альному принципі, є більш міцними, аніж ті, в основу яких покладе­ний національний принцип (приклади колишніх СРСР, ЧССР, СФРЮ).

Конфедерація — це складна (союзна) держава, тимчасовий союз суверенних держав, які добровільно об'єдналися на підставі договору для досягнення певних цілей у політичній, економічній та військовій сферах зі збереженням свого суверенітету.

Для конфедерації притаманні такі основні ознаки.

відсутність для всієї конфедерації спільної території та єдино­го державного кордону;

конфедерація утворюється на основі договору, укладеного між двома або кількома державами;

конфедерація не створює будьякої нової держави, суб'єкти конфедерації зберігають свій суверенітет;

відсутність спільних для всієї конфедерації законодавчого ор­гану, конституції, громадянства, законодавчої, судової та фі­нансової систем, грошової одиниці;

конфедерація не має єдиної централізованої влади, її органи утворюються лише з представників держав, які входять до со­юзу, і позбавленні владних повноважень;

конфедерація, як правило, має тимчасовий характер об'єднан­ня (союзу);

наявність у кожного з суб'єктів конфедерації права вільного виходу з її складу.

У різний час конфедераціями були: Нідерланди з 1579 р. по 1795 р., Німеччина з 1815 р. по 1864 р., АвстроУгорщина до 1918 р., Швеція і Норвегія до 1905 р., колишній СРСР з 1917р. по 1922 р., США з 1781 р. до 1787 р., Об'єднана Арабська Республіка з 1959 р. по 1961 р., Сенегал та Гамбія з 1981 р. по 1989 р.

Як свідчить історія, конфедерація — це нестійка форма об'єд­нання держав, яка з часом або розпадається на окремі унітарні держа­ви (АвстроУгорщина) або перетворюється у федеративну державу (США). У теперішній час конфедерацією офіційно є Швейцарія (її конституція, яка набрала чинності 01.01.2000 р., називається так: "Фе­деральна конституція Швейцарської конфедерації), але фактично вона за своєю суттю є федеративним об'єднанням.

Імперія — це складна (союзна) держава, яка насильницьким шляхом об'єднала території суверенних багатонаціональних дер­жав або їх частин з головною державою (метрополією).

Для імперії притаманні такі основні ознаки:

імперія виникає внаслідок завоювань, колонізації та інших форм експансії;

імперія тримається на насильстві, на державному примусі з боку метрополії;

складовими імперії є адміністративнотериторіальні одини­ці — колонії, які не мають ознак суверенітету і не рівні за пра­вовим статусом;

наявність двохступеневої системи органів державної влади (влада метрополії та влада колонії);

наявність центрального органу влади — імператора (глави держави) та місцевих органів — намісників, губернаторів то­що, яких призначає імператор;

існування правової системи на принципах права метрополії;

наявність дискримінаційного становища населення колонії, ві­дсутність або обмеження їх прав і свобод.

Світовій історії відомі такі імперії: Римська імперія, Османська імперія, Російська імперія, Британська імперія, яка у 20 ст. перетвори­лась з імперії на співдружність 40 країн на чолі з Великобританією.

Особливими формами об'єднання сучасних держав є співдруж­ність (Британська співдружність націй, Ліга арабських держав, Спів­дружність незалежних держав) та співтовариство (Європейський со­юз, Рада Європи, ООН, Організація Північноатлантичного догово­ру — НАТО), тобто союзи держав, що виступають як асоційовані чле­ни при збереженні ними повного суверенітету, з метою спрощення візової системи та митних кордонів, підвищення економічних показ­ників тощо. В основу цих об'єднань, як і при конфедерації, покладені міждержавний договір, статут, декларація, угода, інші нормативноправові акти, вони мають перехідний характер, тобто можуть розвину­тися в конфедерацію або, навпаки, роз'єднатися.

4. Державний режим — це сукупність способів та методів здій­снення державної влади у суспільстві.

Поняття "державний режим" не тотожне поняттю "політичний режим", хоча за значенням вони близькі одне до одного. Державний режим — це різновид політичного режиму, який має більш широке значення ніж державний режим. До поняття "політичний режим" вхо­дять не тільки методи діяльності державних органів, а й форми діяль­ності всіх елементів політичної системи суспільства: політичних пар­тій, громадських організацій та інших об'єднань громадян.

