Опорний конспект

План

ТЕМА 10. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА КІНЦЯ XVIII - ХІХ СТ.

1. Український театр і драматургія І половини ХІХ ст. «Театр корифеїв»

2. Розвиток музичного мистецтва в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Рекомендована література

1. Українська та зарубіжна культура / За наук. ред. Л.Є.Дещинського. – Львів, 2005. – с.191-205, 231-247.

2. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. – Київ, 1998. – с.110-142.

3. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник. – ЦУЛ, 2002. – с.325-382.

4. Художня культура України / За заг. ред. Л.М.Масол. – К, 2006. – с.129-145.

5. Кисіль О.Український театр. - К,1968.

6. Корифеї українського театру. Упорядник І.О.Волошин. - К,1982.

1. Український театр і драматургія І п. ХІХ ст. «Театр корифеїв»

Корифей (від грец. вождь, ватажок) – у давньогрецькій трагедії керівник хору або заспівувач, у сучасному розумінні - найвидатніший діяч у певній галузі літератури, мистецтва, науки.

Видатні діячі українського театру - М.Кропивницький, М.Старицький, М.Садовський, М.Заньковецька, І.Карпенко – Карий, П.Саксаганський тощо – були талановитими творчими індивідуальностями, всі вони прекрасні драматичні актори, створили те, що нині метафорично іменують «театром українських корифеїв».

Марко Кропивницький (1840-1910) - красивий, мав веселу вдачу, володів талантом перевтілення. Формуючи трупу, шукав освічених акторів, з природним сценічним обдаруванням.

Михайло Старицький (1840-1904) як режисер прагнув створити яскраве сценічне видовище, поєднуючи виразність звучання слова з музичними мелодіями, з танцювальними ритмами, з яскравими декораціями.

Панас Саксаганський (1859-1940) як режисер шукав шляхи посилення емоційного впливу на глядачів. Він прагнув, щоб глядачі не тільки хвилювалися від побаченого чи почутого, а й думали над суспільними й морально-етичними проблемами, порушеними у виставі. Він надав великого значення вокальній стороні вистави: створив хор, де виступали актори з красивими сильними голосами. Як актор, володів майстерністю перевтілення, змінюючи голос, жести, поставу.

Микола Садовський (1856-1933) був незрівнянним у героїчних ролях (Б. Хмельницький, Тарас Бульба, Сава Чалий). Він дбав про збагачення репертуару п’єс українських авторів.

Марія Заньковецька (1860-1934), її талант розкрився у драматично-трагедійних ролях.

І. Карпенко – Карий (1845-1907) разом із своїм братом П.Саксаганським розвинув принципи української режисури. Як драматург створив свою естетичну програму:

ü театр – це єдина ідейна організація, яка об’єднує однодумців, котрі не замикаються в чисто професійному колі;

ü театр – це необхідність життя народу, «театр повинен бути доступним для найглухіших» (І.Карпенко – Карий);

ü кожний артист повинен бути позбавлений самозакоханості у свій талант: «Я люблю театр, а не себе в театрі», уміння позбутися акторського егоїзму він вважав передумовою служіння народу.

Художнє новаторство Карпенко – Карого як драматурга виявляється в умінні драматургічними засобами узагальльнювати життя, давати оцінку соціальним і побутовим явищам дійсності. Автор у своїх п’єсах головну увагу зосереджує на розкритті характерів і тих соціальних умов, які формували ці характери, зумовлювали вчинки героїв.

Високою художньою майстерністю відзначаються діалоги та монологи в п’єсах Карпенка – Карого. Герої говорять вільною, невимушеною мовою, що відповідає характерам та соціальному середовищу дійових осіб. Репліки персонажів здебільшого сповнені глибоким соціально – філософським підтекстом, що надає їм соціальної гостроти і життєвої переконливості.

Карпенко – Карий був новатором у жанрі соціальної комедії.

Основою театральної трупи, що увійшла в історію вітчизняного театру як перша об’єднана трупа українських корифеїв, стала антреприза (від фр. брати підряд – приватний видовищний заклад (театр, цирк тощо) М. Кропивницького, створена 1882 року. Матеріально діяльність цієї трупи підтримував М. Старицький, який продав власний маєток.

