Загальні (галузеві) принципи права соціального захисту

Принципи права соціального забезпечення досліджували у навчальній та спеціальній літературі такі вчені, як В.С. Андреєв,.В. Гущін, А.Н. Єгоров, Е.Е Мачульська, М.Л. Захаров і Е.Г. Тучкова, Т.З. Гарасимів та ін.

Загальні (галузеві) принципи права соціального захисту як галузі права можна поділити на змістовні і формальні.

Змістовні принципи формулюють загальні засади змісту права на соціальний захист.

Формальні принципи відображають якість юридичного механізму забезпечення такого права.

До змістовних принципів належать такі:

всезагальність соціального захисту;

всебічність (універсальність) соціального захисту;

рівність прав і можливостей та заборона дискримінації;

диференціація умов та рівня соціального захисту;

наукова та економічна обґрунтованість соціальних стандартів;

незменшуваність змісту та обсягу прав у сфері соціального захисту при прийнятті нових законів;

державна гарантованість встановлених прав у сфері соціального забезпечення.

До формальних принципів можна віднести такі:

збереження прав у галузі соціального забезпечення;

захист законних сподівань;

юридичної ясності;

реальності проголошених прав;

судового захисту права людини на соціальне забезпечення.

Проаналізуємо змістовні принципи права соціального захисту.

Принцип всезагальності соціального захисту означає, що право на соціальний захист мають не лише громадяни України, а й іноземці, особи без громадянства, біженці, працівники-мігранти. Як уже зазначалося, в Основах законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування встановлено як загальний принцип, що право на забезпечення за соціальним страхуванням мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в України, якщо інше не передбачено законодавством України, а також міжнародним договором Україні, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Такий принцип також встановлено в законах, які регламентують надання державної соціальної допомоги сім’ям з дітьми (ч. 2 ст. 1 Закону України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”). Згідно із Законом України “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям” кожна малозабезпечена сім’я, яка постійно проживає на території України і з поважних або незалежних від неї причин має середньомісячний сукупний дохід нижчий від прожиткового мінімуму для сім’ї, має право на державну соціальну допомогу (ст. 1, 3 Закону).

Принцип всебічності (універсальності) соціального захисту розуміється як надання такого забезпечення у всіх випадках настання соціальних ризиків. За законодавством України визнаються і підлягають забезпеченню всі соціальні ризики, з тих, що визнаються такими у міжнародних правових актах, — хвороба, безробіття, досягнення пенсійного віку, інвалідність від загального захворювання, трудове каліцтво, професійна хвороба, материнство, необхідність догляду за малолітніми дітьми, втрата годувальника тощо. Ці соціальні ризики вважаються “традиційними” для всіх держав світу.

Між тим каталог соціальних ризиків, які підлягають забезпеченню, не завжди був таким повним. Зокрема за міжнародною практикою найпоширенішим соціальним ризиком, що визнається підставою для соціального забезпечення, є старість. Доречно нагадати, що у вітчизняному законодавстві така обставина, як “старість” (досягнення пенсійного віку), як самостійна підстава без зв’язку з фактом втрати працездатності (інвалідності), була передбачена лише у 1928 р. для однієї категорії працівників — текстильників. У1929 р. було прийнято Закон “Про забезпечення в порядку соціального страхування на випадок старості”. 11 лютого 1930 р. Народний комісаріат праці СРСР затвердив Правила забезпечення по старості. Згідно з цим актом пенсійний вік було встановлено для чоловіків — 60 років, для жінок — 55 років; загальний стаж роботи за наймом — для чоловіків — 25 років, для жінок — 20 років. Пенсійне забезпечення по старості було поширене на робітників окремих галузей промисловості й транспорту. І лише у 1936 р. воно було поширене і на службовців згідно з Конституцією СРСР і набуло загального характеру.

Складним був шлях забезпечення такого соціального ризику, як безробіття. У перші роки радянської влади безробіття визнавалося за законодавством підставою для соціального забезпечення. Так було до кінця 30-х років, коли примусовими методами було покінчено з безробіттям. Сам факт існування безробітних всіляко замовчувався. І лише 1 березня 1991 р. Верховною Радою УРСР було ухвалено Закон “Про зайнятість”, котрим легально визнано існування безробіття в нашій державі, визначено правовий статус безробітного і передбачено виплату соціальної допомоги по безробіттю.

Окрім перелічених традиційних соціальних ризиків, у національному законодавстві також встановлені й інші підстави для соціального захисту, наприклад, малозабезпеченість, наявність статусу ветерана війни, ветерана праці, потерпілого від Чорнобильської катастрофи та ін. Закон України “Про соціальні послуги” передбачає організаційні та правові засади надання соціальних послуг особам, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги. Законом сюди віднесено обставини, що об’єктивно порушують нормальну життєдіяльність особи, наслідки яких вона не може подолати самостійно (інвалідність, часткова втрата рухливої активності у зв’язку зі старістю або станом здоров’я, самотність, сирітство, безпритульність, відсутність житла або роботи тощо).

Таким чином, законодавство України нині передбачає широке коло соціальних ризиків, за яких особа має право на відповідний вид соціального забезпечення.

Принцип рівності прав і можливостей та заборона дискримінації. Згідно з Конституцією України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Ці конституційні засади є основою для визнання принципу рівності й у праві соціального забезпечення.

Слід розрізняти поняття “рівність” і “рівноправність”. Принцип рівності, згідно з яким усі члени суспільства мають бути поставлені в однакові умови, був і залишається одним із найважливіших ідеалів справедливого суспільного устрою. У реальному житті об’єктивно люди не однакові. Це зумовлено неоднаковими індивідуальними властивостями, здібностями, станом здоров’я, інтелектуальними можливостями кожної людини, різними умовами життя, матеріального становища, що спричинює соціальну нерівність. Водночас принцип рівноправ’я, який означає рівність прав людини і громадянина, є одним зі способів досягнення рівності. Для соціального захисту це має особливе значення, адже однією з основних функцій соціального захисту є економічна, реалізація якої спрямована на вирівнювання матеріального становища особи, що зазнала соціального ризику. Норми права соціального захисту переважно передбачають рівні права суб’єктів, які зазнали однакового ризику (безробіття, інвалідності тощо), на отримання однакового виду соціального забезпечення. Разом з тим пенсіонер, який має більший стаж роботи, повинен мати й більший розмір пенсії за віком. Інвалід І групи повинен мати більший розмір забезпечення, ніж інвалід III групи. Тобто глибина соціального ризику повинна мати й відповідне відображення в обсязі соціального надання.

Заборона дискримінації як принцип права, а зокрема права соціального захисту, проголошений на міжнародному і національному рівнях. Конститудія України у статті 24 встановлює, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольором шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Стаття Е Європейської соціальної хартії (переглянутої) встановлюе:“Здійснення прав, передбачених цією Хартією, забезпечується без будь-якої дискримінації за ознаками раси, кольором шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, стану здоров’я, приналежності до національних меншин, народження або інших обставин”. Таким чином, Хартія забороняє будь-яку дискримінацію, засновану на перелічених мотивах, список яких може буде розширений.

Дата добавления: 2015-05-10