На відміну від форми державного правління та форми держав­ного устрою, які характеризують організаційну сторону форми держа­ви, державний режим характеризує порядок діяльності держави, ви­значає ії функціональне спрямування. Державний режим є найбільш нестійким елементом форми держави.

Залежно від наявності та розвитку інститутів демократії, держа­вний режим поділяють на демократичний та антидемократичний.

Демократичний режим — це вид державного режиму, при якому державна влада здійснюється на основі рівної участі грома­дян та їх об'єднань у формуванні державної політики, утворенні й діяльності державних органів, дотримання прав і свобод людини.

Демократичному режиму притаманні наступні ознаки:

безпосередня участь народу в здійсненні державної влади;

виборність вищих органів державної влади, існування інститу­тів безпосередньої та представницької демократії;

плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людей;

рівність усіх громадян перед законом, гарантування з боку держави здійснення ними своїх прав та виконання своїх обов'язків;

демократизм правосуддя, забезпечення верховенства права;

поєднання правління більшості та захисту прав меншості, іс­нування легальної політичної опозиції;

взаємна відповідальність держави перед особою і особи перед державою;

можливість створення і вільного функціонування політичних партій та інших громадських об'єднань.

Демократичний режим існує у наступних формах:

1) ліберальнодемократичний, який заснований на системі гума­ністичних принципів здійснення державної влади, визнанні сво­бод і прав людини, забезпеченні рівності всіх перед законом;

2) консервативнодемократичний, який заснований переважно на демократичних принципах державного управління, що склалися історично та є характерними саме для цієї держави, яка не бажає перейти до нових форм і методів державного управління;

3) радикальнодемократичний, який здійснюється шляхом пос­тійного введення нових форм реалізації державної влади, вико­ристання рішучих заходів щодо підвищення ефективності дер­жавного управління.

Антидемократичний режим — це вид державного режиму, при якому державна влада зосереджується в руках неконтрольованої народом групи осіб або в руках однієї особи і здійснюється більш жорсткими методами шляхом порушення прав і свобод лю­дини та усуненням можливостей для вільного волевиявлення ін­тересів різних груп населення.

Антидемократичному режиму притаманні наступні ознаки:

відсутність правових механізмів та інших гарантій здійснення прав і свобод громадян;

надмірна централізація державної влади, її концентрація в ру­ках неконтрольованої народом групи осіб чи однієї особи;

повний контроль держави над усіма сферами суспільного життя;

застосування неправових засобів здійснення державної влади та примусових методів управління;

ігнорування релігійних поглядів населення, інтересів націона­льних меншин та інших груп людей.

Антидемократичний режим існує у наступних формах: 1) деспотичний, який характеризується зосередження в руках од­нієї особи (деспота) всієї повноти державної влади та повній безправності підданих. Деспотія притаманна абсолютним монар­хіям періоду рабовласництва;

2) тиранічний, який характеризується зосередженням в руках од­нієї особи (тирана) всієї повноти державної влади, яку він, на відміну від деспотії, одержав не за правом успадкування, а вна­слідок узурпації, насильницького захоплення влади шляхом державного перевороту. Для тиранії характерне панування жо­рстких способів здійснення державної влади, свавілля, безза­коння;

3) тоталітарний, який характеризується зосередженням державної влади в руках правлячої верхівки або однієї особи, здійсненням диктатури однієї партії та забороною діяльності опозиційних партій і організацій, відсутність реальних прав і свобод грома­дян, принципу розподілу влади та органів місцевого самовряду­вання, наявність всеохоплюючого контролю з боку держави над усіма сферами суспільного та особистого життя, нав'язування єдиної офіційної державної ідеології, відсутність вільного воле­виявлення і врахування інтересів усіх груп і верст населення, примат держави над правом;

4) авторитарний, який характеризується значним зосередженням державної влади в руках однієї або кількох осіб, звуженням по­літичних прав і свобод громадян, політичних партій та громад­ських об'єднань, недопущенням політичної опозиції, наявністю єдиної, обов'язкової політичної ідеології, приниженням ролі представницьких органів влади, використанням насильства і позасудових методів примусу людей, спиранням на поліцейські та військові апарати.

Особливості соціальноекономічного, політичного розвитку кра­їн світу визначають різноманітність державних режимів, яких на сьо­годні у "чистому" вигляді практично не існує.

У сучасному світі, при будьякому державному режимі завжди проявляються поєднання рис авторитаризму і демократизму.

Дата добавления: 2015-05-10