Свій перший сезон об’єднана трупа розпочала восени1883 р. в Одесі. Її режисером став М. Кропивницький. До репертуару увійшли переважно твори української класики (І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка), а також нові п’єси М. Старицького й М. Кропивницького («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук», «Ой не ходи, Грицю…», «За двома зайцями»).

Крім драматичних вистав трупа представляла також музичні спектаклі-оперети на музику М. Лисенка («Різдвяна ніч», «Сорочинський ярмарок», «Утоплена» та ін.).

Основною творчою метою цього театрального об’єднання стало вироблення й утвердження національного типу сценічності, близького й зрозумілого народові. Відтак, його образна система мала ґрунтуватися на фольклорно-етнографічних кодах українського етносу. На думку М. Старицького, на сцені мала метафорично відтворюватися узагальнена картина українського життя. Це потребувало поєднання фольклорної символіки й образності з реалістично-натуралістичним зображенням повсякденного життя. Так в європейському театральному просторі кінця ХІХ ст. виник унікальний тип сценічності – музично-драматичний театр українських корифеїв.

У спектаклях підіймалися соціально-побутові проблем тогочасного українського життя. Тяжіння до фольклору й обрядовості позначилося на сценічному оформленні. Зазвичай театральні декорації відображували мальовничий український пейзаж, а як реквізит замість бутафорії використовували справжні речі – вишиті сорочки, зброю, предмети побуту. У драматичне дійство вільно впліталися музика, пісня, танок. На музично-хореографічний ряд як на канву накладалася драматична дія. На відміну від функцій музики й пластики в сучасній драматургії, покликаних динамізувати дію, музично-хореографічні сцени у виставах корифеїв її уповільнювали, образно деталізували й ускладнювали.

За такої концепції театрального дійства виконавцеві відводилася другорядна роль. Це викликало певні заперечення з боку М, Кропивницького, який акцент робив на акторський ансамбль, на те, що центром вистави має бути його величність актор, який не повинен задля створення образної картини підкорятися живописному мізансценуванню.

Таким чином, в театрі назрівала криза. Восени 1885 року трупа розділилася. Одну її частину очолив м. Кропивницький, другу – М. Старицький. Подібне подрібнення не сприяло становленню українського національного театру, укріпленню його авторитету, створенню професійної когорти акторів. Водночас воно зумовило гостру конкуренцію між діячами українського театру, сприяло створенню великої кількості п’єс, поширенню українського національного мистецтва за межами України: в Росії, Грузії, Польщі.

Логічним продовженням і водночас завершенням справи корифеїв у ХІХ ст. можна вважати діяльність першого стаціонарного українського театру, створеного у 1907 році у Києві М. Садовським. Активно допомагала йому М. Заньковецька.

І як режисер, і як театральний організатор М. Садовський багато в чому послуговувався ідеями М. Старицького, хоча основний кістяк його трупи становили актори – учні М. Кропивницького. До цього принципового бажання М. Садовського не лише зберегти музично-драматичну структуру української вистави, а й ускладнити, розширити її, більшість української мистецької інтелігенції поставилася вельми негативно. Проте сам М. Садовський не мав наміру зрікатися свого задуму.

Тут продовжували ставити українську класику, а також широко представлена російська (твори М. Гоголя, М. Островського, А. Чехова тощо) та західноєвропейська (польських авторів Б. Горчинського, Ю. Словацького, Л. Риделя, Г. Запольської, голландця Г. Гейєрманса та австрійця А. Шніцлера) драматургія. Така репертуарна політика була значним кроком уперед порівняно із можливостями театру корифеїв, де через цензурні заборони перекладна драматургія зовсім не ставилася. Однак головним здобутком М. Садовського було те, що він відкрив шлях новій українській п’юся модерністичного спрямування.

Прагнучи до створення високоякісного синтетичного видовища, М. Садовський запрошував до свого театру кращих майстрів сумісних мистецьких спеціальностей6 художників. Хормейстерів, балетмейстерів.

У 1919 році колектив М. Садовського припинив свою діяльність, а з ним перестала діяти й унікальна модель музично-драматичного театру кінця ХІХ ст.

Дата добавления: 2015-05-10